Розвиток міст і ремесла Київської Русі - Історія України - Скачать бесплатно

товарними позиками та "дарами", склад яких визначали США; 2) звичайними кредитами під малі проценти; 3) у вигляді доларової "зумовленої допомоги" в обмін на національну валюту за офіційним курсом. Нею розпоряджалися інші країни для розвитку внутрішньоєвропейської торгівлі. У 1950 p. ця система була замінена Європейською платіжною спілкою.

Фонди згідно з планом Маршалла розподілялися між країнами не за потребами в інвестиціях, а відповідно до стану платіжного балансу щодо доларової зони. Товари надавалися в розпорядження урядів. Гроші, отримані від їх продажу, надходили в національний банк на спеціальний рахунок (так звані еквівалентні фонди). 95% цих фондів повинні були належати країнам-учасницям, але витрачалися під контролем Адміністрації економічного співробітництва в Європі. Частина їх йшла на оплату сировини, яку вивозили США.

Програма відбудови Європи була виконана. Довоєнного промислового рівня було досягнуто на початку 50-х років. Еквівалентні фонди доповнили внутрішні ресурси капіталів європейських країн. Стабілізувалася система міжнародної оплати. Європейські країни використовували свій потенціал зростання без обмежень. Посилився державний контроль за економікою. Створення ОЄЕС стало імпульсом до європейської інтеграції. Однак значення допомоги за планом Маршалла для різних країн не було однаковим. Найкраще реалізувала його можливості ФРН.

Радянський Союз відмовився від допомоги за планом Маршалла, оскільки США відкинули його вимоги. По-перше, кожна країна мала самостійно визначати свої потреби в допомозі та її форму. По-друге, СРСР вимагав розмежувати країни-союзники, нейтральні та колишніх противників. Допомога Німеччині повинна бути тісно пов'язана з проблемою репарацій. Історики та економісти не однозначно оцінюють неприйняття Москвою плану Маршалла. Безумовно, що його реалізація була б конструктивним підходом до розв'язання повоєнних господарських труднощів. Однак поширеним є твердження, що американська допомога в умовах боротьби з комунізмом, що вже розпочалася, планувалася так, щоб поставити СРСР в умови, коли він змушений буде сам відмовитися від участі у плані Маршалла.

Етапом інтенсивного індустріального піднесення економічно розвинених країн світу стали 50—60-ті роки. Прискорилися порівняна з міжвоєнним періодом темпи економічного зростання.

Промисловість була провідною галуззю господарства. При всій різноманітності її розвитку в різних країнах структурні зміни відбувалися переважно в одному напрямі. Вичерпування національних родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної нафти, підвищення ефективності використання палива зумовили повільні темпи розвитку, скорочення у ВВП частки добувних галузей. Випереджаючими темпами розвивалося виробництво електроенергії та газопостачання. Значення обробної промисловості зростало. Зменшилася частка "старих" традиційних галузей — текстильної, харчової, взуттєвої. Середньорічні темпи приросту їхньої продукції становили відповідно 2,9%; 2,6%; 3,5%. Швидко розвивалися галузі, що визначали технічний прогрес, насамперед хімічна промисловість, її виробництво в 1970 p. порівняно з 1948 p. зросло майже в 9 разів. Розпочався перехід на нафтогазову сировинну базу. Це зумовило розвиток нафтохімічної промисловості. Друге місце за темпами розвитку займала електротехнічна галузь. Провідна роль, як і раніше, належала машинобудуванню, однак його традиційні галузі перебудовувалися. Зростало виробництво продукції верстатобудування, технологічного і транспортного обладнання. Виникли нові галузі: аерокосмічна, радіоелектронна (виробництво ЕОМ, систем автоматизації). Якщо в 1938 p. металообробні галузі давали 1/5 всього виробництва обробної промисловості, то на початку 70-х років — 2/5.

Істотні зміни відбулися у співвідношенні продукції легкої та важкої промисловості. Якщо на початку XX ст. у загальній вартості продукції обробних галузей переважали товари легкої промисловості, в 30-х роках між продукцією цих галузей встановилася рівновага, то з середини 50-х років важка індустрія почала лідирувати. У 1953—1968 pp. обсяг виробництва важкої промисловості зріс у 2,4, легкої — в 1,9 раза. їхнє співвідношення в загальному обсязі виробництва обробної промисловості в середині 60-х років становило, %: в середньому в економічно розвинених країнах — 65,6 і 34,5; в Західній Європі — 63 і 37; у США — 67 і 33.

Японія досягла середнього рівня західноєвропейських країн у середині 70-х років.

Отже, протягом 50—60-х років відбувався процес вирівнювання індустріального розвитку країн. Перебудова господарських структур відбилась у зміні структури населення. Зросла частка найманих робітників у загальній чисельності промислових працівників, %:

Інтенсивність динаміки та структурних зрушень національного господарства економічно розвинених держав визначалася досягненнями науково-технічного прогресу, який активізувався в середині 50-х років. Наука перетворилася на безпосередню продуктивну силу. Відбулися істотні зміни у техніці, яка охопила такі види трудової діяльності людини: технологічну, транспортну, енергетичну, контрольноуправлінську. Почали широко застосовуватись автоматичні системи машин. З'явилися нові матеріали, натуральна сировина замінювалася штучною. На грунті фундаментальних відкриттів виникли нові технології — лазерна, плазмова тощо. Зароджувалась інформаційна революція.

За таких умов виробництво не могло існувати без постійного використання наукових досліджень і конструкторських винаходів, тому постійно зростали витрати на науководослідні та дослідно-конструкторські розробки (НДДКР). З'явилися науково-виробничі комплекси. Це були територіальні об'єднання корпорацій з науково-дослідними лабораторіями, створені та фінансовані державним і приватним капіталом для випуску нової продукції. Майже в усіх країнах (крім Японії) держава асигнувала половину витрат на НДДКР. У 1970 p. її частка у витратах монополій становила у США — 43,1 %, Японії — 2 % , ФРН — 18,2 %, Франції — 32,8 %, Великобританії — 31,8 %. Значні кошти вкладалися в аерокосмічну, електротехнічну, приладобудівну, хімічну промисловість, транспортне машинобудування. У цих галузях зосереджувалось понад 80% вчених, інженерів, техніків. Значна увага приділялася фундаментальним дослідженням. Головне місце в НДДКР належало виготовленню нових видів продукції, поліпшенню їхньої якості. У зв'язку з "холодною війною" значна частина коштів витрачалася на воєнні цілі. Структуру витрат на НДДКР у 1970 p. характеризують такі дані:

Розвиток національних господарств визначався значним зростанням капітальних вкладень. Якщо їх частка у ВНП економічно розвинених держав світу у передвоєнні роки становила в середньому 15,4%, то в 1970 p. вона досягла в Японії — 29, ФРН — 24, Великобританії — 21, Франції — 26, США — 14%. США втратили перевагу в сфері капіталовкладень у господарство. У 1950 p. рівень їх в Японії, Великобританії, Франції, ФРН, Італії був вдвоє менший, ніж у США, а в 1972 p. перевищував їх на 48%.

Змінилася технологічна структура капіталовкладень. У 60-х роках переважали інтенсивні чинники розвитку економіки (51—67%). Основні витрати йшли не на розширення виробничих площ, а на модернізацію, автоматизацію виробничих процесів. У 1970 p. у США витрати на машини, обладнання становили 74% валових капіталовкладень у господарство, в обробній промисловості — 81 %. У ФРН це співвідношення становило відповідно 78 і 82 % Третина цих коштів йшла на впровадження засобів контролю за виробничими процесами, інформації, управління.

Зросли капітальні вкладення у невиробничу сферу: освіту, фахову підготовку, науку, медицину. У 1968 p. частка їх у структурі всіх капіталовкладень становила в США— 76,6 %, ФРН — 56,6, Франції — 53,3, Великобританії — 61,2 %.

Важливим структуротворним чинником було зростання рівня концентрації, централізації виробництва і капіталу, монополізації.

У господарстві економічно розвинених країн світу існують державний і приватний сектори. Головними формами організації бізнесу є власна справа, товариство, корпорація. За кількісними характеристиками перші дві форми в 50—60-х роках становили 80—90 % всіх підприємств, але їх частка в промисловому виробництві не перевищувала 10—20%.

У повоєнні роки зросла економічна могутність монополістичних об'єднань. Це був період злиття та поглинання фірм різних галузей господарства. Цей процес охопив великі корпорації. Так, у США у 1968 p. втратили самостійність 12 компаній з капіталом понад 250 млн дол. Визначальним чинником концентрації виробництва і капіталу був технічний прогрес. Мінімальний капітал для створення сучасної корпорації досяг сотень мільйонів доларів.

У США процес злиття був пов'язаний насамперед з диверсифікацією виробництва. У країнах Західної Європи, Японії значна роль належала конкуренції, особливо з американськими монополіями.

У 50—60-х роках масовим стало явище виникнення транснаціональних корпорацій — монополій, що створювали за кордоном власні або спільні виробничі філії. До середини 70-х років у світі діяло близько 100 тис. таких корпорацій. Особливо швидко вони утворювалися в обробній промисловості:

Зросла кількість міжнаціональних монополій, в яких об'єднувалися капітали різних економічно розвинених держав: "Ройал датч-Шелл", "Юнілевер", "Агфа-Геверт", "Данлоп-Піреллі". Укладалися угоди про співробітництво між монополіями різних країн.

У багатьох економічно розвинених країнах великим власником була держава, їй належало 15—25% національного багатства країн. Держава стала значним виробником і споживачем промислової продукції та послуг. Так, у 1970 p. частка держави у виробництві ВНП становила у ФРН 35 %, Італії — 37, Японії — 21, США — 10,2 %. Однак у США державі належить провідне місце серед економічно розвинених країн щодо закупівлі в національному продукті (31—32%), у споживанні промислових товарів і послуг. Так, у 1968 p. держава придбала 87% продукції авіаракетної промисловості, 40% радіоелектронної апаратури, 35% виробництва чорної і 22% кольорової металургії.