Міністерство освіти України
Київський Державний Лінгвістичний Університет
Гуманітарний Інститут
Кафедра соціально-
економічних наук
КУРСОВА РОБОТА
з Конституційного права
на тему Конституційні права і
свободи людини громадянина
Виконала: Студентка 1-го курсу,
КДЛУ, Гуманітарного Інституту,
факультету правознавство, гр. 101
Кузнєцова
Вікторія Олександрівна
Науковий керівник: Слюсаренко О.Л.
м. Київ 1999
Зміст
|Вступ…………………………………………………………………………………... |3 стор |
|І. Поняття людини та походження прав людини…………………………………… |4 стор |
|ІІ. Громадянське суспільство і права людини……………………………………… |7 стор |
|ІІІ. Конституція України і права людини…………………………………………… |10 стор|
|ІV. Громадянські, політичні права і свободи………………………………………. |12 стор|
|V. Економічні, соціальні, культурні права і свободи людини і |16 стор|
|громадянина……. | |
|Заключення…………………………………………………………………………… |21 стор|
|Література…………………………………………………………………………….. |25 стор|
Вступ
Ми живемо у нелегку, проте надзвичайно насичену історичними подіями
добу переходу від несвободи, гніту, безправ’я до утверження прав людини,
поваги до гідності особистості, усвідомлення того, що людина сама
відповідає за себе, за своє сьогодення та прийдешнє. Нова Україна, яка
набула незалежності на зламі століть, проголосила для себе, що людина, її
життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються
за найвищу соціальну цінність.
Український народ – громадяни України усіх національностей – обрав
шлях побудови демократичної Держави, тобто Держави, в якій буде здійсненно
принцип панування права, що грунтується на визнанні прав і свобод людини.
Права людини в сучасному світі – це не просто актуальна тема, це проблема.
Людство, що пройшло крізь бійню двох світових воєн, безлічі кривавих
локальних конфліктів, пережито жорстокі диктатури, дійшло висновку, що не
може бути миру и злагоди на Землі, не може бути организованого цивільного
життя без поваги до людини, її прав, свобод і потреб. Взагалі – то у
статусі особи в кожному суспільстві і в кожній Державі відображається її
гуманізм та демократизм.
Поняття людини та походження прав людини
Щоб зробити перший крок для з'ясування що таке права людини, треба
перелічити, які права необхідні нам, а також нашим родичам, друзям,
товаришам для нормального існування в сучасних умовах, щоб вони не
викликали заперечень з боку інших людей, їх об'єднань, угруповань. Мабуть,
ми перелічимо чимало прав. Проте серед них, очевидно, будуть такі, як
можливість отримувати необхідні матеріальні блага, цінності, вчитися і
працювати, обирати місце проживання, вільно висловлюватися. Усі такі
можливості, безперечно, і є прикладами прав людини.
Поняття про права людини включає два аспекти. Перший означає, що
людина має невід'ємні і невідчужувані права лише тому, що вона людина. Це.
зокрема, моральні права, які походять із людської природи кожної
особистості, формуючи і підтримуючи в людині почуття власної гідності.
Другий розкриває юридичну сутність прав людини, що міститься в
законодавчих документах, створених у державі та на міжнародному рівні.
Основою таких прав є згода тих, на кого вони поширюються, тобто згода
суб'єктів права, тоді як основу першої групи прав становить природний
порядок.
Права — це, по-перше, можливості людини діяти певним чином (або
утримуватися від певних вчинків) з тим, щоб забезпечити своє нормальне
існування, свій розвиток, задоволення власних потреб. Причому, якщо йдеться
про основні права, то це саме ті можливості, без яких людина не може
нормально існувати. Ступінь «нормальності» визначається суспільною
обґрунтованістю потреб людини, які самі, будучи результатом її біологічного
і соціального розвитку, не є незмінними. У цьому полягає гуманістичність,
людяність цих можливостей — прав людини. Права людини-це насамперед її і
можливості існувати й розвиватися як особистість.
По-друге, ці можливості є неодмінною, закономірною «приналежністю»
кожної людської істоти. Їх виникнення датується моментом її народження і не
потребує «дозволу», схвалення з боку будь-кого. Жодна людина не може бути
позбавлена таких можливостей, адже інакше вона не зможе сформувати,
розвивати, проявити себе саме як людина, як особистість, незалежно від
місця, часу та умов її існування. З цього боку права людини мають бути
невідчужуваними, тобто невід'ємними від людини.
По-третє, ці можливості людини (особливо їх здійснення) залежать від
можливостей усього суспільства, тобто від рівня його економічного, а також
соціального, духовного і культурного розвитку. В цьому плані права людини
явище, насамперед, соціальне: вони виростають із самого суспільства,
зумовлюються біосоціальною сутністю людини.
Що таке людська гідність?
Гідність — це моральна риса, яка відображає унікальну, неперевершену
цінність людини, і з моменту народження кожної людини її гідність є
однаковою та «рівною» з гідністю усіх-інших людей.
Усвідомлення цього кожною людиною призводить до формування у неї
почуття власної гідності. А це — важлива запорука підтримання та захисту
людської гідності, поваги до неї з боку інших людей, відстоювання людиною
своїх прав, визнання рівності нею і поважного ставлення до інших людей.
Моральна природа прав людини зумовлюється й тим, що вони вважаються
виправданими, обґрунтованими саме з точки зору загальнолюдської моралі. Так
мораль, як відомо — це принципи й норми, які реґулюють поведінку людей,
діяльність їх спільностей, об'єднань з точки зору загальновизнаних уявлень
про добро і зло, порядність і непорядність, чесність та безчесність. Мораль
загальнолюдська включає настанови й вимоги, спрямовані на підтримання бодай
мінімально необхідної єдності, цілісності людства, аби було забезпечено
його самозбереження, виживання, самовідтворення. Отже, й у цьому розумінні
права людини мають моральний характер. Загальнолюдська моральність цих прав
полягає й у тому, що їх здійснення не повинно шкодити, погіршувати,
ускладнювати життя жодної людини, хоч би де й коли вона жила. Нарешті,
моральність прав людини знаходить прояв у їх справедливості,
всезагальності, однаковості для всіх людей. Лише загальні й рівні
можливості є правовими
Отже, права людини — явище глибинне, фундаментальне моральне. Тому
недотримання загальнолюдської моралі, як правило, спричиняє порушення прав
людини і, навпаки, порушення прав людини завжди є посяганням на
загальнолюдську мораль. Оскільки права людини — це своєрідний прояв і
реалізація загальнолюдської моралі, вони, по суті, містять норми моралі.
Щодо здійснення прав людини завжди постає проблема державного,
насамперед юридичного, тобто закріпленого у законі або в іншому державному
акті їх забезпечення. Саме держава як єдиний офіційний представник усього
суспільства може і зобов'язана «розподіляти» надані членам суспільства ті
чи інші можливості. Отже, права людини — якщо мати на увазі їх
використання, «реалізацію» — повинні так чи інакше набути й певних
юридичних характеристик, наприклад: закріплення у конституції, забезпечення
юридичними засобами здійснення, охорони й захисту. Ось що з цього приводу
говориться у пактах про права людини:”Кожна Держава, яка бере участь у
цьому Пакті, забов’язується вжити максимальних межах заходів щодо
забеспечення поступового повного здійснення прав що визначаються у цьому
Пакті, усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих
законів”[1].
Саме зв'язок прав людини з «юридичним», державним правом зумовлює
єдність та взаємодію моралі й юридичних норм. А права людини і є
визначальним критерієм моральності таких норм.
Крізь призму юридичної забезпеченості людських прав, зважаючи на ті чи
інші її особливості, можна пояснити смисл словосполучення «права і свободи
людини». І поняття прав людини, і поняття свободи людини відображають
людські можливості. У цьому принципова спільність цих понять. Й однак це не
цілком тотожні явища: вони розрізняються не так за своєю природою, як за
способом здійснення, забезпечення. Права людини можуть стати здійсненними,
як правило, за наявності певних юридичних засобів, «механізмів» (наприклад,
право на працю, на освіту). А свободи у багатьох випадках можуть бути
здійснюваними і без такого «втручання» держави: її місія щодо них полягає в
охороні, в непорушенні й захистові відповідних можливостей людини (свобода
слова, свобода сповідування певного віровчення, свобода вибору місця
проживання).Один із найважливіших принципів здійснення прав людини — вимога
суспільно-відповідального їх використання усіма і кожним. Даний зв'язок
полягає у тому, що здійснення людиною своїх прав має бути обмежене правами
інших — таких самих з точки зору гідності — людей. Порушення цих меж
вважається зловживанням правом; і тоді від людини можна зажадати відповіді:
чому вона припустилася перевищення меж свого права? Інакше кажучи, її можна
притягти до відповідальності. Отже, права людини під час їх здійснення
завжди обмежуються правами інших людей, хоча на практиці встановити ці межі
буває досить складно. За словами французького письменника Віктора Гюго,
«усвідомлення права розвиває усвідомлення обов'язку. Загальний закон — це
свобода, яка закінчується там, де починається свобода іншого». Міжнародні
документи з прав людини говорять з цього приводу таке: “...кожна окрема
людина, маючи обов'язки щодо інших людей і того колективу, до якого вона
належить, повинна добиватися заохочення і дотримання прав, визнанних у
цьому Пакті”[2].
Права людини торкаються різних аспектів її життя. Вони відрізняються
за певними якостями, які не можна не брати до уваги при забезпеченні,
охороні й захисті прав. Тому поділ прав людини на певні групи має не тільки
пізнавальне, але й практичне значення. Залежно від сфери суспільного життя,
з якою вони пов'язані, права людини у вітчизняній юридичній літературі
поділяються на фізичні (життєві), особистісні, політичні, соціально-
економічні, культурні.
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Міжнародний
пакт про економічні, соціальні та культурні права, як це випливає вже з
самих їхніх назв, запровадили іншу класифікацію, яка широко
використовується у міжнародній практиці.
Згідно з цією класифікацією виділяються права людини:
> громадянські, відомі у вітчизняній літературі як особисті (їх не слід
ототожнювати з правами лише громадянина і певної держави — це, наприклад,
право на життя, на свободу, особисту недоторканність, на свободу від
посягань на честь, репутацію, право на сповідування релігії);
> політичні (свобода слова, право на участь у політичному житті, право на
створення асоціацій, право на участь в управлінні державою,
суспільством);
> соціально-економічні (наприклад, право на працю, на справедливі і
сприятливі умови праці, право на власність, право на соціальне
страхування, право на створення профспілок);
> культурні (право на користування надбаннями культури, свобода наукових
досліджень).
Практичного значення може набувати у певних випадках і поділ прав
людини залежно від того, чи можливе їх здійснення одноособовими діями
людини, чи воно вимагає спільних дій групи носіїв даного права. Відповідні
права звуться індивідуальними (наприклад, право на вибір місця проживання,
на виховання власної дитини) та колективними (право на утворення
громадських об'єднань, на проведення мітингів, демонстрацій).
З правами людини тісно пов'язані, проте не ототожнюються, права
громадянина. Останні торкаються лише тих осіб, на яких поширюється
громадянство, тобто особливий зв'язок між людиною і державою. Він полягає у
специфічній взаємній відповідальності між ними: держава зобов'язана
піклуватися про своїх громадян, хоча б де вони перебували, забезпечувати
захист їхніх прав і свобод, а громадяни мають дотримуватися приписів,
встановлених державою в інтересах усього суспільства.
Здійсненність прав людини визначається переважно їх юридичною
забезпеченістю з боку держави. І саме громадянство слугує тим «каналом»,
посередництвом якого відбувається здійснення прав людини. В ідеалі права
громадянина мали б співпадати із правами людини.Але історія знає й
протилежні варіанти цього співвідношення, коли певні можливості людини
спочатку були закріплені у державному законодавстві як права її громадян, а
вже згодом відображались у міжнародно-правових документах як права людини.
Взаємопов'язаність прав людини і прав громадянина виявлялася, зокрема,
у тому, що у ряді випадків вони закріплювалися в єдиному акті (наприклад, у
французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 року, яка й донині
входить до складу конституційного законодавства Франції; у Конституції
України 1996 року, другий розділ якої зветься «Права, свободи та обов'язки
людини і громадянина»).
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ПРАВА ЛЮДИНИ
Саме суспільство (а точніше — накопичені ним матеріальні, соціальні,
духовні та інші ресурси) є основним джерелом задоволення життєво необхідних
потреб людини, «резервуаром» формування і здійснення тих можливостей
людини, які, власне, складають її права реальні індивідуальні шанси людини
у доступі до цих ресурсів, у користуванні «вирощеними» суспільством благами
залежать від того, до якого соціального угруповання, осередку належить дана
людина, яке положення займає кожна з них у суспільстві, які
взаємовідносини, взаємовпливи існують поміж ними самими, а також між ними і
державою. А також права людини, їх здійсненність безпосередньо зумовлюються
тим, якою мірою, в який спосіб вони схвалені й «розподілені» носіями
суспільної («публічної») влади — насамперед державою: чи в інтересах всіх і
кожного, чи головним чином в інтересах частини суспільства.
Громадянське суспільство є тотожним поняттю суспільства. Перше з них
відображає таке явище, яке виникає лише тоді, коли кожна людина офіційно
визнається формально (юридичне) рівноправною з усіма іншими людьми і перед
державою та різноманітними суспільними об'єднаннями, тобто коли державна
влада вбачає в усіх людях, що проживають на державній території, не
підданих, а громадян — осіб, які мають повноцінні політичні права. Така
ситуація стала можливою лише з утвердженням капіталістичного способу
виробництва і зосередженням державної влади у його прихильників,
підтриманих, так чи інакше, більшістю населення.
Одночасно розуміння поняття громадянського суспільства не пов'язується
безпосередньо з юридичним громадянством людини, тобто з певним узаконеним
зв'язком між нею та державою. Громадянськість у загальносоціальному
значенні: громадянськість як можливість бути вільним і рівним з іншими
учасниками суспільного життя, бути учасником усіх основних подій і
процесів, що відбуваються у суспільстві, як здатність мати певну
громадянську позицію, обстоювати її та запроваджувати у життя, як
можливість брати активну участь (і особисто, й опосередковано —
посередництвом колективних утворень, а також своїх представників) у
вирішенні суспільних справ. Громадянське суспільство формується внаслідок
дії об'єктивних соціальних закономірностей. Це суспільство, в якому існують
об'єктивні (щодо кожного його суб'єкта), необхідні, суттєві, сталі зв'язки,
залежності, котрі й відображаються поняттям соціальної закономірності,
зазнавало тих чи інших змін, проходило певні етапи, стадії свого розвитку.
Тому й розуміння громадянського суспільства багатьма мислителями у різні
часи помітно відрізнялося. Проте як самостійне, спеціальне поняття
суспільствознавства категорія громадянського суспільства
викристалізовується, усталюється лише з початком новітньої історії, зі
становленням і розвитком капіталістичного ладу. Значний внесок у його
розробку зробили Т. Пейн, П. Гольбах, Дж. Локк, Г. В. Ф. Гегель, К. Маркс,
А. Токвіль. З українських діячів XX ст. активно використовував і
конкретизував це поняття В.Липинський. Але майже завжди вони розмежовували
громадянське суспільство наявне і громадянське суспільство бажане,
ідеальне, відрізняли реальне співвідношення між державою і громадянським
суспільством від співвідношення «належного», потрібного. Таке розмежування
властиве й теперішньому науковому баченню громадянського суспільства.
Якщо, все це підсумувати і визначити поняття, можна сказати, що
громадянське суспільство - це система відносин, зв'язків між людьми (а
також їхніми спільностями, об'єднаннями), котрим належать визнані державою
формально рівні юридичні можливості бути, так чи інакше, власниками засобів
і результатів праці та брати участь у політиці, в управлінні суспільством.
Громадянське суспільство, яке існувало в Україні протягом кількох
десятиліть до кінця 80-х років, було значною мірою деформоване внаслідок
домінування над ним недемократичної, тоталітаризованої держави. Сучасна
Украіна прагне здійснити перехід від такої ситуації до суспільства, де
панує право, — до правового громадянського суспільства.
Людина з її потребами й інтересами, правами й свободами — центральний
суб'єкт суспільства. Вона — активний діяч, має для цього необхідні
можливості (матеріальні, часові, освітні). Повага, пошана до людини є вищим
принципом такого суспільства.
Це означає, що при вирішенні будь-яких соціальних проблем, справ,
питань саме людині, її існуванню й розвиткові надається абсолютний,
беззаперечний пріоритет. А права людини визнаються тим абсолютним,
універсальним кордоном, переступати через який не може ніхто: ні інші люди,
ні громадські об'єднання, організації, ні, тим більше, держава. Правове
громадянське суспільство — це суспільство, олюднене. Проявом цього є
закріплення основних прав людини у Конституції та в інших законах держави.
У такому суспільстві права людини не тільки декларуються, офіційно
визнаються, але й здійснюються в максимальних межах наявних ресурсів. Перші
кроки у цьому напрямку нині намагається здійснити й Україна. Але реалізація
цього гуманістичного наміру дуже ускладнюється глибокою кризою в
економічній і соціальній сферах, якою супроводжується перехід України до
повноцінного громадянського суспільства. Між тим, вирішальною передумовою
реальності багатьох прав людини, насамперед соціально-економічних, є
наявність у людини необхідних для цього матеріальних благ, які не тільки
забезпечують фізичне існування і розвиток людини, але й можливість вибору
нею, у тих чи інших межах, певного варіанту поведінки.
Справжня свобода людини неможлива без мінімального економічного
підґрунтя. А воно найбільш надійно забезпечується власністю — насамперед
власністю на засоби виробництва та його результати, яка належить людині чи
то індивідуально, чи то як членові колективу власників. Суспільство людей,
позбавлених власності, не може бути правовим. Перша особливість
громадянського суспільства полягає в тому що якомога більше людей мають
стати власниками. Правовому громадянському суспільству притаманна
розгалуженість відносин між власниками (насамперед засобів виробництва, а
також предметів споживання). Людина, цілком позбавлена реальної власності
на засоби виробництва, перетворюється на особу, «прив'язану» економічною
(пролетарій), а траплялося — й позаекономічною (раб, кріпосний) залежністю
до іншої людини — власника. Що менша доля таких залежних людей у складі
населення — то ширше коло осіб вільних, які виключно з власної волі (а не
внаслідок, державного тиску, адміністративного, корпоративного примусу)
обирають стратегію, спосіб і стиль свого життя. Безперечно, кожна людина, у
тому числі й власник, залежить від тих реальних соціальних умов, за яких
відбувається її життєдіяльність,— умов, що склалися до неї та незалежно від
неї. Завжди залишається вірним відоме положення про те, що жити у
суспільстві й бути вільним від нього не можна. Проте у людини майже завжди
є безліч варіантів вибору поведінки (зокрема поведінки економічної), якщо
її не позбавили цього штучно, примусово.
Власність також не дає абсолютної свободи, має свої межі й накладає
певні обов'язки. Ці межі демонструються соціальне виправданим
волевиявленням інших учасників суспільних відносин. Усвідомлення таких меж
власником — передумова реальності й ефективності його рішень і дій. При
цьому за сучасних умов приватна власність може й повинна існувати не так у
одноособовій формі, як у колективній (акціонерна, кооперативна). Але
принципова відмінність приватної колективної власності від власності
суспільної полягає в тому, що перша — завжди індивідуалізована (наприклад,
у вигляді особистого паю в кооперативі, визначеної частки капіталу в
акціонерному товаристві). Завдяки чому постійно зберігається можливість
вільного індивідуального волевиявлення щодо розпорядження своєю часткою
колективної власності. А така можливість є запорукою свободи людини,
підтримує почуття «хазяїна», стимулює її до найбільш продуктивного,
ефективного використання власності, формує мотивацію до добросовісної,
дбайливої, творчої праці на базі власних засобів виробництва.
По-друге, власниками засобів виробництва нині мають стати переважно
трудівники — як ті, що створюють усі матеріальні, соціальні, духовні блага,
так і ті, хто своєю працею забезпечує, організовує їх продукування
(підприємці, менеджери) або ж надають іншим членам суспільства необхідні
послуги. За таких умов принципово послаблюється або виключається відчуження
трудівників від засобів виробництва та результатів особистої праці. Таким
чином усуваються перепони для свободи розпоряджатися своїм існуванням, його
проявами й результатами у визначальній царині людської життєдіяльності — у
праці. А це — чи не найголовніший показник вольності людини, гуманізму
суспільства.
І, нарешті, по-третє. Що вагоміша у суспільстві доля трудівників-
власників, то більше у ньому внутрішніх джерел розвитку економіки, техніки,
для піднесення загального добробуту, для свободи і розвитку особистості,
для соціальної стабільності та злагоди. Саме їм, власникам має належати
вирішальне слово у суспільстві. А для цього за умов демократичної виборчої
системи — вони мусять становити більшість населення. В Україні нині
відбувається організований і стимульований державою перехід значної частини
засобів виробництва з власності державної до приватної — так звана
приватизація. Її зміст та мета полягають, за словами Президента України Л.
Д. Кучми, у “...передачі через акції у приватне користування населення
державного майна, забезпеченні на цій основі формування широкого прошарку
власників, що працюють, їх реальної участь у розподілі прибутків”.
Безперечно, крім приватної, у правовому громадянському суспільстві
існують й
|
