Referatik - Предметы - Гражданское право и процесс - Гражданско-процессуальные правоотношения

Зміст Перелік умовних скорочень 3 Правовідносини 4 Зміст цивільно-процесуальних правовідносин 9 Процесуальні права та обов’язки сторін 13 Неналежна сторона у справі 15 Процесуальне правонаступництво 17 Процесуальна співучасть 19 Цивільна процесуальна правоздатність та цивільна процесуальна дієздатність як умови правосуб’єктності у цивільному процесі . 21 Суб’єкти, що ведуть справу 24 Об’єкти цивільно-процесуальних правовідношень 27 Підстави виникнення та припинення цивільно-процесуальних правовідносин 28 Висновок 32 Література 33 Перелік умовних скорочень Конституція – Конституція України ЦПК – Цивільний процесуальний кодекс України ЦК – Цивільний кодекс України Правовідносини Правовідносини – це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких мають суб’єктивні права та обов’язки. Цивільно-процесуальними правовідносинами є суспільні відносини, учасники яких пов’язані правами та обов’язками на основі ці вільно- процесуального права. Цивільно-процесуальні правовідносини регулюють тільки суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення судочинства по справах однією з сторін у яких є громадянин. Такі правовідносини не можуть існувати без правового врегулювання, без нього вони не мають правової форми. Правовий характер та загальнообов’язковість їм надає саме законодавче врегулювання. Однак не означає, що будь яке відношення, що виникає у процесі розгляду цивільної справи має бути передбачене правом. Усі види процесів реалізуються через відповідні процесуальні правовідносини. Процесуальні правовідносини зумовлюють динаміку матеріальних правовідносин, вони є похідними від останніх, носять по відношенню до них службовий характер. Це визначає специфіку і характер складу процесуальних правовідносин. Стан, коли матеріальне право має свої процесуальні форми є об’єктивно зумовленим. Діяльність органів правосуддя, всіх органів слідства і дізнання урегульована процесуальними нормами. Ці процесуальні норми регулюють цілком всі процесуальні дії і діяльність усіх учасників процесу, незалежно від їх правового положення. При цьому основна функція процесуальних форм Що стосується змісту процесуальних правовідносин, то його характеризують процесуальні суб'єктивні права і процесуальні обов'язки. Ми вже говорили, що стан, коли матеріальне право має свої процесуальні форми, є об'єктивно зумовленим. Діяльність органів правосуддя, всіх органів слідства і дізнання урегульована процесуальними нормами. Ці процесуальні норми регулюють цілком всі процесуальні дії і діяльність усіх учасників процесу, незалежно від їх правового положення. При цьому основна функція процесуальних норм у традиційному процесі полягає у тому, щоб встановити істину, причому у атмосфері найбільшого сприяння безпосередньо зацікавленим учасникам процесу здійснити свої права: позивачу, потерпілому, відповідачу, третім особам, звинуваченому чи підсудному. По відношенню до інших учасників, тобто суб'єктів, що виконують службові обов'язки у юридичному процесі, призначення норм процесуального права полягає у тому, щоб забезпечити оптимальність їх дій, найбільшу ефективність одержання юридичних результатів, при додержанні режиму законності. Звідси стає зрозумілою загальна природа і призначення процесуального права: воно похідне від матеріального права І обслуговує потреби ефективної реалізації останнього. При дослідженні природи процесуального права і визначенні його місця у загальній структурі українського права традиційно визнавалось, що його практичне призначення повністю вичерпується регулюванням суспільних відносин, які є характерними для процесу примусового здійснення прав і обов'язків, що встановлюються нормами матеріальних галузей права. Проте у загальнотеоретичній і галузевій юридичній літературі отримала поширювальну і була обгрунтована думка, що процесуальні норми у галузі позитивної діяльності Української держави є не менш значущі, ніж у галузі юриспруденції. Справа у тому, що окрім кримінально-процесуального і цивільно-процесуального права у системі українського права є багаточисельні процесуальні норми і інститути, що не пов'язані з примусовою реалізацією відповідних норм матеріального права, за допомогою і на ґрунті яких здійснюється правозастосувальна діяльність по реалізації матеріальних приписів. У зв'язку з цим вірною є думка про присутність в українському праві державно-процесуальних, адміністративно-процесуальних і інших процесуальних галузей права. Такий підхід більш правильний, оскільки встановлення, закріплення і дотримання процесуальної форми найбільш повно відповідає тим чи іншим матеріальним нормам права, допомагає удосконаленню правових норм, більш успішному здійсненню завдань подальшого зміцнення законності і дисципліни. Схема співвідношення тут така: матеріальне право - процес - процесуальне право. Де матеріальне право визначає процес, а процесуальне право закріплює процесуальні форми, що є необхідними для реалізації норм матеріального права, регулювання відносин, що складаються в області їх застосування. Отже, процесуальна система права - це відносно самостійна від системи матеріального права, об'єктивно зумовлена, збалансована і внутрішньо несуперечлива сукупність процесуальних норм, що диференціюються на галузі, інститути і норми. Головними ознаками системи процесуального права є: 1. відносна самостійність від системи матеріального права: 2. об'єктивна зумовленість, тобто незалежність її існування від якої-небудь волі; 3. збалансованість, що означає послідовність у регулюванні суспільних відносин; 4. внутрішня несуперечливість, тобто безконфліктність її галузей, підгалузей, інститутів і норм; 5. диференціація на складові елементи, тобто галузі, інститути і норми. До недавнього часу більшість процесуалістів визнавали предметом правового регулювання тільки ті суспільні відносини, що складаються у процесі здійснення судом правосуддя по цивільних справах. Проте, у наш час, виходячи перед усім з єдності предмету правового регулювання цивільного, матеріального і процесуального права, а також загальності їх принципів, цілей і задач, стверджуються деякими вітчизняними вченими, що розуміння цивільно-процесуального права повинно бути більш широким, таким, що охоплює не тільки судову діяльність, але і аналогічну діяльність арбітражних, третейських судів, різних органів і організацій тощо. Якщо і далі розвивати думку про діалектичний взаємозв'язок матеріального і процесуального права, як співвідношення змісту і форми, то переконуєшся, що визнання у системі вітчизняного права тільки двох процесуальних галузей зроблено без урахування того, що формування галузей процесуального права має об'єктивну основу. Це однаково стосується як кримінального, цивільного матеріального і процесуального права, так і процесуальних норм, що складають з матеріальними нормами одну галузь. Співвідношення між матеріальними і процесуальними нормами державного, адміністративного, земельного, сімейного і іншого права у своїй основі адекватно співвідношенню між матеріальними і процесуальними нормами кримінального і цивільного права. Різниця лише у тім, що останні виділені у самостійні процесуальні галузі, зосереджені у одному законодавчому акті, а інші - об'єднані у однім нормативнім акті, разом з нормами матеріального права. Аналогічним чином у залежності від матеріальних правовідносин формується природа і сутність процесуальних правовідносин, що є процесуальною формою, похідною від галузей матеріального права. Поряд з об'єктивним критерієм (предметом регулювання) до числа фак- торів формування процесуальних галузей необхідно віднести кількісне на- копичення процесуального правового матеріалу, яке дасть можливість вирішити питання про те, чи заданих умов сукупність процесуальних норм може претендувати на статус самостійної галузі, що здатна обслуговувати матеріальну галузь права. До того ж, у справі встановлення і розвитку процесуальних галузей дуже важливу роль відіграє і такий суб'єктивний фактор, як воля держави, її соціальна спрямованість, бажання встановити чи поміняти форми правотворчої чи правозастосувальної діяльності з урахуванням економічних, політичних і інших факторів на різних етапах розвитку суспільства. У всякому разі, з нашої точки зору, шлях на побудову правової, демократичної, соціальної держави в Україні означає, що держава повинна бажати і добиватись подальшого удосконалення процесуальних форм правового регулювання. На наш час вимагає для здійснення більш ефективного правового регулювання суспільних відносин встановлення більш детальної процедури реалізації законодавства, особливо практики його застосування. Якраз цьому сприяє процесуальне право, що регулює всю сукупність суспільних відносин, що виникають у процесі реалізації норм всіх галузей матеріального права, всіма його суб'єктами. Розвинуте і повноцінне процесуальне право, застосоване на демократичних засадах і принципах, є неодмінним елементом міцного правопорядку і законності. Норми процесуального права відрізняються від норм матеріального права за своїм змістом, що виявляються у своєрідностях приписів, що містяться у процесуальних нормах, особливостях її адресату і деяких моментах її структурної побудови. Це обумовлюється перед усім характером функцій процесуальних норм, їх призначенням. Якщо функції норм матеріального права полягають у безпосередньому регулюванні поведінки людей, їх колективів, держави і її органів і складають сам зміст, "робочий механізм" правового регулювання, то функції норм процесуального права є своєрідною надстройкою над нормами матеріального права. Їх призначення - регулювання суспільних відносин, що складаються у процесі застосування норм матеріального права при наявності обставин, що вимагають цього застосування, і мають загальну мсту - сприяти одержанню результату, що переслідується нормою матеріального права. Вказані функціональні особливості процесуальних норм і визначають своєрідний характер самих приписів, що містяться у них. Зміст цивільно-процесуальних правовідносин Зміст цивільно-процесуальних правовідносин складають суб’єктивні права та обов’язки його учасників. Суб’єктивне цивільно-процесуальне право є міра дозволеної поведінки суб’єкта цивільно-процесуальних правовідносин. Це складне юридичне утворення, що має особистий зміст та складається з юридичних можливостей, що надані суб’єкту. Юридичні вимоги як складові частини змісту суб’єктивного цивільно-процесуального права мають назву право можливостей. За умов великого різноманіття суб’єктивних прав можливо виділити три основні можливості: 1) можливість вимагати, що складає з себе можливість вимагати від зобов’язаного суб’єкта виконання покладених на нього обов’язків; 2) можливість на власні дії, що означає можливість самостійного здійснення суб’єктом фактично та юридично значущих дій; 3) право на захист, а саме можливість виконання чи вимоги використання державно-примусових заходів у випадку порушення суб’єктивного права. Суб’єктивний цивільно-правовий обов’язок – міра необхідної поведінки учасників цивільно-процесуального правовідношення. Сутність обов’язків складається з необхідності здійснення суб’єктом вказаних дій чи утримання від будь-яких дій. В цивільно-правових правовідношеннях існує два типи обов’язків – пасивний та активний. Обов’язки пасивного типу виходять з цивільно-процесуальних заборон та за своєю природою означають юридичну неможливість здійснення дій, що порушують інтереси правомочних суб’єктів. Обов’язок активного типу містить вимогу до суб’єкта здійснити дію. Вимога, що міститься в обов’язку та складає її зміст, означає для зобов’язаного суб’єкта необхідність діяти в інтересах правомочного суб’єкта, бо воно забезпечено санкцією за невиконання обов’язку. Структура цивільно-процесуального правовідношення може бути простою та складною. У першому випадку, одному правомочному учаснику протистоїть один зобов’язаний, у другому – одному правомочному – декілька зобов’язаних. Суб’єктивні права та обов’язки, що їх мають учасники цивільно- процесуального правовідношення складають його правову форму. Особливістю суб’єктивних цивільно-процесуальних прав та обов’язків є їх немайновий характер. В процесі цивільно-процесуального регулювання суспільних відносин їх учасники набувають прав та обов’язків, які у подальшому й обумовлюють поведінку учасників в рамках існуючих між ними правовідносин. Як і будь-яке інша суспільна правовідносин встановлюється в результаті взаємодії між особами. В правовідношенні взаємодія його учасників проходить у відповідності до суб’єктивних прав та обов’язків що вони мають. Суб’єкти цивільно-процесуальних правовідносин. Сторонами у цивільному процесі називаються особи, від імені яких ведеться процес та матеріально-правовий спір, який має вирішити суд. Сторонами в цивільному процесі – позивачем та відповідачем можуть бути громадяни, громадяни – підприємці, державні підприємства та установи, суспільні організації та інші суб’єкти, що мають права юридичних осіб. Сторонами можуть виступати іноземні громадяни та фірми, особи без громадянства. У кожній справі позовного провадження дві сторони. Позивач – особа, на захист прав та інтересів якої порушується цивільна справа. Порушити цивільну справу може сама зацікавлена особо, це може зробити прокурор, а у випадках, передбачених законом, справу може бути порушено за ініціативою органів державного управління, профспілок, підприємств, колгоспів та інших суспільних організацій, а також окремих громадян (ст.102 ЦПК). Вказані особи можуть бути ініціаторами процесу тільки тоді, коли закон, положення, устав і т.д. про ці організації передбачає це. Стосовно громадян законодавство також має передбачати їх право порушувати справу в інтересах третіх осіб (наприклад заява про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним, ст.256 ЦПК). Само по собі слово “позивач” походить від слова “звати” шукати захисту. Позовну сторону прийнято називати активною, оскільки дії на захист її прав та інтересів тягнуть за собою виникнення процесу. Однак не завжди суб’єктивна активність тільки позивача. Якщо справу порушено прокурором чи організаціями чи громадянами, що мають на це право відповідно до ст.4 ЦПК, зацікавлена особа має бути сповіщена про це та брати участь у справі як позивач (ст.104 ЦПК). Відповідач – особа, що залучається до відповіді за позовом, оскільки на нього вказано у позові як на порушника права. В багатьох випадках причиною пред’явлення позову є дії чи бездіяльність самого відповідача (несплата боргу у встановлений строк, оспорювання права авторства, нанесення шкоди і т.д.). однак у окремих випадках відповідач може сам ніяких дії, що наносять шкоду інтересам позивача не здійсняти (власник джерела побільшеної небезпеки, малолітній наслідувач, до якого пред’явлено позов про визнання заповіту недійсним і т.д.), але об’єктивно стати суб’єктом спірного матеріального правовідношення на так званому пасивному боці. Спірне матеріальне правовідношення – об’єкт процесу по конкретній цивільній справі, а його суб’єкти є сторонами. Питання про існування чи не існування цього правовідношення, його змісті, про те чи дійсно порушено і в якій мірі права позивача та чи повинен за це відповідати відповідач, будуть вирішені судом тільки після розгляду справи за суттю. Однак вже у момент порушення справи очевидні наступні суттєві ознаки сторін: 1) від імені сторін ведеться процес по справі, вони персоніфікують цивільну справу. Це має важливе практичне значення, тому що закон забороняє пред’явлення та розгляд вже вирішеного позову між тими самими сторонами, про той самий предмет та на тих самих засадах.; 2) стосунки між сторонами в результаті пред’явлення позову набувають офіційного спірного характеру. Завдання суду полягає в тому, щоб ці стосунки врегулювати; 3) сторони – суб’єкти спірного матеріального правовідношення – мають у справі матеріально-правову зацікавленість. Судове рішення вплине на їх матеріальні права, вони або набудуть які- небудь матеріальні блага, або позбудуться їх.; 4) вступивши до процесуальних відносин з судом, сторони мають в справі процесуальну зацікавленість, що складається з можливості захисту своїх прав, у намаганні отримати позитивне рішення та реалізувати його; 5) сторони, являючись головними учасниками процесу, мають нести всі судові витрати; Усі разом, вищенаведені ознаки притаманні лише сторонам і саме поєднання цих ознак дозволяє відмежувати сторони від інших осіб, що приймають участь у справі. Поняття сторін застосовується у справах позовного провадження. Учасниками справ особливого провадження, а також справ, що виникають з адміністративних правопорушень, є заявники, скаржники та зацікавлені особи. Ці особи користуються правами сторін за окремими винятками, що встановлені законом. Процесуальні права та обов’язки сторін Закон встановлює, що сторони користуються однаковими процесуальними правами (ст..103 ЦПК). Відповідно вони несуть й рівні процесуальні обов’язки. Всі процесуальні права сторін походять з встановленого Конституцією України права на судовий захист своїх інтересів. Вся система цивільного судочинства є, по суті, конкретизацією цього конституційного положення, реальною гарантією його виконання. Процесуальні права сторін різноманітні, і отже необхідно провести тільки їх загальний огляд. Сторони, перед усім, мають право не безпосередню участь у справі. Вони можуть приймати участь в усіх судових засіданнях по справі, брати участь при здійсненні процесуальних дій, знайомитися з матеріалами справи, робити виписки з них, знімати копії. Сторони мають право попередньо оцінювати безпристрасність членів суду – їх надано право заявлення відводів. Сторони, являючись матеріально зацікавленими особами, можуть самостійно визначити обсяг захисту своїх прав та інтересів, а також вносити зміни до заявлених позовних вимог. Так, позивач може відмовитися від позову, а відповідач визнати позов. Між сторонами може бути укладена мірова угода. Позивач може змінити підставу та предмет позову, і т.д. Широкі права сторін по використанню процесуальних засобів судового захисту. Сторони мають право надавати докази та приймати участь у їх дослідженні, ставити запитання іншим особам, що беруть участь у справі, а також свідкам та експертам, заявляти різні клопотання, надавати свої аргументи та заперечувати на аргументи іншої сторони. Відповідач має право крім заперечень на позов, використовувати як захист зустрічний позов. Сторони мають право домагатися перевірки законності та обґрунтованості рішення. Вони можуть оскаржити рішення в касаційному . Підіймати питання про перегляд рішення по суті в апеляційному порядку. Вони можуть звертатися до відповідних посадових осіб з проханням про перегляд рішення в порядку нагляду. Остаточна реалізація рішення (його виконання) залежить від здійснення сторонами їх права вимагати примусового виконання рішення. Сторони мають цілий ряд інших процесуальних прав : можуть вести справу особисто або через представників, прохати про забезпечення позову, вимагати відшкодування судових витрат та ін. Процесуальні обов’язки сторін поділяються на загальні та спеціальні. В ряді загальних обов’язків важливе місце займає добросовісність. Маючи широкі процесуальні права, сторони зобов’язані добросовісно їх використовувати (ч.2 ст.99 ЦПК). В більшості випадків цей обов’язок виконується добровільно, однак на сторону, що недобросовісно заявила безпідставний позов чи спір проти позову або систематичне протидіє правильному та швидкому розгляду та вирішенню справи, суд може покласти сплату на користь іншої сторони винагороди за фактичну втрату робочого часу відповідно до середнього заробітку, але не більше 5% від задоволеної частини позову (ст.77 ЦПК). Сторони зобов’язані підкорятися процесуальній регламентації, виконувати процесуальні дії у встановлені законом чи судом строки., своєчасно сплачувати витрати по справі, надавати процесуальні документи по встановлені законом формі. Невиконання цих вимог позбавляє сторону права виконання відповідних процесуальних дій. Стосовно загального обов’язку сторін бути правдивою на протязі процесу, то на мій погляд, цей обов’язок має моральний, а не правовий характер. Спеціальні процесуальні обов’язки покладаються на сторони у зв’язку з необхідністю вчинення окремих процесуальних дій. Так, наприклад, закон встановив, що особа, яка заявляє клопотання перед судом про витребування письмового доказу від осіб, що беруть або не беруть участь у справі, повинно визначити цей доказ, вказати причини, що перешкоджають самостійному його отриманню, та також підстави, за якими вона вважає, що доказ знаходиться у даної особи чи організації (ст. 47 ЦПК). Неналежна сторона у справі Заміна неналежної сторони. Право на судовий захист має кожний громадянин. Цим правом можуть користатися іноземці та особи без громадянства. Організації, що мають цивільну процесуальну правоздатність та дієздатність, також мають це право. Таким чином, будь-яка правоздатна особа може зайняти процесуальне положення сторони. Однак, для участі в даній справі необхідно мати конкретну матеріально-правову зацікавленість саме в цій справі, а саме – бути належною стороною. Якщо віндикаційний позов пред’явлено не самим власником чи законним користувачем предмету, а його сином (власник жив) – такий позов пред’явлено неналежним позивачем. Пред’являючи позов, позивач повинен надати суду дані, з яких було б видно, що він є належним позивачем, а особа притягнута їм до відповіді є належним відповідачем. Позивач повинен легітимувати себе та відповідача. Легітимація (узаконення) має ціллю чітке визначення суб’єктного склад у учасників спору, правильну юридичну кваліфікацію спору. Легітимація забезпечує винесення рішення стосовно дійсно матеріально зацікавлених осіб. Якщо позов пред’явлено прокурором або організаціями чи громадянами, що порушують справу в інтересах третіх осіб, прокурор та ці організації повинні також легітимувати позивача та відповідача. Отже, належними сторонами в цивільній справі є особи, стосовно яких є дані про те, що вони можуть бути суб’єктами спірного правовідношення. Належна сторона визначається судом на підставі норм матеріального права. Вже при прийнятті позовної заяви суд повинен встановити, чи має позивач право вимоги та чи є відповідач тією особою, яка повинна відповідати за позовом. Участь у справі неналежного позивача чи неналежного відповідача перешкоджає законному та обгрунтованному вирішенню справи. У зв’язку з цим виникає проблема заміни неналежної сторони. Однак, справа не завжди порушується належним позивачем, а як відповідаючий за позовом не завжди притягається належний відповідач. Процесуальний закон не передбачає відмови у прийнятті заяви від неналежного позивача чи відмови від прийняття позову, зверненого неналежному відповідачу. Неналежний позивач чи відповідач повинні бути замінені у належному порядку, встановленому ст.105 ЦПК. Однак заміна неналежних позивача та відповідача може бути проведена тільки зі згоди позивача. Для заміни неналежного (первинного) позивача необхідна не тільки його згода на вихід зі справи, а й згода належного позивача на вступ до справи. За наявності їх взаємної згоди відбувається заміна. якщо позивач не згоден на заміну його на іншу особу, то ця особа може вступити до справи як третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, про що суд сповіщає цю особу. Якщо первинний позивач згоден вийти зі справи, а належний позивач не бажає до неї вступати, по справі зникає позивач, тому суд повинен закінчити провадження по справі в порядку ст.136 ЦПК. Відмова первинного позивача у вибутті та відмова належного позивача у вступі до справи повинні тягнути за собою розгляд справи за суттю та винесення рішення про відмову у позові. Для заміни неналежного відповідача також потрібна згода позивача. При згоді на таку заміну суд звільняє первинного відповідача від участі у справі та залучає нового відповідача. В разі незгоди позивача на заміну відповідача іншою особою суд залучає цю особу як другого відповідача (ч.3 ст.105 ЦПК). Заміна неналежної сторони відбувається в тому самому процесі, без зупинення чи призупинення провадження. Якщо заміна відбувається в засіданні суду, останній може відкласти справу слуханням з тим, щоб надати час належній стороні вступити у справу та підготуватися до захисту своїх інтересів. Після заміни неналежної сторони розгляд справи починається з початку, а саме зі стадії підготовки до судового розгляду. Заміна неналежної сторони може відбуватися тільки в суді першої інстанції. Заміна неналежної сторони має проводитись судом у відкритому судовому засіданні з обов’язковим викликом всіх осіб, що беруть участь у справі. Процесуальне правонаступництво В ході процесу по конкретній справі може виникнути необхідність заміни осіб, що приймають участь у справі через правонаступництво, яке виникло в матеріальних правовідносинах. Громадянин, що є стороною у справі може вмерти, залишивши своє майно наслідувачу (по закону чи

Украинский Зеленый Портал Рефератик создан с целью поуляризации украинской культуры и облегчения поиска учебных материалов для украинских школьников, а также студентов и аспирантов украинских ВУЗов. Все материалы, опубликованные на сайте взяты из открытых источников. Однако, следует помнить, что тексты, опубликованных работ в первую очередь принадлежат их авторам. Используя материалы, размещенные на сайте, пожалуйста, давайте ссылку на название публикации и ее автора.

Гражданско-процессуальные правоотношения - Гражданское право и процесс - Скачать бесплатно