Методи управління підприємством - Менеджмент - Скачать бесплатно

МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ ТРУДОВИМ КОЛЕКТИВОМ

      Управління — складний і динамічний процес,  керований  і  здійснюваний
людьми для досягнення поставленої  мети.  Після  того  як  встановлено  цілі
управління, необхідно знайти найбільш ефективні шляхи та  методи  досягнення
їх.  Інакше  кажучи,  якщо  при  визначенні  цілей  потрібно  відповісти  на
запитання «чого потрібно досягти?», то слідом за цим виникає запитання:  «як
найбільш раціонально досягти мети?». Отже, виникає  потреба  у  застосуванні
арсеналу  засобів,  що  забезпечують  досягнення  цілей  управління,   тобто
методів управління.
      Методом називається захід або сукупність заходів у будь-якій  людській
діяльності, спосіб досягнення мети, шлях вирішення певного завдання.
      Засоби цілеспрямованого впливу на трудовий  колектив  або  на  окремих
його членів називають методами управління.  Методи  являють  собою  важливий
елемент процесу управління (Наявність  прогресивних  методів  управління  та
вміле використання їх є передумовою ефективності управління і  господарських
процесів).
      Методи управління покликані забезпечити високу ефективність діяльності
колективів, їх злагоджену роботу, сприяти максимальній  мобілізації  творчої
активності кожного члена.  Цим  методи  управління  відрізняються  від  усіх
інших технічних  та  технологічних  методів,  які  використовуються  у  ході
вирішення комплексних виробничо-господарських завдань.
      Особлива роль методів управління полягає у тому,  щоб  створити  умови
для чіткої організації процесу управління, використання сучасної  техніки  і
прогресивної технології організації  праці  і  виробництва,  забезпечити  Їх
максимальну ефективність  при  досягненні  поставленої  мети.  Таким  чином,
зміст поняття «методи управління» витікає із  суті  і  змісту  управління  і
належить до основних категорій теорії управління.
      Формування цілеспрямованого впливу на трудові колективи та їх  окремих
членів безпосередньо пов'язане з мотивацією, тобто  використанням  факторів,
які визначають поведінку людини в колективі у  процесі  виробництва.  Звідси
витікає  дуже  важлива  вимога  до  методів  управління:  методи  управління
повинні мати свою мотиваційну характеристику, що визначає напрям дії їх.  Ця
характеристика показує мотиви, які  визначають  поведінку  людей  і  на  які
орієнтована відповідна група методів.
      Відповідно до мотиваційної характеристики у складі методів  управління
виділяють три групи:
      економічні;
      організаційно-розпорядчі;
      .соціальні.
      Економічні методи управління об'єднують усі методи, за допомогою  яких
здійснюється  вплив  на  економічні  інтереси  колективів  і  окремих  їхніх
членів.  Цей   вплив   здійснюється   матеріальним   стимулюванням   окремих
працівників і колективів у цілому.
      Організаційно-розпорядчі  методи  спрямовані  на  використання   таких
мотивів трудової діяльності, як почуття обов'язку, відповідальності, у  тому
числі адміністративної. Ці методи відрізняються  прямим  характером  впливу:
будь-який регламентуючий чи адміністративний  який  підлягає.  обов'язковому
виконанню.
      Соціальні методи грунтуються невикористанні соціального механізму,  що
діє у колективі (неформальні  групи,  роль  і  статус  особистості,  система
взаємовідносин у колективі, соціальні потреби та ін.).
      Ефективність застосування методів управління в основному залежить  від
рівня кваліфікації керівних кадрів,  що  зумовлює  потребу  систематичної  і
цілеспрямованої підготовки та  повсякденного  використання  всіх  зазначених
напрямів впливу на колектив і окремих людей.
      Економічні методи управління  посідають  центральне  місце  в  системі
наукових методів  управління  трудовою  діяльністю  людей,  оскільки  на  їх
основі  встановлюється  цільова  програма  господарського  розвитку  окремих
підприємств і організацій і визначається такий режим роботи і такі  стимули,
які об'єктивно спонукають і зацікавлюють колективи і окремих  працівників  в
ефективній праці.
      Таким чином,  впливом  на  безпосередні  інтереси  об'єкта  управління
створюється механізм його орієнтації на  найбільш  ефективний  режим  роботи
без  повсякденного  і   безпосереднього   втручання   зверху.    До   складу
економічних методів управління належать організаційно-виробниче  планування,
метод  комплексних  цільових  програм,   комерційний   розрахунок,   система
економічних регуляторів господарської діяльності.
      Під плануванням розуміють продуману підготовку майбутньої  діяльності,
систематично орієнтовану на цілі  організації  чи  підприємства.  Економічне
планування полягає у розробці системи показників, які є найбільш  важливими,
визначальними показниками господарської діяльності. Ці  показники  охоплюють
усі сфери діяльності підприємства чи організації:  виробництво,  реалізацію,
закупівлю  сировини,  матеріалів  та  товарів,  фінанси,  запаси  товарів  і
матеріалів, робочу силу та ін.
      Планування як  метод  управління  характеризується  рядом  специфічних
ознак:
     1) цільовою спрямованістю, оскільки кожен показник вказує  виконавцям,
        яких результатів діяльності бажано досягти;
     2) конкретною адресною спрямованістю, оскільки планове завдання завжди
        конкретно   адресоване   якомусь   виконавцю   (працівнику,   групі
        працівників, колективу в цілому);
     3) часовим інтервалом дії  (рік,  квартал,  місяць,  декада  чи  інший
        проміжок часу).
      Система планування господарської діяльності  в  колишньому  СРСР  мала
позитивні  і  негативні  сторони.  До  позитивних  сторін  планування   слід
віднести: внесення  за  допомогою  плану  елемента  свідомого  програмування
комплексу дій для досягнення поставлених цілей; розробку  основ  методології
планування на різних  щаблях  і  в  ланках  управління;  уніфікацію  системи
показників планів та деякі інші.
      Разом з тим для соціалістичного планування були  характерні  і  значні
недоліки,  які  багато  в  чому  зводили  ефект  планування   нанівець.   Це
директивність   планових   завдань   і   відсутність    гнучкості    планів,
волюнтаристський   підхід   до   визначення   показників   плану,   надмірна
деталізація планів і регламентація діяльності  підприємств  та  організацій,
недостатня  розробка  методології  планування  господарської  діяльності  на
рівні підприємств і  організацій  та  ін.  В  результаті  не  були  виконані
планові завдання жодної п'ятирічки в масштабах всього СРСР,  Перша  група  —
програми  народногосподарського  рівня,   включаючи   соціально-еконо-мічні,
програми розвитку зовнішньоекономічних зв'язків та ін.
      Друга група — це програми галузевого та регіонального рівня,  а  також
міжгалузеві програми по окремих об'єктах. До них  належать  науково-технічні
програми,  програми  виконання  великих   дослідно-конструкторських   робіт,
будівництва та введення в експлуатацію важливих підприємств і споруд та ін.
      До третьої групи відносять  програми  розвитку  підприємств,  а  також
програми, які координують розробку  та  впровадження  окремих  видів  машин,
технологій, устаткування, приладів.
      Структура КЦП повинна  відповідати  їх  призначенню,  ролі,  яку  вони
викопують у забезпеченні загальної ефективності господарської діяльності.
      У кожній програмі повинні бути відображені:
      стан проблеми, основні передумови її програмного вирішення;
      головна мета програми, її місце в загальній системі  цілей  галузі  чи
підприємства;
      система цілей та основних завдань програми;
      цільові  показники,  які  розкривають  кінцеві  результати  реалізації
програми;
      шляхи досягнення цілей програми, система програмних заходів;
      організаційно-виконавча структура;
      дані про ресурси, необхідні для виконання програми та  про  строки  її
здійснення;
      оцінка ефективності результатів реалізації програми.
      Ефективність реалізації  плану  чи  КЦП  залежить  від  механізму,  що
регулює систему економічних взаємовідносин  на  рівні  окремих  підприємств,
організацій і галузей.  Таким  механізмом  в  умовах  ринкової  економіки  є
комерційний розрахунок.
      Комерційний розрахунок грунтується  на  загальних  принципах  ринкової
економіки: максимальній розкріпаченості  економічних  суб'єктів;  повній  їх
відповідальності   за   підсумки   господарської   діяльності;   конкуренції
виробників товарів та послуг; вільному ціноутворенні;  відмові  держави  від
прямої участі в  господарській  діяльності  ринкових  суб'єктів;  соціальній
захищеності  громадян.,  Інакше  кажучи,   необхідною   умовою   ефективного
функціонування  ринкового  механізму  регулювання  економіки   є   наявність
незалежних, самостійних суб'єктів ринкових відносин.
      У   національній   економіці   України   застосовуються   дві   «форми
комерційного розрахунку: повний і внутрішній.
      На повному комерційному розрахунку перебувають підприємства з  правами
юридичних осіб, які мають самостійний баланс,  бухгалтерську  і  статистичну
звітність,  створюють   і   витрачають   фонди   стимулювання   працівників,
відкривають рахунки у  банках,  володіють  правом  незалежної  господарської
діяльності,  тобто  укладання  угод,  контрактів,  договорів   з   будь-якою
юридичною чи фізичною особою як суб'єктом ринкового господарювання.
      Повний комерційний розрахунок як метод  управління  застосовується  на
підприємствах, в організаціях і установах усіх  форм  власності:  державної,
колективної (кооперативної), приватної, мішаної.
      На засадах  внутрішнього  комерційного  розрахунку  працюють  відносно
самостійні у вирішенні питань виробничо-господарської діяльності середні  та
дрібні виробничо-господарські одиниці підприємств і організацій.
      Вони ведуть облік своїх витрат та результатів, скла-ють бухгалтерський
баланс  (або  спрощені  розрахунки,  подібні  бухгалтерському  балансу)   та
створюють    фонди    матеріального    стимулювання.    Взаємовідносини    з
підприємствами  чи  організаціями,  часткою  яких  вони  є,  грунтуються  на
системі  договорів,  що  містять  взаємні  зобов'язання.  Права  самостійної
економічної  діяльності  за  межами   підприємства   чи   організації   такі
структурні одиниці не мають.
      Комерційний розрахунок повністю  не  виключає  регулюючого  впливу  на
господарську діяльність суб'єктів господарювання з боку  держави  або  вищих
щодо   них   управляючих   систем.   Таке   регулювання   здійснюється    не
волюнтаристським  впливом  на  господарські  процеси,  а  із   застосуванням
системи економічних  регуляторів  господарської  діяльності.  Ці  економічні
регулятори поділяють на загальнодержавні, місцеві і внутрішньосистемні.
      До загальнодержавних регуляторів  господарської  діяльності  відносять
податки, кредити, регульовані ціни і тарифи, економічні пільги.
      Серед економічних регуляторів господарської діяльності, застосовуваних
державою, перше  місце  посідають  податки.  Вони  поділяються  на  прямі  і
непрямі. До прямих належать податок на прибуток, на землю,  на  транс  порт,
на добавлену вартість та ін. Непрямими  додатка  ми  є  митний  та  акцизний
збори. Мито стягується з то варів, які ввозять,  вивозять  і  транзитних,  а
також цінностей, що перевозять під контролем митного відомства Акциз як  вид
непрямого  податку  на  товари  масового  споживання  включається   в   ціну
відповідного товару або плату за послуги.
      За допомогою податків держава  регулює  напрями  діяльності  суб'єктів
господарювання, встановлюючи податки більш високого рівня на  діяльність  чи
товари, які не мають  важливого  суспільного  значення  (наприклад,  ігровий
бізнес, тютюнові  і  лікеро-горілчані  вироби)  і  знижуючи  податки  у  тих
сферах,  які  потребують  пріоритетного  розвитку  (виробництво  товарів   і
послуг) або  виконують  особливу  соціальну  роль  (наприклад,  підприємства
товариств інвалідів).
      Важливим регулятором господарської діяльності є  кредит.  Кредитування
господарської діяльності в Україні здійснюється  нині  системою  комерційних
банків за  рахунок  власних  коштів  та  одержаних  кредитних  ресурсів  від
Національного банку України.
      Національний банк України  встановлює  процентну  ставку  за  кредитні
ресурси, отже, визначає і основну  частину  процентної  ставки  на  кредити,
надані  підприємствам  комерційними  банками.  Останні  визначають   розміри
процентів за кредит, виходячи з виплаченої  Національному  банку  процентної
ставки, швидкості обороту кредитних ресурсів, видів кредитів  та  ін.  Отже,
банки  здійснюють  таким  чином  цілеспрямований   вплив   на   господарську
діяльність підприємств та організацій, на їх ефективність.
      Держава може також використовувати такий важіль економічного впливу на
господарську  діяльність,  як  регульовані  ціни.   Регулювання   цін   може
здійснюватися встановленням верхніх меж цін  на  окремі  товари,  фіксованих
(твердих)  цін,  граничних  норм  рентабельності  виробництва  та   розмірів
торгової націнки для ланок товаропросування.  Отже,  ціни  на  деякі  товари
формуються не під впливом попиту і  пропозиції,  а  залежно  від  способу  і
величини обмежень, накладених державою на складові елементи цін. Цей  важіль
застосовується державою для соціального захисту окремих категорій  населення
(ціни  на  товари  повсякденного  вжитку),  стимулювання  чи  дестимулювання
виробництва   деяких   товарів   (товари   розкоші).   Аналогічний    підхід
застосовується державою при встановленні тарифів на послуги.
      Досить  ефективним  регулятором  господарської  діяльності   є   також
економічні  пільги,  які  встановлюються  державою  щодо  сплати   податків,
порядку  розрахунків  між  бюджетом  і  підприємствами,  між  підприємствами
різних галузей народного господарства та ін.
      На   господарську   діяльність   впливають   також    місцезнаходження
виробничих,   торгових   та   інших   підприємств   та   ступінь    розвитку
інфраструктури в місцях діяльності їх. Місцеві органи  влади  використовують
ряд економічних регуляторів для того, щоб підприємства,  які  перебувають  у
більш вигідних умовах  порівняно  з  іншими,  надприбутки  перераховували  в
місцеві бюджети. До місцевих регуляторів відносять рентні  платежі,  місцеві
податки і збори.
      Таким   чином,   регулювання   господарської   діяльності   конкретних
господарюючих  суб'єктів  здійснюється  державою   та   уповноваженими   нею
органами.
      Крім  того,  регулювання  діяльності  підприємств,  які  є  складовими
частинами  певної  господарської  системи,   здійснюється   цією   системою.
Внутрішньосистемними  регуляторами  господарської   діяльності   підвідомчих
підприємств  є  централізоване  створення  фондів   (капітальних   вкладень,
підготовки кадрів, резервного, страхування,  розвитку  науки  і  техніки  та
ін.) та  внутрішньогосподарські  відрахування  на  загальносистемні  цілі  і
програми.   Нормативи   відрахувань   у   ці   фонди   та    на    виконання
загальносистемних   програм   встановлюються   відповідним   вищим   органом
управління системи.
      Комплекс економічних регуляторів господарської діяльності повинен бути
гнучким,  негайно   реагувати   на   зміну   економічної   ситуації.   Тепер
застосовується досить багато цих регуляторів. Надалі, в  умовах  розвинутого
ринку, кількість їх зменшиться, однак ринок  не  передбачає  повної  відмови
від економічного регулювання господарських процесів.
      Реалізація  економічних  методів  управління  здійснюється  в   рамках
системи виробничих відносин між  людьми,  що  входять  до  складу  трудового
колективу. Ця система взаємовідносин надзвичайно складна і  включає  в  себе
економічні, соціальні,  психологічні  та  організаційні  відносини.  Останні
знаходять своє вираження  у  вертикальних  та  горизонтальних  зв'язках,  що
виявляються  у  формі  зацікавленості  працівників  в  організації  спільної
праці. Для виконання будь-яких робіт виробничого характеру  кожен  працівник
має свої  обов'язки,  права,  відповідальність,  які  формуються  у  процесі
здійснення функції менеджменту «Організація».
      Реалізація   організаційних   відносин    у    системі    відбувається
застосуванням   організаційно-розпорядчих   методів   управління,   які   ще
називаються  адміністративними.  Однак   поняття   «організаційно-розпорядчі
методи   управління»   більш   широке,   оскільки   адміністративні   методи
грунтуються  на   застосуванні   нормативних   актів   (постанов,   наказів,
інструкцій органів влади і управління),  а  організаційно-розпорядчі  методи
охоплюють усю суть організаційної складової механізму управління.
      Організаційно-розпорядчі  методи  тісно  пов'язані  з  і  економічними
методами управління, оскільки вони спрямовані на вирішення єдиних завдань  з
досягнення цілей господарської діяльності.
      Застосування  організаційно-розпорядчих  методів  управління   передує
економічним методам, оскільки для того, щоб  використати  останні,  потрібно
організаційно  сформувати  об'єкт  управління  та  структуру  управління.  В
процесі функціонування господарської системи  економічні  методи  управління
реалізуються у формі організаційно-розпорядчого впливу  суб'єкта  управління
на об'єкт (постанови, накази, розпорядження  та  ін.).  Тісний  зв'язок  цих
двох груп  методів  синтезує  ефективний  вплив  управляючої  підсистеми  на
підсистему, якою управляють. Разом  з  тим  організаційно-розпорядчі  методи
управління  відрізняються  від  економічних.  Основою  їх   розмежування   є
механізм дії та форма прояву цих методів у  процесі  управління.  Економічні
методи управління грунтуються на  врахуванні  економічних  інтересів  людей,
поєднанні цих інтересів за схемою: людина — колектив —  суспільство.  Формою
прояву економічних методів управління є  певні  плани,  завдання,  програми,
виражені економічними параметрами, чи  ступінь  задоволення  індивідуальних,
групових,  колективних  інтересів,  виражений  стимулами  індивідуальної   і
колективної праці. Організаційно-розпорядчі  методи  управління  грунтуються
на  таких  індивідуальних  і  групових  властивостях   людей,   як   почуття
обов'язку,   відповідальності,   дисципліни    та    розуміння    можливості
адміністративного покарання.
      Організаційно-розпорядчі  методи  управління  слід   застосовувати   з
врахуванням вимог економічних законів.
      Тільки у цьому випадку  вони  є  науково  обгрунтованими.  Якщо  орган
управління в своїй діяльності не враховує" або недостатньо  враховує  вимоги
економічних   законів,    то    організаційно-розпорядчі    методи    можуть
перетворитися    на    адміністративні,    бюрократичні,    волюнтаристські,
суб’єктивні методи впливу.
      Характерними    особливостями    організаційно-розпорядчих     методів
управління є:
      прямий вплив на об'єкт управління;
      обов'язковий характер виконання вказівок,  розпоряджень,  постанов  та
інших адміністративних рішень вищих органів управління  для  підпорядкованих
об'єктів;
      суворо  визначена  відповідальність   за   невиконання   вказівок   та
розпоряджень.
      Акти  управління,  які   здійснюються   управлінськими   працівниками,
поділяють на два види: нормативні та індивідуальні.
      Нормативні акти не мають конкретного адресата. Вони  містять  загальні
норми дій щодо тих чи інших умов і  розраховані,  як  правило,  на  тривалий
період. До них можна віднести примірні статути, положення  про  господарюючі
суб'єкти та їхні підрозділи, посадові інструкції, норми і нормативи  витрат,
матеріалів, праці, стандарти та ін.
      Індивідуальні акти управління адресуються певним об'єктам  управління.
До них відносять накази, постанови, розпорядження, циркуляри, вказівки.
      Організаційно-розпорядчі методи  управління  класифікують  за  різними
ознаками. Найважливіше значення для  них  має  класифікація,  побудована  на
врахуванні  специфіки  засобів  важелів   організаційного   впливу/   Такими
важелями   є   регламент,   норма,   інструкція,    дисциплінарні    вимоги,
відповідальність, повноваження та ін. Групуючи ці засоби впливу за  роллю  в
процесі  управління,  можна  виділити  дві  групи  організаційно-розпорядчих
методів управління:  організаційно-стабілізуючі  та  розпорядчі.  Центральне
місце серед них посідає  перша  група  —  організаційно-стабілізуючі  методи
впливу.
      Основний зміст методів організаційно-стабілізуючого впливу  полягає  у
встановленні складу елементів системи і стійких організаційних зв'язків  між
ними закріпленням певних обов'язків як  за  системою  в  цілому,  так  і  за
окремими її ланками.
      Другою групою організаційно-розпорядчих .методів управління  є  методи
розпорядчого впливу,  які  відображають  поточне  використання  встановлених
організаційних зв’язків і їх часткове коригування в разі зміни умов  роботи.
В основу розпорядчих методів покладено повноваження та обов’язки.
      Обидві групи методів  управління  використовуються  спільно,  оскільки
вони доповнюють одна одну.  Разом  з  тим  ці  методи  взаємозамінні,  що  і
визначає особливості вибраного в управлінні того чи іншого типу  організації
або основні аспекти організаційної діяльності в процесі управління.
      Організаційно-розпорядчі методи управління можна  класифікувати  також
за джерелами впливу. Тоді виділяють способи організаційного впливу  першого,
другого та наступних рівнів управління, практика свідчить, що кожний  рівень
системи управління має свої особливості організаційного впливу і виділяє  ті
з них, які найбільш ефективні для  цього  рівня.  На  вищих  рівнях  системи
управління    переважають    регламентаційні    та    нормативні     способи
організаційного впливу.  На  низовому  щаблі  управління  на  передній  план
виходять   розпорядчі   методи,   покликані   регулювати   та   підтримувати
повсякденну  виробничо-господарську   діяльність.   Диференціація   способів
організаційного впливу за рівнями системи управління  закономірна,  оскільки
вона відображає обсяг повноважень, якими володіють керівники певного  рангу,
юридичне становище певного  рівня  управління,  специфіку  управління,  його
функціональний зміст на певному щаблі управління.
      Обгрунтована    диференціація    організаційно-розпорядчих     методів
управління за рівнями системи управління  відіграє  важливу  роль  у  теорії
управління, сприяє найбільш повному  врахуванню  організаційних  відносин  у
соціально-економічній  системі.  І  навпаки,   застосування   організаційно-
розпорядчих  методів  управління,  що  не   відповідають   положенню   щабля
управління  в  ієрархії  управлінської  структури,  призводить  до   зривів,
порушення ритму виробничо-господарських процесів. Яскравим  прикладом  цього
може бути  намагання  сконцентрувати  на  вищих  щаблях  управління  в  роки
панування  адміністративно-командної  системи  розпорядницьку  діяльність  з
поточного регулювання функціонування організацій і підприємств.
      Організаційно-розпорядчі   методи    класифікують    також    за    їх
спрямованістю. Виділяють методи управління спрямовані на  суб'єкт  і  об’єкт
управління.  Специфіка,  тієї  чи  іншої   підсистеми   визначає   специфіку
організаційного впливу на кожну з них.  Організація  інтелектуальної   праці
(діяльності суб'єкта управління)  має  свої  особливості.  В  цьому  процесі
основну роль  відіграють:  регламентуючі  акти,  відповідно  до  яких  діють
працівники  апарату  управління,  використовуючи  права,  повно  важення  та
виконуючи певні обов'язки в загальній системі управління.
      Трудова діяльність людей, які є об’єктом управлінського впливу містить
дещо менше інтелектуального елемента  і  потребує  застосування  розпорядчих
актів у форм економічного, соціального та інших видів впливу.
      Отже, організаційно-розпорядчі методи  витікають  і  суті  управління,
особливостей і властивих  йому  взаємовідносин,  є  стрижнем  управлінського
впливу,  специфічно  управлінським  явищем.  Звідси   потреба   застосування
організаційно-розпорядчих   методів   управління   за   будь-якої    системи
господарювання. В цих методах управлінський вплив набуває  предметної  форми
і  спонукає  виконавців  до  конкретних   дій.   Особливе   значення   мають
організаційно-розпорядчі методи в період  зародження  ринкової  економіки  в
Україні. На цьому  етапі  потрібно  сформувати  нові  структури  управління,
регламентувати  їх  діяльність,  визначити  раціональне  співвідношення  між
всіма групами методі  управління  та  напрями  цілеспрямованої  зміни  цього
співвідношення до стану, рекомендованого  сучасним  науковим  та  практичним
менеджментом.  Організаційно-розпорядчі  методи   управління   можуть   бути
ефективним засобом активізації працівників на перехідному етап оскільки  для
цього потрібна як перебудова психолог!  людей,  так  і  поступове  створення
системи економічного регулювання господарських процесів.
      Серед  організаційно-розпорядчих  методів  управління   основну   роль
відіграють  методи  організаційно-стабілізуючого   впливу,   спрямовані   на
встановлення, підтримку та  поліпшення  організаційних  структур  і  порядку
діяльності суб'єктів та об'єктів  управління.  Так,  на  тривали  період  за
допомогою цих методів  визначають  структур  управління,  способи  взаємодії
елементів   системи    управління,    функції,    повноваження    і    форми
відповідальності суб'єкта і об'єкта управління.
      Об'єктами організаційного впливу виступають як суб'єкт, так  і  об'єкт
управління і частково зовнішнє середовище. Організаційний вплив  на  суб'єкт
управління полягає у зміні організації його функціонування,  тобто  функцій,
структури,  організації  управлінської  праці,  визначенні  чи  зміні  прав,
обов'язків та ін. Звичайно, впливаючи на суб'єкт управління,  ми  тим  самим
впливаємо  і  на  об'єкт,  оскільки  ці   дві   підсистеми   перебувають   у
нерозривному зв'язку.
      Суб'єкт  управління  здійснює  самостійний  організаційний  вплив   на
об'єкт, встановлюючи режим функціонування останнього.
      До  складу  організаційно-стабілізуючих  методів  управління   входять
регламентування, нормування й інструктування.  Регламентування  являє  собою
досить жорсткий тип організаційного впливу і полягає у розробці та  введенні
в дію організаційних положень, обов'язкових для виконання протягом  певного,
визначеного   цими   положеннями   часу.    Можна    конкретизувати    склад
регламентуючих   організаційних   положень.    Це,    по-перше,    положення
загальноорганізаційного    характеру,    яке    встановлює     організаційну
відокремленість і порядок  функціонування  соціально-економічної  системи  в
цілому.  По-друге,  це  положення,  яке  визначає  і  встановлює  внутрішній
порядок роботи, організаційний статус різних ланок,  їх  завдання,  функції,
повноваження та ін. По-третє, це типові структури,  які  визначають  основні
риси побудови внутрішніх  організаційних  основ.  По-четверте,  це  посадове
регламентування, яке здійснюється розробкою штатного розкладу  та  посадових
інструкцій, що встановлюють перелік посад і основні вимоги до заміщення їх.
      З наукового погляду  сукупність  регламентів  повинна  охоплювати  усі
ланки соціально-економічної системи — від робочих місць,  бригад,  відділів,
секцій, підприємств до верхніх ланок управління. Побудова  і  функціонування
всіх  цих  ланок  повинні  регламентуватися  спеціальними  положеннями   про
структурні підрозділи і посадовими інструкціями для окремих посад.
      Нормування як метод організаційно-стабілізуючого впливу  більш  м'який
спосіб організаційної стабілізації і полягає у встановленні нормативів,  які
є орієнтиром у діяльності.
      Норми і нормативи, що використовуються в  практиці  управління,  можна
класифікувати так:
      за  рівнем  управління  —  народногосподарські,   загальносистемні   і
внутрішньовиробничі.  Прикладами  народногосподарських  норм   можуть   бути
ставки  вивізного  мита,   норми   оподаткування   діяльності   підприємств,
мінімальний розмір заробітної плати  у  народному  господарстві  та  ін.  До
загальносистемних норм і нормативів відносять  нормативи  створення  фондів,
норми амортизації  приміщень,  обладнання  та  механізмів,  природних  втрат
товарів при перевезеннях та  зберіганні  та  ін.  Внутрішньовиробничі  норми
розробляють безпосередньо на підприємствах.  Це  норми  витрати  матеріалів,
сировини і палива у виробництві, виробітку, нормативи часу  на  технологічні
операції тощо;
      за  видами  —   техніко-технологічні,   планово-економічні,   трудові,
фінансово-кредитні, матеріально-постачальницькі,  організаційно-управлінські
та  ін.  Техніко-технологічні   норми   регулюють   використання   сировини,
обладнання та допоміжних матеріалів. Група планово-економічних норм  охоплює
регулювання