Життя та діяльність М. П. Драгоманова - Історія України - Скачать бесплатно

Із прадавніх часів існує такий вислів — «сіль землі». Ним вшановують лише тих, хто став совістю нації, ким пишаються співвітчизники. Сіллю землі української з повним правом можна назвати й Михайла Петровича Драгоманова. Хоч про нього написана не так багато, як, скажімо, про Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Михайла Грушевського, а дослідники й досі сперечаються про роль цього діяча з на­ціональному відродженні, він, як і вищеназвані особи,— видатна постать у нашій історії, жива душа українського на­роду з його одвічним прагненням свободи й незалежності.

Михайло Драгоманов з'явився на політичній сцені в складні часи. Національно-демократичні революції, що про­котилися по Європі, засвідчили зростання національної свідомості народів. З розвитком капіталізму в Росії розши­рилося коло осіб, які брали участь у громадському житті. В Україні ж значна частина селян, що становили більшість нації залишалася неписьменною, а. еліта суспільства була майже повністю денаціоналізована. Одначе й тут помалу по­чали з'являтися люди (і не останню роль у цьому відіграва­ла діяльність Кирило-Мефодіївського товариства), котрі мріяли вивести Україну на широкий шлях цивілізованого розвитку. Одним із тих, хто доклав до цього багато, сил, був М. Драгоманов.

Михайло Петрович Драгоманов народився 30 вересня 1841 р. в м. Гадячі на Полтавщині в родині дрібномаєтних дворян. Особистість Михайла формувалася серед простого люду, який оточував його змалечку. Батько був чесною і справедливою людиною, добре ставився до селян. Як і дядько Яків, колишній декабрист учив він хлопця набувати знань, щоб віддати себе праці для добра рідного краю.

Навчаючись у Полтавській гімназії, Драгоманов цікавився передовсім гуманітарними дисциплінами, а надто мину­лим українського народу, його безнастанною боротьбою за кращу долю. А ще місцевий учитель історії О. Стронін при­щепив йому інтерес до праць європейських просвітителів Вольтера, Руссо, Дідро та ін. Про це згадував М. Драгома­нов, який і сам згодом став, одним з перших українських просвітителів.

1859 р. допитливий юнак вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Вища школа, звідки вийшло чимало українських діячів, завжди була індикато­ром суспільних суперечностей, тож неважко уявити, які на­строї панували серед студентства напередодні й на початку суспільних реформ у Росії. Ще під час навчання М. Драго­манов ступив на освітянську ниву: викладає в недільній школі на Подолі, а після її закриття — в Тимчасовій педа­гогічній школі.

І згодом, випускник університету, він не пориває з педа­гогічною діяльністю — працює в 2-й Київській гімназії. Як­раз просвітництво приводить Драгоманова 1863 р. до Київської громади. Тут знайомиться він з В. Антоновичем, П. Житецьким, М. Лисенком та іншими діячами. Свої творчі пошуки й практичну роботу спрямовує на зближення школи з життям, охоплення освітою широких мас, максимальне підвищення її ефективності. Незважаючи на указ міністра внутрішніх справ Валуєва, що обмежував вживання української мови, публікує в газеті «Санкт-Петербургские ведомости» низку статей: «Земство и местный елемент в народном образовании», «О педагогическом значений малорусского языка» та ін., де відкрито виступає проти політики ру­сифікації школи й обстоює навчання рідною, українською, мовою. Ця проблема стає особливо актуальною з появою в Україні земств, які відіграли значну роль у розвитку освіти.

Разом з тим, досліджуючи історію стародавнього світу, він простежує механізм функціонування суспільства та дер­жави й доходить висновку, що суспільство — цілісна систе­ма, розвиток якої тісно пов'язаний з економікою, соціальни­ми відносинами, політикою, духовною культурою. Це дає йому змогу закласти підвалини політичної доктрини: «Змен­шивши бодай трохи те, що сам народ називає своєю темря­вою, ми підкопаємо й ті основи, що на них тримається і здирство, яке заїдає народ».

1864 р. М. Драгоманов одружується з актрисою Людми­лою Кучинською, яка стала йому вірною дружиною і поміч­ницею. В першій половині 1870-х рр. вона організувала товариство денних початкових шкіл у Києві, перекладала й попу­ляризувала в російських журналах твори українських пись­менників, займалася дослідженнями в галузі українського мовознавства.

У своїй першій ґрунтовній праці з історії України «Малороссия в ее словесности» М. Драгоманов показав себе як не­ординарний історик, з власною концепцією, яка суперечила офіційній. Так, розпочавши оповідь з прадавніх часів, він до­водить, що сучасний український народ — спадкоємець не лише козаків, а й державницьких традицій Київської Русі, Галицького князівства.

З 1864 р. він — приват-доцент, а з 1870-го — доцент Київського університету. З метою вдосконалення кваліфі­кації Драгоманов виїжджає на три роки за кордон. У вели­ких університетських центрах Гейдельберга, Берліна, Рима, Відня, Флоренції та ін. досліджує місцеві архіви, знайомить­ся з дійсністю європейських країн, передовою думкою і провідними політичними теоріями, зокрема П.-Ж. Прудона, що мали вплив на формування власної політичної концепції вченого, вивчає становище національних меншин, у тому числі й слов'янських народів, серед них галичан у складі Ав­стро-Угорщини й поляків у складі Німеччини.

1873 р. він повертається до Росії з уже сформованою політичною доктриною федеративного соціалізму. Майбутня держава уявлялася йому федерацією вільних громад, які б об’єднували людей на підставі спільних території та господарської діяльності й становили автономні національні одиниці. Для досягнення цієї мети він визначив три етапи: культурно-просвітницький, політичний (здобуття політичних сво­бод, запровадження конституції) та реформування соціаль­но-економічних відносин. Рішуче засуджуючи політичні авантюри й насильницькі революції, Драгоманов вважав, що будь-який політичний рух повинен характеризуватися участю в ньому всього народу, а також розділяв у своїй по­літичній доктрині часовою дистанцією культурно-просвітниць­кий, і політичний етапи творення держави, бо в суспільстві, не здатному керувати собою, самоуправлятися, зазначав він, не може бути й мови про радикальні зміни. «Доки не вироби­мо собі, лексикон а й граматики, не видамо пам'яток нашої мови з XI ст. до пісень, не напишемо історії свого народу... доти мусимо сидіти, посипавши голову попелом, у політику не лізти й прокламацій не писати». Тим-то й приділяв Драго­манов таку велику увагу розвиткові української літератури, вітав «Граматику» П. Куліша, ретельно досліджував творчість Т. Шевченка.

Драгоманов бере активну участь у громадському житті Наддніпрянської України 1873—1875 гр. Це і викладацька робота, і діяльність у Київській громаді. Фактично він сам редагує газету «Киевский телеграф», у якій співробітнича­ли П. Житецький, П. Чубинський, С. Подолинський та ін., налагоджує стосунки з російськими народниками А. Желябовим, О. Дейчем, Я. Стефановичем, збирає кошти для пов­станців проти турецького гніту в Герцеговину Не полишає, однак, і дослідницької роботи. Виходить його спільна з В. Ан­тоновичем праця «Исторические песни малорусского народа», яку вони почали писати ще 1869 р., «Малорусские народные предания й рассказы», «Про українських козаків, та­тар і турків» та ін. Обстоюючи думку, що вирішальна роль в історії належить народним масам, він досліджує відтво­рення історичних подій у народній творчості, а також зміни в менталітеті простих людей.

Чимало сил Драгоманов доклав (і в цьому велика його заслуга перед Україною) до налагодження зв'язків між українським рухом у Наддніпрянщині й на західноукраїнсь­ких землях. У Галичині, що була тоді під владою Австро-Угорщини, жилося вільніше, ніж у Російській імперії, тому там зосередилася та велика культурна праця, яка згодом принесла відродження всьому українському народові. Тож недарма Галичину називали «українським П'ємонтом» (у 1859—1860 рр. навколо П'ємонта відбулося об'єднання Італії).

Драгоманов активно співробітничав з І. Франком, О. Терлецьким,

В. Навроцьким та іншими молодими галиць­кими діячами. Його статті друкувалися в газетах і журналах «Правда», «Діло», «Друг», «Громадський друг». 1873 р. на організаційній нараді з нагоди заснування Наукового товариства ім. Шевченка він наполягав на необхідності роз­горнути наукову й літературно-дослідницьку діяльність в обох частинах Окраїнні Однак визнання ролі Галичини в ку­льтурному житті всього українського народу не затуляло від нього й вад, притаманних деяким колам українства, тому не­гативно ставився до абсолютизації національного моменту, ворожості до всього російського, недооцінки соціальних ви­мог в українському русі. Зробив він чимало й для привер­нення І. Франка та інших молодих галичан до соціалізму. Не приховуючи своїх переконань, часто вступав у дискусії на сторінках журналів («Правда», «Зоря», «Діло»), а в праці «Шевченко, українофіли і соціалізм» на відміну від деяких галицьких опонентів показав справжнього великого Кобза­ря, без купюр. Драгоманов намагався довести до свідомості галичан значущість тих всеукраїнських завдань, що стояли перед ними.

У середині 1870-х рр. сили реакції розпочали наступ на український рух. Було закрито «Киевский телеграф», а 1876-го вийшов Емський указ Олександра II, який унемож­ливив подальший розвиток української культуру й національ­ної науки. Ще 1875 р. Драгоманова було звільнено з університету за політичну неблагонадійність. Наступного року він за дорученням «Громади» виїжджає за кордон і засновує в Женеві вільну українську друкарню, а також займається політичною працею.

Цькування українства в Росії, ба навіть репресії проти буржуазних лібералів радикалізували політичні погляди Драгоманова. Як видно з його статей «Турки внутренние й внешние»; «До чего довоевались», «Внутреннее рабство й война за освобождение», він більше не розділяє часовою ди­станцією культурно-просвітницький і політичний етапи визвольного руху, збагнувши, що боротьба за політичні свободи так само необхідна, як культурницька праця. Ця теза стає визначальною не лише для галицьких українців, а й для но­вої, генерації наддніпрянських діячів початку XX ст.

Мету перебування за кордоном і напрям своєї діяльності Драгоманов сформулював у журналі «Громада». По-перше, це дати матеріал про Україну, по-друге, шляхом висвітлення прогресивної політичної думки, в тому числі західноєвропейської, сприяти утворенню політичних гуртків в Україні. Тобто зв'язок України з Європою повинен стати двосто­роннім. Важливо було надати українському рухові загаль­ноєвропейського звучання, домогтися його підтримки в світі. 11 травня 1878 р. він виступив на літературному конгресі в Парижі з доповіддю «Література українська, проскрибована урядом російським». Розповівши про багатство української літератури, Драгоманов висловив надію, що «конгрес не за­лишиться байдужим до наших скарг і знайде спосіб допомогти». Водночас він енергійно підтримував слов'янські народи, що виступили проти панування Туреччини. Вагомим для по­пуляризації ідей українського руху стало знайомство Драго­манова з одним із провідних європейських соціал-демо­кратів — Е. Бернштейном.

Але найважливішою справою була видавнича й публіци­стична діяльність. Протягом 1878—1881 рр. виходять п'ять номерів журналу «Громада», який став .для України тим, чим «Колокол» Герцена для Росії. У виданні Драгоманову надавали допомогу С. Подолинський, М. Павлик, дружина Людмила (завідувала експедицією журналу). Якраз у «Громаді» з явилася політична програма українського руху з ви­могою повної самостійності спілки вільних громад України. Драгоманов, по суті, сам редагує ще один журнал — «Вольное слово» й публікує статті, присвячені боротьбі проти са­модержавства, розвиткові української літератури та освіти. Аналізуючи державний бюджет Росії, він зазначав, що в привілейованих школах на кожного учня витрачають 1000 крб. на рік, а в народній — 4 коп. Його дослідження були спрямовані в русло історичних традицій українського наро­ду. Не поділяючи поглядів П. Куліша, який вважав козаків лише «розбишаками», Драгоманов доводив, що козаччина за своїм устроєм наближалася до вільних європейських дер­жав.

Він тісно спілкувався з російською еміграцією, членами «Народної волі», «Чорного переділу» та інших народницьких організацій, критикуючи їх, зокрема в статті «Малоруський інтернаціоналізм», за нехтування національного питання та великодержавний шовінізм. Докоряв і молодим українцям, котрі вступали до російських революційних організацій, бо вважав, що соціалістичні партії розумітимуть і обстоювати­муть потребу народу, якщо будуть національними.

Видання «Громади» й статті Драгоманова у «Вольном слове» привернули увагу всієї Європи. А тим часом його сто­сунки з українським рухом у Росії складалися значно гірша Радикалізація поглядів Драгоманова, з одного боку, й наступ реакції в Росії — з другого, привезли до припинення фінансування Київською громадою журналу Драгоманова, пізніше й до відкритого розриву між ними. Але він зберіг добрі стосунки й листувався з М. Лисенком і М. Старицьким, з яким був знайомий з часів навчання в Полтавській гімназії, а відтак у Київському університеті.

Відтоді Драгоманов розраховує лише на підтримку українського руху в Галичині, хоч не втрачає надії на ево­люцію наддніпрянських діячів. 1886 р. він публікує статтю «Напередодні нових смут», де висуває ідею створення укра­їнської радикальної партії. Ідея ця знайшла широку під­тримку серед галицьких українців, які були готові до відкри­тої політичної боротьби за права українського народу.

Останній період життя Драгоманова пов'язаний з Бол­гарією. 1888 р. в Софії було засновано Вищу школу, яка пе­ретворилася на університет. Туди й запросили його 1889 р. професором кафедри загальної історії. Вихованці Драгома­нова згодом стали відомими болгарськими вченими. Одно­часно він редагував науковий «Сборник за народни умотворения, наука й книжнина».

Не забував і Україну. Велику увагу приділяв Галичині. Був ідейним натхненником Русько-української радикальної партії, створеної 1890 р., публікував у друкованому органі цієї партії «Народ» свої статті. Пізніше співробітничав у заснованій І. Франком газеті «Хлібороб», написав передмову до його книги «В поті чола».

Працю Драгоманова «Чудацькі думки про українську національну справу», написану ним за кілька років до смерті, можна вважати заповітом науковцям у галузі до­слідження української історії. В ній він закликав співвітчиз­ників боротися разом з іншими народами проти самодержав­ства, за свободу й децентралізацію суспільно-політичного життя.

Помер М. Драгоманов 2 червня 1895 р. в Софії. Дружина вченого і син Світозар брали активну участь в українсь­кому русі. Його справу продовжила й небога, видатна українська поетеса і політична діячка Леся Українка. Вже наступного року після смерті Драгоманова вона заснувала соціал-демократичний гурток у Києві.

Наукові дослідження цього видатного українського істо­рика, літературознавця, фольклориста, економіста й філософа не лише стали надбанням тогочасного українознавства, а й мали поштовх подальшому розвитку української суспільно-політичної думки. Його ідеї, як уже зазначалося, виявилися прийнятнішими на галицькому грунті, хоч зазнали їхнього впливу і діячі Наддніпрянщини, яким у роки національно-демократичної революції довелося розбудовувати державу.

Творчий доробок М. Драгоманова не однаково оцінюєть­ся різними представниками української політичної думки. Його доктрину різко засуджував Дмитро Донцов, один з ідеологів українського націоналізму. А проте соціалізм Драгоманова, його орієнтація на народні маси й співробіт­ництво з прогресивними силами всіх націй були чи не єдино можливими орієнтирами в умовах невисокої куль­тури населення та відсутності української політичної еліти. Це був закономірний етап у розвитку українського націона­льного руху.

Плідна й багатогранна діяльність М. Драгоманова зали­шається взірцем служіння (в його ж таки розумінні) українській нації. А сам він належить до грона тих, хто став сіллю землі української.

Михайло Драгоманов, людина різнобічних наукових зацікавлень і прямувань, широкого діапазону практичної дії. Студент-викладач недільної школи, доцент університету св. Володими­ра у Києві, видавець безцензурних українських видань у Женеві, про­фесор Вищої школи у Софії — між цими офіційними віхами біографії вченого місяці й роки напруженої праці над собою, заглиблення в історію власного народу і народів Європи, прагнення осмислити шля­хи людської цивілізації й на підставі цього намалювати ясну перспек­тиву творчого саморозвитку України.

В основі його невтомного творчого і громадського життя було слово, звернене як до прихильників, так і до опонентів — у сотнях статей, наукових розвідок, листів. Блискучий публіцист, чиє перо весь час служило боротьбі проти політичної і духовної тиранії, проти вузь­ких кастових інтересів чи непросвіти; фольклорист, чиї збірки «Исторические песни малорусского народа» (у співавторстві з В. Антоно­вичем), «Нові українські пісні про громадські справи», «Малорусские народные предания», «Політичні пісні українського народу XVII— XIX ст.» та наукові студії поставили його врівень з європейськими ученими того часу; оригінальний літературний критик та історик рід­ного письменства; соціолог і політолог, глибокий фахівець з історії античності і Середньовіччя; громадський діяч і кореспондент десятків періодичних органів і сотень співвітчизників і зарубіжних вчених, який весь час слугував зміцненню зв'язків між Наддніпрянщиною і Галичиною, між Україною та Європою,— такою багатогранністю, енциклопедичністю вирізнялася вся діяльність Михайла Драгоманова. «Він не написав ані одного слова, котре б не відносилося до живих людей, до живих обставин і до тих питань, котрі так чи інакше по­рушують думки і чуття окружаючої його громади. Оте живе чуття, той бистрий погляд, що завсігди добачує потреби хвилі і вміє найти для них відповідний вираз і відповідне заспокоєння,— на думку І. Франка,— найліпше характеризує нам самого Драгоманова» (Михайло Петрович Драгоманов. 1841—1895. Єго юбілей, смерть, автобіогра­фія і спис творів. Зладив і видав М. Павлик. Львів, 1896. С. 27). І на­віть досліджуючи грецьку чи римську історіографію, старі хартії вольності — конституційні свободи Англії чи Швейцарії, історичні пісні, вчений прагнув використати політичний, морально-етичний досвід попередніх епох та інших народів для просвіти українців, для впрова­дження в їхньому житті здобутків цивілізації. З іншого боку, спосте­реження над сучасним громадським життям у Драгоманова постійно контролюється історичними знаннями. Ерудиція історика у нього мо­гутньо підпирає талант і пристрасть публіциста, факти завжди подані через особистісне сприйняття, авторитет наукової істини і моральність засобів її утвердження для нього самоочевидні. Можливо, завдяки цьому він ніколи не підладжувався під загальноприйняті погляди, не говорив підхлібне ні з друзями, ні з ворогами, не прагнув бути «мод­ним», не вмів бути гнучким у поведінці навіть зі своїми спільниками. Як свого часу Шевченко зробив українську літературу європейською за глибиною і новизною вираження естетичного ідеалу рідного народу, так і Драгоманов у 73—90-х роках минулого століття підняв свої українознавчі студії до європейського рівня за методом наукового мислення, широтою аргументації та теоретичних узагальнень тощо. Власне, Драгоманов-українець невіддільний від Драгоманова-європейця. Це тип українського вченого-енциклопедиста, що знайшов своє яскраве продовження у могутніх постатях — І. Франка, М. Грушевського, В. Вернадського, А. Кримського.

Глибина інтелекту вченого, об'ємність його доробку, і досі малознаного у широких наукових колах, максималізм у судженнях чимало спричинилися до того, що його критикували і справа, і зліва. Почи­наючи з кінця 20-х років і аж до недавнього часу його вважали одним із ідеологів буржуазного націоналізму. Тим часом Д. Донцов, маючи на увазі послідовні федералістські погляди вченого, безапеляційно від­кидав будь-яку його причетність до ідеї вільної України. Не вносили ясності і, здавалося б, взаємовиключні оцінки І. Франком позиції Драгоманова у взаєминах з ним особисто і галичанами, висловлені на початку XX століття. У радянський же час, незважаючи на окремі об'єктивні дослідження спадщини М. Драгоманова (зокрема І. Романченка, О. Лисенка, М. Бернштейна, Р. Іванової, П. Федченка, В. По­важної та ін.), панувало поверхово-усереднене тлумачення праць уче­ного, завжди кориговане в негативний бік гостро тенденційною ленін­ською оцінкою монографії «Историческая Польща й великорусская демократия». Праці ж Б. Кістяківського чи М. Шаповала, І. Лисяка-Рудницького чи Е. Горнової були відомі лише поодиноким дослідникам. А хронічна відсутність більш-менш повного зібрання наукових студій вченого лише стимулювала позірну легкість оцінки його до­робку, що, зрозуміло, не вписувався а якусь єдину зручну формулу (чи то націоналіста, чи то соціаліста...). Бо маємо перед собою, образно кажучи, гірський хребет із численними вершинами й долами... А в горах, як відомо, чим більше піднімаєшся і стежиш за органічними, іноді несподіваними переходами рельєфу, тим більше відкривається захоплююча перспектива висотних спостережень.

Михайло Петрович Драгоманов народився 18 вересня 1841 року в Гадячі, тому самому містечку на Полтавщині, де колись була прийня­та з ініціативи гетьмана І. Виговського Гадяцька угода, що давала ілюзії на відродження автономності України в межах оновленої спілки її з Річчю Посполитою. У родині Драгоманових пишалися своїм по­ходженням із козацької старшини, незалежністю і навіть вільно­думством: один із дядьків Михайла брав участь у декабристському повстанні. Батько ж закінчив привілейоване училище правознавства у Петербурзі, згодом з невідомих причин перебрався у заштатний Гадяч. Серед місцевих жителів була про нього тривка слава як про небагато­го, але совісного і справедливого чоловіка, здатного стати на прю з місцевими здирцями — таким його й вивів у своєму творі Панас Мир­ний. Життєві дороги Драгоманова і братів Рудченків згодом ще не раз перетнуться, і саме Михайло Петрович не лише підтримає напрям соціально-психологічної прози Панаса Мирного, а й видаватиме її у Женеві.

Контакти Драгоманових із їхнім далеким родичем поетом Амвросієм Метлинським і поетом Михайлом Макаровським живили сімейні зацікавлення українською старовиною, хоча у цій патріархальній родині було сильним тяжінням і до російської культури. І в майбутньо­му не лише син Михайло, а й донька Драгоманових Ольга (відома більше як Олена Пчілка, мати Лесі Українки) працюватимуть для української літератури.

Михайло Драгоманов спочатку навчався у нічим не примітному Гадяцькому повітовому училищі, а згодом у Полтавській гімназії (1853—1859) з її загалом рутинними порядками. Самостійність юнака, його внутрішня задерикуватість і несхильність до показної пошти­вості мало не обернулися виключенням зі школи. І якби не заступ­ництво учителя історії О. І. Строніна перед попечителем Київського учбового округу Миколою Івановичем Пироговим, бути б Драгоманову із «вовчим квитком». Треба зазначити, що саме у Полтаві наприкінці 50-х років XIX століття вже поширювалися українофіль­ські тенденції.

У гімназії Драгоманов почав серйозне знайомство з історичними працями М. Карамзіна, Д. Бантиша-Каменського, Ф. К. Шлоссера, В. Г, Прескотта, Т. Б. Маколея, Ф. П. Г. Гізо, зачитувався «Отечественными записками», «Современником», фундаментальне опанував іноземні мови, зокрема латинь. На схилі віку Драгоманов згадував, що його учитель Стронін «переносив учеників у саму суть життя й ін­тересів кожної епохи, і при тому, звісно, будив симпатію до передо­вого інтересу епохи, так що ученики переживали боротьбу за волю індивідуальної совісті в періоді Реформації, за просвіту в XVIII ст., за політичну волю, автономію нації і демократію з соціальною спра­вою з кінця XVIII ст.» (М. Драгоманов. «Два учителі. Спомини». Дру­кується в даному виданні). Це вміння показати своїм слухачам серце­вину історичного розвитку, відчути у минулому живий зв'язок із сучас­ною йому добою стало притаманним і самому Драгоманову-історику.

Драгоманов прийшов до Київського університету восени 1859, са­ме напередодні реформи 1861 року, коли всюди було відчутне бродін­ня ліберальних і революційних ідей у російському суспільстві. Не­зважаючи на те, що Київ як адміністративний центр Південно-Західного краю був досить провінційним містом, і тут відчувалося невдо­волення суспільним становищем, серед студентів університету форму­валися гуртки польського національно-патріотичного спрямування, виявлялися зацікавлення демократичними ідеями в дусі «Современника», поступово вироблялася програма української національно-культурної праці. Саме з числа студентів-шестидесятників багато хто стали авторами першого українського літературно-політичного журналу «Основа» (А. Свидницький, В. Антонович, Т. Рильський, Б. Познанський та ін.), входили до Київської громади, стали осно­вою Південно-Західного відділу Російського географічного товариства тощо. Правда, Драгоманов в ту пору мало цікавився безпосередньо політичними справами. Можна сказати, що девіз його педагога Строніна — якомога більше працювати над самоосвітою — в особі М. Драгоманова знайшов вдячний грунт. Коли в Києві почали створювати перші в тодішній Росії недільні школи, юнак став викладати історію в школі на Новім Строєнії, згодом цей же предмет — у Тимчасовій педагогічній школі. Вряди-годи він виявляє свою позицію публічно: під час проводів останків Шевченка з Києва до Канева, у зв'язку з по­лемікою між Пироговим і Добролюбовим щодо тілесних покарань у школах та під час проводів Пирогова з поста попечителя шкільного округу.

За певної схоластичності викладання на історико-філологічному факультеті Драгоманов виніс звідти добрий смак до самостійної до­слідницької праці, і це не могло не впасти в око професору загальної історії В. Я. Шульгіну. Правда, його пропозиція щодо залишення М. Драгоманова на кафедрі до професорського звання була взята до уваги лише пізніше. А відразу по закінченні університету (навесні 1863 року) йому довелося піти вчителювати у 2-гу київську гімназію. Тоді ж була розпочата праця над підготовкою дисертації «Император Тиберий» на право читання лекцій, яка була захищена 1864 року й поклала початок його науковим спробам простежити логіку суспіль­ного процесу.

З другої половини 60-х років Драгоманов постійно співробітничав у російській періодиці. У «Санкт-Петербурских ведомостях» він стає фактично оглядачем слов'янських проблем. Тоді ж з'являються його перші статті, присвячені національній, чи народній, школі на Україні, що викликало тривалу полеміку з «обрусителями», носіями монархічної ідеї — попечителем Київського учбового округу О. Ширинським-Шахматовим, міністром Д. Толстим і навіть тим же В. Шульгіним — редактором офіціозного «Киевлянина». Аналіз державно-катковського підходу до українського і польського питань, поглядів російських слов'янофілів і польської преси на історичне минуле і сучасне україн­ського народу рано чи пізно мав привести молодого Драгоманова до глибшого зацікавлення історією українського народу до з'ясування перспектив українського національного руху.

У цей же час триває поглиблене вивчення Драгомановим історії Давнього Риму, держави, яка вперше закріпила правові основи цивілі­зації. Вивчення історії античності і Середньовіччя у Росії в 60-х роках мало внутрішній побудник: прилучити громадян до європейського політичного і культурного досвіду. У прокламації російських рево­люціонерів «До молодого покоління» твердилося про молодість ро­сійського народу. Звідси була очевидною потреба в освоєнні не лише вітчизняної, а й світової історії. На відміну від нинішнього часу, в тодішній Росії активно перекладаються праці зарубіжних істо­риків, політологів, майже водночас із їх виходом на батьківщині. Так, «Всесвітню історію» Шлоссера перекладав М. Г. Чернишевський, який у статті «Про причини падіння Риму» (1851), критикуючи крайнощі «російського общинного соціалізму» О. Герцена, обстоював єдність історичного розвитку Заходу і Росії. Зрозуміло, чому античні зацікавлення Драгоманова не були втечею від реальної дійсності.

У 1869 році він захищає магістерську дисертацію «Вопрос об историческом значений римской истории й Тацит», де розглядає соціаль­но-політичні теорії суспільства, передусім Гегеля і Гердера. Відтак, згадує при цьому ім'я забороненого Чернишевського, даючи підстави своїм противникам зачислити себе в ряди соціалістів. Конкретний же аналіз історіографії Риму, а також Давньої Греції в іншій праці — «Очерк историографии в Древней Греции» («Университетские известия». 1868. № 1) дозволяв Драгоманову твердити про відносну авто­номність політичних і культурних ідей, які можуть випереджати реальні соціальні відношення в тій чи іншій країні. В останній праці він писав, що іноді «личные идеи й свойства отличаются наименьшей зависимостью от общего настроения й наибольшим произволом» (с, 2). Тут і в подібних випадках бачимо філософсько-історичну спробу обгрунтувати теорію історичного процесу, пов'язаного не лише зі зміною виробничих відносин, продуктивних сил, засобів виробництва, а й із виявленням у ньому міри людської свободи. Відзначаючи пози­тивістський і раціоналістичний склад мислення Драгоманова, Б. Кістяківський наголошував на тому, що це «не помешало ему возвыситься до признания высшей ценностью личность и, что еще важнее, до более углубленного понимания идеи личности, выразившегося в признаний ценных свойств, присущих личности, и за каждой культурно-определяющейся народностью» (Кистяковский Б. Его политические взгляды, литературная деятельность и жизнь //Драгоманов М. П. Политические сочинения. Т. 1. С. X). Ідея прогресу як результату історич­ного перебігу подій і як його внутрішньої сутності стане наріжним каменем історіософських і культурософських побудов Драгоманова.

Важливо підкреслити, що, будучи прихильником теорії О. Конта, Г. Спенсера, П. Ж. Прудона, вчений нерідко виривався за рамки по­зитивістського вчення. Його приваблює аналіз не тільки співвідношен­ня соціальних сил, а й весь соціальний світ людини. Тут ще нема, зрозуміло, детального розгляду суспільства як цілісного живого ор­ганізму, де постійно взаємодіють економіка, політика, соціальні від­носини, духовна культура, де кожен елемент виступає як частина системного цілого, але і в працях «Государственные реформи Диоклетиана й Константина Великого», «О состоянии женщины в первом веке Римской империи», «Вопрос об историческом значений Римской истории и Тацит», «Положение и задачи науки древней истории» по­мітне прагнення історика до комплексного аналізу.

Один із найретельніших дослідників спадщини М. Драгоманова І. С. Романченко справедливо вбачав силу історичного методу Драгоманова в тому, що вчений і публіцист «умів бачити загальне і осібне, національне і загальнолюдське, індивідуальне і суспільне в їх тісному взаємозв'язку, в єдності конкретного історичного процесу» (Драгома­нов М. П. Літературно-публіцистичні праці. Т. 1. С. 10).

Драгоманов постійно цікавився проблемами історичного розвитку взаємин особи і держави; і хоча в нього немає цілісного дослідження історії державного права, історії цивілізації, в сумі його статті і монографічні дослідження тяжіють до комплексного осмислен­ня історії і заперечують суто одномірне її пояснення лише економіч­ними чинниками. Увага до політичної, соціальної, культурної творчості тої чи іншої нації, або, іншими словами, її цивілізаційної програми і практики, визначає зміст більшості наукових студій вченого. Він не ідентифікує понять «цивілізація» і «культура», хоча за логікою автор­ських міркувань остання виступає внутрішньою якісною мірою істо­ричного процесу на тому чи іншому його витку. Вона виявляє харак­тер духовної життєдіяльності нації і конкретної особистості, її включеність у загальноцивілізаційний процес. Ось чому з кінця 60-х років М. Драгоманов приходить до занять фольклором і спостережень над сучасною українською літературою.

Тому підставою були й практичні потреби. Члени Київської гро­мади в умовах діяння Валуєвського циркуляру 1863 року ставили за мету науковою працею, передусім в царині етнографії, фольклористи­ки, історії України та археології, довести абсурдність офіціозних по­ложень про несамостійність української нації та її культури, україно­фобським виступам окремих російських та польських шовіністичних видань протиставити писемні пам'ятки історії і духовності рідного на­роду. Широка наукова й культурно-просвітительська діяльність Київ­ської громади, як і подібних осередків в інших українських містах, ще чекає свого уважного вивчення. Поруч із П. Чубинським, В. Антоновичем, П. Житецьким, М. Лисенком, М. Старицьким Михайло Драгоманов був одним із найактивніших діячів цього об'єднання. І те, що перша спільна праця Драгоманова й Антоновича «Исторические песни малорусского народа» (в двох томах) викликала європейський розголос і здобула Уваровську премію, свідчить про глибоко продума­ну систему аналізу, багатий репертуар текстів, величезну копітку пра­цю, виконану абсолютно на громадських засадах.

Драгоманов постійно підкреслював пріоритет В. Антоновича в на­писанні згаданої праці, яка й досі є окрасою української фольклорис­тики. Проте аналіз його фундаментальної статті «Малороссия в ее словесности» показує, що багатьма своїми концептуальними положен­нями вона попереджує «Исторические песни малорусского народа». Тут послідовно проводиться думка про Україну як перехідний місток між Південно-Східною Європою і Росією, про безперервність культур­но-освітніх взаємин українських земель з іншими слов'янськими та інонаціональними духовно-культурними осередками, про своєрідні соціально-політичні й культурні традиції, які саме її, Україну, пов'я­зують з історичним досвідом Київської Русі і пізнішого перебування в складі Великого Литовського князівства, з проявом ідей Реформації та Відродження. Актуальними були думки вченого про республікан­сько-демократичний характер козаччини, явища принципово відмінного від бунтів О. Пушкіна і С. Разіна. Не випадково князь Ширинський-Шахматов після прочитання статті Сліпушки про Богдана Хмельницького безапеляційно заявляв: «...це все будить стару пам'ять про те, що Україна була осібна, а тепер треба то все забувати» (цит. за: Громада. 1878. Кн. 1. С. 159). А з іншого боку, польські історики Дубецький і Корзон, нерідко використовуючи фіктивні дані, розвивали мотив культурно-колонізаційної місії Польщі на українських землях та некультурності місцевих жителів. Таку ідею, яку несподівано у 70-х роках підтримав П. Куліш, Драгоманов рішуче й послідовно заперечу­вав. Власне, подальша фольклористична праця Драгоманова — під­готовка та видання збірок «Малорусские народные предания й рассказы» (К., 1876), «Нові українські пісні про громадські справи» (1754— 1880)» (Женева, 1881), «Політичні пісні українського народу XVIII— XIX ст. з увагами» (Женева. 1883, Т. 1; 1885. Т. 2) — засвідчує його орієнтацію на живу пам'ять народу — його усну поезію. Відомий письменник-історик Д. Мордовець, рецензуючи збірник розбійницьких пісень Арістова, відзначав саме історико-джерелознавчу цінність усної народної поезії східних слов'ян: «В ней народ становится историком своего прошлого, историком sine ira et studio (цілком об'єктивно.— Р. М.), завещая потомству не только свой коллективный приговор над добрыми и злыми деяниями своих исторических предков... распорядителей судьбами русской земли, но и всенародную оценку светлых и темных сторон всей исторической жизни...» (Древняя и новая Россия. 1876. Кн 3. С. 405). Думається, що пильне вивчення Шевченком, Костомаровим, а згодом і Драгомановим не лише козацьких літописів, а й історичних пісень та дум забезпечили конкретно-істо­ричну оцінку діяльності Хмельницького та інших гетьманів.

В «Исторических песнях малорусского народа» переважає під­хід до фольклорних творів як до своєрідних історичних документів, у подальших працях М. П. Драгоманов ставиться до них як до есте­тичного самовираження народу, яке має аналогії і в інших країнах. Ширше застосовується порівняльно-типологічний підхід, інколи на­віть такі праці про міграцію сюжетів грішать втратою конкретного грунту. Проте визначальним для Драгоманова був погляд на міцну закоріненість народної пісні в соціальній дійсності, що само по собі не було запереченням зв'язку цієї поезії з якимись прадавніми уявлення­ми народу. Поруч із дослідженнями «Историческое значение южнорусского народного песенного творчества» (1872), «История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества» (1880, 1883) М. І. Костомарова праці Драгоманова відкривали широку пер­спективу майбутнім фольклористичним студіям, вони накреслювали сприйняття національної історії, відмінне від, скажімо, самодержав­ницької концепції «Истори государства Росийского» М. М. Карамзі­на, М. Погодіна, С. Соловйова та ін.

На фоні широких соціально-політичних рухів 60—90-х років фольк­лористична діяльність Драгоманова була не самодостатнім фаховим заняттям, а своєрідним показником політичних, громадських орієнта­цій народу, відповідності тих чи інших соціальних проектів, у тому числі й народницьких, корінним його потребам. Інтерес вченого - о поетичної історії слов'янських народів, передусім українського, росій­ського, білоруського, був зумовлений потребами й дещо іншого поряд­ку. Погляди на волю й неволю, сімейні й майнові взаємини, на товари­ські спілки, на всю сферу діяльності людини, які у західноєвропей­ських країнах були закріплені у конституційних деклараціях (хартіях вольності), у практиці українського селянства фіксувались передусім у фольклорі. Простежуючи зв'язок вірувань, переказів свого народу з аналогічними віруваннями, переказами інших народів, учений обгрун­тував загальнолюдський, загальноцивілізаційний характер багатьох таких уявлень, зрощеність історії одного народу в багатьох моментах з минулим, особливо культурним минулим, своїх близьких і далеких сусідів.

Важливим стимулом для наукових інтересів Драгоманова стало його трирічне наукове відрядження за кордон (звичне в умовах цар­ської Росії), де він мав змогу слухати лекції багатьох європейських професорів, працювати у бібліотеках та архівах Берліна, Праги, Від­ня, Гейдельберга, Цюріха, Флоренції. Там були підготовлені дослід­ження «Из