14.06 01:22"Обитаемый остров" по сравнению со "Звездным десантом"[Film.Ru]
14.06 00:55"Обитаемый остров" по сравнению со "Звездным десантом" -- просто Джомолунгма"[Film.Ru]
13.06 22:28Жюри "Кинотавра" смотрит последний фильм конкурса[Film.Ru]
13.06 18:43Бритни Спирс снимет видео для нового сингла в Лондоне[УКРАИНСКИЙ МУЗЫКАЛЬНЫЙ ПОРТАЛ]
13.06 17:26Брат Мадонны написал книгу о ней - певица в беспокойстве[УКРАИНСКИЙ МУЗЫКАЛЬНЫЙ ПОРТАЛ]
13.06 15:24Папарацци подловили актрису Натали Портман в бикини (Фото)[УКРАИНСКИЙ МУЗЫКАЛЬНЫЙ ПОРТАЛ]
13.06 14:23Памела Андерсон снова сошлась с первым мужем[УКРАИНСКИЙ МУЗЫКАЛЬНЫЙ ПОРТАЛ]
13.06 13:24Мама Пэрис Хилтон стала женой Тома Круза[УКРАИНСКИЙ МУЗЫКАЛЬНЫЙ ПОРТАЛ]
13.06 12:56Кондратюк сознался Рудницкой, что «Шанс» закрыли потому, что это вчерашний день[УКРАИНСКИЙ МУЗЫКАЛЬНЫЙ ПОРТАЛ]
13.06 11:25Шон Коннери представит мемуары на Эдинбургском книжном фестивале[УКРАИНСКИЙ МУЗЫКАЛЬНЫЙ ПОРТАЛ]
Время - это:
Результат
Архив

Главная / Украинские Рефераты / Історія економічних вчень / Господарство України і світу в період між двома світовими війнами


Господарство України і світу в період між двома світовими війнами - Історія економічних вчень - Скачать бесплатно


Характерні риси розвитку господарства пе­редових країн світу у 20-30-ті роки. Нова еко­номічна політика та її здійснення в Україні.

Господарство України в умовах формування і здійснення командно-адміністративної систе­ми. Економічне становище західноукраїнсь­ких земель.

Характерні риси розвитку господарства передових країн світу у 20-30-ті роки.

Найбільш сприятливі умови для розвитку гос­подарства після завершення світової війни мали США. Сюди перемістилися центри фінансового життя, промислового і сільськогосподарського ви­робництва. В 1920 роках країна виплавляла 60% світового виробництва чавуну і сталі, видобувала 66,8% нафти. Незважаючи на те, що економічна криза 1921 р. дещо пригальмувала розвиток еконо­міки, протягом 20-х р. нарощуються темпи вироб­ництва. Така ситуація була зумовлена великими поставками американських товарів в Європу, яка інтенсивно відбудовувала зруйноване війною госпо­дарство.

Високими темпами розвивалися нові галузі виробництва: автомобільна, літакобудівна, хімічна, елек­тротехнічна, виробництво танків. Великих успіхів було досягнуто у справі організації і планування, ав­томатизації і механізації виробництва. Дедалі більшого поширення в промисловості набирає конвейєрна система. Інтенсифікація виробництва за системою Тейлора надала можливість американським фірмам значно підвищити продуктивність праці.

У 20-ті роки посилюється концентрація виробництва. Велика кількість дрібних і середніх підприємств поглинається великими корпораціями. На початковому етапі така концент­рація мала позитивні результати: зростала продуктивність праці, знижувалася собівартість продукції. Але в деяких галу­зях промисловості це вело до монопольного становища вироб­ника, який диктував ціни на сировину і готові вироби.

Складаються сприятливі умови для розвитку сільського господарства. Високий рівень промисловості забезпечив аграріїв достатньою кількістю техніки і мінеральних добрив. За десяти­ліття чисельність тракторів збільшилась з 246 тис. до 920 тис., вантажних автомобілів — з 139 тис. до 900 тис., комбайнів з 4 тис. до 61 тис. Інтенсивність сільського господарства була дуже високою. Американський фермер виробляв стільки продуктів харчування, що міг прогодувати 9-10 осіб.

Широкому зростанню продуктивності в сільському господарстві сприяла фермерська організація виробництва, що базу­валася на праці власників засобів виробництва. Наймана пра­ця на сільськогосподарських роботах застосовувалася порівняно мало, як правило, під час сезонних робіт. Широко запроваджу­валися нові технології обробітку грунту, зокрема безвідвальна у посушливих районах.

Піднесення промисловості і сільського господарства стимулювало розвиток торгівлі. Товарообіг США збільшився з 36,5 млрд. дол. у 1923 р. до 48,5 млрд. дол. - у 1929 р. Розширюва­лася сфера споживчого кредиту та інших форм фінансових послуг населенню. Зовнішня торгівля розвивалася повільніше, ніж внутрішня. Це було зумовлено тим, що більшість вою­ючих країн на середину 20-х років відбудувала своє господар­ство і вступила в конкурентну боротьбу за впливи на світово­му ринку. В другій половині 20-х років США змушені були компенсувати втрату ринків збуту в Європі торгівлею з Ра­дянським Союзом. На початку 30-х років 77% експортованих тракторів, 5% верстатів і майже 25% обладнання для гірничо­добувної промисловості були поставлені в СРСР.

Успішному розвитку господарства країни сприяла політика урядових кіл. У 1922 р. було введено митний тариф, який стимулював торгівлю американськими товарами і перешкод­жав імпорту іноземних, широко практикувалися приватизація державних підприємств, вивіз капіталу, особливо в Німеччину.

Загальна сума капіталовкладень за кордоном на кінець 20-х років досягла 27,7 млрд. дол. Сполучені Штати визнали зона­ми свого впливу Латинську Америку, Європу та Канаду, пере­творившись у найбільшого експортера капіталів, їм вдалося потіснити або й взагалі витіснити з багатьох країн світу анг­лійський, французький, німецький, японський капітал.

Економічний розвиток європейських країн у 20-х роках значно відрізнявся від США. В найбільш сприятливому становищі була Великобританія, хоча в роки світової війни вона зазнала значних людських втрат (750 тис. осіб загинуло і 1,5 млн. було поранено) і втрат засобів виробництва (торгового флоту - близько 40%). За роки війни випуск промислової продукції скоротився на 20%. Під час війни імпорт у порівнянні з експортом зріс удвоє. Зовнішній борг становив 1150 млн. ф.ст., внутрішній - до 6,6 млрд. ф. ст.

Незважаючи на таке складне становище, Англія мала певні позитиви: як країна-переможниця у війні вона домоглася знач­ної частки репарацій. До Великобританії відійшло кілька німецьких колоній, ще більше зміцнились її позиції в Африці й на Близькому Сході. Все це сприяло пожвавленню госпо­дарського життя. У промисловості сталися структурні зміни. Набирали ходи нові галузі промисловості: автомобілебудуван­ня, авіаційна, електротехнічна, хімічна. В той же час повільни­ми темпами зростало виробництво металу, вугілля. У особливо важкому стані було кораблебудування. Загальний обсяг вироб­ництва промисловості наприкінці 20-х років ледь перевищу­вав довоєнні показники.

Весною 1925 р. уряд відновив загальний стандарт фунта стерлінгів нарівні його паритету з доларом (1 ф.ст. = 4,86 дол.), що дало змогу Англії відновити свої позиції лідера фінан­сового світу. Але це похитнуло конкурентоспроможність анг­лійської промислової продукції.

Франція зазнала значно більших витрат у війні, ніж Анг­лія: на фронтах загинуло 1,3 млн. і 2,8 млн. чоловік було поранено, зруйновано близько 10 тис. підприємств, знищено половину торгового флоту; загальні витрати становили 134 млрд. зол. франків. Союзникам Франція заборгувала більш як 60 млрд. франків. Та все ж Франція залишилась однією з провідних країн світу. Вона отримала значні репарації і високорозвинуті індустріальні райони Ельзас і Лотарінгія, німецькі та турецькі колонії, понад 8 млрд. золотих марок у вигляді натуральних поставок лісу, цементу, вугілля тощо. Крім того, уряд виділив на відбудову зруйнованих районів 100 млрд. франків. Це дало змогу не лише відбудувати, а й звести нові та модернізувати старі підприємства.

Перебудова промислової структури мала свої особливості. Якщо в США і Англії структурна перебудова супроводжувала­ся уповільненням або застоєм традиційних галузей, то у Франції структурні зміни сприяли розвитку як традиційних, так і нових галузей промисловості. Важливе значення для ста­більного розвитку мали створені державні координуючі орга­ни — Національна економічна рада і Вища залізнична рада. Поряд з державними чиновниками до її складу входили та­кож великі підприємці. Своєрідну регулюючу роль відігравав заснований урядом банк "Національний кредит".

Характерною рисою промислового розвитку Франції в 20-х роках було збереження великої кількості малих підприємств, на яких працювало від 1 до 10 робітників, більшість торгових підприємств і сільськогосподарських ферм не використовува­ли найману працю. Французькі бізнесмени продовжували вкла­дати кошти не в промисловість, а в цінні папери — у 1929 р. прибутки від вкладень у цінні папери втроє перевершували прибутки від промисловості.

Сільське господарство розвивалося повільними темпами, загальний обсяг його виробництва на кінець 20-х років майже не зріс у порівнянні з довоєнним рівнем.

Найбільш нестабільним було становище Німеччини, де про­мислове піднесення, на відміну від інших країн, почалося лише з 1926 р. Темпи промислового розвитку також були значно нижчі, ніж в інших країнах. Але поступово частка Німеччини в світо­вому виробництві зросла. Швидкими темпами розвивалися ву­гільна, хімічна, газова, електротехнічна галузі, обробітку металів. Вирішальним для інтенсифікації промисловості Німеччини було запозичення американських досягнень у сфері управління і організації виробництва. Масового поширення набуває конвеєрна система, модернізація промисловості. Все це підвищувало конкурентоспроможність країни на світовому ринку.

Концентрація виробництва набуває загального характеру: в 1926 р. об'єднують свої зусилля в конкуренції з американськи­ми автомобілебудівниками заводи Даймлера і Бенца; в цьому ж році утворюється найбільший в Європі "Сталевий трест". У гірни­чодобувній промисловості механізувались трудомісткі процеси, оновлювалось обладнання і машини в шахтах, зростала продук­тивність праці. Видобуток вугілля на одне підприємство, у порівнянні з довоєнним рівнем, збільшився в 2,5 рази при зменшенні працюючих на 37%, виплавка металу на підприєм­ствах Рейнської області підвищилася у 5 разів при збільшенні чисельності робітників лише вдвоє.

Німецькі підприємці стали лідерами в електротехнічній промисловості - Німеччина однією з перших почала переводи­ти залізничний транспорт на електричну тягу, використовувати електроенергію у сталеплавильній галузі, хімічній промисловості.

Поряд з концентрацією виробництва йшло об'єднання банків: декілька німецьких банків контролювало 63% банків­ського капіталу країни: німецькі концерни відіграли вирішаль­ну роль у створені більш як 50 міжнародних фінансових об'єднань.

Відносна стабілізація провідних країн змінилася у 1929 р. грандіозною кризою, найбільшою за всю історію. Головними причинами світової економічної кризи (1929-1933) стали над-монополізація виробництва, відсутність будь-якого його регу­лювання, диспропорція між зростанням обсягів виробництва і рівнем доходів значної частини населення. Платоспроможність населення зменшилася, і воно не в змозі було купувати товари, кількість яких все зростала.

Криза почалася з стрімкого падіння курсу акцій на нью-йоркській біржі в жовтні 1929 р. Вона охопила всі країни світу, але найбільше США і Німеччину. Так, за обсягом виробництва промисловість США відкотилась до рівня 1908 р., Німеччини і Великобританії - до рівня 1896 р. Загальне скорочення вироб­ництва у світі становило 38%. В США збанкрутувало 5 тис. банків, розорилося 100 тис. бізнесменів, кількість безробітних досягла 17 млн. осіб, а в Німеччині - 7 млн. Реальна зарплата зменшила­ся на 40%. 14% фермерських господарств розорилися.

Промислова криза збіглась із аграрним перевиробницт­вом. Швидке зниження цін на сільськогосподарську продук­цію розорило сільські й фермерські господарства, що одразу ж позначилося на внутрішньому ринку. В багатьох країнах утворилися цінові ножиці на промислову і сільськогосподарсь­ку продукцію.

Криза завдала відчутного удару світовій торгівлі. Скоро­чення торгового обігу призвело до згортання міжнародних зв'язків. Конкуренція міжнародних монополій переростала фактично в торгову конфронтацію між країнами. Торгові суперечки порушили традиційні основи фінансових взаємо­зв'язків між країнами. У вересні 1931 р. нова хвиля інфляції змусила Англію відмінити золотий стандарт фунта стерлінгів, а весною 1933 р. від золотого стандарту відійшли Сполучені Штати. Це спричинило на світовому ринку валютне протибор­ство між американським доларовим блоком і англійським блоком фунта стерлінгів.

З європейських країн найбільш гострої кризи зазнала Німеччина. Спад виробництва тривав протягом трьох років. Уряд проводив деінфляційну політику, що базувалася на збе­реженні монопольних дій. Лише наприкінці 1931 р. він дещо знизив ціни поряд з зарплатою. Це зміцнило позиції німець­ких промисловців у конкурентній боротьбі на світовому рин­ку. Але в той же час деінфляційна політика знижувала купі­вельну спроможність внутрішнього ринку. В 1931 р. посилюєть­ся кредитно-фінансова криза.

Держава, щоб запобігти краху банків і монополій, скуповує їхні акції. Таким чином вдалося врятувати Дрезденський і Берлінський банки, дві морські компанії, концерни Рехлінга, Борзіга, "Сталевий трест" та ін. Держава брала участь у 583 акціонерних товариствах, контролювала більшість банків, втру­чалася в систему тарифних договорів. Поліпшило економічне становище і те, що в 1931 р. Німеччина фактично припинила виплачувати репарації.

В Англії економічна криза почалася дещо пізніше і най­більшого загострення досягла весною 1932 р. Рівень вироб­ництва знизився на 29% у порівнянні з 1929 р. Наслідки кри­зи були слабшими, ніж у США та Німеччини. Це пояснюється тим, що промисловий розвиток Англії в 20-ті роки був значно повільніший, ніж в інших країнах, і перевиробництво не досягло великих розмірів.

Найвідчутніше криза позначилася на традиційних галу­зях. Так, виробництво чавуну і сталі скоротилося майже вдвічі, суднобудування - у 12 разів. Ціни на товари сільського госпо­дарства знизилися на третину, внаслідок чого розорилися де­сятки тисяч фермерів і орендарів.

Подоланню кризи заважала залежність господарства Англії від імпорту сировини і продуктів харчування. До того ж споживання англійських товарів на світовому ринку в цей період значно скоротилося, що спричинило дефіцит товарно­го балансу - у 1931 р. витрати Англії перевищили прибутки на 110 млн. ф. ст.

Весною 1931 р. загострилась фінансова криза. Поглиблен­ня економічної кризи і нестабільне становище фунта стерлінгів спонукали іноземних вкладників орієнтуватися на більш тверду валюту. Врешті-решт це привело до відміни золотого стандар­ту фунта. Було прийнято закони, що встановлювали митні ба­р'єри на імпортні товари. Це дещо пожвавило внутрішній ри­нок і позитивно відбилося на розвитку промисловості.

Франція пережила два кульмінаційних моменти розвитку кризи - в 1931 і 1935 роках. Виробництво у порівнянні з 1930 р. скоротилося відповідно на 44% і 46%. Зменшилися обсяги внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Безробіття не мало масово­го характеру, хоча неповна зайнятість була досить поширеною.

Аграрна криза відчутно вдарила по селянах. Через вкрай низькі ціни виробництво сільськогосподарської продукції стало збитковим, почалося масове зменшення виробництва продуктів харчування.

Правлячі й ділові кола розвинутих країн світу докладали надзвичайних зусиль до виходу з кризи. Суспільство вступило в завершальну стадію індустріального розвитку. Промислове виробництво перейшло на значно вищий ступінь, якісно нови­ми стали виробничі відносини. "Велика депресія" показала не­спроможність традиційних підходів до вирішення соціально-економічних проблем. У пошуках ефективних антикризових засобів у більшості країн дійшли висновку, що без втручання держави з кризи вийти неможливо. Держава стала одним із чинників стабільності й прогресу в цих країнах, в її руках зосе­реджувалось все більше економічних функцій, які розширюва­лися за рахунок побічних методів регулювання економікою. З цією метою широко використовували кредит, субсидії, позики з державного бюджету, регулювалась податкова система. В більшості країн проводилася політика протекціонізму.

Спільні зусилля держави і підприємців не лише переборо­ли наслідки кризи, а стали своєрідним гарантом майбутньої стабільності. Перехід до широкого державного регулювання дав змогу відновити розширене відтворення капіталу, віднай­ти нові можливості для нарощення економічного і технічного потенціалу, послабити гостроту соціальних конфліктів.

Теоретичним обгрунтуванням політики державного регу­лювання стала теорія зайнятості англійського економіста і дер­жавного діяча, лорда Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946). Вже у першій програмній статті "Кінець laissez- faire" (1926) висло­вив провідну ідею свого бачення капіталізму XX ст. - ним мав стати "керований капіталізм". У наступних працях він виклав оригінальну теорію, що отримала назву кейнсіанської.

Кейнс зазначав, що економіка, яка спиралася на принципи laissez-faire, вже віджила. Кейнс відкинув постулат економіста Сейя про те, що капіталістична економіка автоматично має тенденцію до відновлення при повній зайнятості населення, стверджуючи, що такої тенденції немає.

Запропонований Кейнсом комплекс заходів передбачав: а) значне розширення видатків держави; б) проведення пол­ітики інфляції, з якої виграє насамперед держава; в) політика зниження та обмеження заробітної плати, її заморожування; г) державна політика регулювання зайнятості (він вважав, що 3-6% безробіття - це нормальний рівень безробіття, який сти­мулює зростання продуктивності праці); д) велика програма громадських робіт; е) циклічне збалансування бюджету, подат­кової політики.

Форми і способи державного регулювання залежали від стану економіки, співвідношення соціальних сил, міцності по­літичних інститутів та інших чинників. Серед розвинутих країн найбільш виразних форм воно набрало в господарстві фашистської Німеччини і політиці "нового курсу" президен­та Ф. Рузвельта в США. Основна ідея "нового курсу" - дер­жавне регулювання виробництва, активне втручання в при­ватне підприємництво з метою запобігання кризи надвироб­ництва. Держава повинна була стати координатором еконо­мічного життя.

Рузвельт почав із зміцнення фінансової системи. Золотий стандарт було відмінено, золото заборонялося вивозити за кор­дон. Відбулася девальвація долара, зміцнено позицію великих банків, які отримали від держави 3 млрд. дол.

Вся промисловість була розподілена на 17 груп, для яких вироблялись "кодекси чесної конкуренції", що визначали об­сяг виробництва, ціни на продукцію, нижче яких не можна було продавати, ринки збуту, рівень заробітної плати.

На програму допомоги безробітним було асигновано 3 млрд. дол. Для безробітної молоді організували табори з військовою дисципліною. Гроші намагалися вкладати в такі проекти, які не призводили до зростання випуску, наприклад, будівництво шляхів.

Для стабілізації сільського господарства фермерам за відносну компенсацію пропонувалося скорочувати площу посівів і поголів'я худоби. Тільки за один рік посіви пше­ниці і кукурудзи зменшились на 7 млн. га. Держава заку­пила і знищила 23 млн. голів великої рогатої худоби і 6 млн. свиней. Фермери отримали компенсацію, що зроби­ло їх платоспроможними.

"Новий курс" сприяв подоланню кризових явищ. В 1932 р. криза поступово почала переходити в депресію, яка потім зміни­лася короткочасним піднесенням виробництва. Коли ситуа­ція змінилася, найбільші промисловці зажадали обмежити втру­чання держави в економіку. У 1935-1936 рр. основні закони, які складали основу "нового курсу", було скасовано.

Прихід в Німеччині націонал-соціалістів на чолі з Гітлером до влади припав на період економічної кризи. Протягом двох років (1933-1935) вони реорганізували економічну систе­му Веймарської республіки з метою централізації економіч­ної могутності в руках держави. В липні 1933 р. прийнято закон про примусові картелі, який був спрямований в першу чергу на реорганізацію сільського господарства, ремісництва і торгівлі. У вересні 1933 р. було утворено Продовольчий стан, якому підпорядковувались усі організації і який здійснював тотальний контроль і державне регулювання в сільському гос­подарстві. Закон про спадкові господарства поділив власників землі на дві категорії: селян і сільських господарів.

У 1934 р. була створена Організація промислового госпо­дарства, яка примусово об'єднувала підприємства різних галу­зей. До неї входило сім груп: промисловості, енергетики, реме­сел, торгівлі, транспорту, банківської справи і страхування. Крім того, створювалась ще регіональна структура управління: ок­ружні та районні економічні палати. Окружні палати були підпорядковані імперській економічній палаті, яка координу­вала управління підприємствами і підпорядковувалась міністер­ству економіки.

На чолі органів економічної влади ставились, як прави­ло, представники великого бізнесу, банкіри тощо. Галузевим і регіональним органам влади надавались широкі права: створювати і розпускати промислові об'єднання, регулювати розподіл замовлень, кредитів, сировини, обсяги виробництва, рівень цін. Поєднання системи державного регулювання з приватною ініціативою дуже швидко дало результати, про­мисловість почала розвивались прискореними темпами. Цьо­му також сприяла мілітаризація економіки - розгортання воєнного виробництва було однією з умов економічного підне­сення і ліквідації безробіття; підприємства, що виконували військові замовлення, забезпечувалися сировиною і креди­тами в першу чергу.

Зростала зовнішня торгівля, їй надавалися пріоритети військового характеру. Збільшились обсяги торгівлі з Радянсь­ким Союзом, який поставляв хліб, метал, ліс та іншу сировину.

Всі ці заходи послабили кризові явища. Державне регулю­вання стихійного ринку дало результати. В інших країнах теж вдавалися до державного регулювання: в одних наслідували фашистську Німеччину, в інших - Сполучені Штати.

Нова економічна політика та її здійснення в Україні

Наприкінці 1920 р. радянська влада переживала гостру еко­номічну кризу, яка була викликана великими втратами за роки першої світової і громадянської воєн. В цей час велика про­мисловість України і Росії випускала продукції майже в сім разів менше, ніж у 1913 р., товарооборот залізниць зменшився більше ніж в чотири рази. Роки війни і господарської розрухи зумовили значне скорочення чисельності промислових робіт­ників, в містах з'явилась велика кількість безробітних.

Після першої світової війни, революції, громадянської війни на країну чекало нове тяжке випробування: небачений голод 1921-1922 років. Головна причина голоду полягала в продрозкладці, оскільки весною у селян було конфісковано навіть на­сіннєвий фонд, а в країні були відсутні продовольчі резерви.

Мільйони селян, які брали участь в громадянській війні на боці більшовиків, все більш настійливо виражали незадоволення політикою "воєнного комунізму", оскільки в ній були відсутні економічні стимули для розвитку сільськогосподарського ви­робництва.

В березні 1921 р., після придушення стихійних селянських виступів, лідер більшовиків В.І. Ленін сформулював два прин­ципових "Уроки Кронштадту". Перший: потрібно терміново встановити добрі стосунки з селянством. Другий: необхідно посилити боротьбу з різними політичними партіями, ліквідува­ти їх політичний вплив на робітників в промислових центрах.

Визначивши курс на економічне співробітництво з селян­ством, X з'їзд РКП(б) в березні 1921 р. прийняв рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком - таким чи­ном було покладено початок новій економічній політиці. Продподаток визначався як частка від загальної кількості продукції, при цьому враховувався об'єм врожаю, майнове становище тієї чи іншої сім'ї, кількість мешканців у сім'ї і т.ін. Спочатку розмір продподатку був на рівні 20% від чистого продукту селянсько­го господарства, а згодом його було зменшено до 10% врожаю. В губерніях, які виконали план заготівель, відмінялась дер­жавна хлібна монополія і дозволялась торгівля хлібом та іншою сільськогосподарською продукцією. Продукцію, яка станови­ла надлишок, можна було продавати державі чи на ринку за вільними цінами, що в свою чергу помітно стимулювало роз­ширення виробництва в сілянських господарствах.

В процесі проведення зазначених заходів помітно зросло сільськогосподарське виробництво. В 1925 р. загальні посівні площі майже досягли довоєнного рівня, зросло виробництво продукції землеробства і тваринництва.

В цей час відбувається бурхливий процес розвитку різнома­нітних форм простої кооперації: споживчої, кредитної, промис­лової. Інтенсивний розвиток кооперації охопив не лише сільське господарство, а й торгівлю, промисловість. В 1928 р. 60-80% товарообороту в роздрібній торгівлі припадало на кооперативну, і лише 20-40% - на власне державну. До 13% всього об'єму промислової продукції давали кооперативні підприємства.

Розвиваючи ідею державного капіталізму, уряд дозволив приватному підприємництву брати в оренду дрібні і середні промислові і торгові підприємства. Орендувати підприємства могли як державні організації, так і приватні особи, в тому числі і їхні колишні власники. Орендовані підприємства ча­сом налічували 200-300 найманих робітників.

Була денаціоналізована невелика кількість державних підприємств. Приватним особам дозволялось відкривати власні підприємства з числом зайнятих не більше 20 осіб. До середи­ни 1920-х років на долю приватного сектора приходилось від 20 до 25% промислової продукції.

Однією з ознак НЕПу був розвиток концесій, тобто підприємств, які діяли на основі договору між державою та іноземними фірмами, зокрема у добувній і металооброблюваній галузях. За допомогою іноземних підприємств радянська вла­да розраховувала встановити необхідні міжнародні зв'язки, про­никнути на світовий ринок.

Зарубіжні фірми жорстоко конкурували між собою, пропо­нуючи послуги Радянському Союзу. Вони отримували концесії, постачали нову техніку, обладнання, запрошували на стажуван­ня радянських спеціалістів. Так, в 1925-1926 рр. стажування на західних підприємствах пройшли 320 інженерів з Радянсь­кого Союзу, в 1927-1928 роках - більше 400, а в 1928-1929 роках більше 500 осіб.

В деяких галузях питома вага концесійних підприємств і змішаних акціонерних товариств, створених за участю інозем­ного капіталу, була досить значною. В середині 1920-х років вони давали більше 60% добутого свинцю і срібла, майже 85% марганцевої руди.

Одночасно з цими перемінами, значні зрушення відбува­лися в системі управління економікою. Основною формою уп­равління виробництвом в державному секторі стали трести, тобто об'єднання однорідних чи взаємозалежних підприємств. Трести наділялись широкими повноваженнями: вони само­стійно вирішували, яку продукцію виготовляти, де її реалізу­вати, несли матеріальну відповідальність за організацію ви­робництва, якість продукції, що випускалась. Підприємства, що входили в структуру тресту, знімались з державного по­стачання і здійснювали покупку ресурсів на ринку. Все це одержало назву "господарський розрахунок", у відповідності з яким підприємства отримували певну фінансову неза­лежність.

Одночасно з утворенням трестовської системи, почали ви­никати і синдикати, тобто добровільні об'єднання декількох трестів з метою збуту продукції, покупки сировини, кредиту­вання, регулювання торгових операцій на внутрішньому і зов­нішньому ринку.

Важливе значення для проведення НЕПу мало створення стійкої грошової системи і стабілізації карбованця. З метою стабілізації карбованця була проведена деномінація грошових знаків, тобто змінена їх наявна вартість в певному відношенні старих і нових знаків. Одночасно з випуском нових знаків, в кінці листопада 1922 року була введена в обіг нова, радянська валюта — "червонець", який прирівнювався до 7,7 г чистого золота, або до дореволюційної золотої монети вартістю 10 крб. Нові "золоті банкноти" на 25% забезпечувались золотом, інши­ми дорогоцінними металами і іноземною валютою, на 75% — товарами, які легко можна було реалізувати, векселями та інши­ми зобов'язаннями.

Одночасно з грошовою була проведена податкова реформа. Уже в кінці 1922 року основним джерелом надходжень до дер­жавного бюджету стали нарахування з прибутку підприємств, а не податки з населення.

Поступово відроджувалась кредитна система, розпочалось кредитування промисловості і торгівлі на комерційній основі. Поки не відбулась стабілізація карбованця, Держбанк видавав субсидії під досить високі відсотки: від 8 до 12% в місяць, але поступово відсоток знижувався. Починають виникати спеціа­лізовані банки: Торгово-промисловий банк для фінансування промисловості, Електробанк для кредитування електрифікації і т. ін. Ці банки здійснювали короткострокове і довгострокове кредитування, розподіляли субсидії і т. д.

В результаті проведених заходів з 1921 по 1926 роки об'єм промислового виробництва зріс більше ніж в три рази і прак­тично наблизився до рівня 1913 р. Виробництво сільськогос­подарської продукції зросло за п'ять років в два рази і на 18% перевищило рівень 1913 року. Середньорічні темпи приросту національного прибутку в цілому за 1921-1928 роки складали 18%. До 1928 р. національний прибуток на душу населення зріс на 10% у порівнянні з 1913 роком.

Слід підкреслити, що, незважаючи на бурхливий розвиток ринкових відносин, в роки НЕПу зберігалось жорстке дер­жавне регулювання економічних процесів. З одного боку, до­пускалось функціонування різноманітних ринкових елементів (госпрозрахунок, вільна торгівля, кредитно-грошові відноси­ни), з іншого - в руках держави зберігались провідні позиції в галузях великої і середньої промисловості, на транспорті, в банківській системі, зовнішній торгівлі. При цьому вважалось, що соціалістичний (усуспільнений) сектор пови­нен поступово витіснити інші форми власності із господарсь­кого життя країни.

Головним пріоритетом в економічному житті країни того періоду вважалося відродження та інтенсивний розвиток ве­ликої промисловості, яка розглядалась як основа Радянської влади, як джерело посилення її обороноздатності. Але для роз­витку промисловості потрібні були величезні кошти, які мож­на було отримати із сільського господарства через податки і свідоме встановлення особливої цінової політики. За таких обставин центральна влада намагалася регулювати основні пропорції економічного розвитку, але на практиці це привело до глибоких диспропорцій, так званих "ножиць цін". Якщо з 1913 по 1922 рік ціни на промислові товари у порівнянні з цінами на продукцію сільського господарства виросли в 1,2 рази, то наприкінці 1923 р. різниця цін досягла уже 300%. Восени 1922 року в країні відбулась так звана "криза збуту", коли було зібрано добрий врожай, але селяни не спішили зда­вати хліб за низькими цінами, оскільки це не компенсувало витрат на виробництво, не давало можливості придбати не­обхідні промислові товари. Село стало затримувати хліб, в де­яких регіонах відбулись масові селянські виступи.

Держава знову стояла перед необхідністю поступок сільсько­господарському виробнику. В 1924-1925 господарському році відбулись деякі зміни в ціновій політиці, була дозволена орен­да землі і використання найманої праці. Відбувся перехід до грошового оподаткування селянства, що надало селянам більшої свободи для розвитку своїх господарств.

І все-таки ситуація в селі залишалась напруженою. Справа в тому, що уряд здійснював чітку соціальне орієнтовану політи­ку в аграрному секторі, підтримуючи економічно безпорадні бідняцько-середняцькі господарства, створивши так званий "культ бідності". Зокрема, біднякам надавались пільгові креди­ти, відмінялись або понижувались податки, їх постачали насінням, робочими тваринами, сільськогосподарським інвентарем. Але, як правило, все це мало допомагало таким господарям.

В той же час уряд всіляко стримував розвиток господарств заможних селян-куркулів. По відношенню до цих господарств постійно проводились зрівняльні переділи землі, вилучення земельних надлишків. Оренда землі, на яку заможні селяни покладали певні надії, була пов'язана з великими обмеженнями. Фактично заборонялось утворення хутірських господарств.

Наслідком проголошеної політики "обмеження куркульства" стало зниження в другій половині 20-х років товар­ності селянських господарств, їх ринкової орієнтації. В 1926-1927 господарському році селянські господарства споживали до 85% своєї продукції, що фактично означало повернення до натурального господарства. Поступово знижувались об'єми зерна, що постачалось в державні фонди.

Господарство України в умовах формування і зміцнення командно-адміністративної системи

Наприкінці 20-х років у Радянському Союзі завершилася боротьба партійних угруповань, перемогу отримали прихиль­ники командно-адміністративних методів управління господар­ством. Поступово держава почала відроджувати надзвичайні заходи часів "воєнного комунізму". З цією метою наприкінці 1927 р. розпочалась конфіскація хлібних "надлишків", неза­конні обшуки селянських господарств. Восени 1928 р. повсюдно розпочалось застосування надзвичайних заходів до куркулів, а місцями і до середняків. В село з міста було направлено тисячі членів партії для примусового вилучення хліба.

Ціленалравлений наступ на НЕП здійснювався в усіх напрямках. В 1927 році для промислових підприємств було встановле­но державний виробничий план. Наприкінці 1929 року трести втратили господарську самостійність і поступово перетворилися в опосередкований елемент системи управління. В роки першої п'ятирічки вони взагалі припинили своє існування.

На початку 1930-х років відбувається майже повне витіс­нення приватного капіталу із різних секторів економіки. В цей же період були практично анульовані всі іноземні концесії.

В 1930 р. відбулась податкова реформа. Замість 63 різноманітних податків і платежів в бюджет, які регулювали виробничу діяльність підприємств, було введено два основних види: податок з обороту і відрахування з прибутку. Але оскільки підприємства функціонували на основі обов'язкових планових завдань, то податки вже не здійснювали роль регулятора, а всього лиш забезпечували надходження до державної скарбниці. Всі інші види податків стали непотрібними і їх просто ліквідували.

Протягом 1930-1932 років фактично було покінчено з ринковими методами і в кредитній системі. Кредит було замінено централізованим фінансуванням. Було заборонено комерційний кредит між підприємствами, відмінено вексельний обіг. Ліквідовувався довгостроковий кредит для державних підприємств, натомість було введено безповоротне фінансування. Довгострокове кредитування зберігалось тільки для колгоспів, промислової і споживчої кооперації. Самостійні раніше банки були підпорядковані Наркомату фінансів. Банки за своєю суттю уже більше не виступали кредитними закладами, на їх рахунках знаходи­лись лише власні фінансові ресурси державних підприємств і бюджетні асигнування, що призначались для капітальних вкла­день; до того ж, ці ресурси дозволялось використовувати тільки в суворій відповідності з планом.

В зв'язку з ліквідацією кооперативних банків всі операції по короткостроковому кредиту перейшли до Держбанку, який зосередив у своїх руках до 97% всього об'єму короткостроково­го кредитування. Для приватних підприємств, які до того часу залишились, стали недоступним будь-які форми кредитування.

Наприкінці 1930-х років в країні залишилося всього сім банків: Держбанк, Зовнішторгбанк, п'ять банків довгострокових вкла­день (в 1959 р. ці п'ять банків влились в Будбанк і таким чи­ном в СРСР залишилося всього три банки).

Отже, починаючи з 1929 року, в економіці утверджується адміністративна система управління, яка фактично повернула країну до політики "воєнного комунізму", але уже в нових умовах. Директивний плановий розподіл ресурсів і продукції кінець-кінцем витіснив ринкові відносини. Наприкінці пер­шої п'ятирічки повністю сформувалась надцентралізована еко­номіка, яка з незначними модифікаціями проіснувала в СРСР до кінця 1980-х років.

На XV з'їзді більшовистської партії (1927) було затверджено курс на колективізацію сільського господарства. При цьому стверджувалось, що створення колективних господарств повинно стати справою самих селян. Але вже влітку 1929 р. колективізація набула далеко не добровільного характеру.

В грудні 1929 р. керівництво партії і держави запропонува­ло провести "суцільну колективізацію". При цьому були визна­чені надзвичайно жорсткі строки. Зокрема в Центрально-Чорноземних областях і районах степової України колективізація повинна була завершитись до осені 1931 р., на Лівобережній Україні - до весни 1932 року, в інших районах - до 1933 року.

На першому етапі колективізації було не зовсім зрозуміло, якої форми набудуть нові господарства. Але поступово основ­ною формою об'єднання селян стає сільськогосподарська артіль. Пізніше сільськогосподарські артілі (колективні господарства) повсюдно отримали назву "колгосп", під якою вони увійшли в історію СРСР. Поряд з колгоспами в цей період отримали роз­виток і радянські господарства — "радгоспи", тобто сільсько­господарські підприємства, що належали державі.

Одночасно з процесом об'єднання селян в колгоспи йшов процес розкуркулення, в ході якого у заможних селян вилучали майно, землю, а їх самих із сім'ями виселяли у віддалені необжиті райони, обмежуючи у політичних і громадянських правах.

Розкуркулення призвело до того, що село втратило найбільш працелюбних, підприємливих господарів. Слід підкреслити, що основною метою колективізації було вирішення "зернової про­блеми", оскільки вилучати сільськогосподарську продукцію із колгоспів було набагато зручніше, ніж у мільйонів розрізне­них селянських господарств. Але форма вилучення продукції на користь держави була знайдена не відразу. На перших порах колгоспи були включені в систему контрактації, тобто в систему договорів про обов'язкове постачання сільськогоспо­дарської продукції державі в обмін на товари промислового виробництва. В 1933 році даний принцип було замінено систе­мою обов'язкового постачання продукції за визначеними нор­мами з кожного гектару посівних площ і твердими державни­ми цінами. Таким чином, колгоспи поступово втрачали свій початковий кооперативний характер і перетворювались в дер­жавні підприємства.

З 1930 року в колгоспах розпочалось широке використан­ня трудоднів як умовної одиниці визначення затрат праці ок­ремих членів колгоспу і їх частки в кінцевому результаті діяль­ності господарства. Трудодень відповідав одиниці простої некваліфікованої праці, що затрачувалась людиною протягом робочого дня. На цій основі визначались затрати складної праці. Кожного дня в трудову книжку колгоспника вносилась кількість відроблених ним трудоднів. В кінці року, після обо­в'язкових поставок продукції і розрахунків з державою, фонд оплати, що залишився, ділився на загальну кількість трудоднів всіх членів колгоспу, а потім відбувалось нарахування про­дукції на трудодні окремим колгоспникам. Розподіл відбу­вався головним чином в натуральній формі.

Незацікавленість колгоспників у збиранні врожаю призве­ла до величезних витрат. До 1 листопада 1932 р. від селянсь­кого сектора України було отримано лише 136 млн. пудів хліба (у 1930 р. - майже 400 млн.). В зв'язку з цим керівництво країни прийняло рішення направити в Україну надзвичайні комісії з хлібозаготівель. В Україні комісія очолювалась В.М. Молотовим. Основним засобом проведення хлібозаготі­вель, що його практикувала ця комісія, були репресії.

Села, що мали особливо велику заборгованість по хлібоза­готівлях, заносились на "чорну дошку". Статут "чорної дош­ки" означав фактичну блокаду: припинявся підвіз товару борж­никам, вводилась заборона на торгівлю, достроково стягувались платежі за фінансовими зобов'язаннями. Села опинялись в оточенні регулярних військ і фактично були приречені на го­лод. Так було застосовано терор голодом для того, щоб злама­ти опір і незадоволення українського селянства.

Від голоду селяни тікали в міста і тисячами вмирали про­сто на вулицях. Вимирали цілі села, поширилося людоїдство.

Безпосередні втрати населення України від голоду 1932 року становили близько 150 тис., а від голоду 1933 р. - від 3 до 3,5 млн. чоловік. Це була одна з найбільших трагедій українського народу в його історії. Генофонд української нації зазнав відчутних втрат, що мало і має значні негативні наслідки.

В червні 1929 р. в країні створюються державні машинно-тракторні станції (МТС), де зосереджувалася сільськогосподарсь­ка техніка для обробітку сільськогосподарських угідь і збору врожаю. Кожна МТС обслуговувала декілька колгоспів. За виконану роботу МТС отримувала натуральну оплату — при­близно 20% врожаю. МТС обробляли близько половини всіх посівних площ.

На II з'їзді колгоспників-ударників в 1935 р. було прийня­то "Статут сільськогосподарської артілі", у відповідності з

назад |  1  | вперед


Назад
 


Новые поступления

Украинский Зеленый Портал Рефератик создан с целью поуляризации украинской культуры и облегчения поиска учебных материалов для украинских школьников, а также студентов и аспирантов украинских ВУЗов. Все материалы, опубликованные на сайте взяты из открытых источников. Однако, следует помнить, что тексты, опубликованных работ в первую очередь принадлежат их авторам. Используя материалы, размещенные на сайте, пожалуйста, давайте ссылку на название публикации и ее автора.

281311062 (руководитель проекта)
401699789 (заказ работ)
© il.lusion,2007г.
Карта сайта
  
  
 
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов Союз образовательных сайтов