1933г. Трагедия голода на Украине (1933: Трагедія голоду) - Государство и право - Скачать бесплатно
Укрзалізниця
Дніпропетровський Державний Технічний
Університет Залізничного Транспорту
РЕФЕРАТ
по предмету: Історія України
1933: Трагедія голоду
Виконала: Роменська І. Є.
Шифр: 00-ЕП-224
Дніпропетровськ
2001 рік
ЗМІСТ
ВСТУП 3
В. І. ЛЕНІН ПРО СОЦІАЛІСТИЧНУ ПЕРЕБУДОВУ СЕЛА 5
ВІДСТУП ВIД ЛЕНІНСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ 12
ТРИ РОКИ ПРОДРОЗКЛАДКИ 19
КОМІСІЯ МОЛОТОВА В ДІЇ 29
НАСЛІДКИ ГОЛОДУ 35
ВИСНОВОК 41
ЛІТЕРАТУРА 42
ВСТУП
Понад півстоліття трагедія 1933 року перебувала поза увагою
істориків. Настав час звернутися до цієї раніше забороненої теми. Правда
про голод, якою б вона не була страхітливою, потрібна не лише тим, хто
пережив його, а й молодому поколінню.
Про голод 1933 року у світі знали давно. Література на цю тему в
західних країнах налічує сотні назв. До піввікової річниці конгрес США
утворив «Комісію по голоду на Україні», яка провела і задокументувала
опитування багатьох очевидців.
Переконливої відповіді на питання про першопричини голоду
американська комісія не дає. Перелічуються різні фактори: дезорганізація
виробництва, непосильні для селян хлібозаготівлі, надмірний хлібний
експорт, небажання колгоспників працювати в громадському господарстві,
конфіскація властями продовольчих запасів у відповідь на цей саботаж. Проте
неясно, якою мірою кожний із них вплинув на економічну катастрофу, яка
сталася 1932 року і викликала голод з мільйонними жертвами. Власне кажучи,
голод навіть не розглядається на Заході як результат економічних
прорахунків. Комісія конгресу США тяжіє до ірраціонального уявлення про
організований голод-геноцид, спрямований своїм вістрям проти українського
народу як етносу. Таке уявлення відповідає «надзавданню», поставленому
конгресменами: «полегшити американській громадськості краще розуміння
радянської системи шляхом викриття ролі Рад в організації голоду». Тут явно
простежується спроба закріпити у свідомості американців образ «імперії
зла».
Кілька вступних зауважень. Винесені роздуми про голод 1933-го
грунтуються на фактичному матеріалі, який взято з архівних джерел
українського походження.
Наведені тут положення не безспірні. У рефераті часто цмтуватимуться
документи головної дійової особи в трагедії 1933 року - Й. В. Сталіна,
проте тільки ті, які він особисто сам бажав побачити опублікованими.
І останнє зауваження: аби зрозуміти, що трагедія голоду була
результатом тодішнього політичного курсу, наслідком підміни ленінізму
сталінізмом у перетвореннях у сільському господарстві, треба відкинути
стереотипні уявлення про економічну політику і проаналізувати її, починаючи
з перших років Радянської влади.
В. І. ЛЕНІН ПРО СОЦІАЛІСТИЧНУ ПЕРЕБУДОВУ СЕЛА
К. Маркс і Ф. Енгельс були переконані: товарне виробництво і ринок,
які обслуговували всі експлуататорські формації і досягли розквіту в умовах
буржуазного ладу, з соціалізмом несумісні. Звідси випливав висновок: після
Пролетарської революції товарообмін поступиться місцем продуктообміну, а
грошовий облік - обліку суспільної праці безпосередньо в робочому часі.
Зримо яскравий опис відносин усуспільненого господарства з дрібним
селянським виробництвом, що не підлягало усуспільненню, дав В. І. Ленін у
брошурі «До селянської бідноти» (травень 1903р.): «Коли робітничий клас
переможе всю буржуазію, тоді він відніме землю у великих хазяїв, тоді він
організує на великих економіях товариське господарство, щоб землю обробляли
робітники разом, спільно, обираючи вільно довірених людей у розпорядники,
маючи всякі машини для полегшення роботи, працюючи позмінно не більше
восьми (а то й шести) годин на день кожний. Тоді й дрібний селянин, який
захоче ще по-старому сам господарювати, господарюватиме не на ринок, не на
продаж першому стрічному, а на товариства робітників: дрібний селянин
постачатиме товариству робітників хліб, м'ясо, овочі, а робітники будуть
без грошей давати йому машини, худобу, добрива, одяг і все, що йому
потрібно». В аграрній програмі партії більшовиків, на основі якої було
написано цю популярну брошуру, соціалістична перспектива для села
пов'язувалася з утворенням на базі експропрійованої поміщицької власності
великих державних господарств під керівництвом Рад депутатів від сільських
робітників. Економічні зв'язки між сільськими радянськими господарствами та
промисловістю мали здійснюватись у нетоварній формі, шляхом продуктообміну.
Та величезна більшість селян бажала зрівняльного поділу земель. І
тому наприкінці серпня 1917р. В. І. Ленін висловився за те, щоб партія
пішла на поступки дрібнобуржуазному селу і задовольнила його вимогу про
оголошення державних, поміщицьких, селянських та інших земель всенародним
надбанням, їх безвідплатне відчуження і перехід у користування всіх
трудящих на зрівняльній основі. По суті, партія більшовиків брала на
озброєння есерівську аграрну програму. Соціалізація землі була узаконена
Декретом про землю.
Здійснювані за Декретом про землю аграрні перетворення були історично
прогресивні. Передачею землі в безоплатне користування і забороною її куплі-
продажу Радянська влада захищала трудящих селян від визискування.
Безземельне і малоземельне селянство України одержало близько 15млн.
десятин землі, 600тис. коней, 800тис. голів великої рогатої худоби.
Склалася нова соціально-класова структура села. Кількість бідняцьких
господарств зменшилася з 58% (перед революцією) до 33% у 1923р. Питома вага
середнього селянства збільшилася, відповідно, з З0% до 63%. Частка
куркульських господарств скоротилася з 12% до 3%. В. І. Ленін так
коментував результати аграрної революції: «Селянство стало далеко більш
середнім, ніж раніше, суперечності згладились, земля поділена в
користування далеко більш зрівняльне, куркуль підрізаний і в значній
частині експропрійований - у Росії більше, ніж на Україні, в Сибіру менше».
Аграрні перетворення перших років Радянської влади привели до того,
що за нових умов класові позиції всього селянства почав уособлювати
середняк. Середняцькими стали майже половина бідняцьких господарств і три
чверті куркульських. Куркульський клас, який почав формуватися ще в
дореволюційному селі, перетворився на прошарок всередині селянства.
Соціалістичне будівництво у перші роки Радянської влади здійснювалося
на воснно-комуністичних засадах. Система воєнного комунізму передбачала
продуктообмін між містом і селом при забороні торгівлі, націоналізацію
всієї промисловості, включаючи дрібну, встановлення практики замовлень-
нарядів на державних підприємствах при максимальній централізації
управління промисловістю (главкізм), поступове згортання грошового обігу.
Однак вже в умовах переходу до мирного будівництва було прийнято ряд воєнно-
комуністичних декретів, спрямованих на дальше згортання сфери грошового
обігу.
Радянський уряд прагнув налагодити «державну організацію розподілу
продуктів замість приватної торгівлі, тобто державну заготівлю і доставку
хліба в міста, промислових продуктів на село». Положення про витіснення
торгівлі планомірно організованим розподілом у рамках споживчо-виробничих
комун увійшло до підготовленого Леніним начерку проекту нової партійної
програми. В умовах розрухи у промисловості обмін між містом і селом набув
форми продовольчої розкладки, коли всі товарні лишки забирали у селян майже
безкоштовно. Селянські маси реагували на продрозкладку скороченням обсягу
вироблюваної продукції. І тоді, щоб запобігти цьому, VIII з'їзд Рад у
грудні 1920р. висловився за встановлення кожному селянському господарству
обов'язкових завдань по засіву. Цей крок (ніколи не реалізований) був таким
же логічним продовженням продрозкладки, як і заборона торгівлі.
Пануючі у партії воєнно-комуністичні уявлення про соціалістичне
майбутнє села знайшли відображення у програмі РКП(б), яку прийняв у березні
1919р. VIII партійний з'їзд. Написаний Леніним аграрний пункт програми
називав такі найважливіші заходи по організації великого землеробства:
влаштування державних економій - радянських господарств, а також сприяння
селянам в організації колективних господарств - сільськогосподарських
комун, громад (артілей) і товариств для громадського обробітку землі. Коли
переважна більшість поміщицьких маєтків була поділена між селянами, в
організації колгоспів Ленін побачив єдино можливий шлях переходу від
землеробства дрібного, товарного до землеробства великого, нетоварного -
комуністичного.
Після виходу з війни партія не збиралася відмовлятися від воєнно-
комуністичних методів. Схвалений VIII з'їздом Рад план ГОЕЛРО мав
виконуватися перш за все за рахунок розкладки з селянських господарств.
Сподіваючись на те, що продрозкладка 1920/21 року дасть до 300 млн. пудів
хліба, В. І. Ленін на цьому з'їзді зауважив: «Без такого фонду неможливо
відбудувати промисловість країни, неможливо думати про відродження
транспорту, неможливо навіть підходити до великих завдань електрифікації
Росії».
Життя показало, однак, що селяни не мирилися з прод-розкладкою,
забороною торгівлі, директивним плануванням посівних площ. Все це йшло
врозріз з їх життєвими інтересами. Як тільки війна закінчилася, селянське
невдоволення набуло гострих форм. Стягнення продрозкладки проходило з
величезними труднощами. У хлібовиробничих районах виник і поширився
політичний бандитизм. Зростання продовольчих труднощів поглибило
господарську розруху. Продрозкладка, як відзначав В. І. Ленін, «стала
основною причиною глибокої економічної і політичної кризи, на яку ми
наткнулися весною 1921 року».
Прийняте у березні 1921р. рішення Х з'їзду РКП(б) про заміну
розкладки продподатком було одностайно підтримане партією. Разом з тим
дозвіл на реалізацію селянами лишків продукції, що випливав з цього
рішення, викликав сумніви.
Рішення про заміну продрозкладки податком було принциповим кроком на
шляху впровадження економічної політики, яка суперечила марксистській
теорії, але відповідала реальностям життя. Ленiн починає розумiти, що
потрiбен новий фактор у соціалістичній перспективі для села - кооперація. У
роботі «Про продовольчий податок», написаній 21 січня 1921р., Володимир
Ілліч зауважує, що кооперація, як форма торгівлі, вигідніша і корисніша,
ніж приватна торгівля, тому що вона полегшує об'єднання, організацію
мільйонів населення, а ця обставина, а свою чергу, є гігантський плюс з
точки зору дальшого переходу від державного капіталізму до соціалізму. Сама
ж кооперація дрібних товаровиробників вважалася формою державного
капіталізму: поза торгівлею вона існувати не могла. Магістральним напрямом
у відносинах між містом і селом вважався не розвиток торгівлі, а
безгрошовий продуктообмін на позаринковій основі. Мислився, як пізніше
згадував голова Раднаркому, «якийсь безпосередній перехід без торгівлі,
крок до соціалістичного продуктообміну».
У промові Володимира Ілліча на Всеросійській продовольчій нараді 16
червня 1921р. вперше з'являється термін «нова економічна політика». Уперше
тут припускається можливість торгівлі не тільки в місцевому обороті. Уперше
перед більшовиками ставиться завдання вчитися торговельній справі, щоб мати
можливість контролювати ринок. Нарешті, уперше лунає заклик налагодити
грошовий обіг.
Програмною є також доповідь про нову економічну політику на VIII
Московській губпартконференції 29 жовтня. У ній Ленін визнав, що
товарообмінні операції перетворилися у звичайну купівлю-продажу, торгівлю,
а ринок зорганізувався у межах всієї країни. Виходячи з цього, він закликав
господарників пристосуватися до ринку. Йшлося, насамперед, про зміцнення
грошового обігу, організацію державної торгівлі, переведення
націоналізованої промисловості на комерційний, або господарський
розрахунок. Однак поворот до торгівлі і ринку, як і раніше, вважали
відступом від можливого за інших обставин безпосереднього, без використання
товарно-грошових відносин, будівництва соціалізму.
Через кілька тижнів, у листопаді 1921р. Ленін дійшов висновку про
принципову неможливість «безпосереднього соціалістичного будівництва» у
дрібноселянській країні. В інтересах зміцнення союзу двох класів трудящих,
отже і в інтересах побудови соціалізму, треба було встановити еконемічний
обмін між містом і селом иа ринковій основі.
Воєнно-комуністична доктрина з її негативним ставленням до
індивідуальної власності, торгівлі і грошей суперечила природі селянства.
Поки вона ототожнювалася з соціалізмом, перспективи соціалістичного
будівництва на селі здавалися невизначеними. «Треба селянські маси
перевести до будівництва, для них цілком чужого, яке вони не розуміють і
якому не можуть вірити»,- говорив Ленін на Московській губпартконференції в
листопаді 1920р. Соціальний склад комун, що створювалися у колишніх
поміщицьких маєтках, часто був неселянським, а в малочисельних артілях
переважали наймити й бідняки. Після аграрної революції село стало більш
дрібнобуржуазним. Здавалося неймовірним, щоб середнє селянство у своїй масі
добровільно відмовилося від щойно набутої власності і об'єдналося в
колективні господарства.
Еволюція традиційних для марксистів поглядів на торгівлю і ринок, яка
відбулася за перший рік непу, створила нову ситуацію у питанні про
соціалістичні перспективи села. Замість колгоспу, для якого властивим було
відчуження безпосереднього виробника од землі та інших засобів виробництва,
у центрі по-соціалістичному організованого сільського господарства ставав
кооператив дрібних товаровиробників. Кооперація цілком відповідала
селянській природі, а тому робила перехід до соціалізму простим, легким і
доступним для селянина.
Коли В. І. Ленін через тяжку хворобу залишив державні справи, він
поспішив викласти партії свої нові погляди на кооперативну форму власності
при соціалізмі. Продиктована на початку січня 1923р. стаття «Про
кооперацію» починалася з найважливішої тези: у непі Радянська влада зробила
поступку селянину як торговцю; саме з цього випливає (зворотно тому, що
думають) гігантське значення кооперації. Саме в кооперації, заявив Ілліч,
знайдено міру поєднання приватного інтересу з інтересами держави, міру
підпорядкування приватного інтересу загальним інтересам, яка раніше була
каменем спотикання для багатьох і багатьох соціалістів. Звідси випливав
висновок першорядного значення: в умовах диктатури пролетаріату просте
зростання кооперації тотожнє зростанню соціалізму. «А лад цивілізованих
кооператорів,- уточнював Ілліч,- при суспільній власності на засоби
виробництва, при класовій перемозі пролетаріату над буржуазією - це є лад
соціалізму». Жодної різниці між кооперативною і загальнонародною формами
власності у державі диктатури пролетаріату він не бачив.
Ідея про сумісність товарно-грошових відносин з соціалізмом є вагомим
внеском Леніна у марксистське вчення.
ВІДСТУП ВIД ЛЕНІНСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ
Впроваджена В. І. Леніним нова економічна політика — явище складне. В
її основі — заміна продрозкладки податком, дозвіл вільного продажу селянами
товарних лишків, допущення в економіку приватного капіталу. Тривалість цих
заходів визначалася часом існування багатоукладного господарства. Проте в
непі була ще одна важлива грань: запровадження вартісних, товарно-грошових
відносин безпосередньо в економіку соціалістичного сектора, відмова від
военно-комуністичної моделі соціалізму, яка склалася в роки громадянської
війни. У цьому розумінні тривалість непу не може лімітуватися рамками
перехідного періоду від капіталізму до соціалізму. Хоч Ленін не встиг
теоретично обгрунтувати новий погляд на соціалізм, у практичній діяльності
Радянського уряду з 1921р. було взято курс на відмову від воєнно-
комуністичних методів управління підприємствами, на заміну їх методами
економічними, госпрозрахунковими.
Однак і в практичній сфері Ленін не встиг реалізувати всі задуми.
Зокрема, залишилася на папері думка про те, що госпрозрахункові трести
цілком відповідають за беззбитковість своїх підприємств, а збанкрутоввні
підприємства підлягають закриттю. Ця ідея є основоположною в сучасній
економічній реформі. В документі червневого (1987р.) Пленуму ЦК КПРС вона
сформульована таким чином: держава не відповідає по зобов'язанням
підприємств. Нереалізований залишився і законопроект про внесення в бюджет
процентних відрахувань з основних і оборотних капіталів госпрозрахункових
трестів. При Леніні, у жовтні 1922р., Раднарком двічі розглядав його,
щоразу виносячи позитивний висновок. За розпорядженням Володимира Ілліча 10
квітня 1923р. Раднарком за поданням Каменева затвердив цей документ. Однак
законопроект про процентні відрахування з трестівських капіталів не знайшов
у ньому місця, що означало відмову від самофінансування трестів і повного
госпрозрахунку. Замість плати за ресурси в бюджет почали відраховувати
промисловий податок, потім податок з обороту, тобто платежі, які не мали
прямого зв'язку з результатами внутріпромислового господарювання. В них
через відхилення цін од вартості акумулювалися нагромадження інших галузей.
Отже, з 1923р. оформилася залежність майбутнього розгортання промисловості
(індустріалізації) від бюджету.
Цей принциповий відступ від ленінської економічної політики відбувся
непомітно як для сучасників, так і для істориків. В обрисах соціалізму, що
будувався, знову стали помітні воєнно-комуністичні риси.
Яскравим прикладом зростаючого в народному господарстві впливу
адміністративного начала служить зовні непомітна трансформація ленінського
плану кооперування населення. Лозунг колективізації сільського господарства
залишився актуальним. Відбувався поступовий процес одержавлення
кооперативних об'єднань і систем.
Оскільки промисловість «посадили» на бюджет, треба було вишукувати
новіі джерела бюджетних доходів. Ще восени 1923р. відновили горілчану
монополію. В. І. Ленін, як відомо, був противником продажу спиртних напоїв.
Намагаючись пояснити продаж горілки, Сталін вказав на таку причину:
«Здобути необхідні оборотні кошти для розвитку нашої індустрії». При цьому
він додавав, що горілчана монополія, яка дала у 1927р. понад 500млн. Крб.
доходу, є тимчасовим заходом. Проте у 1930р. завдяки продажу спиртних
напоїв бюджет одержав 2,6млрд., а в 1934 - 6,8млрд. крб. Якщо промисловість
стала залежною від бюджету, то сам бюджет попав у залежність від горілки.
У травні 1922р. В. І. Ленін запросив на посаду заступника наркома
фінансів відомого йому з часів підпілля здібного господарника М. К.
Владимирова, який працював наркомом продовольства України. Перед ним
ставилося конкретне завдання - зупинити інфляцію і здійснити грошову
реформу. Працівники Наркомфіну справилися з дуже важким завданням. У жовтні
1922р. в обігу з'явилися забезпечені золотом банківські білети 10-
карбованцевої вартості, які через червоний колір купюри стали зватися
червінцями. У 1924р. знецінений «держзнак» вилучили з обігу, грошова
реформа завершилася, перші партії червінців з'явилися на зарубіжних
валютних ринках. Та конвертована валюта виявилася незручною для командно-
адміністративної системи управління. У 1926-1928рр. було здійснено заходи,
щоб перетворити червоний карбованець у внутрішню валюту i це дало
можливість покривати фінансові прориви найпростішим шляхом - за рахунок
паперово-грошової емісії.
Проте ні горілчана монополія, ні емісія не могли бути головним
джерелом доходів бюджету. Ця роль завжди належала сільському господарству.
Випробували й відповідний механізм вилучення селянських коштів. Селянство
сплачує державі не тільки звичайні податки, прямі і посередні, але воно ще
переплачує на порівняно високих цінах на товари промисловості - це, по-
перше, і більш або менш недоодержує на цінах на сільськогосподарські
продукти - це, по-друге.
З приводу розриву в цінах, або, як тоді казали, розхилу «ножиць цін»,
у колективному керівництві партії розгорілися дискусії. Л. Д. Троцький, Л.
Б. Каменєв і Є. Г. Зинов'єв вважали, що з селян треба брати багато, аби
забезпечити максимальні темпи розгортання промисловості
(«надіндустріалізація»). Й. В. Сталін стояв за помірний розхил «ножиць».
Інші члени колективного керівництва, що склалося у 1923 році—М. І. Бухарін,
О. 1. Риков і М. П. Томський схилялися до введення «відновлювальних» цін,
які цілковито повертали селянам витрати на виробництво хліба. У кінцевому
підсумку група Бухаріна підтримала центристську позицію Сталіна. Та селяни
не давали на це згоди і взимку 1927-1928 років практично припинили
підвезення хліба на ринки. У країні спалахнула хлібозаготівельна криза.
Виїхавши у січні 1928 р. на хлібозаготівлі до Сибіру, Сталін у серії
виступів перед партійними працівниками розгорнув програму з трьох пунктів:
- зажадати від куркулів негайної здачі всіх надлишків хліба за
державними цінами, а на випадок відмови - застосувати надзвичайні заходи і
конфіскувати надлишки;
- у найближчі 3-4 роки провести часткову колективізацію сільського
господарства;
- услід за частковою провести суцільну колективізацію сільського
господарства.
Колгоспи були потрібні Сталіну, щоб подолати хлібозаготівельну кризу
і одержати від села додаткові кошти на індустріалізацію. Надзвичайні заходи
були придатні лише для вилучення готової продукції. З їх допомогою
неможливо було змусити селян-одноосібників постійно виробляти товарний
хліб.
Ревізію курсу XV з'їзду ВКП(б) в соціалістичному будівництві Сталін
по-всякому камуфлював. Замисливши в лютому 1928р. скасування непу,
примусове об'єднання селян у колективні господарства і накладання
продрозкладки на колгоспи, Сталін на словах усе це заперечував: «Розмови
про те, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продрозкладку,
розкуркулювання і т. д., є контрреволюційним базіканням». Надалі знову став
уживатися тільки термін «розкуркулення».
У 1922р. В. I. Ленін пропонував задуматися над тим, «як кооперувати,
як «обмежувати» куркулів, не припиняючи зростання продуктивних сил». Отже,
куркулі не виключалися з числа учасників кооперативного руху. На XVI
конференції ВКП(б) при обговоренні доповіді М. І. Калініна про шляхи
піднесення сільського господарства несподівано виникла дискусія про місце
куркуля в колективізованому селі. Секретар ЦК КП(б)У П. П. Любченко вважав,
що куркулі можуть працювати в колгоспі. Інші висловлювалися за збереження
куркульських господарств в урізаному вигляді за межами колгоспних масивів.
А в постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930р. «Про темп колективізації і
заходи допомоги держави колгоспному будівництву» ставилося завдання
ліквідувати куркуля «як клас». При цьому куркульськими вважалися всі
найзаможніші в даному населеному пункті господарства безвідносно до того,
чи мали вони експлуататорські ознаки. А нерідко перед селянином-середняком
поставала й інша дилема: або вступати до колгоспу, або виступати
противником колгоспу і тому бути розкуркуленим.
1928 рiк - «Рік великого перелому» характеризується не тільки
переходом до суцільної колективізації селянських господарств при
розкуркуленні їх заможного прошарку, а й швидким згортанням ринку,
наростанням в економіці розподільчих, воєнно-комуністичних рис. У містах
відбувся перехід до нормованої торгівлі. Призначені для села промтовари теж
були вилучені з вільного продажу й увійшли до фонду отоварювання заготівель
на контрактаційній основі. Контрактаційний договір з державою втратив
характер добровільності. Відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від 26 серпня
1929р. «Про основні підсумки і чергові завдання в галузі контрактації
зернових посівів» він став розглядатись як «засіб організації планового
продуктообміну між містом і селом».
Як політик Сталін володів «магією слів». Непопулярні надзвичайні
заходи він завжди пов'язував тільки з куркульськими господарствами. Лозунг
ліквідації куркульства як класу давав змогу ціною висилки сотень тисяч
селянських сімей, оголошених куркульськими, змусити тих, хто залишився,
вступати до колгоспів.
Здобувши абсолютний контроль над партією і державою, Сталін негайно
перейшов до авантюристичної лівацької політики «стрибка» в
індустріалізації. Утруднень у фінансуванні капітального будівництва більше
не існувало, хоч через відсутність справжнього госпрозрахунку промисловість
самостійно заробляла порівняно небагато. З бюджету важка індустрія країни
одержала в 1928/29р. 512млн. крб., у 1929/30-1395млн., у 1931-5737
|
