Жизнь и творчество украинского писателя В.К. Винниченко - Литература : зарубежная - Скачать бесплатно
Життя та творчість
Володимира Кириловича Винниченка
План:
Життєвий шлях Володимира Винниченка
1. Навчання та початок політичної діяльності
2. Винниченко-політик в боротьбі за вільну Україну
3. Життя та творчість за кордонами рідної України
Рання проза Володимира Винниченка (1902-1907)
1. “І відкіля ти взявся у нас такий?”
2. На позвах з традицією: анатомія бунту (“Повія”, “Народний діяч”,
“Сила і краса”)
3. Боротьба генерацій і антрепренер Гаркун-Задунайський
4. Контрасти і метаморфози “смутного” часу (“Суд”, “Контрасти”)
5. Психологія натовпу (“Салдатики!”, “Студент”)
Життєвий шлях Володимира Винниченка
Навчання та початок політичної діяльності
Народився Володимир Кирилович Винниченко 16 липня за старим стилем 1880
р. у селянській родині в селі Веселий Кут Єлісаветградського повіту на
Херсонщині (тепер – Григорівка Кіровоградська область); навчався у
сільській початковій народній школі, згодом у Єлісаветградській чоловічій
класичній гімназії, та не закінчив її, бо треба було добувати якісь кошти
на прожиття. Наймитував у поміщиків; йому судилося зазнати того, що й іншим
селянам-бідарям, заробітчанам, – жорстоку експлуатацію, приниження людської
гідності, голод, духовну сліпоту й відчай, що вибухає сліпою помстою.
У Златополі В. Винниченко екстернатом складає іспити за середню школу і
з 1900 року стає студентом юридичного факультету Київського університету.
Уже 21-річним бачимо його серед активістів української соціал-демократії.
Спочатку він входить до складу Революційної Української Партії (РУП),
заснованої в Харкові 11 лютого 1900 р. У жовтні 1905 р. РУП
реорганізувалася в УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія)
– і Винниченко став одним з її лідерів.
Програма УСДРП передбачала ліквідацію самодержавства і встановлення
демократичного ладу в Росії, ліквідацію залишків феодалізму в соціально-
економічній сфері, право націй на самовизначення, запровадження свободи
слова, друку, маніфестацій тощо. Своїми програмовими положеннями УСДРП була
пов’язана як з РСДРП, так і з рештою українських партій. Але цікаво, що і з
тими, і з тими вона перебувала у… стані постійного конфлікту. За словами
історика, “якщо у першому випадку “агресором” виступали російські соціал-
демократи, котрі припускали можливість існування будь-якої національної
соціал-демократії, крім української; то в іншому – саме УСДРП виступила
ініціатором роздмухування “класової боротьби” всередині українства”.
Щодо Володимира Винниченка ця загальна ситуація доповнювалася деякими
суттєвими відтінками, що про них точно сказав Євген Чикаленко, – він дуже
добре знав вдачу свого “хрещеника”: хоч Винниченко і належав до
соціалістичної партії, писав Є. Чикаленко, проте “я вважаю, що по вдачі
своїй він швидше анархіст”.
Чикаленко мав на увазі імпульсивну, амбіційну, затяту натуру
Винниченка, у якому постійно жив той дух противенства, який ще з
гімназійних часів створював йому репутацію enfant terrible (жахливої
дитини), а пізніше – вічного порушника правил”. У політиці, літературі,
просто в повсякденні. “Натура – як у тура”, – зауважив в одному з листів Є.
Чикаленко і мав, звичайно, рацію.
Винниченко-політик в боротьбі за вільну Україну
4 лютого 1902 р. Володимира Винниченка вперше заарештували. Після
кількох місяців перебування в Лук’янівській тюрмі його випустили, але з
університету виключили, в Києві жити заборонили, а невдовзі забрали на
військову службу в 5-му саперному батальйоні (“автопортрет” Винниченка тієї
пори знаходимо в його “армійському” оповіданні “Боротьба”).
Відтоді письменник не припиняє політичної діяльності. Тому вирушає на
Полтавщину, де продовжує революційну агітацію. Врешті решт його забирають у
солдати. У війську юнак і далі веде пропагандистську роботу, налагоджує
зв’язки з революційною молоддю поза казармами. Все це мало б закінчитися
новим арештом, але Винниченко не став його чекати і 1-го лютого 1903 р.
втік із війська, подавшись за кордон, у Галичину. Там він співпрацює у
газетах РУПу, пише брошури й листівки, переправляючи їх разом з іншою
нелегальною літературою на Наддніпрянщину. Нелегально переходить кілька
разів кордон із забороненою революційною літературою, та потрапляє до рук
жандармів. Пригадали йому тут і дезертирство з армії – та на півтора року
ув’язнили в камеру-одиночку Київської Лук’янівської в’язниці та в
“дисциплінарний батальйон”.Тепер його ув’язнення розтягнеться аж до
революційних подій 1905-го.
Коли революційне піднесення пішло на спад, Володимира Винниченка
арештували втретє. Сталося це восени 1906 р. І знову – Лук’янівка, яка
ставала для нього другою “домівкою”. У “третій політичній” Лук’янівської
тюрми разом з Винниченком чекали наслідків слідства А. Жук, В.
Степанківський, С. Єфремов. “Нас обвинувачувано в “українській змові”,
осередком якої мала б бути редакція “Громадської думки”, – згадував згодом
В. Степанківський. – Там, на Лук’янівці, аби не гаяти час, Винниченко і я
взялися студіювати англійську мову, Єфремов же студіював французьку… Десь
під кінець квітня або радше на початку травня 1907 року приятелі Єфремова
розстаралися й вибрали його на поруки. Опісля незабаром вийшов на волю й
Винниченко – під заставу 500 карбованців, що заставив за нього Чикаленко.
Виходячи, Винниченко обіцяв мені, що вибере й мене, та й справді зробив це
за якийсь, може, тиждень… Нам суд було призначено на 12 жовтня того ж таки
1907 року”.
У день, коли мав відбутися суд, Винниченко і В. Степанківський перейшли
австрійський кордон. Потяглися роки життя в еміграції… Завершувався цілий
період у політичній і літературній біографії Володимира Винниченка…
Володимир Винниченко проживає в Австрії, Франції, Швейцарії, Італії.
Для політичної роботи приїздить нелегально в Україну, а в 1914-1917 рр.
Переховується від поліції як на батьківщині, так і в Москві, співробітничає
в журналі “Украинская жизнь”.
Перші його твори – поема “Повія” та оповідання “Народний діяч”,
написані 1901 р. Першим же твором, що з’явився друком на сторінках
“Киевской старины” 1902-го, була повість “Сила і краса” (згодом прибирає
назву “Краса і сила”). Пише багато, друкується часто, молодим прозаїком
цікавляться відомі літератори, популярні журнали й видавництва. Пам’ятався
його лист “О морали господствующих и о морали угнетённых” (1911), в якому
революціонер і письменник писав: “Я искренне и горячо протестовал против
социальных несправедливостей, во имя этого протеста шёл в тюрьму, готов был
идти на смерть (!!!) за торжество своих политических и социальных
убеждений”.
Письменника глибоко вражає хворобливе, патологічне, егоцентричне в
людині, незважаючи на те, до якого світу – буржуазного чи пролетарського –
вона належить. Він із тривогою спостерігає наростання таких суспільних
настроїв і переживань, які сприяють формуванню здеморалізованих, одержимих
ідеєю насильства в здобутті влади, спраглих до помсти фанатиків у подобі
гордих “надлюдей”, які готові в ім’я досягнення мети підкорити й партійних
і безпартійних, добрих і злих, чесних і моральних (драма “Щаблі життя”,
романи “Чесність з тобою”, “Рівновага”, “По-свій”, “Божки”, “Хочу”,
“Записки Кирпатого Мефістофеля”).
Що лишається їм, цим “нічним метеликам”, які в пориванні до
революційних ідеалів обпекли чисті крильця, як не одягати а себе маску
бездумності й моральної вседозволеності?
Ідейний і моральний розклад буржуазного суспільства, яке “поглинає”
душі недавніх ідеалістів, обурює письменника, бо на його очах
деморалізується українське суспільство, відкриває своє справжнє обличчя
легендарний революціонер-підпільник, великодержавний шовінізм торжествує
перемогу над українським національним відродженням (роман “Хочу”). Тому так
дратівливо зреагував В. Ленін у листі до Інесси Арманд на роман В.
Винниченка “Заповіт батьків”, бо не міг сприйняти безжалісного розвінчання
моральної деградації соціалістів-революціонерів. Згодом, у період
національних змагань 1917- 1920 рр., він з болем переконається, у яку
морально-психологічну прірву може “кидати” людину політика.
У період написання п’єси “Між двох сил”, перебуваючи на Княжій Горі, і,
здавалося б, щасливою долею “приречений” на творчість, він не
заспокоюється, бо вже остаточно “захворів” на політику, і йому несила
спокійно споглядати, як у Києві панує гетьман Скоропадський. На глибоке
переконання В. Винниченка-соціаліста, тільки вони, перековані, чесні,
морально чисті соціалісти, повинні творити нову Україну. Тому політичні
компроміси Скоропадського його знову підключають до боротьби. 1 серпня 1918
року гетьманська охранка заарештовує його. Правда, 4 серпня звільняють із-
під варти(
Та він розумів і ту обставину, що народ був розчарований діяльністю
Центральної Ради, що його уряд, по суті, нічого не дав селянам і
робітникам, а більшовицькі ідеї мали підтримку серед спролетаризованих мас.
Спостерігаючи зростаюче невдоволення народу окупацією України кайзерівською
Німеччиною, В. Винниченко висуває ідею повстання проти уряду гетьмана
Скоропадського та цого спільників. Шансів на успіх було обмаль, але
перемогу він вбачає в тому, “що ми, українські соціялісти і демократи, що
ми, українці, з’єдналися зі своїм народом. Хай нас розіб’ють фізично, але
духовно, національно й соціально, ми поєднані тепер і в слушний час наш
голос матиме довір’я в народі нашому”.
Перемогу було здобуто, але не ту, на яку очікував В. Винниченко –
голова нового уряду Української Народної Республіки – Директорії. Знову ж
трагічне непорозуміння. Він виступає за інтереси робітників, а виконавська
влада ті інтереси топче. Члени Директорії – патріоти, “але тільки патріоти.
Вони не революціонери”. Усвідомлює, що історія щастя рідного народу не
твориться, зате в історію страждань записано вже немало сторінок. В.
Винниченко намагається вийти зі складу уряду.
Незабаром із мандатом ЦК УСДРП письменник вирушає за кордон, начебто
для участі у международній соціалістичній конференції, але зупиняється в
Австрії. Втішається спокоєм, самотністю, намагається взятися до праці, але
його думки повсякчасно на Україні. Літо й осінь 1919 р., зима й весна 1920-
го – плідні творчі періоди в його біографії. Пише повість “На той бік”,
тритому мемуарно-публіцистичну працю про українську революцію “Відродження
нації”, а головне – поринає в політичну еміграційну діяльність. Вітає
встановлення диктатури пролетаріату в Угорщині, обмірковує можливість
соціалістичної революції в Західній Європі, виважує, що робити: віддатися
улюбленій творчій роботі, жити в спокої, у злагоді з собою, чи знову
зайнятися політикою, наштовхуючись а образи й непорозуміння, на непевність
і нещадне вимотування нервів і здоров’я? І знову політик перемагає
художника.
Його захоплює ідея легального повернення в Україну з метою компромісної
співпраці з радянською владою. Він глибоко щодо себе безжально аналізує
минулі два роки сходження до державності й доходить висновку, що робив усе,
що найбільше топтало його гідність.
1. За кордонами рідної України
Після цього Винниченко пориває з УНР. Після закордонної конференції
УСДРП 14 вересня 1919 р. Він із кількома колегами виходить з УСДРП і
створює у Відні Закордонну групу Української Комуністичної партії,
організовує політичний, економічний і науковий тижневик “Нова доба”, який
починає виходити з березня 1920 року.
На сторінках “Нової доби” він публікує багато своїх статей, де аналізує
минулі події, викладає свої погляди та позицію щодо розвитку політичної
ситуації в Україні, гостро засуджує політику Директорії і продовжує
переговори стосовно виїзду до Москви, наполягаючи на своїх умовах:
“Самостійність державна; цілком незалежний, чисто національний український
уряд; українська мова в усіх інституціях, урядах, школах; не тільки
посереднє, але й безпосереднє, активне національне визволення; незалежне
військо, військовий і економічний союз та взаємна найтісніша допомога. Без
вирішення цих питань їхати не можу”.
Звісно, ці умови, вибудувані, по суті, на принципах конфедерації, не
могли бути прийняті, тим паче за відсутності В. Винниченка. Тому він
вирішує все ж таки повернутися, щоб домагатися поставленої мети. Свідомо
готується “йти а всі труднощі, небезпеки, на кров і вигнання”, жертвує
затишком, спокоєм, планами улюбленої творчої праці – аби лише була з того
якась користь для рідного народу. На цей крок він наважується й тому, щоб
своїм прикладом заохотити інших, переконати в необхідності будувати нову
Україну.
Письменник 24 травня 1920 р. Разом із дружиною Розалією Яківною з
чеським дипломатичним паспортом та з відомим чеським соціал-демократом
Яроміром Нечасом і особистим секретарем Олександром Баданом виїздить до
радянської Росії.
“Власне, тепер я все більше відчуваю самотність: від антибільшовицьких
кіл я відійшов, до большевицьких не ввійшов. Нема ні одної групи, з якою я
почував би себе злитим, яка підтримувала б мене”, - занотовує він 31 серпня
1925 року. Тепер він усе частіше задумується над тим, щоб зосередитися на
своїй улюбленій літературній діяльності. Тим більше, що його п’єси
“Брехня”, “Чорна Пантера і Білий Медвідь”, “Закон”, “Гріх” перекладаються
на німецьку мову і з’являються в театрах Німеччини та інших європейських
країн. Друкуються і перекладаються його роман “Чесність з собою”, повість
“Босяк”…
На екранах Німеччини в 1922 році демонструється фільм “Чорна Пантера”,
сценарій якого грунтується на п’єсі В. Винниченка “Чорна Пантера і Білий
Медвідь”. Але коли за кордоном твори В. Винниченка друкуються спорадично,
то на Радянській Україні видавництво “Рух” подає читачам зібрання його
творів у двадцяти трьох томах. Кілька видань було його тритомного роману
“Сонячна машина”, який, до речі, вперше був надрукований в 1927 році в
Харкові; з’явилася й підготовлена за кордоном збірка оповідань “Намисто”.
Київський державний драматичний театр імені Івана Франка здійснює
постановку написаної в еміграції п’єси “Над”. В 1920-1921 роках його п’єси
ставилися не лише в Києві і Харкові, але й в Одесі, Львові, Чернівцях,
Коломиї, Москві, Петербурзі, театрах Саратова, Самари, Тифліса, Ростова-на-
Дону, Баку. Лесь Курбас у своєму “Молодому театрі” здійснив постановку п’єс
“Базар”, “Чорна Пантера і Білий Медвідь”, за участю режисера-постановника
Ганта Юри у тому ж театрі в 1919 році відбулась прем’єра п’єси “Гріх”…
Творчість Володимира Винниченка майже до середини 30-х років була
серйозним і вдумливим об’єктом вивчення в школі, популяризації,
літературознавчого дослідження, тобто фактом історії української літератури
і явищем тогочасного літературного процесу. Правда, не всі його твори, які
він написав за кордоном – в Берліні, Празі, Відні, Франції, – були відомі в
нашій країні. А він творив активно – писав і соціально-психологічні драми
та новели, соціально-утопічі романи, філософсько-соціологічні праці,
кіносценарії, багато малював, намагався переконати міжнародну громадськість
персональними зверненнями до політичних діячів і до Організації Об’єднаних
Націй в еобхідності згуртуваня всих миролюбних сил у боротьбі проти війни,
за збереження природи, до утвердження принципів організації суспільства і
світу на соціалістичних засадах, закликав до “світового миру без бомб і
барикад”.
Володимир Винниченко публікує в 1949 році політичний маніфест “Заповіт
борцям за визволення”, бориться з голодом, із нестатками, мріє про
завершення свого складного, драматичного, сповненого гірких розчарувань і
нереалізованих планів життя на Україні. Та не судилося…
Так і помер він на чужині 6 березня 1951 року на власній садибі біля
містечка Мужен департаменту Приморські Альпи у Франції. Там мав він клапоть
землі, хату – свій “закуток”, в якому з 1934 року разом із дружиною
Розалією без необхідних матеріальних достатків проживав останні важкі роки.
Чи не найважчими були роки фашистської окупації Франції. Письменник рішуче
відмовився від будь-яких форм співпраці з фашистами, перебував під
постійною загрозою арешту та депортації.
Рання проза Володимира Винниченка (1902-1907)
“І відкіля ти взявся у нас такий?”
Передусім – коли у Володимира Винниченка з’явилися перші літературні
зацікавлення? За яких обставин і коли саме він розпочав свої проби пера?
Щоб відповісти на ці запитання, слід нагадати кілька дат з біографії
письменника.
З 1890 по 1899 р. Володимир навчався в Єлісаведградській класичній
чоловічій гімназії. Проте атестат зрілості в цьому навчальному закладі йому
не видали, - швидше за все через непорозуміння з адміністрацією гімназії.
Документ про освіту він отримав лише в 1900 р., склавши екстерном іспити у
Златопільській гімназії (містечко Златопіль тоді було на південній околиці
Київської губернії; з 1914 р. входить до складу Новомиргорода, нині
районного центру на Кіровоградщині). Того ж року 20-літній Володимир
Винниченко став студентом юридичного факультету Київського університету.
Мине небагато часу – і він дебютує як літератор: журнал “Киевская старина”
(1902 р., кн. VIII-IX) надрукував його оповідання “Сила і краса”, навіяне
златопільськими враженнями. Юрій Тищенко, один з перших географів
Володимира Винниченка, стверджував, що воно й написано було в Златополі.
Були у Винниченка, проте, і раніші літературні спроби. З його юнацьких
творів до нас дійшла тільки поема “Повія” (інша назва – “Софія”) – твір
зовсім слабкий, проте цікавий з погляду з’ясування творчих орієнтацій
молодого єлісаветградця. На неї свого часу, в 1929 р., вже звертали увагу
дослідники.
Розшукані автором цих рядків два листи юного Винниченка, що їх він
адресував у Львові редакції журналу “Літературно-науковий вісник”,
допомагають з’ясувати деякі цікаві деталі літературної біографії молодого
письменника.
Юнак із Єлісаветграда, який ще й письмом українським не оволодів як
слід, мав зухвальство пропонувати редакції поважного львівського часопису
свою поему: “Прошу редакцію “Літературно-наукового вісника”, як буде яка-
небудь спроможність, надрукувати мою “Софію”. Я вже раз посилав вам, та
Господь її знає, де вона ділася, бо ніякого ні від кого одвіту не маю.
Гадаю, що на кордоні не пропустили її через те, що написав її гімназист, а
гімназистам, відома річ, нічого ні писать, ні друкувать не можна. Коли ж
вам вона непридатна, то благаю надрукувать в якому-небудь другому
українському часописі; як і се ж не можна, то прошу одіслать її в Цюріх.
Мені ж, благаю, напишіть (в случаї, якщо вона не може бути
надрукована), чим вона непридатна. А як надрукуєте, то і об сім
сповістіть”.
Отже, Винниченко готується вступати до Київського університету. Атестат
зрілості він отримав у Златополі 10 червня 1900 р., а студентом став у
серпні 1900 р. Таким чином, лист до редакції “Літературно-наукового
вісника” Винниченко надсилав, напевне, у проміжутку між цими датами.
Цікаво, однак, чому автор “Софії” просить редакцію переслати його
рукопис (у разі, якщо поему не надрукують) не назад, у Знам’янку, звідки
він надсилав свого листа, а… в Цюріх? Річ у тім, що в Цюріху жила
(навчалася?) якась А. Волик; була вона вочевидь людиною досвідченішою в
літературних справах, ніж Винниченко. Схоже навіть – мала якийсь зв’язок з
“Літературно-науковим вісником”, оскільки свій лист до редакції, датований
4 лютого 1900 р., завершувала обіцянкою прислати невдовзі “стихи, за котрі
я писала в прошлім письмі”. Сам же її лист – це прохання повідомити, як
редакція вирішила розпорядитися поемою “Софія”.
До “Літературно-наукового вісника” Винниченко надсилав і якесь із своїх
ранніх оповідань, теж із проханням “помістить у себе”. Тільки вже не із
Знам’янки: лист до редакції, датований 29 березня 1901 р., свідчить, що
мешкав він тоді (вже студент університету!) в Києві за адресою: вул.
Жилянська, 132, кв. 5.
Можна, отже, зробити кілька висновків щодо обставин, за яких починався
Винниченко-письменник:
1. Перші літературні спроби В. Винниченка припадають на час ще до його
навчання в Єлісаветградській гімназії (не пізніше 1899 р.). В ту
пору було, зокрема, написано поему “Софія” (“Повія”).
2. Упродовж 1899 – 1900 рр. Винниченко намагається зав’язати творчі
контакти з редакцією львівського журналу “Літературно-науковий
вісник”. У цьому йому сприяє якась А. Волик, студентка з України,
яка навчалася в Швейцарії (Цюріх).
3. Частину літа 1900 р., після отримання атестату зрілості в
Златопільській гімназії, майбутній письменник провів у Знам’янці,
наймаючи помешкання в “г-на Аппановича”, де й готувався до вступу в
університет і водночас писав.
4. Оповідання “Сила і краса” Винниченко написав не 1900 р. в Златополі
(як стверджував Ю. Тищенко), а пізніше, вже в Києві. 1900 р. він міг
запропонувати “Літературно-науковому віснику” поки що лише свою
юнацьку поему.
Потрібно було ще цілих два роки, щоб його перо стало вправнішим. Дещо
із своїх писань студент Винниченко пропонував редакції “Киевской старины”.
Володимир Науменко, тодішній редактор журналу, запам’ятав, що якесь із
принесених Винниченком оповідань він відхилив, оскільки було воно “очень
жиденькое”. Написане було те оповідання російською мовою.
І все ж дебютував Володимир Винниченко саме на сторінках редакції
“Киевской старины”. Редакція часопису містилася на вулиці Маріїно-
Благовіщенській (тепер – вул. Саксаганського); там же, в будинку під
номером 91, мешкав відомий меценат і громадський діяч Євген Чикаленко, на
“понеділках” і “суботах” якого бував Винниченко. Євген Чикаленко став його
“хрещеним батьком”: оповідання “Сила і краса” було надруковане в “Киевской
старине” саме за наполяганням Чикаленка (“по моєму напосіданню”, – як писав
він згодом у “Спогадах”).
Два київські роки, які минули з часу вступу Володимира Винниченка на
правничний факультет університету (серпень 1900 р.), і аж до появи в
“Киевской старине” оповідання “Сила і краса” (осінь 1902 р.), були
надзвичайно бурхливими в його житті. Вступивши до університету, Володимир
Винниченко попав у вир подій, якими жив Київ. Студенство бунтувало проти
політики уряду, брало участь у робітничих демонстраціях. 1901 р. 183
студенти Київського університету були виключені і віддані в солдати.
Зіткнення молоді з владою, однак, не вщухли, тим паче, що студентський рух
почав набувати рис організованості.
Загалом на зламі століть український національно-культурницький рух
різко політизується. Молодь уже не задовольняється етнографізмом і суто
просвітницькою роботою. Виникають українські політичні партії, які
висувають демократичні гасла, заносять до програм ідею автономії України.
Політичну моду визначає соціалістична ідея. В українських партіях вона
поєднується з національно-політичними визвольними прагненнями. Ключовою
постаттю в революційних процессах початку нового століття стає студент.
Історик І. Лисяк-Рудинський з цього приводу дотепно зауважив: “На політичну
сцену виходить тип революційного юнака з “Комуністичним маніфестом” в одній
кишені й з “Кобзарем” у другій”. Ці слова наче про Винниченка сказані.
Найдивовижніше, що в 1902-1907 рр., віддаючись революційній роботі,
провівши понад три роки в Лук’янівці, він чимало встиг зробити як літератор
(а в 1905 р., між іншим, домігся ще й права скласти державні іспити в
Київському університеті, успішно витримавши їх). У 1902 р. Винниченко
надрукував два оповідання, у 1903-му – шість, у 1904-му – два, 1905-му –
два, 1906-му – шість, 1907-му – сім.
Деякі з них вийшли окремими книжечками (“Боротьба”, “Суд”,
“Салдатики!”, “Роботи!” – 1903 р.). Тоді ж у Львові було видано і першу
прозову збірку молодого письменника – “Повісти й оповідання”. До її складу
увійшло п’ять творів – “Боротьба”, “Антрепренер Гаркун-Задунайський”, “Біля
машини”, “Сила і краса” та “Суд”.
А в 1906 р. київське видавництво “Вік” випустило ще одну збірку
“вибраного” Винниченка під назвою “Краса і сила”. Саме на цю книжку
відгукнувся Іван Франко, присвятивши їй статтю “Новини нашої літератури”,
яка починалася радісно-здивованим вигуком: “І відкіля ти такий узявся?” –
так і хочеться запитати д. Винниченка, читаючи його новели, яких в оцій
книжці зібрано сім. Серед млявої, тонко-артистичної та малосилої або
ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських
письменників раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне
темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його
потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, в суміш,
українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй
обсервації і границь своїй пластичній творчості, і відкіля ти взявся у нас
такий? – хочеться по кожнім оповіданню запитати д. Винниченка”.
Утім, це був не перший відгук Франка на творчість прозаїка-дебютанта. У
своїх літературних оглядах він і раніше прихильно оцінював його оповідання,
відзначаючи “незвичайно багатосторонній, дужий талант та знання життя” і
порівнюючи молодого Винниченка з Панасом Мирним.
Десь наприкінці 1905 р. велику статтю про прозу Винниченка написала
Леся Українка (щоправда, бурхливі події не дали змоги завершити і
надрукувати її). Морально і матеріально підтримував свого “хрещеника” Євген
Чикаленко…
Таким чином, дебют молодого письменника мав добрий
|
