Період мирного розвитку революційного процесу в Україні - Історія України - Скачать бесплатно

Події Лютневої революції на Україні. Внаслідок повстання робітників і солдатів Петрограда самодержавний лад у Росії 27 лю­того (12 березня) 1917 р. було повалено. Усвідомивши марність опору революційним масам, цар Микола II 2 березня зрікся престо­лу. Династія Романових, що панувала в Росії понад 300 років, припинила своє існування. Того ж дня із закликом підтримати повстання у Петрограді звернулися до трудящих Києва революцій­не настроєні мешканці міста. Тут, а також у Харкові, Катерино­славі, Одесі, Миколаєві, Луганську та багатьох інших містах революційний народ роззброював поліцію та жандармерію, заареш­товував представників царських властей і натомість обирав свої органи влади — Ради робітничих і солдатських депутатів.

Протягом березня у містах і селищах України виникло не менше 170 Рад. У селах розпочалося створення Рад селянських депута­тів. Ради обиралися демократично, а тому користувалися довір'ям і підтримкою широких мас трудящих. Виборці не лише вільно й від­крито обирали своїх депутатів, а й були присутніми на засіданнях підготовчих комітетів і комісій, на установчих зборах Рад.

Але буржуазія створила й свої органи місцевої влади — так звані громадські комітети. Як правило, ініціаторами їх створення виступали гласні колишніх міських дум, великі фабриканти і завод­чики, земці-поміщики, професура тощо.

Як і Тимчасовий уряд у Петрограді, буржуазні органи влади на Україні трималися завдяки підтримці Рад робітничих і солдатських депутатів. Однак була тут і певна відмінність. Буржуазні органи влади на місцях існували і діяли в близькому оточенні революцій­них мас, відчували на собі їх безпосередній тиск і були більш залеж­ними від них. Це обумовило і більш глибокі революційні перетво­рення на місцях, ніж у центрах — Петрограді та Москві. Більше то­го, в ряді периферійних центрів, особливо робітничих, роль Рад була настільки великою, що вони здійснювали своє єдиновладдя.

Одним з таких центрів був Донбас, на шахтах, рудниках, заводах, залізницях якого працювала майже 400-тисячна армія робітни­ків. Там, де робітники могли спертися на попередній досвід рево­люційної боротьби, уже в березні 1917 р. Ради повністю заволо­діли владою. Наприклад, Рада Нелепівського рудника, на якому працювало до 10 тис. робітників, взявши владу у свої руки, насам­перед організувала постійний контроль над виробництвом, зайня­лася забезпеченням населення продовольством. І така конкретна діяльність в інтересах мас високо піднесла авторитет демократич­ного органу самоуправління.

У дні Лютневої революції робітничий клас почав відновлювати професійні спілки. Уже через чотири місяці після повалення само­державства профспілки України об'єднували майже 540 тис. чоло­вік. Кожен сьомий робітник став членом профспілок. Це — ще одне свідчення величезного потягу робітників до згуртованості, до орга­нізаційного єднання.

Особливістю тодішніх професійних спілок була їх «стрічковість». Це означало, що робітники в них об'єднувались не за виробничим принципом (коли всі робітники того чи іншого підприємства, галузі промисловості входять до однієї спілки), а за професіями. Внаслі­док цього на одному й тому ж підприємстві нерідко виникало по десять і більше професійних спілок. Так, на металургійних і маши­нобудівних заводах України, крім спілки металістів, були спілки ливарників, кочегарів, модельників зварників, електриків, моторис­тів, деревообробників, мулярів, чорноробів, конторщиків та ін.

Оскільки виявилось, що «стрічкові» профспілки не стільки об'єд­нували, скільки роз'єднували робітників кожного окремого під­приємства (заводу, фабрики, шахти, залізничного депо чи майстер­ні) , робітники і взялися за створення фабрично-заводських коміте­тів, покликаних захищати інтереси всіх робітників того чи іншого підприємства. Уже на початку березня 1917 р. було обрано завкоми на миколаївських суднобудівних заводах «Руссуд» і «Наваль». По­чав діяти завком на київському заводі «Арсенал», харківському заводі Всезагальної компанії електрики (ВЕК) та ін.

У березні — квітні 1917 р. понад 40 фабзавкомів діяло в Києві, були вони на більшості великих підприємств Одеси, а також Бахмутського, Луганського, Маріупольського та інших районів Донбасу.

На передній край знову висунулося питання про запровадження 8-годинного робочого дня, яке протягом півтора десятка років було у центрі пролетарських вимог. Коли 20 березня питання про 8-годинний робочий день було винесено на обговорення Харківської Ради робітничих депутатів, за його негайне запровадження прого­лосували 217 депутатів, проти — 18, утримався — 1. Протягом бе­резня 1917 р. подібні ухвали прийняли Ради робітничих депутатів Києва, Катеринослава, Одеси, Луганська, Миколаєва, Херсона, Полтави, Олександрівська та інших міст і селищ України.

Мирний характер подій Лютневої революції на Україні був обумовлений кількома причинами. В ім'я її перемоги протягом десятиріччя, що минуло від 1907 р., пролили свою кров повсталі робітники і революційні солдати Петрограда і Москви, віддали своє життя (гинули у в'язницях, на засланні) тисячі кращих представни­ків робітничого класу Росії та України. Не варто забувати й крива­вий механізм «прискорювача» Лютневої революції — першої світо­вої війни, в ході якої було знищено або покалічено мільйони людей праці.

Український національний рух (березень — липень 1917 р.). Лютнева демократична революція активізувала боротьбу мас трудя­щих не лише за їх політичне і соціальне, а й за національне визволення. Повалення самодержавства вони сприйняли як повну лікві­дацію царської «тюрми народів» — Російської імперії. У масах постала ідея утворення широкої автономії України в складі Російсь­кої Федеративної республіки. Домагатися від Тимчасового уряду згоди на втілення у життя цієї ідеї взялася Українська Центральна Рада — громадське об'єднання, створене 3 березня 1917 р. у Києві з ініціативи ряду українських політичних, наукових, освітніх, коопе­ративних, студентських та інших організацій. Головою ради було обрано відомого історика М. С. Грушевського — лідера Товариства українських поступовців, соціальна програма якого не відрізнялась від тієї, що була на озброєнні у російських кадетів. Стотисячна національна маніфестація на вулицях Києва 19 березня завершила­ся прийняттям ухвали про доручення Центральній Раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом. Для піднесення ваги своїх повноважень Центральна Рада 7—8 квітня скликала Ук­раїнський національний конгрес, на який запросила делегатів від губерній України, а також від Петрограда, Москви, Криму, Ку­бані, Холмщини (нині в Польщі). Тепер Центральна Рада вклю­чила до свого складу понад 800 чоловік, які представляли се­лянські, профспілкові робітничі організації, всі українські на­ціональні партії, дрібнобуржуазні партії та громадські організації інших національностей (російські есери, Бунд та ін.). За рекоменда­цією Центральної Ради почали створюватися підлеглі їй місцеві органи — так звані «українські ради» (губернські, міські, повітові), незважаючи на те, що у багатьох місцях уже діяли Ради робітни­чих, солдатських, селянських депутатів, сформовані не на наці­ональній, а на інтернаціональній основі їх учасників.

Зважаючи на піднесення патріотичних настроїв українського народу, його вимоги скасувати будь-які обмеження щодо вживання української мови, керівництво Центральної Ради підтримало заходи по запровадженню україномовної преси, уведенню української мови в школах й виникнення культурно-освітніх організацій (найбіль­ше — «просвіт»), висунуло перед Тимчасовим урядом Росії вимогу про автономію України.

Задовольнити цю вимогу Тимчасовий уряд не поспішав. Тільки спираючись на реальну могутню силу, можна було з надією на успіх вступити у переговори з Тимчасовим урядом. Дуже важливою тут для Центральної Ради виявилася підтримка з боку скликаних у Києві у травні 1917р. всеукраїнських з'їздів: військового, селянсь­кого, робітничого.

Хоч військовий з'їзд і висловився за підтримку воєнної політики Тимчасового уряду, але водночас проголосив Центральну Раду «єдиним компетентним органом», покликаним вирішувати питання, що мають «відношення до всієї України». Прийнята була й ухвала про «націоналізацію армії», тобто про формування з солдатів-українців національних полків. З добровольців, переважно замож­них прошарків населення міста і села, створювалися загони «гайда­маків» і «вільного козацтва». Таке звернення до героїчних історич­них традицій українського народу мало на меті піднести патріотичні почуття вояків новостворених збройних сил, на чолі яких став С. Петлюра.

Селянський з'їзд відбувався в обстановці дальшого зростан­ня напруженості у взаєминах Центральної Ради з Тимчасовим урядом. Двосторонні переговори М. Грушевського з О. Керенським закінчилися безрезультатно, після чого Центральна Рада обнародувала декларацію до Тимчасового уряду. В ній пропонувалося передати «українське питання» на розгляд між­народної конференції, а до того встановити на Україні владу крайо­вого комісара від Центральної Ради, а також створити у Пет­рограді при Тимчасовому уряді міністерство у справах України. Деякі делегати Всеукраїнського селянського з'їзду пішли у вимогах до Тимчасового уряду значно далі і закликали розв'яза­ти питання про національне самоврядування «за допомогою шаблі». Зрештою з'їзд ухвалив не чекати, як пропонував Тим­часовий уряд, призначених на листопад Всеросійських Установ­чих зборів, а раніше скликати Українські Установчі збори, до­ручивши їм остаточно вирішити питання про самоврядування України.

Щоб надалі закріпити за собою керівництво національним ру­хом, і зважаючи на революційні настрої широких народних мас, 10 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій перший універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення (прига­дайте з курсу історії України для 8-го класу, з яких приводів вида­валися універсали гетьманами українського козацького війська в XVII—XVIII ст.). У ньому проголошувалася автономія України, що означало крах міжнаціональної політики Тимчасового уряду, який хотів, але вже був нездатний продовжувати традиційну вели­кодержавну шовіністичну політику царизму, не мав сили зупинити наростаючий український національний рух. «Не відокремлюючись від усієї Росії, не розриваючись з російською державою,— писалося в універсалі,— нехай український народ на своїй землі має право сам розпоряджатися своїм життям... Всі закони, якими повинен встановлюватися лад тут, на Україні, мають право видавати тільки наші українські збори; ті ж закони, якими встановлюватиметься лад по всій Російській державі, повинні видаватися всеросійським пар­ламентом».

Проголошення автономії України з піднесенням було зустрінуто її громадськістю. Відгукнулася на цю подію статтею В. І. Леніна «Україна» газета «Правда». У ній прямо вказувалося, що «ні один демократ не може також заперечувати права України на вільне відокремлення від Росії: якраз беззастережне визнання цього пра­ва одно тільки й дає можливість агітувати за вільний союз українців і великоросів, за добровільне з'єднання в одну державу двох на­родів. Якраз беззастережне визнання цього права одно тільки спроможне розірвати на ділі, безповоротно, до кінця, з проклятим царистським минулим, яке все зробило для взаємовідчуження на­родів, таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією» (Ленін В. І. Повне зібр. творів.— Т. 32.— С. 333— 334). Тут же В. І. Ленін нещадно затаврував шовінізм щодо Украї­ни як з боку діячів Тимчасового уряду, так і з боку угодовців — есерівсько-меншовицьких лідерів Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету Рад.

На угодовський шлях у ставленні до Тимчасового уряду стало й керівництво Центральної Ради. У соціальній політиці ніякої незгоди між ними не існувало — вони обстоювали непорушність приватної власності.

Політична боротьба в умовах двовладдя (квітень — ли­пень 1917 р.)- Єдиною партією, яка відверто стала опозицією Тим­часового уряду, була більшовицька. Якщо на час виходу з підпілля після перемоги Лютневої революції у більшовицьких організаціях України нараховувалось трохи більше 2000 членів, то на середину літа їх кількість зросла до 33 000. У партію Леніна йшли самовіддані борці за народні інтереси, бо в тодішніх умовах одержати більшо­вицький квиток означало зробити мужній крок. Адже на партію, яка відверто показувала масам антинародність Тимчасового уряду, у шаленому галасі «оборонців» виступала за припинення ненависної війни, взяла курс на соціалістичну революцію, навалилися всі сили реакції зливою брехні і наклепів. У яких тільки «гріхах» не звинува­чували більшовиків: «зраді революції», «розколі її сил», «запродан­стві», «шпигунстві» тощо.

Особливо багато зусиль прикладалося до того, щоб підірвати авторитет В. І. Леніна серед робітників і всіх трудящих. Та ніякі засоби боротьби з більшовиками успіху не мали. ЗО червня 1917 р. газета «Правда» опублікувала лист слюсаря Олександрівського рудника при станції Микитівка у Донбасі В. Стожка. «Ленінці! Ленінці! — кричать нам,— писав він,— за те, що ми проводимо на рудниках контроль. А ось дивіться самі, чому ми ленінці: адмі­ністрація скорочує виробництво вугілля, посилаючись — то того нема, то іншого. Нам довелося перевірити. І що ж, з труднощами (нам увесь час перешкоджали інші фабриканти), але ми знайшли і чавун, і ліс, і т. п.— і виробництво вугілля тепер збільшилось...

Особисто Леніна ми не знаємо, але що говорить — знаємо. Він говорить те, що нам треба, він допомагає нам».

7 травня 1917 р. друкований орган ЦК РСДРП(б) «Правда» опублікувала «Проект наказу при виборах делегатів до Рад робіт­ничих і солдатських депутатів». Тут вказувалося, що, тільки пова­ливши владу поміщиків і капіталістів, можна покінчити з грабіж­ницькою війною, що вся влада має належати Радам, що всі землі повинні перейти безоплатно до селян, що робітники повинні встано­вити робітничий контроль над виробництвом тощо. Цей документ негайно передрукували більшовицькі газети Харкова, Катериносла­ва, Києва. Робітники України обговорювали його на своїх зборах, мітингах і клали в основу наказів своїм депутатам. Вимагаючи 25 травня перевиборів складу міської ради, катеринославські робіт­ники мотивували це тим, що необхідно «освіжити Раду і влити в неї нові революційні сили, відкликавши тих з Ради, які досі не проявили себе достатньою мірою стійкими борцями в революційній роботі Ради».

Протягом травня — червня 1917 р. у багатьох містах на Україні були проведені часткові, а подекуди й повні перевибори міських і губернських Рад. Вони стали діяти рішучіше. Так, третій з'їзд Харківської губернської Ради селянських депутатів, який відбувся ЗО—31 липня 1917 р., прийняв платформу, яка висувала завдання дбати про те, щоб «трудовому народу можна було на пільгових умовах користуватися приватновласницькими землями»; домагати­ся проведення «такої земельної реформи, яка виставлена в програмі есерівської партії». Проте у найважливіших питаннях революції (про державну владу, війну, землю, робітничий контроль тощо) більшість Рад продовжувала залишатись на угодовських позиці­ях. Вони підтримували контрреволюційний курс Тимчасового уряду, який після розстрілу багатотисячної демонстрації трудящих Пет­рограда З липня 1917 р. зосередив всю владу в своїх руках. Дво­владдя закінчилося.

По всій країні, включаючи й Україну, встановилося єдиновладдя буржуазного Тимчасового уряду та його органів на місцях. Лідери Рад слухняно пленталися у хвості контрреволюційної буржуазії. Власті Тимчасового уряду на Україні організували погром; і закриття більшовицьких комітетів, редакцій, друкарень. Більшо­вицьку літературу вилучали із складів, клубів, бібліотек і спалюва­ли. Ці репресивні заходи не засуджувались керівництвом Цен­тральної Ради, більше того, після розстрілу липневої демонстрації воно навіть надіслало Тимчасовому урядові телеграму із запевнен­нями у цілковитій підтримці. Робітничі маси висловлювали публічні протести, ухвалювали на своїх мітингах резолюції із засудженням контрреволюційних дій Тимчасового уряду та його місцевих орга­нів. Такі збори відбулися на великих підприємствах Харкова, Кате­ринослава, інших міст України.