Географічне районування України - Географія - Скачать бесплатно

На основі локальних особливостей традиційної, матеріальної і духовної культури та побуту народу визначаються певні антропологічні групи й історико – етнографічні зони чи регіони території його розселення. Локальні відмінності й різновиди традиційної культури характерні для всіх відносно великих народів, що займають значну територію.

Походження етнографічних груп у складі народності чи нації різне. Часто це нащадки колишніх племен, котрі злилися у народність зберігши певні особливості побуту, матеріальної і традиційної духовної культури, мови тощо. Етнографічна група може утворитися і внаслідок асиміляції в складі народності або нації будь-якої групи інонаціонального населення чи й цілих народностей.

Певні локальні особливості побуту, господарського і культурного укладу окремих частин етносу складалися залежно від природних умов, географічного походження, стисків й інтенсивності культурно-побутових зв’язків з іншими етносами, на основі особливостей соціального становища певних груп населення, переселень, змішувань населення внаслідок міграційних процесів.

Етнографічна група не завжди усвідомлюється її членами, тобто не володіє самосвідомістю. Такі спільності визначаються здебільшого шляхом етнографічних досліджень на основі певних однотипних реалій традиційно-побутової матеріальної і духовної культури. Етнографічна група не є також стійкою формою етнічної спільності людей. У процесі консолідації нації стираються, нівелюються локальні особливості традиційно-побутової культури, змінюються межі території, їх побутування. Ще на початку нашого століття етнографічні групи у складі різних народів були набагато виразнішими.

Отже, етнографічна група є частина народу, етносу визначається певними локальними особливостями традиційно-побутової культури, місцевого діалекту нерідко вони мають свої локальні назви, етніконіми і самоназви. Але визначальні для етнографічної групи – етнокультурна спільність з усім народом, до якої вона належить.

Історико-етнографічні регіони чи зони у рамках етносу часто збігаються з територією, заселеного представниками певних етнографічних груп. Але ними визначаються також і ширші у просторовому плані внутріетнічні історико-культурні спільності, що можуть охоплювати й кілька суміжних етнографічних груп. Етнографічна зона як певний історико-культурний ареал характеризується більш загальною, ніж етнографічна група, спільністю і однотипністю рис традиційної матеріальної духовної культури, зумовленими значною мірою однаковим природним середовищем, однотипними умовами економічного розвитку, заселення, колонізації краю.

Традиційно-культурні спільності етнографічних регіонів також змінні в просторі і часі. Вони звичайно не усвідомлюються самими носіями регіональних особливостей.

Процес районування України включає кілька етапів. Перший /6-10 ст./ - це формування переважно племінних утворень, зафіксованих у самоназвах населення: поляни, сіверяни, древ’яни, білі хорвати, дуліби, уличі, тиверці.

ІІ етап /10-14 ст./ характеризувався дробленням давньоруської держави на окремі землі і королівства. Основною одиницею районування стала земля – територіальне монопольне утворення, яке спочатку підлягало центральній владі, а потім, зі здобуттям “княжого столу” поступово ставало незалежним. Основними з таких земель були Київщина, певною мірою Переяславщина, а також Чернігівщина, а також Чернігівщина, Сіверщина, Галицька земля, Холмщина, Поділля, Волинь, Прикарпатська Русь, Брацлавщина.

Через слабку ізольованість земель на цьому етапі формування регіональної своєрідності культури їхнього населення було не особливо визначеним, хоча процес районування в цілому йшов. Він помітно посилюється на 3 етапі / 15-19ст./ у зв’язку з колонізацією окремих земель України сусідніми державами: Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною, Австрією, Румунією, Туреччиною, Росією, Чехо-Словаччиною. Ця колонізація, територіально роз’єднуючи український народ, стримувала його етнокультурну консолідацію, поглиблюючи водночас культури. Адже кожна держава, що захопила певну землю України, вирізнялася і політичним устроєм, і соціально-економічним розвитком, і конфесійною ситуацією.

Усю систему регіонального членування України можна найзагальніше подати у такому вигляді: історико-етнографічні області /суперрегіони/ , які в свою чергу включали історико-етнографічні регіони, ті – історичні зони, на терені яких не рідко формувалися етнографічні регіони. Первісною одиницею цих формувань, безперечно, була “земля”.

Одним із перших , хто спробував зрозуміти регіональне багатоманітне України і, отже, загальну специфіку української культури, був французький топограф Г.Левашер де Боплан. Ін виділяв в Україні 17ст. 8 регіонів: Волинь, Поділля, Покуття, Брацлавщину, Київщину, Сіверщину, Чернігівщину та Угорську Русь. Більш демолізовану картину етнорегіонального розвитку України подав у першій половині 19ст. лінгвіст П.Сілецький-Когенко: Січ Запорізька /”головне місцеперебування колишніх запорізьких козаків на островах Дніпра нижче порогів”/, Покуття /”обл. Буковини”/, Полісся /”Чорноросія”/, Литва /”частина Малоросії від Десни до Смоленської губернії та Білорусії - землі колись підвладні Великому князівству Литовському”/ та Цісарщини /обл. ”колишньої Германо-Римської імперії, а тепер Австрії”/, яка включає Галичину та Людоморію. Дещо інші варіанти висували дослідники на початку нашого століття. На прикладі Н.Сумцов виділяв такі регіони: Слобожанщину, Чернігівщину, Галичину, Кубанщину, Поділля, Волинь, Таврію. Як бачимо, крім традиційних земель, він ураховує нові області, що утворилися внаслідок колонізації.

Використана література:

П.П.Кононенко – Українознавство.

С.А.Макарчук – Етнографія України.

В.Я.Мацюк – Українознавство.

О.В.Ковальчук – Українське народознавство.

А.Пономарьов – Українська етнографія.

В.Ф.Горленко – етнографічне районування.