Диплом по гражданскому праву - Гражданское право и процесс - Скачать бесплатно
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ
Факультет «Цивільного права і підприємництва»
Кафедра цивільного права
Правове положення громадських організацій і політичних партій по
законодавству України.
Допущена до захисту (____(_________________2001 р.
Завідуючий кафедрою цивільного права
Одеса–2001
План
Вступ…………………………………………………………………………………3–4
Розділ 1. Історія виникнення і розвитку громадських організацій і
політичних партій………………………………………………………………………………..5–34
1. . Основні етапи розвитку громадських організацій і політичних
партій…...5–12
2. . Поняття та види громадських організацій і політичних
партій…..….……13–34
Розділ 2. Правове становище громадських організацій і політичних
партій по законодавству Україні……………………………………………………….……35–92
1. . Громадські організації і політичні партії – як суб’єкти цивільних
правовідносин…………………………………………………………….……35–53
2. . Способи та особливості виникнення громадських організацій і політичних
партій, як юридичних осіб……………………………………………………..…54–69
3. .Цивільна правосуб'єктність громадських організацій і політичних
партій…………………………………………………………………………….…70-80
4. . Підстави, порядок і наслідки припинення громадських організацій і
політичних партій………………………………………………………...……….81–92
Розділ 3. Тенденції розвитку політичних партій України ………………...….93–100
Висновок…………………………...……………………………………………101–103
Вступ.
Одним із важливіших конституційних прав громадян в демократичній
державі є право на об’єднання (свобода спілок та асоціацій) тобто право
вільно створювати різного роду об'єднання, приєднатись до них і виходити з
них. Майже у всіх країнах (включаючи країни тоталітарного соціалізму)
говориться про волю об'єднання в політичні партії, культурні, спортивні та
інші громадські організації.
Конституція України гарантує (ст. 36) громадянам нашої держави право
на свободу об’єднання у політичні партії, громадські організації для
здійснення і захисту своїх прав та свобод і задоволення політичних,
економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Права людини – це
не дарунок держави, уряду, політичної партії чи її лідера, а суверенний,
не відчужуваний атрибут кожної людини, кожної особистості, незалежно від
раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, віросповідання, політичних
поглядів і переконань, соціального чи походження майнового положення; не
народ існує для держави чи уряду, а держава й уряд – для народу, не народ
для Конституції, – а Конституція для народу.
Саме через громадські об’єднання, громадсько-політичні рухи, політичні
партії до активної державотворчої діяльності залучаються широкі верстви
населення, реалізуються й захищаються політичні та економічні інтереси тієї
чи тієї частини суспільства (народу, нації, соціальної групи). Вони є
формою здійснення зв’язків між громадянським суспільством і державою. Тим
самим через партії населення заявляє про свої групові вимоги. Правящі
структури теж використовують партії для звернення до народу за підтримкою
рішення тих чи інших питань. Громадські об’єднання не залежать від держави,
вони здатні впливати на державні інститути і водночас захищати суспільство
від необґрунтованого втручання держави в громадське життя.
Конституційне право на свободу об’єднання є юридичною основою
створення і діяльності громадських організацій, політичних партій та
професійних спілок.
Усвідомлення змісту діяльності громадських організацій та політичних
партій, їхнього місця та ролі в суспільстві має не лише науково-
пізнавальне, а й практичне значення. Без цього неможливо об’єктивно
проаналізувати реалії сьогоденного життя, виявити протиріччя, які виникають
в суспільстві.
Саме вищевикладені проблеми підводять нас до мети дипломної роботи –
розглянути правове положення громадських організацій і політичних партій.
Ця мета диктує і задачі:
. Дати визначення поняттям громадських організацій і політична партія, а
так само їх видам;
. Охарактеризувати ознаки громадських організацій і політичних партій як
юридичних осіб;
. Визначити порядок виникнення громадських організацій і політичних
партій як юридичних осіб;
. Розглянути поняття цивільної правосуб'єктності юридичних осіб;
. Визначити порядок реорганізації і ліквідації громадських організацій і
політичних партій як юридичних осіб;
При підготовці до написання представленої роботи я досліджувала дуже
багато нормативних документів, таких як закони, кодекси.
Розділ I.
1. Основні етапи і розвиток громадських організацій і політичних партій.
Свідчення про об'єднання людей зі спільними поглядами на природу,
суспільство, літературу, мистецтво можна знайти вже у стародавніх
суспільствах. У різних народів виникають різноманітні громадські
об'єднання, що певною мірою впливають на суспільно-політичний розвиток. До
таких можна віднести численні філософські школи Стародавньої Греції,
середньовічні лицарські ордени, літературні й художні об'єднання епохи
Відродження, різноманітні таємні організації (наприклад, масонські ложі або
товариства декабристів) і політичні клуби Нового часу. Паралельно
відбувалося осмислення сутності громадських об'єднань, їх місця й ролі у
суспільстві. Починаючи із середньовіччя мислителі, намагалися розрізняти
державу і суспільство. І вже у XVIII ст. Ш. Монтеск'є розглядає їх як
окремі феномени. На початку XIX ст. цей підхід у 1. Канта втілюється в
концепції громадянського суспільства, що характеризується правовим статусом
і свободою. За вченням К. Маркса та його послідовників, політичні відносини
у державі виступають як суспільні, оскільки держава є похідною від
суспільства. Відповідно й виникнення громадських об'єднань — процес
об'єктивний, закономірний. зумовлений потребою людей у колективній
творчості розвитку ініціативи, здібностей. Лише через об'єднання індивід
досягає особистої свободи.
Ряд західних соціологів висувають на перший план біологічні та
психологічні причини об'єднання людей у різноманітні спілки, асоціації,
групи. Підкреслюється роль у цьому процесі інстинкту самозбереження:
індивід у громадському об'єднанні шукає захисту від страху буття. Не менш
популярні інші аргументи: інстинктивна потреба у спілкуванні. прагнення до
самоствердження (особливо характерне для лідерів). Американський соціолог
П. Плау висунув припущення про взаємозв'язок між виникненням громадських
об'єднань і раціональним прагненням людини до певних вигод, досягнення яких
можливе за умови соціальної взаємодії та суперництва.
Всупереч розбіжностям у тлумаченні причин виникнення громадських
об'єднань сенс існування останніх визначається як спільна життєдіяльність
людей, що передбачає їх взаємну залежність і потребу одне в одному,
забезпечує збереження і розвиток соціального організму. Це життя людей
безпосередньо в колективі, соціальній групі, де відбуваються спільна
діяльність, спілкування, обмін послугами, користування спільними речами і
вартостями[1].
Перші згадки про політичні партії зустрічаються ще у мислителів
стародавнього світу. Так, грецький філософ Аристотель писав про боротьбу в
VI сторіччі до н.е. в м. Аттиці між партіями педіеїв (великі землевласники,
мешканці рівнини), параліїв (торговельно-ремісниче населення побережжя) і
діакріїв (селяни, жителі гористої місцевості).
У Давньому Римі точилася боротьба між партією оптиматів (представники
патриціанської знаті) і партією популярів (представники переважно сільських
плебеїв).
У середні віки існуючі політичні угруповання – “партії” – виступали
тимчасовими об’єднаннями. Їх виникнення було наслідком боротьби між різними
верствами суспільства. Так, боротьба між Священною Римською імперією і
папством у ХІІ –ХV сторіччях вилилася у боротьбу між партією гвельфів
(представники інтересів торговельно-ремісничих верств, прихильники
світської влади римського папи) і партією гіббелінів (захищали інтереси
феодалів, виступали за підтримку сильної імператорської влади).
Прототипи сучасних політичних партій виникли у період ранніх
буржуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої
Французької революції – конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США,
після проголошення незалежності наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ сторіччя
виникли партії федералістів і антифедералістів. 1916 року в Росії діяли 244
політичні партії. За підрахунками історика Д.В. Яневського, в Україні
влітку 1917 року активно діяли понад 30 політичних угрупувань різних
напрямків, кожне з яких висувало власну програму з блоком демократичних
гасінь. Проте українські партії не зуміли прийти до взаєморозуміння і з
цієї, а також й інших причин, зазнали краху.
1996 року на планеті налічувалося 186 самостійних держав, у 19 з них
були заборонені будь-які партії, а у 29 діяла лише одна – правляча
(урядова) партія. У 143 країнах існувала кілька політичних партій
(приблизно у половині з цих держав утворені коаліційні уряди з
представників різних партій).
Процес переходу від однопартійності до багатопартійності відбувається
непросто, має свої особливості, етапи, труднощі.
Перші політичні партії на Україні виникли наприкінці ХІХ – на початку
ХХ сторіччя. Це були як буржуазні партії, так і партії соціал-демократичної
спрямованості. Серед буржуазно-демократичних партій слід назвати Українську
демократичну партію (УДП) і Українську радикальну партію (УРП), які виникли
1904 року. Ці партії невдовзі об’єдналися в Українську радикально-
демократичну партію (УРДП). За своєю суттю це була партія кадетського
спрямування. Вона виступала за демократизацію України, проти монархії у
Росії та за автономію для України у складі демократичної Росії.
Відчутну політичну діяльність в Україні вели також партії
соціалістичного спрямування, зокрема, Революційна українська партія (РУП)
(з 1900 року), яка 1905 року була перейменована на Українську соціал-
демократичну робітничу партію (УСДРП). Вона виступала разом з Російською
соціал-демократичною робітничою партією (РСДРП) за соціалістичну революцію
та соціалізм, за автономію Україну.
З 1906 року в Україні функціонує Українська партія соціалістів-
революціонерів (УПСР), яка після певної перерви у квітні 1917 року знову
відновила свою діяльність і набула великої популярності, особливо серед
українського селянства.
Певний вплив на політичне життя українства справляла й Українська
партія соціал-федералістів (УПСФ), створена 1905 року. На виборах до
Установчих зборів Росії отримала близько 100 тисяч голосів.
Серед інших політичних партій, які виникли та діяли в дореволюційний
період, слід назвати також Українську соціалістичну партію (УСП),
Революційну українську партію (РУП), Українську народну партію (УНП),
Товариство українських поступовців (ТУП) та ін. Політична палітра цих
партій була досить різноманітною, але їх об’єднувало одне головне питання –
відродити націю та державність.
У революційний 1917 рік в Україні виникло чимало нових політичних
партій та активнішою стала діяльність існуючих. До складу Центральної Ради
входили представники майже всіх 17 політичних партій, які діяли на той час.
Проте здійснити свою мету – утвердити Українську Народну Республіку – цим
партіям не судилося. Після захоплення влади в Росії та в Україні
комуністичною партією всі інші партії було розігнано, а їхня діяльність
заборонена. Остання українська партія – Українська комуністична партія
(УКП), яка стояла на засадах нової самостійної УРСР, проіснувала до 1925
року.
Отже, процес формування багатопартійності у 20-ті роки був перерваний
більшовицькою владою. Велетенська машина тоталітаризму розчавила партії та
їх ідеали. Щоб остаточно знищити прогресивно мислячих діячів, які
продовжували мріяти про українське відродження, більшовицький режим
вигадував, а відтак “знищував” різноманітні міфічні політичні організації
та партії, які нібито займалися терористичною діяльністю, вели
антирадянську пропаганду. Так 1929 року за сфабрикованими органами ДПУ
матеріалами була “викрита” Спілка визволення України (СВУ), яка нібито мала
на меті об’єднати навколо себе “українські антирадянські елементи”. Понад
400 осіб було репресовано у цій справі, більшість з них – розстріляно або
загинуло у сталінських таборах Сибіру. Впродовж наступних 1930-1937 років
ДПУ було сфабриковане ще шерег так званих справ: Українського національного
центру (УНЦ), Української військової організації (УВО), Об’єднання
українських націоналістів (ОУН) та ін.
Проте в той час почали виникати нові політичні партії та об’єднання в
українській діаспорі та у закордонній Україні. Досить зазначити, що у 20-30
роки у Галичині, Буковині, на Закарпатті діяло близько 30 українських
національних партій. Такі партії, як Українська соціалістично-радикальна
партія (УСРП), Українське селянське об’єднання, Комуністична партія
Західної України, Партія народної волі, СЕЛЬРОБ; ці партії створювали
соціальну і політичну лівицю. Українська партія національної роботи (УПНР),
Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), Українська
республіканська партія (УРП), Українська партія революціонерів на Волині,
Українське соціалістичне об’єднання “Соціалістичний Союз”, Українська
національна партія (УНП), незважаючи на деякі теоретичні відмінності в
соціальних поглядах, належали до центристських партій; Християнсько-
суспільна партія, Партія української народної обнови (згодом – Українська
католицька народна партія), Фронт національної єдності та інші відносилися
до правих політичних партій.
Хвиля появи нових політичних партій в українській діаспорі, насамперед
у Західній Європі, припадає на 1945-1955 роки. Як правило, їхніми активними
членами ставали інтерновані колишні військовики та робітники. З часом свою
штаб-квартиру і головну діяльність вони перенесли на терени США та Канади,
що значно активізувало діяльність уже діючих там політичних партій та
організацій, угрупувань, товариств.
Політична активність української діаспори, безперечно, не могла не
вплинути на визрівання дисидентського руху, соціально-політичного
потенціалу багатопартійності в Україні за часів існування СРСР, особливо в
період так званої горбачовської “перебудови”.
З 1989 по 1996 рік зареєстровано понад 40 політичних партій у
незалежній Україні. Багатопартійність стає реальним фактом нашого
політичного буття. Йдеться насамперед про такі політичні партії, як
Українська республіканська партія (УРП), Демократична партія
України(ДемПУ), Партія демократичного відродження України(ПДВУ), Соціал-
демократична партія України(СДПУ), Українська селянсько-демократична партія
(УСДП), Партія Зелених України (ПЗУ), Українська національна консервативна
партія (УНКП), Народна партія України (НПУ) та ін.
Зазначимо, що процес становлення багатопартійності в Україні набув
нині двох найхарактерніших рис:
1) інтенсивно виникають партії східно-регіонального та південно-
регіонального походження (Партія праці України (ПП), Громадський
Конгрес України (ГКУ), Ліберальна партія України (ЛПУ), Партія
економічного відродження Криму та ін.;
2) стали оформлятися у політичні партії досить впливові лобістські
угрупування підприємців, керівників державних та орендних підприємств,
колективних селянських господарств та інші (Селянська партія України
(СелПУ), Українська партія справедливості (УПС), Українська партія
солідарності та соціальної справедливості та ін.).
На додаток до головних політичних партій, діючих в Україні, у містах
існують розрізнені й малочислені групи, групки або відділення Марксистської
робітничої партії диктатури пролетаріату, ДС, КАС та інших політичних
формувань. Цілий шерег партій заявили про себе у засобах масової інформації
та на мітингах, але не провели установчих зборів.
Становлення багатопартійності в Україні відбувається за екстремальних
умов. Продовжується поглиблення соціально-економічної кризи, зростає
соціальна напруга, девальвуються в очах значної частини населення
демократичні цінності. Монополію на владу від КПРС-КПУ перехопила “партія
влади”. Замість єдиної ідеології, яка виконувала державницько-охоронні
функції, виникло безліч нових концепцій, теорій, програм, які претендують
на істину в першій інстанції. Чимало партій намагаються нав’язати свою
модель соціального розвитку посткомуністичного суспільства. За винятком
однієї-двох партій інші не мають достатнього впливу у загальнонаціональному
вимірі. Розколи, що відбулися у деяких партіях, свідчать про їхню внутрішню
нестійкість, залежність від волі різних партійних фракцій. Діяльність
більшості партій є соціально безадресною, не спирається на конкретну
соціальну базу. Чимало партій є “загадковими”, невідомими для широкого
загалу. Згідно з дослідженням Національного інституту стратегічних
досліджень, проведеного влітку 1993 року, лише 5.5 відсотка опитаних
погодилися з тим, що саме політичні партії визначають політико-економічний
розвиток України, і тільки 5.4 відсотка згодні довірити проведення реформ у
нашій державі лідерам нинішньої політичної опозиції.
А яка ситуація в процесі формування багатопартійності склалася з
Комуністичною партією України? Хоча юридично однопартійність і керівна роль
її були усунені ще в середині 80-х років, усе ж партія комуністів
залишалася наймасовішою політичною силою, яка фактично домінувала у
політичному житті. Її авторитарна сутність не змінилась. Тому вже до
серпневого путчу Комуністична партія України, як і КПРС загалом, перебувала
в стані глибокої політичної, організаційної та ідеологічної кризи,
свідченням чого був масовий вихід з партії. Комуністична партія України не
змогла і не могла трансформуватися у принципово іншу, адекватну
демократичному режимові партію, а після серпневого путчу 1991 року взагалі
перестала існувати згідно з Указом Президії Верховної Ради України.
Неминучий крах КПРС, її республіканських організацій став крахом моделі
соціалізму під проводом цієї партії.
Проте нині на тлі економічної дестабілізації в Україні активізують
свою діяльність політичні угрупування соціал-комуністичної орієнтації
(Соціалістична партія України, Комуністична партія України, Комуністична
партія Криму, Союз комуністів України, Фронт трудящих). Вони, здобувши
більшість у парламенті України, виступають принциповими опонентами націонал-
радикалів і націонал-демократів у становленні до:
1) ідеї державної незалежності;
2) історичного періоду перебування України в складі Росії та СРСР;
3) нинішньої Росії та СНД;
4) форми державного устрою, організації влади і політичного режиму;
5) цілей, форм і методів проведення ринкових реформ;
6) державної атрибутики України;
7) української мови як державної (офіційної) мови в Україні.
Викликає занепокоєння спроба комунно-партійних депутатів Верховної
Ради України на парламентському засіданні 18 жовтня 1994 року очиститися
від гкчепістів 19-21 серпня 1991 року, скасувавши Указ Президії Верховної
Ради України про тимчасове призупинення і заборону діяльності
Комуністичної партії України. Ортодоксальні комуністи наполягають на
поверненні старих форм державності і централізованого управління,
виступають за примусове будівництво ладу, модель якого заздалегідь
будується в свідомості теоретиків, на їхню думку, “згідно с теорією Маркса-
Леніна” і під яку треба підтягувати дійсність, хоч би цього хтось і не
хотів.
Виникнення партій не є випадковим явищем. Їх поява зумовлена
об’єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації
політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду, розвитку
демократії, громадянського суспільства, формування громадської думки.
Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного
руху або громадського об’єднання певної групи людей, перетворюючись на
організацію для досягнення своєї мети шляхом розгортання політичної
діяльності, шляхом створення таємної групи змовників з метою змінити
існуючий політичний режим або об’єднати навколо парламентської групи
депутатів одного політичного напрямку, представників у місцевих органах
влади, що їх підтримують.
Різні засади виникнення політичних партій, неоднакова їхня роль у
політичному житті народів, різноманітність функцій, які вони виконують
залежно від суспільно-політичного устрою країни, – все це зумовлює
відсутність загального, універсального визначення політичних партій як
специфічних організацій, як специфічних інституцій політичної системи.
1.2 Поняття та види громадських організацій і політичних партій.
Як юридичні особи в Україні діють різні об’єднання громадян: політичні
партії та громадські організації (згідно з законом “Про об’єднання
громадян” від 16 червня 1992 року у статті 1 визначається, що об’єднання
громадян, незалежно від своєї назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка
тощо), визначається політичною партією або громадською організацією.
Невід'ємним елементом будь-якого демократичного суспільства є
різноманітні об'єднання громадян, їх соціально-політичне призначення
полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв'язанні проблем
повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно-
політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування.
З розширенням демократії і зростанням рівня політичної культури
посилюється тенденція до урізноманітнення громадських об'єднань у соціально-
політичному житті, їх впливовості в конкретно-історичних ситуаціях,
зрештою, до їх чіткої диференціації на громадські організації і громадські
рухи. Причому особлива активність названих об'єднань, а також динаміка
їхнього розростання та впливу спостерігаються у суспільствах перехідного
тину, де одночасно виникає безліч складних суспільно-політичних проблем.
Загальноприйняте у сучасній політології поняття "громадські організації
і рухи" виникло на основі ширшого поняття "суспільні об'єднання" як більш
наближеного до сучасних суспільно-політичних реалій. Виходячи із специфіки
діяльності громадських організацій і рухів, слід розглядати їх
диференційовано Громадські організації — це масові об'єднання громадян, що
виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій
статут і характеризуються чіткою структурою[2].
Громадські організації створюються і діють у формі спілок (адвокатів,
музикантів та ін.), товариств (наприклад, наукове товариство ім. Т.
Шевченка), комітетів (наприклад, національний олімпійський комітет
України), асоціації (наприклад, українська уфологічна асоціація) тощо.
Спілка-обєднання людей, пов’язаних спільними умовами життя, спільною
метою.
Товариство-організація, об’єднання людей, які ставлять перед собою
спільні завдання, мету, програму дій і відповідно діють для їх виконання,
здійснення.
Комітет-колегіальний орган, що керує будь-якою галуззю державної, або
громадської організації.
Найбільш поширеними різновидами громадських організацій у сучасному
світі є: профспілки; організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні,
дитячі організації; наукові, технічні, культурно-просвітницькі,
фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки;
різноманітні земляцтва, фонди, асоціації, товариства і т. ін. Характерною
їх ознакою є документальне оформлення мети і завдань, організаційно-
структурне забезпечення, що, власне, й відрізняє їх від громадських рухів.
Громадські рухи теж мають масовий характер і створюються з певною
метою. Однак на відміну від громадських організацій це структурно
неоформлені масові об'єднання громадян і організації різних соціально-
політичних орієнтацій, діяльність котрих, як правило, має тимчасовий
характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань,
після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні
партії чи громадські організації.[3]
Основними різновидами громадських рухів нині є:
політичні рухи (Народний рух України на початковій стадії); масові
демократичні (рухи за демократичні перетворення, спрямовані на захист прав
і свобод людини, антифашистські й антидиктаторські, проти расової та
національної дискримінації та ін.); соціальні (локальні) рухи; так звані
"нові соціальні рухи", що набули поширення в останні десятиліття
(антивоєнний, екологічний, неофеміністський та ін.). Одні з названих рухів
висувають у своїй діяльності порівняно вузькі завдання, інші порушують
питання загальнонаціонального і загальнолюдського характеру. В цілому такі
рухи шукають і часто знаходять нові форми взаємовідносин громадян з
державою.
У загальному означенні громадські організації і рухи являють собою
добровільні формування, що виникають у результаті цільного волевиявлення
громадян на основі спільних інтересів і завдань. Відносна відстороненність
від політики пов'язана насамперед з тим, що держава безпосередньо не
втручається в їх діяльність, а лише регулює її відповідно до чинного
законодавства. До того ж громадські організації і рухи на відміну від
державних інститутів не наділені владними повноваженнями. Відрізняються
вони й від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння
державною владою. Відмінність їх від усіх інших суспільних угруповань
пов'язана з особливостями функціонування (виникнення за ініціативою знизу,
фактична єдність, забезпечення інтересів своїх членів та прихильників
незалежно від мети та характеру об'єднання, нетрадиційність) та принципами
діяльності (добровільність, поєднання особистих і суспільних інтересів,
самоврядування, рівноправність, законність, гласність). Отже, за своєю
природою і характером діяльності громадські організації і рухи не є
політичними організаціями. Однак їх діяльність почасти набуває політичного
характеру, оскільки громадські організації і рухи, по-перше,
|
