Ірано-Іракська війна 1980 - 1988 і позиції СРСР, США і ООН - Історія Всесвітня - Скачать бесплатно
Іран у 70-і роки ХХ ст. став однією з впливових політичних і економічних сил у міжнародних справах Азії. Він перетворився у важливий військово-політичний фактор не лише в регіоні Перської затоки, але і на Близькому і Середньому Сході в цілому. Вихід Ірану на передові позиції в міжнародних відносинах у регіоні був наслідком значного зміцнення його військово-економічного потенціалу.
Крах шахського режиму в результаті іранської революції 1978-1979р. суттєво сколихнув систему зв'язків, встановлену Сполученими Штатами з країнами "третього світу". Випадання Ірану - однієї з найважливіших ланок воєнно-стратегічного ланцюга глобальної політики США на Середньому Сході - значно підірвало позиції імперіалізму в ключовому для його "життєвих інтересів" регіоні.
Шахська доктрина "орієнтованої на Схід" оборонної політики готувала Іран до ролі регіонального центру сили, "охоронця стратегічних воріт в Індійський океан", "гаранта миру і стабільності" в районі Перської затоки. Режим, що прийшов на зміну шахській владі в Ірані, проголосив свою власну політику. У посланні від 11 лютого 1980р. з нагоди першої річниці іранської революції імам Рухолла Хомейні декларував: "В ісламі немає національних кордонів; ісламська революція не має географічних кордонів, і буде продовжуватися до повної перемоги пригноблених народів; поки іслам не переможе в усьому світі, боротьба буде продовжуватись... сьогодні час крові і загибелі за священну справу".
Висунуте найбільш впливовими колами шиїтського духівництва гасло боротьби за перемогу "всесвітньої ісламської революції" ускладнило відносини Ірану з сусідніми державами - Афганістаном, Бахрейном, Кувейтом, Оманом, Іраком, Йорданією, Саудівською Аравією й іншими. У післяреволюційному Ірані склалася обстановка, коли ідеологічний вплив шиїтського духівництва на Ірак і інші країни виявився ніби продовженням гегемоністських тенденцій шахського режиму. Взаємини Ірану з Іраком уже до вересня 1980р. досягли вибухонебезпечної стадії. Іракський уряд вирішив першим почати воєнні дії проти Ірану розраховуючи на швидкий успіх. 17 вересня 1980р. президент Іраку Саддам Хусейн оголосив недійсним ірано-іракську угоду 1975р. про кордони між двома країнами.
Ірано-іракська спільна угода була підписана 6 березня 1975р. в Алжирі шахом Ірану і заступником голови Ради революційного командування Іраку Саддамом Хусейном за посередництвом алжирського уряду. Було вирішено провести остаточну демаркацію сухопутних кордонів на базі Константинопольського протоколу від 1913р. і протоколів комісії з встановлення кордонів від 1914р.; визначити кордон по річці Шатт-ель-Араб по тальвегу; забезпечити безпеку і взаємну довіра по лінії кордону.
Виконуючи рішення керівництва Іраку про повернення усіх іракських територій, війська Іраку вступили на територію Ірану.
В основі ірано-іракського конфлікту, що спалахнув 22 вересня 1980р. і переріс майже у восьмирічну війну з Іраком, лежали не стільки взаємні прикордонні претензії двох сусідніх країн (через Шатт-ель-Араб та ін.), а більш глибинні причини, зокрема, історично сформовані домагання Ірану, з одного боку, і арабських держав, Іраку в тому числі - з іншого, на сфери впливу в регіоні Перської затоки (названої арабами Арабською затокою).
Характерно в цьому відношенні висловлювання "Дейлі телеграф" від 25.09.1980р. У коментарях про початок Іраком війни з Іраном було підкреслено, що Саддам Хусейн мав намір принизити режим Хомейні і раз і назавжди ліквідувати загрозу підривної діяльності Ірану серед іракських шиїтів. Саддам Хусейн керувався також бажанням "зробити Ірак пануючою державою в регіоні Перської затоки", тобто зайняти місце, яке при шаху займав Іран.
Аналізуючи події початку ірано-іракського конфлікту, можна прийти до висновку, що воєнні дії були викликані взаємною пропагандою сунітського і шиїтського толку, що розгорнулася в Іраці та Ірані: з одного боку - для скинення "несправедливих" (сунітського толку) режимів в Іраці, Саудівській Аравії й інших арабських державах, а з іншого боку - прагненням Іраку завдати привентивний удар по Ірану з метою ослаблення ідеологічної експансії шиїтського духівництва. Не виключено, також, як писала в жовтні 1980р. ліванська газета "Аш-Шааб", що розпочата між Іраком і Іраном війна влаштовувала відомі кола Вашингтона, що були зацікавлені у взаємному ослабленні цих двох країн і в тому, щоб відвернути увагу Іраку від протиборства з Ізраїлем.
Що стосується Ірану, то для його релігійного керівництва іракське вторгнення в Іран, за висловлюванням імама Хомейні, було "божою благодаттю". Війна з Іраком згуртувала різнорідні політичні угрупування партії для відбиття іракської агресії.
Бойові дії між Іраном і Іраком, як вже відзначалося, почалися 22 вересня 1980р. Збройні сили Іраку, переборюючи порівняно слабкий опір іранців, розгорнули широкий наступ. Спочатку частини іракської армії досить легко просувалися вперед, зайнявши територію в кілька тисяч квадратних кілометрів. Було зайняте місто Хорремшехр і майже цілком оточений іранський порт Абадан. У перші тижні боїв бомбардуванням з повітря піддалися обидві столиці, різні об'єкти, у тому числі військові й економічні. Обидві сторони наносили удари по нафтопромислах.
З просуванням іракської армії вглиб країни опір іранців зростав. Іранському керівництву вдалося створити замість деморалізованої дореволюційної шахської армії практично нові збройні сили. У їхній склад увійшли Корпус стражів ісламської революції, з'єднання і частини реорганізованої регулярної армії і підрозділу басиджів - релігійних ополченців.
Уже восени 1981р. нові збройні сили приступили до широкомасштабних наступальних операцій, Іранці взяли на озброєння теорію "джихада" - священної війни з "невірними". Джихад і шахедат (жертовність в ім'я аллаха), стверджував Хомейні, - вищий сенс життя мусульманина; готовність до самопожертви, загибель на фронті в боротьбі з невірними - зразок моральних якостей і прямий шлях шахида в рай.
У квітні - травні 1982р. іранські війська звільнили Хорремшехр і вийшли до ірано-іракського кордону. Переміщення воєнних дій на іракську територію значно додало завзятості іракській армії, що володіла до того ж перевагою в бойовій техніці, артилерії і повною перевагою в повітрі. По підрахунках західних військових експертів, до кінця липня іракська авіація мала в своєму складі близько 300 бойових літаків, у тому числі 130-140 сучасних винищувачів-бомбардувальників проти тридцяти в Ірану. Однак, Тегеран, сподіваючись насамперед на перевагу в людських ресурсах і нову закупівлю бойової техніки, продовжував дотримуватись концепції війни "до переможного кінця". За станом на грудень 1986р. Іран провів більше двадцяти наступів, але жодне з них не виявилося вирішальним. Склалася патова ситуація. Війна продовжувала уносити по обидва боки все нові і нові жертви, послабляючи усе більше Іран і Ірак.
Великими були негативні наслідки ірано-іракського конфлікту і на міжнародній арені, зокрема, в русі неприєднання в арабському світі. Сирія і Лівія виступили на ідтримку Ірану, а Йорданія, Саудівська Аравія, Єгипет підтримали іракську сторону. На стороні Іраку виступали також Судан, Марокко, Туніс, ЙАР, Кувейт, Бахрейн, Катар, ОАЕ й Оман. Однак у цьому багатоголосому хорі тон задавали Ер-Ріяд, Амман і Каїр. Розбіжності між арабськими країнами по ірано-іракському конфлікту призвели до розколу в єдиному антиімперіалістичному таборі.
З часом свого розвитку ірано-іракський конфлікт усе більше втрачав характер місцевого значення, в нього втягувалися могутні сили світової політики. Тут, треба насамперед сказати про США, що зосередили влітку 1987р. у Перській затоці й Індійському океані величезну військово-морську армаду, прагнучи контролювати і направляти події в потрібному їм напрямку. Безпосередні вигоди від ірано-іракської війни одержав також союзник США Ізраїль, що використовував ірано-іракський конфлікт для нагнітання напруженості і відволікання увагисвітового співтовариства від його експансіоністської політики в регіоні. Розкол серед арабських країн розв'язав руки Ізраїлеві.
Ведуче місце в розміщенні політичних сил у Перській затоці і вцілому на Близькому і Середньому Сході зайняла Саудівська Аравія, що після істотного ослаблення у війні Ірану й Іраку стала відігравати провідну роль у регіоні, спираючись на свою фінансову могутність. Створюючи, усякого роду фонди розвитку і банки, у яких основний капітал належав саудівцям і громадянам арабських князівств, Саудівська Аравія впливала на діяльність таких міжнародних організацій, як ОІК, Ісламський банк і інших. У 80-і роки в цих організаціях у Саудівської Аравії з'явився конкурент в особі ИРИ, що на відміну від шахського Ірану вимагала розширення представництва в них шиїтів. Шиїти заперечували право саудівців бути охоронцями святих місць ісламу і навіть стали вимагати проголошення Мекки і Медини відкритими містами.
Іран по території, населенню і матеріальним і фінансовим ресурсам перевершує Ірак у кілька разів. Однак накопичені Іраком до війни нафтодолары, можливість одержувати зброю з ряду країн, субсидії в сумі більше 100 млрд. доларів, надані Іракові Саудівською Аравією і деякими іншими арабськими державами, допомогли Багдаду устояти в затяжній і виснажливій війні. Що стосується Ірану, то його життєстійкість і здатність вести тривалу війну пояснювались комплексом різнопланових причин. Це, насамперед, фінансова міць, значний арсенал зброї, отриманої від США, а також інших країн Заходу ще в часи шаха, здатність Ірану продовжувати експорт нафти навіть в умовах воєнних дій, заважаючи в той же час Іракові використовувати вузьку горловину Ормузської протоки для вивозу його нафти.
Загрузнувши в трясовині безперспективної війни, Ірак став зміцнювати свої зв'язки із Саудівською Аравією, Йорданією і деякими іншими арабськими країнами, що виступали в його підтримку. Ці країни надавали Іракові широку допомогу, особливо фінансово-економічну. Арабські монархічні режими регіону, використовуючи військові і фінансово-економічні ускладнення Багдада, наполегливо, але безуспішно, намагалися трансформувати іракський режим і якомога тісніше залучити його до координації дій у регіональних і міжнародних справах.
Кількаразові спроби, що починалися міжнародним співтовариством, врегулювати ірано-іракський збройний конфлікт, схилити Іран і Ірак до припинення воєнних дій, довгий час не давали позитивних результатів.
18 липня 1988р. Іран, нарешті, визнав резолюцію № 598 Ради Безпеки ООН. Головною причиною різкої зміни позиції Ірану слід вважати військові і економічні ускладнення, що виникли в країні. У результаті стратегічного наступу іракських військ у квітні-липні 1988р. Ірак повернув усю територію, що втратив за чотири попередніх роки війни. Іракські війська вийшли по усьому фронту за державний кордон. Військові успіхи Іраку були безпосередньо пов'язані з його значною перевагою в озброєнні. Воно було триразовим у важкій артилерії і танках, п'ятиразовим – у ВПС.
Економіка Ірану переживає в цей період великі труднощі, доходи від експорту нафти значно впали: у 1987р. Іран одержав від продажу нафти не більше 11 млрд. доларів, що ускладнило проблему придбання Іраном зброї. Так, у 1987 р. Іран зміг виділити на військові потреби лише близько 9 млрд. доларів. Цієї суми було недостатньо для ведення наступальних операцій, Іран не зміг перейти в наступ восени 1987р. і взимку 1988р., як це планував Генеральний штаб іранської армії. Наприкінці липня 1988 р. почалися переговори між Іраном і Іраком за посередництвом ООН. 20 серпня набуло чинності рішення про припинення вогню на ірано-іракському фронті. Розблокування конфлікту, що почалося, слідом за Женевською угодою по Афганістану, призвело до поліпшення світового політичного клімату й означало важливий крок у напрямку оздоровлення обстановки в регіоні Близького і Середнього Сходу.
Розблокування ірано-іракського конфлікту відбувалося складно. Із самого початку воєнних дій, ООН починала зусилля з метою врегулювання конфлікту мирними засобами. 23.09.1980р. Генеральний секретар ООН К.Вальдхайм направив керівникам Ірану й Іраку звернення, у якому призвав їх утриматися від усіх збройних акцій і вирішити суперечку мирними засобами. Ірак у відповідь висунув три умови припинення війни: Іран повинен визнати його домагання на Шатт-ель-Араб і спірну територію в районі Мусіана і повернути арабським країнам три острови в Перській затоці - Великий і Малий Томб і Абу-Мусу. 28.11.1980р. Рада Безпеки ООН на екстреному засіданні одноголосно прийняла резолюцію № 479, що закликала Іран і Ірак утриматися від подальшого застосування сили, і зажадала від них прийняття послуг посередників для врегулювання конфлікту. Одночасно резолюція призивала всі інші держави виявляти стриманість і не робити будь-яких дій, що могли б мати наслідком розширення конфлікту.
29.09.1980р. Саддам Хусейн заявив, що Ірак відгукнеться на заклик Ради Безпеки до закінчення воєнних дій і посередницьких зусиль, якщо Іран також прийме цю резолюцію. Однак голова іранського меджлісу Хашемі-Рафсанджані заявив, що "не може бути і мови про мир чи компроміс" з Хусейном, тому що він "продажний злочинець".
30 жовтня Рада Безпеки знову розглянула ситуацію, що склалася в зв'язку з ірано-іракською війною і закликала сторони врегулювати конфлікт шляхом політичного діалогу. 12 листопада Генеральний секретар ООН призначив відомого політичного діяча, голову соціал-демократичної партії Швеції Улофа Пальме своїм спеціальним представником для сприяння врегулюванню ірано-іракського конфлікту. У тому ж місяці У.Пальме побував в Ірані та Іраці для з'ясування позиції обох країн.
Надалі У.Пальме ще тричі (у січні, лютому і червні 1981р.) відвідав Тегеран і Багдад, де провів з керівниками воюючих країн серію переговорів. У ході цих переговорів Іран висунув три умови припинення війни: беззастережний вивід іракських військ з іранської території, виплата Іраком компенсацій за збитки, нанесені Ірану, визначення і покарання агресора. Ірак відкинув їх і, таким чином, посередницька місія У.Пальме закінчилася безрезультатно.
4.10.1982р. на прохання Іраку було скликане засідання Ради Безпеки. На ньому була прийнята резолюція № 522, у якій знову містився заклик до воюючих сторін до негайного припинення вогню, виводу військ до міжнародно визнаних кордонів. Однак Іран відмовився визнати законність резолюції на тій підставі, начебто Рада Безпеки займає проіракську позицію. До того ж головою Ради Безпеки в той момент був представник короля Йорданії – держави, глава якої, за оцінкою іранців, був "помічником Саддама в агресії проти Ірану".
31.10.1983р. Рада Безпеки прийняла резолюцію № 540, що уповноважила Генерального секретаря ООН продовжувати посередницькі зусилля з метою мирного врегулювання конфлікту і знову закликала воюючі сторони утриматися проти будь-яких дій, що загрожували б світу і безпеці, а також екології в районі Перської затоки. Навесні 1985р. Генсекретар ООН Перес де Куельяр направив керівникам Ірану й Іраку листа, в якому призвав їх прийняти посередницькі зусилля з метою досягнення миру. Однак Іран відкинув ці пропозиції, наполягаючи на задоволенні своїх колишніх вимог.
У лютому 1986 р. питання про ірано-іракський конфлікт знову обговорювалося на засіданнях Ради Безпеки. Ірану та Іраку знову було запрпоновано негайно припинити усі воєнні дії на суші, на морі та у повітрі, і відвести війська до міжнародно визнаних кордонів.
До врегулювання конфлікту докладали зусиль Рух неприєднання, Організація ісламської конференції (ОІК), ООП, а також Алжир і ряд інших держав. Причиною невдачі посередницьких місій, що починалися в рамках ООН і інших міжнародних організацій, довгий час була повна несумісність позицій сторін, що брали участь у конфлікті.
Нарешті 20 липня 1987 р. Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію № 598, у якій зажадала від Ірану й Іраку негайного припинення вогню, всіх операцій на суші, на морі й у повітрі, відводу військ до міжнародно визнаних кордонів, і направлення групи спостерігачів ООН для здійснення припинення вогню, відводу військ і спостереження. Вона зажадала звільнення військовополонених і негайного повернення їх на батьківщину після припинення операцій відповідно до Женевської угоди від 12.08.1949р. Резолюція, з огляду на позицію Ірану, передбачила створення спеціального органу по визначенню винуватця конфлікту.
Резолюція № 598 породила надії на врегулювання тривалого конфлікту. Уперше за всю свою історію Рада Безпеки одноголосно прийняла подібного роду документ, що передбачав не лише принципи врегулювання, але і механізм їхнього втілення в життя.
Ірак прийняв цю резолюцію. Іран же відкинув її як у цілому, так і по всім принципово важливим та ключовим пунктам, причому його основний аргумент полягав у тому, що "при розробці формулювань резолюції...думка Ісламської Республіки Іран не враховувалася". Іран вважав, що "резолюція відбиває іракську формулу врегулювання конфлікту і, таким чином, не може вважатися збалансованою, об'єктивною, всеосяжною і здійсненною" /лист постійного представника ИРИ в ООН від 02.08.1987р. Генеральному секретарю ООН/.
Заперечення Ірану по головним пунктам резолюції були наступними. Пункт 1 резолюції, вимагав негайного припинення вогню, і відводу військ воюючих сторін до міжнародно визнаних кордонів. Іран був згодний на припинення вогню, але лише після прийняття відповідними комісіями ООН рішень (про які говориться в резолюції № 598) по визначенню агресора, по з'ясуванню збитків, розміру репарацій і т.д.В основі позиції Ірану лежала теза про те, що він є жертвою агресора, а Ірак - агресором. Така постановка питання була неприйнятна для міжнародного співтовариства, оскільки неможливо точно визначити момент початку війни. Неупереджений аналіз показує, що кожна із сторін несе відповідальність за початок бойових дій. Саме тому Рада Безпеки в документах, що стосуються ірано-іракської війни, уникала терміну "агресор".
По-різному трактувалося Іраном і Радою Безпеки і підняте у пункті 1 питання про "міжнародно визнані кордони", до яких повинні були бути відведені війська воюючих сторін. Захопивши частину території Іраку, Іран не визначив своєї позиції у відношенні поняття "міжнародно визнані кордони". Як видно, це було пов'язано з тим, що він прагнув зберегти свободу дій для того, щоб вирвати максимальні поступки в Іраку на стадії двосторонніх переговорів, особливо в питанні по репараціях.
Розбіжності, у позиціях Ірану й ООН виявилися також по пункту 7 резолюції, що стосується збитків від війни. Хоча, Іран надавав великого значення визначенню масштабів збитків і розмірів військових репарацій в загальному комплексі проблем, які необхідно вирішити для припинення війни, він жорстко поєднував це питання з оголошенням Ірака агресором і стороною, винною вконфлікті.
Істотні розбіжності між позиціями Ірану й ООН були пов'язані з тим, що Іран вимагав, щоб Рада Безпеки зайняла чітку позицію, яка б засуджувала "нарощування присутності й активізацію військових провокацій США в Перській затоці", а також порушення Сполученими штатами резолюції № 598. Це вимога Ірану викликала невдоволення у Вашингтоні, що проявилося, зокрема, у виступі Р.Рейгана 02.09.1987р., у якому президент США погрожував введенням всеосяжних санкцій проти Тегерану.
У листі постійного представника ИРИ в ООН на ім'я Генерального секретаря ООН від 02.08.1987р. містилася різка критика "присутності американських ВМС і активізації військових провокацій США в Перській затоці", що трактувалося як явне порушення пункту 5 резолюції № 598. У листі стверджувалося, що США є головним порушником резолюції, розробленої і прийнятої по їхній же ініціативі. Крім того, у ньому висловлювалась невдоволеність пасивністю Ради Безпеки, що не реагувала на порушення резолюції № 598 Сполученими Штатами. "Усі ці події, насамперед порушення пункту 5 резолюції через активізацію військової присутності США в цьому районі, - говорилося в листі, - зробили негативний вплив на можливості Генерального Секретаря прийняти на підставі пункту 8 резолюції заходи для зміцнення безпеки і стабільності в регіоні".
Представник Ірану запропонував наступні дії щодо врегулювання конфлікту і забезпечення безпеки в Перській затоці: прийняття обома сторонами зобов'язання не нападати на торгові судна; вивід іноземних військ з цього регіону; строге дотримання нейтралітету всіма прибережними державами, особливо Кувейтом.
Далі в листі робилося поєднання питання про закінчення війни з питанням про безпеку в басейні Перської затоки: “Лише при відновленні спокою в Перській затоці можна сподіватися на проведення позитивних політичних дій у відношенні інших аспектів конфлікту”. Зміст цього поєднання полягав у тому, що, оскільки Ірак доповнив сухопутну війну "танкерною війною", щоб зробити економічний натиск на Тегеран і змусити його сісти за стіл переговорів, Іран, у свою чергу, вимагає в якості головної попередньої умови початку переговорів, припинення "танкерної війни" у Затоці. Говорячи про "танкерну війну", варто мати на увазі важливий момент, пов'язаний з міжнародним аспектом цієї проблеми. "Танкерна війна" призвела до інтернаціоналізації конфлікту. У нього виявилися втягнуті нові і не тільки регіональні, але і зовнішні сили. Як відомо, на прохання Кувейту, що звернувся на початку 1987 р. до п'яти постійних членів Ради безпеки ООН, СРСР і США силами своїх ВМС сприяли безпеці транспортування кувейтської нафти.
Що стосується відношення Ірану й Іраку до резолюції № 598, то воно було таке: Іран - за припинення вогню після завершення роботи комісії ООН по визначенню країни-агресора; Ірак - за негайне припинення вогню, до початку роботи зазначеної комісії. Іран - за розрядження напруженості в Перській затоці (відповідальність за цю напруженість Тегеран покладав на США й Ірак) до врегулювання проблем власне ірано-іракської війни; Ірак - за розрядження напруженості вЗатоці після врегулювання проблем, породжених ірано-іракською війною.
Таким чином, довгий час не вдавалося знайти компромісні шляхи врегулювання тривалого конфлікту. Однак, як вказувалося вище, важкі поразки на фронті і катастрофічний стан економіки змусили Іран пійти на прийняття резолюції № 598.
Варто мати на увазі, що ірано-іракські відносини багато десятиліть, та й у ході війни, ускладнювалися боротьбою обох сторін з курдським повстанським рухом за незалежність у рамках і іракської, і іранської держави. Це були малі війни в ході великої війни між Іраном і Іраком. Доти, доки не будуть припинені ці малі війни, Іран і Ірак мають важелі тиску один на одного. З огляду на це, Іран може спробувати дестабілізувати обстановку в Іраці за допомогою курдської опозиції, Рада революційного командування Іраку оголосила у вересні амністію тим учасникам курдського опозиційного руху, що здадуть зброю в місячний термін.
Підводячи підсумки, можна сказати, що процес врегулювання ірано-іракського конфлікту почався в умовах дуже складної і заплутаної дипломатичної боротьби, що є результатом зіткнення інтересів регіональних і зовнішніх сил. Зрушення в ірано-іракських відносинах у бік їхнього поліпшення в значній мірі обумовлені зменшенням напруженості в радянсько-американських відносинах, що зробило позитивний вплив на регіональні відносини, призвівши до розв'язання ряду туго затягнутих вузлів регіональних конфліктів.
Позиція США стосовно війни Іраку з Іраном
Революція 1978-1979р. в Ірані, як вже відзначалося, завдала нищівного удару по сформованій у період правління президента США Р.Ніксона американській стратегії в країнах "третього світу", моделлю розвитку якого вважався Іран. Крах шахського Ірану, одного з підтримуваних США "центрів сили" на Близькому та Середньому Сході, поставив перед Вашингтоном задачу перегляду американської стратегії за кордоном. Результатом такої переоцінки було те, що замість опори на "регіональні центри сили" у вигляді Ірану і відмовлення від прямого збройного втручання в периферійних зонах ("Доктрина Ніксона"), США зробили ставку на безпосередню військову присутність у "вибухонебезпечних регіонах", зокрема, у Перській затоці й Індійському океані ("Доктрина Картера").
До нарощування військової присутності на Близькому і Середньому Сході й у зоні Перської затоки США приступили, керуючись, насамперед, своїми військово-політичними й економічними цілями. Близький і Середній Схід - це головний нафтовидобувний район капіталістичного світу, від якого багато в чому залежить стабільність країн Європи, Японії і самих США. Виходячи з цього, Вашингтон оголосив район Перської затоки сферою своїх "життєвих інтересів".
Ставка Вашингтона на військову силу як на метод вирішення своїх неполітичних проблем, що проявилася в зв'язку з антишахською революцією в Ірані, одержала "теоретичне" обґрунтування в концепції "трьох зон", висунутій наприкінці 1980р. помічником президента США З.Бжезинським. Відповідно до цієї концепції, США мають "життєво важливі" інтереси в трьох зонах необхідних "для виживання США". Третьою зоною проголошувався Близький і Середній Схід, у якому необхідно "нарощувати американську військову присутність".
У цьому зв'язку і варто розглядати створення американських військових сил "швидкого розгортання", "Центрального командування збройних сил США" (Сентком), нових військових баз за кордоном і т.д. Міністр оборони США Уайнберг офіційно підтвердив, що "сили швидкого розгортання" і Сентком "автоматично орієнтовані на нафтопромисли".
Вплив ірано-іракської війни на середньосхідну стратегію США проявився, насамперед, у тому, що останні стали в більшому ступені орієнтуватися на військово-силові концепції, що передбачають можливість безпосереднього втручання Вашингтона у випадку виникнення кризових ситуацій. Військовий механізм США перебудовували з таким розрахунком, щоб він був готовий до розгортання операцій у віддалених районах світу. Щоб створити основу постійної військової присутності в зоні Перської затоки, США прийняли ряд заходів, що розширюють і закріплюють американську військову присутність у цьому районі на багато років. Зокрема, ці дії передбачали створення нових військових баз і залучення нових партнерів у сферу впливу США. Була досягнута домовленість з урядами Ізраїлю, Сомалі, Оману, Кенії й інших країн про розміщенняна їхніх територіях нових американських баз. Звертав на себе увагу новий підхід США до проблеми баз - перетворення їх лише в склади озброєння, які можна швидко використовувати в умовах кризових ситуацій без подразливої і дорогої постійної присутності там значних військових контингентів.
Ірано-іракська війна викликала глибокі зміни в розміщенні політичних сил на Близькому і Середньому Сході. Вона призвела до розколу арабського світу, що було використано союзником США - Ізраїлем для розв'язання чергової агресії проти арабських країн - цього разу в Лівані, проти Палестинського руху опору, ліванських національно-патріотичних сил, а також сірійських військових підрозділів, що знаходилися в Лівані за рішенням Ліги арабських держав.
Ірано-іракська війна сприяла консолідації консервативних арабських режимів, відвернула Ірак і інші арабські країни від боротьби з Ізраїлем. Вона підірвала єдність національного фронту стійкості і протидії й інші прогресивні сили Близького і Середнього Сходу. США і їхні союзники по НАТО разом з консервативними режимами цього регіону використовували ірано-іракський конфлікт для підриву прогресивних тенденцій розвитку в Іраці, і, у кінцевому рахунку, для ослаблення обох воюючих сторін, для нарощування своєї військової присутності в регіоні і нагнітання напруженості в цьому і без того вибухонебезпечному районі земної кулі.
Разом з тим ірано-іракська війна прискорила рух доцентрових тенденцій у Перській затоці, що виразилося в створенні Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ). Політична консолідація арабських держав регіону об'єктивно набула в той період антиамериканської спрямованостї, чому в чималому ступені сприяли акції США, що викликали роздратування навіть своїх союзників в арабському світі (воєнно-стратегічний союзз Ізраїлем, вторгнення Ізраїлю в Ліван, бомбардування Лівії і, нарешті, "Ірангейт").
Військово-політичний контроль над зоною затоки, встановлений США, гарантував їм подальше вкладення нафтодоларів з країн регіону в американську економіку, забезпечував посилення залежності цих країн від імпорту американської зброї, а також комплектуючих і запасних частин у якості однієї з гарантій безперебійного надходження нафти з Перської затоки. Крім того, встановлення на постійній основі військової присутності США в Затоці створювало умови для посилення прямого американського втручання, зокрема, для будівництва військових об'єктів на території країн Перської затоки з наступним використанням їх збройними силами США.
Військове й економічне проникнення США в район Перської затоки, зокрема, у 80-і роки, здійснювалося, головним чином, по трьох напрямках: нагнітання напруженості і прискорення тим самим гонки озброєнь; розвиток зв'язків з країнами Затоки; нарощування прямої військової присутності США. На початку 80-х років США ввели в басейн Затоки великі військово-морські сили. Сили швидкого розгортання в 1983р. нараховували 300 тис.чоловік, а до 1989р. планувалося довести їхній особовий склад до 450 тис., а в надзвичайних умовах - до 600 тис.чоловік.
Можна виділити три фази в американській політиці під час ірано-іракської війни. У першій фазі США дотримувались політики нейтралітету, тому що ситуація була незрозумілою і заплутаною. Їхня головна увага тоді була зосереджена на Близькому Сході, де обстановка різко ускладнилася в зв'язку з вбивством А.Садата в Єгипті, підписанням з Ізраїлем спільного меморандуму про стратегічний альянс і агресією Ізраїлю в Ліван.
В другій фазі (з кінця 1982р. до "Ірангейта") США перейшли від політики нейтралітету до таємної військової допомоги Ірану. На той час у Вашингтоні переконалися, що перебуваючі у влади в Тегерані кола покінчили з лівими силами, допомагають афганській збройній опозиції і виявляють антирадянські настрої, тобто можуть бути використані в інтересах політики США.
Третя фаза почалася в зв'язку з "Ірангейтом", коли таємне стало явним (з 1986р.), Секретні постачання зброї в Іран без відома Конгресу й органів виконавчої влади викликали бурхливу реакцію в США. На цьому етапі США змушені були офіційно заявити про припинення військової допомоги Ірану. "Ірангейт" завдав чуттєвого удару по престижу США.
У цілому можна констатувати, що США отримали в умовах ірано-іракської війни значні дивіденди: їм вдалося зміцнити свої політичні і воєнно-стратегічні позиції в регіоні, одержати нові пільги в Омані, Сомалі, Кенії, підсилити свою військову присутність в Затоці. Успіхом США була, також та обставина, що центр конфліктної ситуації на Близькому і Середньому Сході перемістився з арабо-ізраїльської конфронтації в Перську затоку й дещо відвернув увагу світової громадськості від близькосхідної кризи.
Говорячи про стратегічну лінію США у війні в Затоці, варто враховувати вплив на неї їхнього головного союзника в регіоні - Ізраїлю. Ірано-іракська війна виявилася вигідною для Ізраїлю, тому що відвернула і розв'язала Ізраїлеві руки для проведення тут його експансіоністської політики.
Одночасно Ізраїль і проізраїльські кола в США продовжували тиснути на американську адміністрацію для створення її політиці в Перській затоці проіранского лоббі. Ізраїль усіма засобами прагнув не допустити припинення ірано-іракської війни призбереженні нинішнього керівництва Іраку. Особливе занепокоєння в Ізраїлі викликало кількісне і якісне посилення іракських збройних сил, як фактора, що несе в собі потенційну загрозу зміни балансу сил в арабо-ізраїльському конфлікті.
Ірано-іракська війна і позиція СРСР
Радянський Союз виступав за якнайшвидше припинення війни між Іраном і Іраком. Він неодноразово вносив пропозиції, спрямовані на ослаблення напруженості, що виникла в районі Перської затоки, і забезпечення безпеки всіх розташованих там країн. У 1980р. Радянський Союз висунув план нормалізації політичної обстановки в районі Затоки. Він запропонував тоді США, Китаю, Японії, іншим зацікавленим державам домовитися про наступне: не створювати в цьому районі іноземних баз; не розміщувати там ядерної зброї; не застосовувати чи погрожувати застосуванням сили проти країн регіону; не втручатися в їхні внутрішні справи, поважати статус неприєднання, обраний державами Перської затоки, невтягувати їх у військові угрупування за участю ядерних держав, поважати суверенне право держав цього району на їхні природні ресурси; не створювати там будь-яких перешкод чи погроз нормальному торговому обміну і судноплавству.
Зусилля по припиненню ірано-іракської війни СРСР додавав невпинно протягом усіх восьми років війни. У Москві і у столицях цих двох воюючих держав, у ході обміну думками про ситуацію в регіоні, радянська сторона наполегливо рекомендувала негайно припинити війну. СРСР прийняв найактивнішу участь у виробленні резолюції № 598 Ради Безпеки ООН від 20.06.1987р. і сприяв прийняттю її обома учасниками збройного конфлікту. Він вітав припинення вогню на ірано-іракському фронті (з 20 серпня 1988 р.) і вступ сторін у прямі переговори один з однимза посередництвом Генерального секретаря ООН Переса де Куельяра. Як відзначалося в заяві уряду СРСР від 22.08.1988р., "відбулася подія, що відкриває шлях до закінчення довгої кровопролитної війни. Цього давно чекали народи Ірану й Іраку і всі ті, хто щиро прагне до ліквідації вогнищ напруженості, до встановлення світу і стабільності в районі Середнього Сходу".
Переговори, розпочаті Іраном і Іраком 25 серпня 1988р. у Женеві на рівні Міністрів закордонних справ, прийняли затяжний характер. Вони проходили під егідою Генерального секретаря ООН і мали на меті вироблення угоди, що дозволила б зняти взаємні претензії і відновити на ірано-іракському кордоні мир і спокій. Але переговори не привели до конкретних результатів. "Каменем спотикання" виявилися, з одного боку, вимоги Ірака очистити, у першу чергу, водний шлях по річці Шатт-ель-Араб в Перську затоку від затонулих кораблів і забезпечити свободу навігації, а з іншого боку - вимога Ірану негайно вивести іракські війська з окупованої ними іранської території площею 259 кв. миль (1000 кв. км). Іранці наполягали також на праві інспектувати іракські суда в Ормузській протоці до відводу іракських військ з іранської території.
Склалася тупікова ситуація. Ні Іран, ні Ірак не йшли на поступки. Ірак відкинув можливість відводу своїх збройних сил з іранської території до довоєнних кордонів, як це було передбачено резолюцією Ради Безпеки ООН по припиненню вогню доти, доки Іран не гарантує безпеки навігації для іракських судів у Перській затоці. Офіційний представник Іракув лютому 1989р. заявив: “Ми будемо тримати свої війська на іранській території, тому що припинення вогню - перший пункт резолюції № 598 - повинний мати на увазі очищення річки Шатт-ель-Араб, а це питання дотепер не вирішене”.
Таким чином, ірано-іракські суперечки протягом трьох років блокували досягнення прогресу на переговорах, що проходили за посередництвом Генерального секретаря ООН то в Женеві (на рівні міністрів закордонних справ), то в Нью-Йорку (на рівні заступників міністрів закордонних справ чи послів двох країн). У результаті резолюція № 598 Ради Безпеки довгий час залишалася невиконаною. Армії двох країн займали позиції, що визначилися на момент припинення вогню, і не відходили на свої колишні, довоєнні кордони.
Відмовлення Ірану й Іраку пійти на взаємні поступки в питаннях про розчищення русла ріки Шатт-ель-Араб, забезпеченні свободи судноплавства в Затоці і виводі іракських військ з іранської території, спричинив за собою невиконання й інших умов, що складалися з десяти пунктів плану політичного врегулювання конфлікту. Так, наприклад, надовго затяглося вирішення питання про звільнення і репатріацію більше 100 тисяч військовополонених, утримуваних обома сторонами (70 тис. полонених в Ірані і 50 тис. - в Іраці).
Напружена обстановка на ірано-іракському фронті зберігалася до початку ірако-кувейтської кризи. Керівництво Ірану продовжувало активно готувати армію до нових бойових дій, оснащувало її сучасною зброєю, закупленою за кордоном. Іракське керівництво, намагаючись представити себе світовій громадськості поборником якнайшвидшого політичного врегулювання збройного конфлікту з Іраном, не виключало, проте, можливості нового військового конфлікту із сусідом і твердо мало намір зберігати перевагу в авіації, танках, артилерії й іншій бойовій техніці. СРСР, що був нейтральною й одночасно дружньою країною по відношенню і до Ірану, і до Іраку, постійно докладав зусиль для досягнення всеосяжного мирного врегулювання конфлікту. У 1989р. СРСР запропонував своє посередництво в досягненні взаємоприйнятного рішення тривалої суперечки. У Тегерані, Багдаді і Москві стали проводитися двосторонні зустрічі відповідальних представників трьох країн, у
|
