Українські січові стрільці - Історія України - Скачать бесплатно
Українські Січові Стрільці: від австрійських військових формувань до української національної армії
Початок ХХ ст. український народ зустрів розрізненим і несформованим. Хоча сторічний період національного відродження і трансформації дав свої плоди. Особливо відчувалися вони в Австро-Угорській імперії, де українців визнавали за окремий народ, який може творити свою самостійну політичну історію. Кульмінація формування етнічної цілісності припала на останні передвоєнні роки. Політична активність і культурно-духовне відродження українського народу доповнилися утворенням перших воєнізованих організацій січових стрільців.
У 1912 р. австрійський уряд для популяризації воєнщини звернув увагу на відродження антиросійського польського мілітаризму і дав дозвіл на створення легальних військових польських товариств. З цієї нагоди скористались українці і вже навесні 1913 р. заклався у Львові Український січовий союз, а згодом, було затверджено Статут Українських січових стрільців на чолі з В.Старосольським та Д.Катамаєм. Організація поділялась на два напрямки: УСС-І – студенти і УСС-ІІ – робітнича та селянська молодь. Всього існувало 96 організацій. З самого початку в товаристві не було ідейної одностайності, а проявилися дві течії щодо шляху розвитку стрільців: самостійницько-державницька та австрійсько-лоялістична. Але в кінцевому підсумку перемогла австрофільська ідея: українські національні інтереси мали йти у фарватері австрійських.
Діяльність УСС розгорнулась на теренах Галичини і Буковини та проявилась у військово – організаційній і технічній підготовці їх членів. З 1913 р. “Cічові Стрільці I” почали видавати перший український військовий, ідеологічний журнал “Відгуки”, що популяризував гасло збройної боротьби за українську державність.
Навесні 1914 р. спільними зусиллями О.Семенюка та О.Демчука було створено “Правильник піхотинців”, у якому переклали необхідні військові команди українською мовою. “Правильник” було введено в дію 20 червня 1914 р. Він містив 17 розділів, у яких регламентувалися правила внутрішньої служби, підготовки до бою, а також методика ведення бою всіма підрозділами піхоти.
Згідно із задумами керівництва січового стрілецтва, дисциплінуючим фактором мали бути стрілецькі відзнаки та однострої. Основну відзнаку - січову стрічку синьо-жовтого кольору замінили на зручніші синьо-жовті кокарди. Розробили також спеціальний однострій, узявши за основу австрійську військову форму, оздобивши її в українських традиціях. Він став більш практичним і придатнішим для польових вправ і участі у воєнних діях.
Стараннями ватажків стрілецького руху більшість товариств були забезпечені вогнепальною зброєю. Зокрема, закуповували на військових складах неробочі гвинтівки, які місцеві умільці відремонтували. Так на початку 1914 р. “Січові Стрільці ІІ” закупили чималу кількість гвинтівок системи Верндля й кілька гвинтівок найновішої системи Манліхера.
За пропозицією К.Трильовського всі “Січі” і товариства “Січові стрільці” взяли участь у святкуванні 100-річчя з дня народження Т.Шевченка. 28 червня 1914 р. у Львові понад 10 тис. січовиків та півтисячі стрільців у одностріях пройшли маршем. Завершенням ювілею були військові вправи УСС під проводом сотника К.Гутковського. На міському майдані окремі стрілецькі відділи зі Львова, Борислава і Яворова виконали військові бойові вправи. Це був перший виступ УСС перед власним громадянством і зовнішнім світом.
Таким чином, головним завданням стрілецьких товариств протягом 1913-1914 р., стала підготовка їх членів до війни проти Росії, яка вже була очевидною.
6 серпня 1914 р. у львівській газеті „Діло” з’явилося звернення Головної Української Ради „до всього українського народу”, в якому проголошувалась необхідність утворювати полки українських добровольців під назвою Українські Січові стрільці (УСС).
Такий крок українського політичного проводу був зрозумілий, адже пролита кров і людські жертви мали, на думку українських політиків, зняти недовіру офіційної влади до українців, а в кінцевому результаті – максимально наблизити урядову українську політику до національних вимог українського населення. Політичні діячі ГУР розраховували не стільки на військові результати діяльності УСС, скільки на політичні наслідки їх існування.
Ініціатива українських політиків і масовий ентузіазм населення східної Галичини в створенні УСС застали віденські урядові кола зненацька. З військової точки зору існування такого легіону було бажане, але питання полягало в тому, де взяти кошти на озброєння. Та оскільки формування корпусу УСС йшло вже повним ходом, процес став невідворотним. У військовому міністерстві та Генштабі змушені були безпосередньо зайнятися питанням українського добровільного корпусу і, відповідно, було прийнято рішення про попередні затрати на озброєння Січових стрільців і проведення необхідної агітаційно-роз’яснювальної роботи серед населення.
В кінці серпня до Львова прибув представник військового міністерства полковник кавалерії Молік, який мав на місці проінспектувати формування корпусу УСС. Галицький намісник граф С.Коритовський не розділяв ідею українського війська, а з приїздом Моліка австрійський уряд фактично погодився на формування українського легіону чисельністю до 5 тис. осіб.
У зв’язку з швидким наступом російських військ на Львів, було затримано остаточну організацію УСС, а її центр перенесено до м. Стрий. В цей час змінюється ставлення австрійської влади до УСС. Хоч Австро-Угорщина і відчувала гостру необхідність їх використання проти Росії, проте внаслідок недовіри до українських військових частин у Відні призупинили процес утворення додаткового корпусу УСС. В Генштабі не створили з легіону УСС одноцільне військове з’єднання, а розділили його на 10 окремих загонів-сотень по 220 бійців у кожному, які займалися розвідницькою та диверсійною роботою.
Таке ставлення з боку австрійського командування викликало велике незадоволення стрільців. Ще більше масла у вогонь підлили поразки австрійської армії на східному фронті і подальше звинувачення українців у зраді.
Розуміючи марність надій на формування українського війська, восени 1914 р. відбулося військово-організаційне впорядкування легіонів УСС: створено десять сотень по 220 осіб у кожній, поділених на два куреня.
Загалом бійці підрозділів українських січових стрільців дуже добре показали себе в бойових діях у Карпатах 1914-1915 рр., відзначилися в боях за Маківку та Лисоню.
Підпільну роботу У.С.С. провели на Бескидах у Карпатах, і це все відбулося під тиском російських сил. Цей період стрілецького життя тривав коло трьох місяців, від половини листопада 1914 до половини лютого 1915 року. Стрільці мали стежити, за їх розташуванням, силою, рухами, а пізніше ця інформація передавалася вищому командуванню.
Виконуючи стежну службу, У.С.С. весь виконували також звичайну фронтову службу. Так 27 грудня сотня Будзиновського в складі 150 стрільців серед заметілі і глибоких снігів перейшла через найвищу вершину в тій околиці гору Пікуй до села Ботелка, де відбила потужний ворожий наступ. А 1 січня ця ж сотня брала участь у завзятому бою в обороні Ужгородського переходу.
Невдачі на фронті та постійні втрати території справляли негативний деморалізуючий вплив на настрої стрільців. До березня кількість січових стрільців різко скоротилась і це позначилось на стані всієї сотні.
В цей час російське командування кинуло на карпатський фронт значні підкріплення і повели завзятий наступ на півночі і південному заході від Славського. Далі січові стрільці почали втрачати свої позиції, але це не змінило стрілецького обличчя, адже карпатський похід зробив з У.С.С. справжню бойову одиницю.
Бій за гору Маківку безперечно являється однією із найяскравіших сторінок історії УСС. Наступ на Маківку російська армія почала вночі з 28-го на 29-те квітня 1915 р. Прорвавши фронт, один полк зайняв частину гори, але на противагу йому із завданням виправити ситуацію близько 6 год. для контрнаступу було направлено чотири сотні Першого куреня та майже чотири сотні Другого куреня УСС. Після одноденного бою сотні Будзиновського і Мельника відбили втрачені позиції, злагоджено діючи з сотнями Другого куреню. Перший курінь відсунув російську армію через річку Головчанку. 30 квітня після сильної артилерійської підготовки росіяни продовжили наступ на праве крило Маківки. Однак наступ виявився провальним: вони понесли значні матеріальні втрати та 173 вояки потрапили в полон. Але 1 травня російському командуванню вдалося взяти гору, незважаючи на героїчний опір сотні Будзиновського. УСС зазнали в цей день найбільших втрат: в полон потрапили кілька австрійських сотень і частина сотень Мельника й Будзиновського.
Австрійське військове командування, маючи в резерві дві сотні угорців і один курінь УСС, вирішило розпочати наступ, обстрілявши попередньо вершину Маківки, чим привело в розлад оборону росіян. Проте російські частини оборонялися близько двох годин. Через низькі бойові якості угорських сотень, Перший курінь і частина Другого куреню УСС двічі переходили в наступ, але зазнавали невдачі. Перевага УСС відносно росіян не була б помітною, якби не дії австрійської артилерії. Впродовж третього наступу УСС захопили частину гори і нарешті розбили два полки російської армії, після чого почався стрімкий відхід російських військ. Битва була виграна. Втрати УСС в бою становили: 42 вбитих. 76 поранених, 35 полонених. Успішний бій за гору Маківка та інші склали передумови для загальновійськового наступу німецько-австрійських збройних сил. Невипадково саме 2 травня німецькі війська перейшли в наступ, оборона росіян була прорвана в районі Горлиці. Російські війська відійшли на лінію річки Сан і річки Дністер.
Після невдалої спроби російських військ захопити гору Лисоню в серпні 1916 року, на цьому відтинку фронту запанувало затишшя. Але командування російської армії готувало новий наступ на даний стратегічно важливий об’єкт. Оборону Лисоні було доручено підрозділам 55 дивізії Південної австрійської армії, в тому числі й полку УСС.
Бої розпочалися вранці 2 вересня 1916 року намаганням російського командування силами 113-ї елітної пішої дивізії захопити Лисоню та розгромити 35 полк австрійських стрільців. У зв’язку з цим 1 сотню УСС під командуванням поручника Р.Сушка було вислано в наступ. Проте вночі сотня була розгромлена і росіяни зайняли Лисоню. Вранці 3 вересня пішла в контрнаступ 2 сотня поручника А.Мельника, але потрапила під надзвичайно сильний артобстріл противника і була змушена рятуватися втечею до лисонського лісу. За сотнею Мельника пішла в атаку 3 сотня четаря В.Кучабського у напрямку південної частини лісу для надання підтримки правому флангу 2-ї сотні, що було успішно виконано.
Тим часом в лісі розгорнувся завзятий бій за останні обороні позиції, втрата яких відкривала би шлях до Бережан. Але сотні УСС, зібравши навколо себе рештки інших полків, змогли стримати натиск ворога. О 9-й годині ранку в одному з ярів біля Лисоні відбувся зустрічний бій між 4-ю сотнею УСС під командуванням поручника І.Будзиновського і підрозділами правого флангу 113-ї дивізії росіян, який завершився успіхом для останніх. Росіяни захопили в полон більшість командного складу 1-го куреня.
В такій дуже загрозливій ситуації штаб кинув у бій свій останній резерв – 2-й робітничий курінь УСС. 5-та сотня, щойно прибувши на поле бою, одразу атакувала ворожі позиції і звільнила командирів 1-го куреня та залишки 4-ї сотні. Після цього 2-й курінь провів два повторних наступи, щоб відбити зайняті росіянами позиції на Лисоні, але ця спроба провалилася. Курінь, зазнавши значних втрат вбитими та пораненими, зайняв оборону на західних схилах гори. З правого флангу його прикрив 310-й угорський полк, а з лівого - вцілілі сотні 81-го угорського полку. Залишки 1-го куреню обороняли становище на Лисоні до полудня, коли їм на допомогу прийшли дві сотні баварського полку. Росіяни, які зазнали значних втрат, в той день вже не мали змоги продовжували наступ. Ворожі сторони впорядкували свої обороні позиції та приготувалися до нових боїв.
4 вересня о 6-й годині весь австрійський фронт пішов у контрнаступ. Спершу він виявився вдалим. 1-й курінь УСС зміг пробитися до передової лінії оборонних укріплень ворога біля Ценівки, а 2-му куреню майже вдалося захопити втрачені позиції на Лисоні. Але через недостатню координацію дій і стрімкі флангові атаки противника наступаючі групи змушені були відступити з великими втратами. Ввечері того ж дня австрійське командування підтягло на Лисоню важку артилерію, котра, щойно прибувши, почала обстрілювати окопи росіян. О 19-й годині почався загальний наступ піхоти, яка майже без бою здобула головні позиції ворога.
Таким чином криваві бої за Лисоню, в які росіяни кинули цілу дивізію найкращої піхоти і багато артилерії, закінчився перемогою австрійського війська. Але оборона була б набагато важчою, якби не полк УСС, що спинив наступ ворога у хвилину найбільшого ослаблення фронту. За цю перемогу УСС заплатили криваву ціну: з 44 старшин залишилось лише 16, 81 стрілець загинув у бою, 293 було поранено, 285 потрапило до ворожого полону.
Але настав 1917 р. В Росії відбулася революція, а в Україні розпочала свою державотворчу діяльність Центральна рада. Влітку 1917 р. розпочалась українізація Південно-Західного фронту. Це викликало сумніви у галичан щодо правильності орієнтації на Австрію. Багато січовиків виявили бажання воювати проти Австро-Угорської імперії для визволення підвладних їй земель. З колишніх полонених українців був створений Галицько-Буковинський курінь січових стрільців.
Захопивши владу у Східній Галичині у листопаді 1918 р., українці викликали гнів зі сторони польських політичних кіл, які фактично одразу організували бойові дії проти Західноукраїнської Народної Республіки. Лише за 3-4 дні січові стрільці з Чернівців змогли добратися до Львова, де вже точилися бої за місто. Прибувши до місця подій, УСС одразу вступили в бій. Це дещо вирівняло загальну ситуацію і підняло моральний стан захисників Львова. Але, не зважаючи на героїчну стійкість українських формувань, все ж 21 листопада довелося залишити столицю Галичини. Потрібно відзначити дивний парадокс: не зважаючи на війну, відносини між бійцями ворогуючих сторін залишалися приязними і доброзичливими. Після денних сутичок увечері і вночі українські і польські солдати разом грілись біля вогнищ і співали пісень. Але така дружба і приязнь тривала не довго. Українські військові формування змушені були покинути Львів. Місцева польська влада почала чисельні зачистки як українців, так і євреїв.
Перші бойові сутички з польськими військами показали слабкі сторони УГА і УСС. Зокрема болючою виявилася відсутність вищого командного складу армії. Керівники ЗУНР почали залучати офіцерів і генералів інших національностей, зокрема, таких як полковник Легар, майор Ерле, генерал Кравс та ін. Допомога у формуванні вищого командування поступала і з УНР. Зокрема в УГА перейшли служити генерали М. Омельянович-Павленко, О. Греков та ін.
Зміни торкнулися і організації війська. Українська Начальна Команда розділила всі військові підрозділи на три корпуси. Перший формувався на основі Північної групи військ. Основні з’єднання корпусу становили групи: V Сокальська, VІ Равська, ІХ Белзька, Х Янівська. Крім цього в корпус входили окремі частини і підрозділи спеціальних функцій і призначень. В секторі „Північний схід – південний захід” біля Львова утворювався Другий осадний корпус, куди увійшли бригади: ІІ Коломийська, ІІІ Бережанська, ІV Золочівська. Війська Південної округи були зведені у третій корпус. До нього входили: VІІ Львівська, VІІІ Самбірська та ХІ Стрийська групи.
В процесі реорганізації армії за окрему військову одиницю було прийнято курінь, що складався з чотирьох - п’яти сотень і мав свої допоміжні служби. Полки як військові частини залишалися лишень в окремих випадках, зокрема, там, де вони формувались на основі Українських Січових Стрільців. Загалом військова вертикаль становила схему: рій - чета - сотня - курінь - бригада - корпус - Галицька армія.
Отже, Українські Січові Стрільці лишили помітний слід в історії Українських Збройних Сил, одну з найбільш романтичних і найтрагічніших її сторінок. Прикладом для наслідування є любов стрільців до України, здатність на самопожертву заради здобуття незалежності свого народу.
Список джерел та літератури
1. Ботушанський В. Участь буковинців у процесі творення української державності (1918-1919 рр.) // Міжнародна наукова конференція, присвячена 75-річчю ЗУНР. 1-3 листопада 1993 р. Івано-Франківськ, 1993. – С. 8-9;
2. Буркут І. Г. А ми тую славу збережемо (з історії українських збройних сил ХХ ст.). – Чернівці: Видавництво спілка „Час”, 1992. – 73 с.;
3. Думін О. Історія легіону Українських Січових Стрільців //Дзвін. – 1991. – № 9. – С. 92 – 102;
4. Історія січових стрільців: воєнно-історичний нарис. – К.: Україна, 1992. – 346 с.;
5. Історія українського війська. – Львів: Світ, 1992. – Т.2. - 712 с.;
6. Литвин М, Науменко К. Історія Галицького стрілецтва. – Львів, 1991. – 138 с.;
7. Лозинський М. Галичина в 1918-1920 рр. – Відень, 1922. – 119 с.
8. Лазарович М. Українські січові стрільці. Національно-політична та культурно-просвітницька діяльність. – Тернопіль: Економічна думка, 2000. – 180 с.;
9.Лазарович М. Національні риси в атрибутиці українських січових стрільців // Четверта наукова геральдична конференція. Матеріали. – Львів, 1999. - С. 48 – 50;
10.Макарчук С.А. Українська Республіка галичан. – Львів: Світ, 1997. – 192 с.;
11. Попик С. Українці в Австрії 1914 – 1918 рр. – Київ-Чернівці: Золоті литаври, 1999. – 235 с.
12.Ріпецький Українське січове стрілецтво. – Львів, 1995. - 356 с;
|
