Агатангел Крымский - Государство и право - Скачать бесплатно
Агатангел Юхимович Кримський
I
Вісімдесяті і дев'яності роки XVII ст. були дуже бурхливими в
Туреччині, в Криму і Україні. Це часи початку розпаду Османської імперії -
"Великий згон" на правобережжі України 1680-х рр.. Кримські походи
гетьманів Івана Самойловича 1687 р. і Івана Мазепи 1689 р„ невдала турецька
облога Відня (1683), втрата турками Азова (1696).
Власне, остання подія змусила одного кримського муллу, цебто ісламського
духовника, залишити неспокійну столицю Бахчисарай і податися на Литву.
Зв'язки між Кримом та Литвою (і Волинню) датуються ще часами великого князя
Литовської о Вітовта (1392 - 1430), який запрошував татарських дружинників
до обох своїх резиденцій: біля Вільна та Луцька. Втікач-мулла оселився у
Мстиславі (тершорія Могилівської області Білорусії), прийняв християнство і
одружився з місцевою жінкою (близько 1698 р.).
Із того мстиславського татарського роду походили дві цікаві заслужені
родини: Куторги та Кримські (пер. із 'тюрк..Киримли). Брати Куторги стали в
першій половині XIX сторіччя оздобою російської науки. Обидва були
професорами Санкт-Петербурзького університету: зоолог Степан Семенович
(1805 - 1861) та творець античної історії в російській науці Михайло
Семенович (1809 - 1886).
Як відомо, обурений польським повстанням 1831 р. і, зокрема, 1863 р.,
царський уряд вирішив деполонізувати "Юго-Западньїй" край. Почали
засновувати російські середні школи, зокрема на Волині, і туди тепер
подавалися на працю українці пе тільки з Правобережжя, але й з колишньої
Гетьманщини та Слобідської України. Таким чином, в 1866 р. народився в
Холмі Михайло Грушевський, син учителя Сергія з Київщини, а 25 лютого 1871
року у Новограді-Волинському (Житомирської області)-Лариса Косач, пізніша
Леся Українка, дочка Петра Косача із Гадяча, а дещо раніше, 15 січня того ж
року, - найкращий кримський подарунок Україні - Агатангел Юхимович
Кримський. Бо вчитель історії і географії Євфимій (українською мовою Юхим)
Кримський, татарсько-білоруського походження, також зацікавився можливістю
дістати працю на Волині і переїхав у Володимир-Волинський з Білорусі разом
зі своєю дружиною Аделаїдою Матвіївною Сидорович, яка - за словами
Агатангела Юхимовича у листі до Івана Франка - була "полька литовська"
[Кримський 1972-1974,5/1, 38].
Про своє походження Агатангел Юхимович пише до свого інтимного друга Бориса
Грінченка (17.УІ.1901 р.): "До речі, питаєтеся, яким робом з мене татарин.
Наскільки мені вияснили, перший наш прадід, виходець із ханства, мав
охреститися більш-менш 1698 р. у Мстиславці. Це я виводжу із запису на
стародавнім молитовнику. В сентябрі сестра моя в других перешле мені
арабські документи (її батько був найстарший і папери позоставались у
нього)" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 360].
Через кілька місяців після народження Агатангела Юхим Кримський переїхав на
роботу до Звенигородки над Гнилим Тікичем, на південь від Києва, і за
гроші, зароблені виданням підручника з географії для "двокласних шкіл",
побудував собі там дім, і його сім'я відтепер зв'язалася напостійно з
українською землею.
Агатангел Юхимович навчився читати, маючи три з половиною роки [Кримський
1972 - 1974, 5/1,59], а коли виповнилось п'ять років, батько віддав його в
науку до Звенигородського "городського училища", де він пробув наступних
п'ять років (1876-1881), причому головним його духовним кормом була чимала
бібліотека батька. У листі до Грінченка з 1892 р. (17.УІ) писав Агатангел
Юхимович так: "Може, хіба що я, Ж дитина, читав страшно багато, тим більше,
що батько мав і тепер має бібліотеку;
Од читання я й очі геть зіпсував ще на 12-му році (а тепер у мене 6-е ч.
окулярів) і фізично недорозвився (мій менший брат виглядає далеко старшим
од мене). Певно, .що хлопці-товариші, котрі дуже цінують фізичну силу та
зручність, не поважали мене, я часто був задля них якимось покидишем, але
так як я вчивсь дуже гарно і багацько начитався, то я вважав себе дуже
розумним і був певен, що ніколи вищого од мене немає ( звісно, такі гадки я
пильно хоронив при собі і нікому не висловлював)" [Кримський 1972 - 1974,
5/1, 59].
В той час він почав вже вивчати чужі мови, а саме, крім салонових мов краю
-польської та французької, ще англійську та німецьку.
1881 року, коли йому було десять років, його віддали до протогімназії в
м.Острозі, на Волині, де жила його тітка Филипа - сестра батька. Вона
завідувала міською бібліотекою, завдяки чому хлопець дістав доступ до
книгосховища для дорослих і читав різними мовами без розбору.
У 1884 р. Агатангела Юхимовича переводять до четвертого класу Другої
київської гімназії Кромера. Через рік бачимо його вже як стипендіата "по
конкурсі" відомої на всю Україну Колегії Павла Ґалаґана, яку він закінчив,
маючи 18 років і вивчивши ще наступні мови : грецьку, італійську і
турецьку.
II
Інтелектуальне дозрівання, а також відкриття своєї національної
приналежності і свідомості її, відбулося під час студій Агатангела
Юхимовича в Колегії Павла Ґалаґана в Києві (1885 -1889). Про ту першу школу
його свідомого життя заховалися його ж характеристики, із яких ми запитуємо
дві: "зовнішню", офіціальну - у листі Агатангела Юхимовича до Львівського
професора української літератури Омеляна Огоиовського (21.УІ.1893) та
"внутрішню", дружню - у листі до свого приятеля Бориса Грінченка
(17.УІ.1892 р.).
У першому листі Агатангел Юхимович писав: "Мабуть, ви не відаєте, що таке
колегія Ґалаґана, тим-то я позволю собі сказати про неї два слова. Це дуже
невеличка школа, "закрита" (себто з інтернатом), приймаються туди найкращі
ученики з 4-ї класи гімназіальної по конкурсному екзаменові. Видима річ, що
через це в Колегії збирається дуже живий, дуже свіжий елемент, вельми
сприяючий розумовому розвиткові: виробляється пошана до розумової праці й
до науки, виробляється навіть жадність до знаття. Іменно такий вплив мало
на мене колегіатське виховання. Щасливий я був і в тім згляді, що вчителем
словесності був у колегії Павло Гнатович Житецький - людина, що її вплив я
й досі на собі відчуваю. Були в Колегії і перечні боки, та я про них не
хочу тутечки згадувати" [Кримський 1972 - 1974, 5/1,115].
Зате в листі до Грінченка (12. VI. 1892) маємо внутрішню характеристику тої
школи:"Великою школою життя була задля мене Колегія Павла Ґалаґана у Києві.
Ви знайомі з цим-о закладом? Це закрита школа, трохи з українським духом.
Там є тільки 4 вищі класи гімназії. Плата страшенно висока - 750 крб.
річно, так що своєкоштні вченики, очевидячки, люди аристократичних або
плутократичних родин. Але тут є рівне число й стипендіатів (а всіх учеників
є більше-менше 60 - 65);стипендіати вступають по конкурсовому іспиту і всі
вони пролетарі! й плебеї. (Мій батько і теперички незаможний, а тоді зовсім
був бідний), не важко зрозуміти, що стипендіати та своєкоштні мусять
неодмінно образувати два табори, які аж ненавидять один одного. У перших
зброя - їх знаття, бо вони всі були в гімназіях першими учениками, а в
своєкоштних зброя - їх пиха, висока гадка про своє дворянство, князівство
чи гроші, та ще й, звичайно, фізична сила, которою вони в 1-м та 2-м (себто
в 5-м та 6-м) класі дуже добре користуються. Якщо стипендіат
трапитьсятакий, що й сам може дати здачі, то вони стараються його купити
грішми, себто затягують його з собою по кондитерських, їздять укупі
п'янствувати, тягнуть його по лупанарях і т. ін. Але все-таки зостаються
такі стипендіати, що завзято ведуть боротьбу і доводять діло до перемоги. Я
й у Колегії був первим учеником, гордощі розвелися в мене незмірне, тому-
то, хоч я себе поставив одразу так, що наші аристократи не сміли чіпати
мене, слабого, але я відчував гніт над стипендіатами ще сильніше, ніж
другі, і моє самолюбіє дійшло до болісності. Навіть словами (безпосередньо)
мене кривдили геть менше, ніж других, а проте який-небудь слабісінький
натяк на адресу плебса мене болісно зачепляв, сіяв у мене насіння
ненависті, злоби та гіркоти. І ми вели боротьбу" [Кримський 1972-1974, 5/1,
59- 60].
"Таким способом, - писав Агатангел Юхимович в листі до Бориса Грінченка,
-зовсім готовий був грунт для впливу літератури 60-х років, котру я
незабаром "почав читати. Спершу Писарєв, далі другі писателі того часу мали
на мене великий вплив (N.8. я літературу 60-х років знаю незмірне краще,
ніж сучасну). Вони формулювали мені мої змагання, дали систему моєму
світоглядові, навчили мене думати" [Кримський 1972- 1974,5/1,67].
Усвідомлення українськості прийшло до Агатангела Юхимовича після прочитання
передмови М.Драгоманова до повістей Юрія Федьковича (визнання Агатангела
Юхимовича у його листі до Б.Грінченка від 24 червня 1892). "Зоставалося до
канікул два тижні. І от узяв я якось повісті Федьковича з передмовою
Драгоманова, узяв, прочитав, і мене нове світло осіяло. Я зрозумів, що я
мусю бути українофілом - і це я зрозумів цілком свідомо. В цій свідомості
була певна частина одвіту на мої мучительці сумніви, і от я жадібно
ухопився за українство" [Кримський 1972 - 1974, 5/1,65].
Більш перспективно пише про це Агатангел Юхимович у своїй розвідці про
Драгоманова: "Етнографічні М.ПДрагоманова писання знав я, ще на шкільній
лаві сидівши, в Колегії Павла Ґалаґана вчившись. Допомогли тому,
безперечно, і вчителі мої: ПТ.Житецький та Є.К.Трегубов, бо нам,
колегіатам, доводилося писати шкільні роботи ("сочинения"), прим. на такі
дані од них теми: "Казачество по "Тарасу Бульбе" Гоголя" і ін., і при тому
зазначалося нам, що ми можемо використати "Исторические песни" Антоновича
та Драгоманова. Наш товариш колегіат Мих. Чубинський приносив до колегії
"Малорусские народньїе предания" Драгоманова в книгозбірні свого батька з
власноручним написом М. Драгоманова, і всі ми перечитали ті "Предания" не
один раз. Незадовго перед закінченням колегіатського (гімназіального) курсу
я з захопленням прочитав "Переднє слово" Драгоманова до "Повістей Осипа
Федьковича", що розкрило мені очі на правдиву роль Галичини в нашім
письменстві. Але ж те все друкував Драгоманів, ще як у Києві був. А про
Драгоманова як про емігранта ми нічого не знали виразного" [Кримський 1972
- 1974, 2, б2б].
Лист Агатангела Юхимовича до Грінченка (із 25.УІ.1892 р.) додає ще
інтимного колориту: "Грунт до українофільства у мене був вже давно
приготований. Пригадую, напр., як ще за два роки перед тим мені дуже любо
було являтися на любительські спектаклі в Звенигородці в щонайпоганішому
вбранні, не в чоботях, а в подраних пантофлях: це я робив на те, щоб
обурити нашу провінціальну аристократію неприличністю своєю; щоб іще більше
обурити всіх, я вдавався до брата в антрактах по-вкраїнськи, то по-
французьки, останнє я робив на те, щоб показати, що я вмію не тільки
російської, ба навіть ще аристократичнішої мови, а все-таки вкраїнську
шаную більше, бо вона мужицька (N3. я тоді багацько викидував таких штук,
бо одне, що був ще зовсім хлопчина, а друге -хтілося бравувати своїм
мужицтвом)" [Кримський 1972 - 1974, 5, б5]. Тут можна додати, що цей
бравурний виступ в обороні переслідування української мови Агатангел
Юхимович описав у своїм оповіданні "Перші дебюти одного радикала", де він
виступає під іменемПетра Химченка [Кримський 1972 - 1974, 1, 414-415].
“Яуже страшно виучував усе те, - пише далі Агатангел Юхимович Грінченкові
(5ДД.1892 р.), - що читалось на лекціях (на першім-таки семестровім
екзамені мав увИІ*), і через те мені здавалося, що решту часу я можу і смію
присвятити цілком у“У“івству. Я не гадав про те, що коли вдовольнитися
самісінькими лекціями, то мозкяа й десять факультетів скінчити, а зостатися
тим самим неуком! Я не хтів зміркувати, що задля України я зможу бути
корисним лише тоді, коли я матиму основні всесторонні знаття, коли я буду
людиною, а не якимсь хлопчиною, коли я матиму широкий світогляд. Я цього не
зміркував: мені здавалося гріхом "не побігти на пособу моїй Ненці", яку я
допіру "обрів", - я не хтів бути "зрадником". І я побіг.
Кожнісіньку вольну від "офіціальних" занять часину я й присвячував
"Україні". Перша ознака національності є мова - я й нею найперше
заклопотався, пильно читав усякі книжки, особливо увагу звертав на
етнографічні матеріали, перечитав усякі філологічні праці. Далі: знайомився
з нашою літературою, спішився перечитати навіть погань. Кинувся й до
літературної праці: перекладав, писав оригінальні твори (на щастя, послав і
пошлю до друку дуже мало цих "овочів незрілої музи"). Хай собі, по заповіту
Горація, полежать: попит ргетат іп аппит! ("нехай друкується на дев'ятий
рік"). Знайомився з Галичиною та її діячами, завів переписну; і в Москві я
придбав собі одного знайомого з галичан, котрий навіть дещо писав по
часописах (перекладав з московського), от од нього я дуже багато дізнався
за тую "Галілею". Нарешті поліз і в політику..." [Кримський 1972 - 1974,
5/1,68-69].
У листі до брата Юхима (Бейрут, 23 травня 1897) Агатангел Юхимович
писав:"Відносно національного українського питання, я повинен признатися,
що воно мене властиво мало цікавило із теоретичної точки погляду. У мене
чисто практичною дорогою (через читання і писання по-малоросійському на
теми, не обов'язково національні) непомітно і поступово виробилися відомі
національні переконання, і коли я вже після того читав теоретичні пращ про
значення національності, то вони вже не викликали ніякого впливу на мене:
вони повторяли те, до чого я сам без примусу прийшов раніше. Тому я не можу
оцінити, наскільки вони (оті праці; переклад мій. - ОЛ.) є дійсно
переконливі" [Кримський 1972 - 1974, 5/2,147].
III
Із Михайлом Драгомановим були у Агатангела Юхимовича дуже специфічні
взаємини, етапи яких він подав у своїй документальній студії, присвяченій
тому національному діячеві, яка була вперше повністю опублікована у
збірнику праць Агатангела Юхимовича "Розвідки, статті та замітки" в 1928 р.
(передрукована з пропусками. Кримський 1972 - 1974, 2, 614-672], Агатангел
Юхимович пройшов подвійний шлях: від Павла до Савла і від Савла до Павла.
У 1890 р. появилася стаття Драгоманова у Львівському журналі "Народ", яка
на думку Агатангела Юхимовича недооцінювала значення національної справи,
остання, мовляв, мала б уступити перше місце всеімперському поступові:
"Стаття Драгоманова обурила мене, - писав він до Грінченка (26.УІ.1892), -
і зо мною зробився нервовий пароксизм, це було саме в переддень турецького
(дуже важкого) екзамена" [Кримський 1972 - 1974,5/1.76].
Сангвінічний Агатангел Юхимович зразу послав свою рецензію до другого
Львівського журналу "Правда", яка закінчувалася запитаннями: "Тепер я Вас
питаю: яким способом можна і треба українцям для здобуття прав і вольности
(між іншим, певне, і прав національности) сполучитися з неприхильними до
них москалями, та й не потопитися при тім в "общем русском море"? Або яким
способом перетворити російську нетолерантність в толерантність? Коли Ви
можете дати на це пораду (та, 'Бога ради” не загальними фразами, а точно!),
тоді будьте певні, ніхто Вам, крім щирої ·•омки, нічого не скаже"
[Кримський 1928,326].
Другий гріх Драгоманова - це недооцінювання національної мови. Агатангел
Юхимович, фанатично закоханий у свою мову, та із природним вичуттям
важливості мови у суспільному житті, мусив різко зареагувати.
"Нам же одібрано, - він каже, - усякі мінімальні, елементарні права. Для
нас і говорити своєю мовою то вже є злочин; нашій наці! - гірше, ніж усім
іншим націям. Тим-то дуже важлива для нас річ - придбати собі хоч первісні
права, хоч право на мову, бо без неї не можлива ж просвіта нашого дорогого
нам народа... Маючи хоч мову законом дозволену, українофілам можна буде
освічувати народ і впливати на народ, - тоді й народ може статися
помічником для інтелігенції в справі здобуття дальшої волі; а без участи
народньої маси - хто знає, чи багато вдіє сама інтелігенція? Зрештою, коли
б Ви вказали українцям хоч трошки кращий шлях, то певне, що вони б Вам
гаряче подякували. Тим часом. Ви кажете нам попросту: "Се ваша справа; та й
по всій мові!" [Кримський 192^,338].
Але деякі відступи Драгоманова і ближче з ним літературне знайомство,
приязнь з Іваном Франком, головним учеником Драгоманова, - знов повернули
Агатангела Юхимовича до табору Драгоманова. "Наперед усього я (пізніше),
спокійно розмишлю-ючи, примирив у собі національство з поступом і довів
собі знов, що вони зовсім не знаходяться у суперечності (як думав Драї
оманов) одне з одним... Я дуже радий, що почав тоді трохи листуватися з
Франком..." [Кримський 1972- 1974, 5/1,78].
Вістка про смерть Драгоманова вразила Агатангела Юхимовича. У своєму
некролозі він прямо писав: "На мою думку, смерть Драгоманова - це таке
велике і оре, якого ми ще не зазнали після Тарасової смерти" [Кримський
1928,364].
IV
У ті часи у Російській імперії було два центри сходознавства: східний
факультет Санкт-Петербурзького університету - з чисто науковими цілями та
Лазаревський інститут у Москві, де практично навчали східних мов майбутніх
дипломатів, політиків та економічних діячів. Наука тривала там три роки.
Очевидно, для випускників Лазаревського інституту була відкрита можливість
після того, як вони практично вивчили східні мови, дістати науковий вишкіл
на східному факультеті у Санкт-Петербурзі.
Тодішній голова російських орієнталістів арабіст барон Віктор фон Розен
(1849 -1908) звернув увагу на талановитого Лазаревського арабіста
Агатангела Юхимовича і запропонував йому перейти до Санкт-Петербургу.
Але це означало б, що Агатангел Юхимович мусив би зректися своїх
україністичних і славістичних інтересів і присвятити себе виключно науковій
арабістиці. Такої жертви для "чистої науки" Агатангел Юхимович не міг
зробити, тим більше, що українське життя вимагало його участі.
Правда, він пішов продовжувати студії до університету, але не до Санкт-
Петербурзького, а до Московського, і тим самим не на східний факультет
(такого у Москві не було), а на історико-філологічний, де він в 1892 - 1896
рр. проходив курси зі слов'янської філології (головно у Романа Брандта) та
світової історії (головно у Владимира Гер'є). Державні іспити витримав там
1-го травня 1896 р.
28 жовтня 1894 р. помер професор руської-української філології Львівського
університету Омелян Огоновський. У кругах наддніпрянських постала ідея
повторити обсаду Львівської кафедри придніпровським українцем (як це було з
Грушевським у 1892 р.). Адже Агатангел Юхимович у міжчасі здобув собі
визнання своєю завзятою полемікою із Соболевським, відновлювачем
Погодінської тези про те, що давні кияни були росіянами, які тільки в
монгольські часи перейшли на північ.
У міжчасі він дістав від Лазаревського інституту стипендію на два роки,
один на перебування в арабських країнах, а другий - на студії в одному із
західноєвропейських університетів (відвідувати лекції з орієнталістики). Це
вирішило остаточно питання Львівської кафедри. Ось що він пише своєму
учителеві ще з колегії Ґалаґана -Павлові Житецькому про свою ідею сполучити
арабістику з україністикою: "Декотрі МОі земляки не хтять розуміти, що,
йдучи на арабську кафедру, я зовсім і не думаю цуратися праці на рідній
ниві, а навпаки - думаю, що своїм шляхом я швидко дійду до тієї мети, на
якій вони бажали б мене бачити... Не знаю, чи я Вам писав про колективний
лист чернігівців до мене. Вони, обзиваючись до мого патріотизму, прохали,
щоб я усіма силами старався дістатися до львівської кафедри, а кинув гадку
про арабську (а про арабську вони довідалися від Чайченка (Грінченка. -
О.П.)). Як Ви знаєте, я вже і раніш був сам не від того; але як одержав я
оцей лист, то справді заходився робити дещо активніше в цій справі.
Зрозумівши, що вже не кафедра львівська мене шукає, а сам я її, дд.
Кониський і Барвінський поставили такі умови, що я мусив рішуче зректися
усяких претензій на тую кафедру вести далі які-небудь переговори значило б
не шанувати ані себе, ані науки. Моє зречення погано вразило тих, що писали
лист до мене. А тепер, коли я навіть у Москві не зостався при слов'янській
кафедрі, а пішов на східну, теє погане враження ще й погіршало. Навіть у
Чайченка, що найкраще з усіх чернігівців стосується до мене, видно з листів
якесь невдоволення. Тим-то я й до Вас боявся довгий час писати: якби ще й
Ви мене осудили, то я й почував би себе найнещасливішою людиною на землі. З
Вашого останнього листа бачу, що Ви не осудили, і це мене дуже потішило,
тільки ж мені хотілось би ще й особисто побачити Вас, послухати Вашого
голосу, почути того слова, що надає снаги, й далі з енергією працювати.
Дорогий Павле Гнатовичу! Можу Вас завірити словом честі, що мені про
кар'єру байдуже (нехай собі дд. чернігівці думають, що хтять!). Коли я
люблю схід, то чи ж я тому винен? А що східна спеціальність не спинить мені
роботу українську, дак цьому вірте" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 253].
Після повернення з Бейрута, де він вирішив залишитися ще другий рік,
призначений на студії в Європі, Агатангел Юхимович знову стояв перед
рішенням: треба було готувати, а властиво кінчати дисертацію, щоб обняти
кафедру арабістики в Лазаревському інституті.
Директор інституту, всесвітній історик (учень Т.Н.Грановського) Георгій
Ілліч Кананов (1834 - 1897) був добрий бюрократ і настоював на тому, щоб
Кримський зірвав зі славістикою і присвятив себе всеціло арабістиці.
Дисертація мала бути захищена у барона фон Розена в Санкт-Петербурзі.
Це, очевидно, дуже не подобалось Агатангелові Юхимовичеві, але мусив дати
згоду на рішення свого начальника.
Але вже в 1897 р. помер Кананов. Його спадкоємцем став іраніст і
фольклорист, професор Московського університету Всеволод Міллер (1897 -
1911). Як пізніше писав сам Агатангел Юхимович у некролозі того вченого,
він був дуже поганий адміністратор і не вмів тримати дисципліни. Вибір його
до Імператорської Академії Наук в 1911 р. був для нього спасінням, бо вже
збиралися його звільняти з посади директора.
Міллер був вчений широкого профілю, і на науковій площині Агатангел
Юхимович знайшов у ньому сподіваного вчителя. Крім того, вся сім'я
Міллерів, а він мав жінку і трьох синів, прийняла Агатангела Юхимовича за
свого; він змалював їх як сім'ю генерала Шмідта у своєму романі "Андрій
Лаговський". Життя йшло далі вперед. У 1901 р. Агатангел Юхимович став
надзвичайним професором арабської філології, а у 1903 р. став ще таким же
професором історії мусульманського Сходу. Але дисертація не закінчувалася.
Дуже цікаві причини, які він подав у листі до Всеволода Міллера
(23.1.1904), з яких видно його оцінку характеру своєї власної творчості.
Ось вони (в моєму українському перекладі): "Я залишив писати дисертацію
тому, що, не розраховуючи на те, що довше буду в Звенигородці, я не забрав
з собою потрібнихкниг. Закінчивши частину, для якої я запасся книжками, я
задержався. Не буду таїти: я задержався не без задоволення, властиво,
дисертацію я вже давно написав (в тім році, коли я посварився з Борисом
(Міллером, сином адресата. -О.П.) і протягом кількох місяців не бачив
людського обличчя), і тому тепер у мене немає ніякого зацікавлення до неї -
усе діло зводиться до того, щоб надати хаотичному рукописові стрійний та
науковий вигляд і, що важче, дати точний і добрий переклад множеству
арабських виїмків, що їх наводжу. Очевидно, і в тій роботі є для мене
чимало цікавого, але тільки з технічної сторони: бо ж приємно приглядатися,
як хаотична брила переміняється в читабельні сторінки; але ж така робота і
робиться скучною: це уже стилістика, а не дослід. Щоб Вам догодити, я
доведу дисертацію до кінця в цім же році, але, правду сказати, я б з
задоволенням її розтягнув ще років на два, щоб між тим зайнятися більш
цікавими працями.
Ви пишете, що барон Розен настоює на необхідності якнайскорішого
представлення моєї дисертації. Він писав і мені про те, передавав те діло
також і через Мінорського, і через Халатова. Ви, щоб розбудити в мені
амбіцію, додаєте, що я нарешті повинен видати працю академічного характеру,
і по асоціації ідей передбачуєте мій майбутній вступ до Академії... Ах,
дорогий Всеволоде Федоровичу! Даю Вам чесне слово, на почві амбіції Ви
недалеко мене підгоните: в мене немає амбіції, а якщо і були колись у мене
її завдатки, я її цілком викоренив. Найбільше, що я ще відчуваю, це дике
почуття радості від позитивних рецензій, але і то лише тому, що вони
свідчать лише про те, що я не цілком прогайнував час: при тому і похвальна
рецензія після кількох годин після її прочитання викликає почуття втоми,
стиду та відразу до себе і до людей, чуєш себе рабом чужої думки і гидко
робиться на душі.
Академія мене не захоплює, і жити мрією про неї і працювати ради тої мрії я
ніяк не спосібний. Ледве Ви одобрите ті стимули, які заставляють мене
напружено працювати, але все-таки я їх Вам відкрию. А займаюся або тільки
для того, щоб тим справити собі своє власне задоволення (через те рецензії
і бувають приємні і займаєшся сам для себе, а тут показується, що це і для
других пожиток і задоволення), або для того, щоб заглушити в собі почування
прив'язаності і, розширяючи світогляд, забувши свої особисті скорби, обиди
і т.д., дрібні в порівнянні з життям світових ідей. Цей другий стимул,
власне, і заставляв мене працювати якнайбільш інтенсивно: найбільш напняти-
ми періодами моєї роботи були роки 1895 - 1896 та 1902, і врешті, останні
три місяці (властиво: листопад, грудень), коли я навіть проганяв свій сон,
щоб думка не працювала проти моєї волі, 1902 р. дав результати в тому
напрямку, що Ви від мене хотіли: вся основа дисертації була власне тоді
мною виткана; але я її не довів до кінця, тому що кидався на дві сторони,
стараючись захопити думкою якнайширші горизонти: то я кидався на
старохристиянську літературу і впивався Єфремом Сирином, аввою Ісаїєю,
Тертуллія-ном і др., то займався "Семітськими мовами і народами", цікавими
для мене як "Ошпагі85" (основа) своїх власних знань, та опрацьовував собі
також Огип(1гі58 з "Історії мусульманства" і "Історії арабів", то знов
перескакував на малоруську філологію, то на англійську літературу і т.д., і
т.д., причому інколи перескакував дуже різко із області науки в область
суспільного життя, хвилювався горожанськими почуваннями і пр. Серед тих
зайнять чуття оскорбленої особистої прив'язаності затихало, і серце потроху
переставало нити. А тому що я, очевидно, до кінця життя буду до кого-небудь
прив'язуватися, а опісля розлучатися і шукати забуття у поширенні кругу
зацікавлень, то, очевидно, в мене до кінця життя будуть перемагати ось
такого роду заняття, які я Вам вже описав. Мабуть, і дисертації будуть
писатися в такі часи (це ж у мене вже четверта!), але, не оброблені, будуть
складатися на окремі полиці разом з множеством інших моїх рукописів,
чекаючи кінцевої обробітки, які відкладаються до більш спокійного часу. Я
розказав Вам чистосердечно закулісну сторону, або підкладку, моїх зайнять.
До ерудиції (я тут не стану притворно бути скромним: навіть до порядної
ерудиції) вони ведуть (у мене ж мале коло знайомств, а день довгий, і тому,
при всіх моїх скоках з однієї наукової ділянки в другу, на долю кожної
області остається досить праці), і для своєї посади, це говорю твердо, я
вповні надаюся, тому що мої зайняття не шарлатанські. А тої кар'єри, що
прямо веде в Академію, тої кар'єри, яку Ви для мене, як мій вчитель і як
начальник інституту, уважали б найбільше пожаданою, треба думати, я не
зроблю.
З огляду на те, що моє здоровля сильно підточене і ледве дасть мені прожити
дуже довго, я думаю, що корисніше є видавати, поки я живий, всякі
підсумовуючі загальні огляди ("Історія арабської літератури", "Історія
перської літератури" і др., що я їх постійно переробляю), ніж викінчувати
дисертацію...
Мимо того, відносно дисертації - будьте спокійні; Ви бажаєте, щоб я
поспішився, і я це зроблю (теперішня задержка не з моєї вини), але я зроблю
тільки тому, що це Вам буде приємно і що Вам тоді не буде стидно із-за
мене. А відносно дальшої кар'єри, у передбачуванні якої Ви робите мені
компліменти, то я примушений Вас розчарувати: відмовитися від незаслужених
компліментів. Якщо Ваш учень і доставить Вам коли-небудь приємність, то це
не буде скорим осягненням всяких можливих офіційних наукових дипломів і
почестей, до яких в нього немає найменшого потягу, а при очікуванні
короткочасного його життя навіть не може бути такого потягу. Досвід
показує, що барон Розен, що так спішить мене з дисертацією (впрочім, він
сам писав, або відтягав, свою дисертацію 18 років. Таке ж число років писав
свою магістерську дисертацію Медников. Коковцев - 13 років відтягав свою
дисертацію і, як я це знаю з його листа, ще навіть не приступив до її
писання), вміє цінити і такі "не академічні" мої видання, як "Історія
мусульманства", та рекомендує вивчати її своїм слухачам; до речі, та ж сама
Академія Наук, коли треба, згадує мене і вже два рази накладала на мене
відповідальні доручення, виповнення яких, здавалося би, треба воложити на
людей, що офіціально займають кафедру слов'янських мов; безсумнівно, що
вона ще і не раз мене згадає (ось і тепер на мені лежить, разом з
Житецьким, нове доручення Академії, для якого треба було мати, крім моїх
славістичних знань, ще і знання з семітології). А серед широкої публіки, що
цікавиться наукою, я можу своїми (Працями не тільки піддержати славу
інституту, а не зменшити, і тому з того боку Вам не потрібно стидатися із-
за мене" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 379].
V
Як вище сказано, Агатангел Юхимович ще до 1889 р. остаточно вирішив справу
своєї національної приналежності як української. Але він ніколи не цурався
Криму, батьківщини його предків. Ось що він писав у своєму (єдиному
існуючому) огляді кримсько-татарської літератури у 1930 р.: "Історія нового
кримсько-татарського письменства, що його зумів створити народ, який
налічує не більше ніж 178 тисяч душ, вся розгорнулася на моїх очах. Я
прихильно почав за нею стежити з 1889 року (від часу вступу до
Лазаревського інституту східних мов у Москві. - О.П.), здавна знайомий я
був з патріархом кримського письменства Ісмаїлом Гаспринським і його
спільниками, далі з великою симпатією підтримував і підтримую особисті
знайомості з головними діячами кримського літературного життя. Через те
мені хочеться вірити, що в тім стислім історичнім нарисі, який я оце
накреслив, не міг я допуститися небажаної суб'єктивності, не міг чогось
недооцінити" [Студії з Криму 1930,765 -198,190].
Ісмаіл Гаспринський (1851 - 1914) працював усе своє творче життя як
будитель, просвітитель і реформатор кримських татар, а через них усіх
тюрків та муслімів імперії. Сто років після упадку Кримського ханату, у
1883 р., він заснував і видавав досвоєі смерті свій знаменитий двомовний
(татарсько-російський) журнал "Терджиман. Переводчик". Агатангел Юхимович
дуже цікавився долею ісламських народів та їх поступом. У монографії
"Мусульманство і його будучність" [Кримський 1904] він ясно окреслив одне
своє джерело: "Щодо характеристики тюрків російських, то я переважно
наводитиму факти із найважнішого татарського органу - бахчисарайської
часописи "Терджиман" і із інших писань татарських патріотів".
З другої сторони, Гаспринський перекладав і друкував у Терджимані" думки
Агатангела Юхимовича про тюркський фанатизм [Терджиман 1904, ч. ЗО] або про
проблеми реформи шкіл у російських мусульман [Терджиман 1905, ч. 28]. Тому
не дивно, що з нагоди рецензії твору Агатангела Юхимовича "История Турции"
в тому ж татарському органі появилася також біографія нашого вченого із
цікавою спеціальною бібліографією [Терджиман 1915, ч. 204]. У своїх
"Студіях з Криму" Агатангел Юхимович цікаво порівнює свою національну
свідомість із свідомістю Гаспринського. В році 1881 останній пояснив
російським читачам, хто він, такими словами: "Я русский, оставаясь в то же
время мусульманином й татарином". До тих слів Агатангел Юхимович додав
таке: "В розмовах зо мною, свідомим українцем (розрядка моя. - О.П.),
Гаспринський себе ніколи "русским" не називав" [Студії з Криму 1930, 772,
прим. 2].
Агатангел Юхимович часто відвідував Крим (головно Ялту та Бахчисарай). Ось
яку він мав пригоду із молодшим співробітником Гаспринського, Ісмаїлом
Лемановим ( 1871 - 1936?), викладачем російської та арабської мов у
найвизначнішій ісламській школі в Бахчисараї - Зенджірлі медресе.
"Пам'ятаю, - пише Агатангел Юхимович, - як напровесні 1905 р. побував я в
Зенджірлі вкупі з Лемановим, і він хитренько наперед попрохав мене не
говорити з софтами (студенти-богослови ісламські. - О.П.), або з ним ані по-
російськи, ані по-татарськи, тільки по класично-арабськи: що з того вийде.
Вийшло те, що жоден із софтів не зміг, на мої арабські запити, скласти мені
відповіді, скільки-небудь грамотної:
силувалися зліпити простенькі арабські речення, та мало що їм щастило, а
тим часом я з Лемановим, в присутності софтів, вели арабську наукову
розмову, обмінювалися вражіннями і т. п. З того Леманов був дуже
задоволений: "Нехай наші клерикали знають, що навіть мову святого Корана
гяури (не мусульмани. - О.П.) тямлять краще, ніж вони. А через що? Через
те, що вчили її новим європейським методом, а не перестарілим
середньовіковим" [Студії з Криму 1930, 7 75].
Агатангел Юхимович був особливо близький з татарськими культурними діячами
після переїзду до Києва, коли працював в нашій Академії. Його близьким
співпрацівником був історик-середньовічник Осман Акчокракли (1879 - 1937?),
що, між іншим, стимульований Агатангелом Юхимовичем, видав українською
мовою зміст поеми про походи Б.Хмельницького у 1648 р., складеної Джан
Мухамедом, зятем Тугай-бея, близького друга нашого Богдана (Татарська поема
Джан-Мухаме-дова. Про похід Іслям-Гірея II (III) спільно з Богданом
Хмельницьким на Польщу. [Східний світ 1930,12,163-170; передрук див.:
Східний світ 1993,1,134-139]). Інший кримський вчений, з яким Агатангел
Юхимович радо спілкувався, був філолог-тюрколог і поет Бекір Чобанзаде
(1893 - 1937), професор тюркології в університеті Баку [див. про нього:
Библиографический словарь... 1975, 601].
Серед кримських друзів Агатангела Юхимовича був молодий тоді ведучий
революційний поет Абдулла Лятіф-заде (1890 - 1937?), з яким Агатангел
Юхимович радо обговорював між іншим загальні проблеми кримсько-татарської
художньої літератури. "Пам'ятаю, - пише Агатангел Юхимович, - в розмові з
Лятіфом-заде я сказав був про одного татарського поета: "Він у свою лірику
вносить громадські настрої". "А я, - перебив мене Лятіф-заде, - роблю
навпаки: в громадські теми вношу лірику" [Студії з Криму 1930,183]. В
іншому місці Агатангел Юхимович пише про того ж Лятіфа-заде: "Довелося мені
чути од Лятіфа-заде таку характеристику татарської поезії (в своїй
скромності він не виключив і самого себе): "Уся наша поезія - дуже
практична, утилітарна. Наші вірші - ніби трактати з публіцистичними
ідеями". "Увага ця, - додає Агатангел Юхимович, - справедлива, і торкається
вона не тільки кримчаків, а й інших тюрків бувшої Росії" [Студії з Криму
1930,188].
Агатангел Юхимович мав і прямих учнів з кримських татар. Між ними був
ісламіст КгОрнк Якуб Кемаль, завідувач Східного музею в Ялті, що
досліджував суфізм, ісламський містицизм, одну з улюблених наук А.
Кримського. Агатангел Юхимович надрукував інформацію про відкритий ним
"Арабський суфійський рукопис ХТО ст„ в Криму знайдений, і чи не в Криму й
писаний "[Східний світ 1930,759-764]. Як казав мені Агатангел Юхимович у
1940 р., Кемалева уже надрукована монографія "Документальна історія цехів в
Кримськім Ханстві" не вийшла у світ у 1931 р., а була повністю знищена.
Одначе цій молодій кримсько-татарській культурі в розвитку, так дорогій
серцю Агатангела Юхимовича, не судилося довго процвітати. Прийшли трагічні
роки 1934 - 1936, і майже всі її діячі були поголовне зліквідовані.
|
