УПА на Надніпрянщині - Історія України - Скачать бесплатно
Робота з ідентифікації повстанців, зафіксованих у різних архівах, засвідчила дуже важливий момент — факт участі в УПА на теренах Гуцульщини багатьох вихідців не лише з сусідніх Чернівецької, Тернопільської та Львівської областей (що природно), а й зі Східної України. Це ж треба: не на Волині чи Поділлі, а далеко в Карпатах у лавах УПА воювали з німцями й угорцями, а пізніше — з оперзагонами МГБ курінні «Лісовий», і «Степовий», сотник «Сірий» — колишні офіцери червоної армії. Суворі правила конспірації забороняли оперувати справжніми іменами, тому не так легко встановити ці імена.
Деякі відомості свідчать, що курінний «Лісовий», який помер від тифу 1945 року, — це Андрій родом з Чернігівщини, був старшим лейтенантом ЧА. «Степовий» мав аналогічне звання, а родом був з Дніпропетровської області. Керував куренем «Перемога», загинув у квітні 1945 року в селі Снідавка Косівського району. До речі, після загибелі «Степового» курінним було призначено «Недобитого» — Юліана Матвіїва родом з Бродів.
Як не згадати «Чорноморця» — радиста з Одеси, якого закинули з парашутом до партизанів Ковпака, але він віддав перевагу УПА. За його радіограмами совєтські літаки тричі скидали повстанцям зброю, ліки, одяг... Сотенний «Чорноморець» також загинув за волю України.
2 вересня 1952 року в селі Рунгурах Коломийського району загинув «Коля» — Микола Григорович Корженівський, родом із села Огіївка Ружинського району Житомирської області. З 1944 року і до загибелі він брав активну участь у бойових діях УПА, залишаючися вірним присязі.
Капітана ЧА Івана Кулика з Донеччини вояки УПА відбили у німців під час етапування на захід колони полонених. З 1944 року капітан Кулик став сотником «Сірим». Викладав у старшинській школі, брав участь у боях, а з 1950 року був призначений окружним провідником Коломийщини. Загинув 1951-го в селі Малий Ключів Коломийського району. Всі, хто знав «Сірого», підкреслюють: це був справжній патріот України. У Яворівському архіві є декілька світлин, де зафіксовано «Сірого».
Є в архіві кілька фотографій, де зображено дівчину у військовій формі. Її впізнав Микола Міщенко з села Переславське на Київщині. Це Галина Кузьменко родом із села Нова Басань Чернігівської області. Пан Микола повідомив таке. Галина Кузьменко народилася 30 липня 1922 року. В рік голодомору загинули її мати і два молодші брати, згодом заарештували батька і з 1937 року його слід загубився в «архіпелазі ГУЛАГ». Галю забрав до себе на Донбас дядько, материн брат. Саме тут вона жила поруч з родиною Міщенків, які втекли від голоду 33-го з Київщини. Галя та Микола ходили до школи в один клас, приятелювали. Коли почалася війна й німці зайняли Донбас, родичі обох вирішили вертати в рідні краї. У квітні 1942 року родини розлучилися: Галя з родичами поїхала до Яготина, Міщенки — до Переяслава. Зустрілися друзі рівно через... 50 років, 1992-го, у Києві, цілком випадково. Тоді й розповіла Галина, по чоловікові Когут, про свою непросту долю.
За вказівкою ОУН, перші повстанські відділи на Поліссі почали формувати Сергій Качинський (Остап), Іван Перегійняк (Довбешка) та інші. Ці формування складалися, головним чином, із селян, які не були обізнані з військовою справою, методикою ведення боротьби з противником. Для ознайомлення з цими науками ОУН організовує в лісах військові школи. Одна з таких шкіл-таборів була організована на півдні Кременеччини під керівництвом поручника Білого. З цього часу і розпочалася рішуча визвольна боротьба населення Західної України. Але незважаючи на його рішучість і героїзм, роздрібнені сили не змогли очистити рідні землі від окупантів. До того ж кожен відділ повстанців, відповідно до свого розуміння тої чи іншої обставини самостійно вів боротьбу з краще озброєним противником. Єдиного плану боротьби в них не було. Це послаблювало їхні сили. Для успішної боротьби з противником потрібно було об’єднати їхні зусилля, створити єдиний фронт, єдину монолітну армію. 14 жовтня 1942 р. єдина армія була створена під назвою Українська Повстанська Армія (УПА), яка, незважаючи на малочисельність, перетворилась у грізну силу для противника. В ході боротьби, відповідно до території, яку займала та чи інша її частина, УПА поділялася на чотири групи:
УПА–Північ, яка діяла на території Волині і Полісся;
УПА–Захід, діяла на території Галичини, Буковини, Закарпаття;
УПА–Південь, на території Кам’янець-Подільської, Житомирщини, Вінниччини і південна частина Київщини;
УПА–Схід, північна частина Житомирської області і північна частина Київської області й територія Чернігівщини.
Тактичною військовою одиницею УПА був курінь, який мав три або чотири бойові сотні та потрібні технічні прилади. Сотня складалася із чотирьох чот, а чота – із трьох роїв. Бойова сотня нараховувала 130–200 бійців. Командирами, відповідно, були: ройовий, чотовий, сотенний і курінний. Повстанська армія складалася виключно з представників простого народу. В ній нараховувалось 77,6 % селян, 18,2 % – робітників, 4,2 % – інтелігенції.
Першим командиром УПА був полковник Клячківський (псевдонім Клим Савур), начальником штабу – полковник Л. Ступницький (Гончаренко), начальником оперативного відділу – полковник М. Омелюсік. Місцем дислокації командування була Костопільщина (Рівненська область). Маючи елементарні уявлення про ведення бою, бійці сформованих підрозділів, не знаючи навіть про сили ворога, тигром кидалися на нього в ім’я України. Уже 7 лютого 1943 р. сотня під командуванням Перегійняка здійснила успішний напад на районний центр м. Володимерець. Гарнізон німецьких військ, що містився у місті, незважаючи на перевагу своїх сил, зазнав невдачі. Переможці одержали велику кількість різної зброї і трофеї. Окрилені цим успіхом бійці сотні Перегійняка успішно вели бої і протягом наступних днів. Але 22 лютого 1943 р. доля змінила повстанцям. У тривалому бою біля с. Висоцьке повстанці зазнали поразки, а їх командир Перегійняк загинув.
Дізнавшись про місце знаходження німецької зброї в селищі Оржеві, Сергій Качинський вирішив заволодіти нею, оскільки його воїни були недостатньо озброєні. В ніч з 10 на 11 березня 1943 р. сотня повстанців напала на селище, в якому, крім охоронців, змістився великий загін окупантів, поліцейських сил. Жорстокий бій тривав цілу ніч. Повстанці і на цей раз перемогли. В тяжкому бою окупанти були вибиті із селища, залишивши в ньому 60 чоловік убитими. Але і повстанці втратили 4 чоловіки вбитими, а серед них – Сергія Качинського, який керував боєм.
Навесні 1943 року вона добровільно вступила в «Чернігівську Січ», яка з наближенням фронту пішла рейдом на захід і влилася до лав УПА. На той час Галя вже була досвідченою кулеметницею, та командування УПА визначило їй іншу роль — пропагандиста крайового проводу. Звісно, що після відповідної підготовки (мабуть, тому її пригадують ветерани УПА як члена комісії з складання присяги новобранцями). Два роки з честю й гідністю служила Галя Кузьменко справі визвольної боротьби. Пізньої осені 1945-го її, змучену хворобою, захопили під час облави. Довго катували в Коломиї, далі «дали» 15 років в’язниці. Покарання відбувала на шахтах Воркути, 1957 року звільнили. Вийшла заміж за вояка УПА Ярослава Когута, який був родом із Золочівського району Львівщини, й наступного року подружжя виїхало в Україну. Жили в Бориспільському районі. 1959 року в них народився єдиний син Василь (педагог за освітою, нині живе в Донецькій області), але невдовзі чоловік помер. Значно пізніше Галина одержала однокімнатну квартиру в Києві. Померла в червні 2000 року. Пан Микола Міщенко підкреслює, що до кінця своїх днів Галина Кузьменко-Когут не сумнівалася в доцільності пройденого шляху і вірила в щасливу долю України.
Ідентифікація повстанських світлин триває, нема сумніву, що вони ховають ще немало несподіванок і цінних відомостей. Але й із уже встановленого видно: УПА — це армія всього українського народу, а не суто «галицьке явище», як це намагалася подати совєтська пропаганда, а дехто силкується подати й тепер.
Література
Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГОУ), ф. 1, оп. 22, спр. 77, арк. 52.
ЦДАГОУ. ф. 1, оп. 22, спр. 77, арк. 4.
Літопис УПА. – Т. 2. – Торонто, 1985. – 297 с.
Літопис УПА. – Т. 8. – Торонто, 1984. – 320 с.
Центральний державний архів вищих органів влади та управління (далі ЦДАВОВУ), ф. 3893, оп. 1, спр. 164, арк. 2-2а, 15-17.
Літопис УПА. – Т. 2, кн. 2. – Торонто, 1985. – 272 с.
Літопис УПА. – Т. 2, кн. 2. – Торонто, 1985. – 272 с.
Літопис УПА. – Т. 2, кн. 2. – Торонто, 1985. – 272 с.
Літопис УПА. – Т. 5. – Торонто, 1984. – 272 с.
|
