Право власності юридичних осіб - Гражданское право и процесс - Скачать бесплатно
Національний університет
“Києво-Могилянська академія”
Факультет правничих наук
Курсова робота з цивільного права України
“Право власності юридичних осіб”
Виконала: студентка ІІІ курсу
Ворон Лариса Василівна
Науковий керівник: Бірченко
Юлія Іванівна
м. Київ
2001 рік
Тема: “Право власності юридичних осіб”
Вступ “Походження поняття “власність” в історії права”.
Розділ 1. Поняття власності на сучасному етапі.
1.1. Власність як економічна категорія.
1.2. Юридичне поняття власності.
1.2.1. Право власності в об’єктивному значенні
1.2.2. Право власності у суб’єктивному розумінні
1.3. Поняття власності за Конституцією України, Цивільним кодексом
України та Законом України “Про власність”.
Розділ 2. Право власності юридичних осіб
2.1. Форми власності. Загальні положення власності юридичних осіб.
2.2. Право власності господарських товариств.
2.3. Право власності господарських об’єднань.
2.4. Власність кооперативів.
2.5. Власність громадських організацій.
2.6. Власність релігійних організацій.
2.7. Право інтелектуальної власності юридичних осіб.
Висновки і пропозиції.
Вступ “Походження поняття “власність” в історії права”.
Поняття власності завжди було центральним в історії права. Становлення
сучасного права тісно пов’язане з іменем видатного англійського мислителя,
теоретика права Джона Локка, який велику увагу в своїх дослідженнях
приділяв власності. В працях “Два трактати про правління”, “Про власність”,
“Досвід про людський розум” і інших він пише, що від народження людина має
три природних права: право на життя; право на свободу; право на власність.
Ці права невід’ємні від людини і закон повинен обов’язково враховувати ці
права. На думку Джона Локка власність людини отримується шляхом вільно
виявленої праці, власність – це той початковий вимір людської свободи, з
якої повинна брати початок уся система природного права. Власність
утверджується шляхом договору і угоди. Власність у Локка – це є природний
стан, який передує взаємодії людей. Люди, переходячи від природного до
громадянського стану, не повинні відмовлятися від своїх природних
невід’ємних прав і зафіксувати їх в законі.
В своїй праці “Філософія права” Гегель стверджує, що поняття власності
– це перше поняття, яке виникає в історії права. Він пише: “Щоб не
залишитися абстрактною, вільна воля повинна насамперед дати собі наявне
буття.... Цей перший вид свободи є той, який ми визнаємо як власність.”[1]
Створюючи свою філософію власності, Гегель стверджує, що власність
виникла першою по тій простій причині, що вона пов’язана із зовнішніми
предметами, із зовнішнім неодухотвореним світом, що протистоїть волі
(суб’єкту) і найближчим до нього. “Власність – це є втілення волі в річ”, і
тим самим особа дає собі “зовнішню сферу своєї свободи”. До такого
“втілення” річ знаходиться поза розумною діяльністю людини, поза правом.
Далі Гегель розмежовує володіння і власність. Володіння розглядається
як зовнішній акт, необхідний для реалізації власності (втілення своєї волі
в річ). Заволодіння передбачає, що річ нікому не належала. “Користування
річчю при безпосередньому її захопленні є для себе одиничним вступом у
володіння”[2]. В користуванні виявляються якості речі, в тому числі
вартість (у Гегеля - цінність).
Гегель підкреслює важливість договору у становленні права власності.
Договір передбачає, що ті, хто вступає в нього, визнають один одного
особами і власниками. В договорі власність виявляє себе як повна і
безспірна, оскільки договір – це форма власності.
Гегель виділяє право власності, як перше, першочергове, оскільки
власність є найбільш повним втілення особистості в речі.
Нажаль, всі ці ідеї були забуті в юридичній науці радянських часів,
коли повністю перемогли марксистські погляди на власність, в центрі яких
було заперечення приватної власності.
Ще не так давно сама постановка питання про власність, її відносини,
можливість її еволюційного розвитку вважалася помилковою. В правовій та
економічній літературі панівною була точка зору, що якісні зміни у
визначальній структурі економічної системи суспільства – відносинах
власності – можливі лише на революційній основі, методом експропріації. Так
було під час революції 1917 року в Росії, коли відносини власності було
змінено силою, приватна власність була знищена. На її основі було утворено
загальнодержавну власність.
Нині все більш очевидним стає недостатня коректність такого підходу.
Власність розвивається за власними законами.
Сучасний етап розвитку відносин власності пов’язаний з утвердженням
думки, що власність, як суспільне явище має еволюційний розвиток і вирішити
всі проблеми, пов’язані з нею можна лише з врахуванням загальної
спрямованості цивілізаційного прогресу, який підпорядкований інтересам
людини.
Все це свідчить про велику актуальність обраної мною теми, оскільки
нова соціальна реальність в Україні вимагає досконалих законів і
досконалішого регулювання відносин власності.
1. Поняття власності на сучасному етапі.
Перш ніж розкривати поняття “право власності” потрібно згадати, що
існують дві категорії цього поняття: це економічна категорія власності - як
матеріальна основа будь-якого суспільства і юридична категорія власності -
правове врегулювання економічних відносин власності, яке і породжує
утворення самого поняття “права власності”.
1.1. Власність як економічна категорія.
Право власності закріплює матеріальну основу будь-якого суспільства -
економічні відносини власності. Тому відносини власності і право власності
- взаємопов’язані категорії. Право власності є юридичним вираженням, формою
закріплення економічних відносин власності. Тому, необхідно вияснити, що
таке власність в економічному значенні і які правові форми її реалізації.
Власність це ставлення певних осіб до матеріальних благ як до своїх,
як до тих, що належать їм. Відповідно всі інші особи відносяться до цих
благ як до чужих, до тих, що їм не належать. Можна сказати, що власність це
відносини між людьми з приводу матеріальних благ, які полягають в
приналежності цих благ одним особам (чи їх колективам) і у відчуженні від
них всіх інших осіб. Приналежність чи привласнення матеріальних благ є
сутністю відносин власності, що складаються з їх приводу між людьми.
Привласнення - двоєдиний процес, який полягає насамперед в тому, що
суспільство відвойовує у природи певні блага і перетворює їх на свою
користь. Однак акт привласнення цим не закінчується. Його продовженням
служить розподіл відвойованих у природи благ між членами суспільства,
причому цей процес здійснюється одночасно.
Виробництво матеріальних благ є змістом процесу і завжди носить
суспільний характер. Без виробництва не може бути привласнення так як не
можливо привласнити те, що не вироблено, чого не існує в природі.
Привласнення включає в себе наступний після виробництва розподіл
добутих суспільством матеріальних благ між окремими особами, групами осіб,
класами чи всім суспільством. Проходить він як в формі безпосереднього
розподілу, так і в формі обміну продукцією і товарами між виробниками і
споживачами.
Привласнення продукту закінчується в процесі виробничого чи особистого
його вжитку, а тому привласнення - це цілий процес, який включає
виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ. Взаємодія всіх
цих елементів названого процесу утворює історично визначену форму
привласнення, сукупність відносин власності, а точніше, форми реалізації
відносин власності в діяльності людей.
Власність в економічному значенні і є історично визначена суспільна
форма привласнення матеріальних благ і насамперед засобів виробництва.
Зміст економічних відносин власності як стану привласнення
приналежності матеріальних благ певним особам полягає в їх можливості
використати таке майно незалежно від будь-чиєї волі, виключно за своїм
бажанням, усуваючи від нього всіх інших осіб, чи допускаючи їх до власних
матеріальних благ знову-таки за своїм бажанням. Можна сказати, що мова йде
про встановлення власником повного господарського відання над майном, яке
йому належить.
Правові форми реалізації відносин власності. Правове оформлення чи
регулювання відносин власності складається з таких норм, які, по-перше,
встановлюють саму можливість (чи неможливість) приналежності матеріальних
благ певним особам, юридично закріплюючи економічний (фактичний) стан їх
привласнення. До них, наприклад, відносяться конституційні (державно-
правові) правила про форми власності, які визначаються і охороняються
державою, а також адміністративно-правові і цивільно-правові норми про
способи набуття і припинення прав на майно. По-друге, правила, які
встановлюють характер і межі поведінки власників майна, які охороняються
законом, тобто їх повноваження, які оформлюють конкретні можливості
господарчого відання над майном. Це цивільно-правові норми про повноваження
власників і інших власників майна.
І по-третє, правові способи захисту власників матеріальних благ від
посягань інших осіб на привласнене ними майно (норм цивільного,
адміністративного, кримінального права про захист відносин власності).
Усі перераховані правила - різногалузеві, оскільки економічні
відносини власності регулюються нормами різних галузей права, хоча провідна
роль належить цивільно-правовим нормам.
1.2. Юридичне поняття власності.
Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення
права власності, за допомогою якого стверджується панування власника над не
належним йому майном та його повноваження з володіння, користування та
розпорядження.
В юридичній науці термін “право власності” вживається в об’єктивному і
суб’єктивному значеннях.
1.2.1. Право власності в об’єктивному значенні - це сукупність
правових норм які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій
системі. Об’єктивне право складається з норм, які закріплюють володіння,
користування і розпорядження майном, а також норми, які охороняють і
захищають права власності від протиправних дій третіх осіб.
Отже, право власності в об’єктивному розумінні є одним з найважливіших
правових інститутів цивільного права. З допомогою правових норм, що входять
до його складу, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретним
суб’єктом, а й регулюється порядок набуття і припинення права власності,
здійснення володіння, користування і розпорядження майном, а також захист
законних прав власника.
Природа цього інституту має комплексний характер, оскільки поряд з
нормами цивільного права, які займають центральне місце і за змістом, і за
обсягом, до його складу входять норми інших галузей права: державного,
кримінального, адміністративного, фінансового тощо.
1.2.2. Право власності у суб’єктивному розумінні - це закріплення у
відповідних нормах права можливості конкретного власника (індивіда чи
колективу) володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на
свій розсуд у межах, передбачених законом.
Отже, право власності у суб’єктивному розумінні - це суб’єктивне
цивільне право абсолютного характеру, яке існує у межах конкретного
правовідношення власності і може належати суб’єктам, окремому громадянину
(фізичній особі), колективу громадян (юридичній особі) або державі в
цілому.
Абсолютний характер права власності означає, що правомочному суб’єкту
(громадянину, юридичній особі, державі) протистоїть необмежена кількість
зобов’язальних суб’єктів, які не повинні своїми діями порушувати це право.
Суть суб’єктивного права власності полягає в тому, що воно забезпечує
власнику відповідну поведінку з боку оточуючих осіб і тим самим надає змогу
володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном. Всі інші
особи - не власники - мають утримуватися від вчинення будь-яких дій, які
перешкоджають власнику здійснювати належне йому суб’єктивне право за своїм
розсудом і в своїх інтересах.
Коло суб’єктів права власності практично необмежене. Власниками
відповідно до Закону України ”Про власність” станом на 19.09.2000р. можуть
бути окремі громадяни, колективні утворення: кооперативи, орендні і
колективні утворення, орендні і колективні підприємства, господарські
колективи, асоціації ін. Також визнаються суб’єктами права власності
різноманітні громадські організації (політичні, науково-освітні, культурно-
виховні, екологічні), щодо майна, яке вони можуть мати у власності
відповідно до характеру їхньої діяльності та статутних завдань. (ст.28)
У цьому ж Законі визначено такий суб’єкт права власності, як релігійні
організації (ст.29), що мають право власності на майно, придбане,
побудоване, створене і вироблене ними за рахунок власних коштів,
пожертвувань віруючих, коштів, наданих державою чи іншими особами, або
придбане на інших підставах, передбачених законом.
Суб’єктами права власності виступають суверенні держави, автономні
республіки та інші національно-державні утворення (автономні області,
автономні округи), а також територіальні одиниці (краї, області, райони
міста).
Закон України “Про власність” серед суб’єктів права власності визнає
народ України, який здійснює належне йому право власності через Верховну
Раду України, а також через місцеві Ради народних депутатів (ст.3,10).
У нашій країні власниками визнаються не лише громадяни України і
юридичні особи. Право власності на території України можуть набувати також
і спільні підприємства, створенні за участю українських та іноземних
юридичних осіб, іноземні громадяни і особи без громадянства (і не тільки
для задоволення особистих потреб, але і для здійснення господарської
діяльності) у випадках і в порядку, встановленому законодавством. Це
правило поширюється і на іноземні організації. Міжнародні організації, а
також іноземні держави можуть володіти на праві власності майном,
необхідним для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних
відносин відповідно до міжнародних домовленостей.
Об’єктом права власності може бути майно, але тільки індивідуально
визначене або індивідуалізоване, інакше власник не зможе ставитися до нього
як до свого.
Відповідно до ст.1 Закону України “Про власність” власністю можуть
бути земля, її надра, ліси, води, тваринний світ, природні багатства
континентального шельфу, будови, споруди, цінні папери та інше майно, в
тому числі підприємства, інші майнові комплекси, які мають економічну або
соціальну цінність як цілісні системи.
Відповідно до ст.9 Закону України “Про власність” земля, її надра,
повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального
шельфу та виключної (морської) економічної зони є об’єктами права виключної
власності народу України[3].
Отже, суб’єктивне право власності - це елемент абсолютного
правовідношення, тобто власник як правомочний суб’єкт перебуває у
правовідношенні з усіма третіми особами, має суб’єктивне право за своїм
розсудом володіти, користуватися, розпоряджатися належним йому майном,
здійснювати своєю владою управління ним і вчиняти щодо цього майна будь-які
дії, що не суперечать закону.
Щодо суб’єктивних обов’язків, то всі особи, які не є власниками даного
майна, а тому розглядаються як зобов’язані суб’єкти повинні забезпечувати з
свого боку поведінку, яка б не перешкоджала власнику здійснювати його
суб’єктивне право.
1.3. Поняття власності за Конституцією України, Цивільним кодексом
України та Законом України “Про власність”.
Відповідно до ст.41 Конституції України кожен має право володіти,
користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї
інтелектуальної, творчої діяльності.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у
випадках, обсязі і порядку встановлених законом.
Використання власності не може завдавати шкоди правам і свободам та
гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і
природні якості землі.
У Цивільному кодексі України та Законі України “Про власність”
сказано, що:
1. Право власності - це врегулюванні законом суспільні відносини, щодо
володіння, користування і розпорядження майном.
2. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує
стабільність правовідносин власності.
3. Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і
розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими.
4. Власність в Україні виступає у таких формах: приватна, колективна,
державна. Всі форми власності є рівноправними.
2. Право власності юридичних осіб
2.1. Форми власності. Загальні положення власності юридичних осіб.
Перед тим, як перейти до розкриття власності юридичних осіб, слід
згадати, що у прийнятому Законі України “Про власність” зазначається, що
власність в Україні виступає у формі приватної власності громадян,
колективної і державної власності.
Власність громадян створюється і примножується за рахунок іхніх
доходів від участі в суспільному виробництві, від ведення власного
господарства і доходів від коштів, що вкладені в кредитні установи, акції
та інші цінні папери, надбання майна при успадкуванні та на інших засадах,
передбачених в законі. Ця власність заснована на свободі особи в
розпорядженні своїми здібностями до виробничої і творчої праці, виборі її
форм і засобів звернення цих результатів на задоволення суспільних і
особистих потреб.
Приватна власність виникає не тільки тоді, коли майно належить одному
громадянину, але й тоді, коли йдеться про власність трудового або
селянського господарства. Оскільки ні трудове, ні селянське господарство не
має статусу юридичної особи, то в цьому випадку не виникає колективної
власності.
До колективної власності належить власність орендних підприємств,
виробничих та інших кооперативів, акціонерних та інших господарських
товариств, господарських асоціацій та інших об’єднань, що мають статус
юридичної особи.
Поряд з приватною і колективною власністю зберігається і державна
власність, яка класифікується на загальнодержавну власність, власність
автономних утворень, комунальну (муніципальну) власність.
Взагалі, повертаючись і зупиняючись конкретніше на праві власності
юридичних осіб, слід зазначити, що поняття та основні ознаки юридичної
особи розкриваються в статті 23 Цивільного кодексу України: юридичними
особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від
свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов’язки,
бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражному суді або третейському
суді.
За визначенням Я.М.Шевченко юридична особа є “певним структурним
утворенням, спеціально розрахованим на те, щоб володіти, користуватися і
розпоряджатися майном, вступати в угоди в цивільному обороті і мати своє
обличчя у цьому обороті”[4].
За чинним Цивільним кодексом України та Законом України “Про
власність” суб’єктами відносин власності виступають недержавні юридичні
особи (господарські товариства, кооперативи, громадські та релігійні
організації, політичні партії, об’єднання). Дещо інші правомочності
встановлені для державних юридичних осіб, за якими майно закріплюється на
праві повного господарського відання (пункт 1 статті 37 Закону України “Про
власність”) чи на праві оперативного управління (пункт 1 статті 39 Закону
України “Про власність”).
Всі види власності недержавних юридичних осіб віднесені згідно із
Законом України “Про власність” до колективної форми власності.
Перелік майнових об’єктів, джерела формування власності юридичних осіб
передбачені в Законах України “Про власність”, “Про господарські
товариства”, “Про споживчу кооперацію”, “Про сільськогосподарську
кооперацію” “Про об’єднання громадян” та інших.
2.2. Право власності господарських товариств.
Господарські товариства створюються і діють на підставі Закону України
“Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 року, який визначає
поняття, види, порядок утворення і діяльності товариств, а також права і
обов’язки їх засновників та учасників.
До господарських товариств належать:
- акціонерні товариства;
- товариства з обмеженою відповідальністю;
- товариства з додатковою відповідальністю;
- повні товариства;
- командитні товариства.
Господарські товариства згідно зі статтею 1 Закону України “Про
господарські товариства “ визнаються підприємства, установи, організації,
створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом
об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання
прибутку.
Господарські товариства є юридичними особами і одноосібними власниками
майна, переданого їм учасниками, а також майна, отриманого в результаті
господарської діяльності і на інших законних підставах. Отже, суб’єктом
права власності господарських товариств виступають господарські товариства
як юридичні особи, а не їх засновники чи учасники. Учасники набувають лише
зобов’язальне право вимагати виплати частини доходу, яка їм належить, а
також претендувати на частку в майні, що залишається після ліквідації
товариства ( ліквідаційну квоту ).
Основною особливістю, за якою товариство відрізняється від інших
суб’єктів права власності є можливість добровільного об’єднання майна та
зусиль учасників для створення ними нового суб’єкта господарської
діяльності.
Таким чином, для господарських товариств характерні деякі спільні
ознаки:
1) договір учасників як підстава виникнення;
2) наявність у товариства прав юридичної особи, тобто створення нової,
самостійної організації;
3) виникнення права власності товариства в цілому ( при збереженні
прав учасників зобов’язального характеру ) на майно, передане учасниками
або одержане в результаті власної господарської діяльності;
4) наявність комерційної мети діяльності ( отримання прибутків );
5) необхідність особистої участі члена товариства в діяльності даної
організації.
Об’єктом права власності господарського товариства відповідно до ст.
26 Закону України “Про власність” і ст. 12 Закону України “Про господарські
товариства” є:
- грошові та майнові внески його членів, передані йому у власність;
- виготовлена продукція;
- доходи, одержані від господарської діяльності;
- майно, набуте на підставах не заборонених законом.
Вкладами учасників і засновників товариства можуть бути будинки,
споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери,
грошові кошти, в тому числі в іноземній валюті.
Закони України “Про власність” і “Про господарські товариства” надають
право учасникам цих товариств вносити в якості вкладу майнові права, а
саме: право користування землею, водою, спорудами тощо. В цьому випадку
право власності на майно товариству не передається. У товариства виникає
лише право користування чужою річчю. Розмір вкладу учасника, який передав у
вигляді вкладу майнове право (право користування), оцінюється учасниками
товариства, виходячи із загальноприйнятої плати за користування аналогічним
майном.
Вкладом також можуть бути об’єкти інтелектуальної власності, які також
підлягають оцінці учасниками товариства.
Акціонерне товариство
Акціонерне товариство має певні особливості, а тому законодавець
окремо врегулював питання щодо об’єктів його права власності.
Відповідно до ст. 25 Закону України “Про власність” об’єктом права
власності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу
акцій, одержане в результаті його господарської діяльності, а також інше
майно, набуте на підставах, незаборонених законом.
Акціонерне товариство згідно зі ст. 24 Закону України “Про
господарські товариства” є товариство, яке має статутний фонд,
|
