Архив опросов
Ваш пол?
У вас за окном сейчас:
я люблю:
Я:

МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов Webalta Уровень доверия



Союз образовательных сайтов
Главная / Рефераты / Історія Всесвітня / СРСР 1964-1991 рр


СРСР 1964-1991 рр - Історія Всесвітня - Скачать бесплатно


1. Авторитарна командно-адміністративна система управління

та її негативний вплив на суспільно-політичне життя

У жовтні 1964 p. на пленумі ЦК КПРС відбулася зміна партій­ного керівництва СРСР. Замість М.Хрущова першим секретарем ЦК партії був обраний Л.Брежнєв, при керівництві якого роль партапарату в державному житті ще більше посилилась. У той же час Л.Брежнєв, зміцнюючи своє становище, продовжував здійсню­вати політику підтримки радянської олігархії, гарантуючи їй ста­більне існування. Поворот у політиці, що розпочався після жовтне­вого пленуму ЦК партії, означав повернення до консервативних, певною мірою просталінських позицій. Але ця тенденція виявила себе не відразу. На перших порах були виправлені деякі, як їх називали — "волюнтаристські", хиби попереднього, хрущовського керівництва. Проте незабаром стало ясно, що висунутий Л.Брежнє­вим лозунг "стабільність" насправді означав відмову від будь-яких спроб здійснення радикальних змін, що цілком задовольняло кон­сервативні керівні сили, які вперто трималися за освячені тради­ціями привілеї.

"Брежнєвський період" історії України — період часткової реанімації командно-адміністративної системи сталінського зразка, період застою та одночасно — пошуку прогресивними силами шляхів суспільного оновлення.

На рубежі 60—70-х років Радянський Союз, а разом з ним й УРСР як повністю інтегрована в цю централізовану державу рес­публіка вступили у період історії, за яким затвердилася назва "зас­тій", що тривав до середини 80-х років.

Брежнєвський неосталінізм супроводжувався в Україні окре­мими репресіями проти інакомислячих, перш за все поборників національної свідомості, суверенності. Несміливі та непослідовні спроби першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста захистити еконо­мічні і культурні інтереси республіки від союзного центру керів­ництво ЦК КПРС сприйняло негативно. З приходом до влади в Україні нових керівників (В.Щербицький та ін.) знову розпочало­ся цькування прибічників відродження української державності.

Негативну роль у збереженні командно-адміністративної сис­теми управління відіграли догматизм в ідейно-теоретичній сфері, апологетика існуючого порядку, видавання бажаного за дійсне. Теоретичною базою завищеної оцінки стану суспільства стала концепція розвинутого соціалізму, висунута XXIV з'їздом КПРС як альтернатива утопістським теоріям безпосереднього будівництва комунізму.

Положення про будівництво розвинутого соціалістичного сус­пільства було закріплено в Конституції СРСР 1977 p., де йому давалося таке визначення: "Це — суспільство, в якому створені могутні продуктивні сили, передова наука і культура, в якому постійно зростає добробут народу, складаються дедалі сприятливіші умови для всебічного розвитку особи". Риси розвинутого соціа­лізму перелічувалися й в Конституції УРСР 1978 p.

Широкомовні заяви про досягнення розвинутого соціалізму багато в чому не узгоджувалися з реальним життям. Командно-адміністративна система управління гальмувала прогресивний роз­виток суспільства, негативно впливала на всі сфери соціально-економічного, політичного і культурного життя.

Непослідовною виявилася й зовнішня політика СРСР. Так, у 60- ті та 70-ті роки Радянський Союз виступив як один з ініціаторів політики "розрядки", взяв участь у Гельсінському процесі (1975 p.). У зазначеному руслі миролюбної політики у міжнародних відноси­нах брала участь й УРСР, використовуючи свої конституційні права в цій сфері. Вона була членом ООН, деяких її спеціалізованих установ, організацій, комісій, комітетів і конференцій, входила до складу багатьох міжнародних організацій — Дунайської комісії. Міжнародного бюро виставок. Міжнародного Червоного Хреста та ін., була учасником понад 100 міжнародних договорів. Разом з тим основні напрямки зовнішньополітичної діяльності КПРС і Радян­ської держави, практика її реалізації, як і раніш, визначалися ідеологією конфронтації, твердженням про неможливість тривалого співіснування соціалізму і капіталізму, а тим більше їх широкої та глибокої взаємодії задля розв'язання глобальних проблем. Звідси випливає намагання підтримувати революційне орієнтовані суспі­льні сили, особливо в країнах так званого "третього світу", що призводило до розпалювання регіональних конфліктів. Один із прикладів зазначеному — введення радянських військ в Афганістан у 1979 p. У той час міжнародна атмосфера різко "похолодшала". Радянська командно-адміністративна система застосовувала силові методи й щодо союзників по соціалістичному табору: припинення Радянським Союзом "відлиги" у 1968 р. в Чехословаччині за допо­могою військ Організації Варшавського договору.

Командно-адміністративна система управління згубно вплива­ла на економіку країни. Разом з тим не можна заперечувати, що в рамках цієї системи все ж робились окремі спроби розв'язання деяких економічних проблем. Правда, це вдавалося лише тоді, коли економіка розвивалася на екстенсивній основі. У вересні 1965 р пленум ЦК КПРС прийняв спеціальну постанову "Про поліпшення управління промисловістю, удосконалення планування і посилення економічного стимулювання промислового виробництва", згідно з якою у другій половині 60-х років почала здійснюватись господар­ська реформа. Головна суть реформи (названої "косигінською") полягала в деякій лібералізації та демократизації господарської системи*. Створювались науково-виробничі об'єднання, виникали нові галузі промисловості (роботобудування, мікроелектроніка та ін.), робилися спроби більш гнучкого планування. Реформа благо­дійно впливала на розвиток народного господарства. Восьму п'яти­річку (1966—1970 pp.) було успішно завершено, а всі наступи-п'ятирічні завдання розвитку народного господарства вже не вико­нувались. До початку 70-х років екстенсивні методи зростання економіки в основному вичерпали себе, в той час як науково-тех­нічна революція, що розгорнулася в світі, вимагала переходу до інтенсивних методів підвищення продуктивності праці, науково-технічного прогресу. Зберігання ж командно-адміністративних ме­тодів управління з їх надмірною централізацією та жорсткою регла­ментацією відіграло виключно негативну роль в цій сфері. Система виявилась несприйнятливою до нових форм управління та ігнору­вала позитивні аспекти реформи, які мали місце.

В умовах високих цін на нафту і газ на світовому ринку радянська країна робила ставку на розширення продажу сировини. Проте в розвинутих країнах швидко відбувався процес створення енергозберігаючих технологій, що викликало зменшення попиту на паливо і зниження світових цін на нього. Оскільки економіка УРСР входила до єдиного народногосподарського комплексу країни, то темпи занепаду в ній також набували катастрофічного характеру. За 15 років (з 1965 до 1980 р.) темпи зростання продуктивності сус­пільної праці в Україні зменшились більше ніж удвоє. Плани з більшості показників як у СРСР в цілому, так і в УРСР не викону­валися, а якість значної частини промислової продукції не відпові­дала світовим стандартам.

Важке становище склалося в сільському господарстві. Нова політика щодо села, яку намагався розробити березневий (1965 р.) пленум ЦК КПРС, виявилася в цілому неефективною, хоч і сприя­ла розв'язанню окремих проблем. Маючи родючі землі, наша країна перетворилась в лідера по закупівлі зерна за кордоном. Спроби розв'язати проблеми інтенсифікації сільського господарства як го­ловної ланки агропромислового комплексу шляхом широкого роз­витку міжгосподарської кооперації, створення агропромислових підприємств і комплексів без урахування економічних і соціальних умов господарювання на селі, особистих інтересів працівників обернулися великими втратами.

В умовах панування командно-адміністративної системи нега­тивні явища давались взнаки і в соціальній сфері. Загальмування темпів зростання економіки у сукупності із залишковими принци­пами фінансування соціальних програм відбилося на рівні добробу­ту народу. І хоча в двадцятиріччі, що розглядається, спостерігалось підвищення заробітної плати трудящих, здійснювалось житлове будівництво, надавалась безкоштовна медична допомога, проте, життєвий рівень народу в цілому залишався суттєво більш низьким, ніж у більшості розвинутих капіталістичних країн. Низький життє­вий рівень десятків мільйонів радянських людей, відсутність ефек­тивних стимулів до праці викликали процеси фізичної та соціальної деградації, наростання таких негативних явищ, як спекуляція, ко­рупція, алкоголізм, наркоманія та ін. СРСР, а разом з ним і Україна, впритул наблизилися до кризи соціально-економічної системи.

Командно-адміністративні методи управління пагубно впли­нули й на функціонування політичної системи радянського суспі­льства. її розвиток носив суперечливий і складний характер. Основною була суперечність між демократичною формою і бюрократич­ною сутністю політичної системи. Зазначене значною мірою пов'я­зувалось із замкненим характером політичної системи радянського суспільства, який полягав у тому, що вичерпний перелік усіх скла­дових елементів цієї системи визначався в конституційному поряд­ку (спочатку це була Конституція СРСР 1936 p., а згодом — Конституція СРСР 1977 р.). Так, за Конституцією СРСР 1977 p. складовими елементами політичної системи радянського суспільс­тва виступали КПРС, Радянська держава, профспілки, комсомол, кооперативно-колгоспні об'єднання, громадські організації. Згідно зі ст. 6 Конституції СРСР КПРС проголошувалась "керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його полі­тичної системи, державних і громадських організацій". Насправді це означало повне панування КПРС, точніше її партапарату, над усіма сферами життя радянського суспільства, в тому числі над державою і державними органами, громадськими організаціями як складовими елементами політичної системи. Усередині ж самої КПРС в період застою відбувалися негативні процеси, що згубно відбивалося на політичній системі радянського суспільства*. Пар­тійні лідери у деяких випадках відновлювали старі сталінські методи керівництва і управління. Як і раніш, партія діяла усередині кома­ндно-адміністративної системи управління, піднімаючись над усім, даючи незаперечні установки і команди, підміняючи державні та господарські органи і втрачаючи специфічність як політичної орга­нізації. Практично існувало змішання функцій партійних і держав­них органів, зрощення партійного і державного апаратів. Для стилю і методів партійної роботи були характерними формалізм і бюрок­ратизм, виконавчо-наказний стиль в житті партії. Однією з уразли­вих сторін у функціонуванні КПРС виявилась кадрова, політика. Імітація багатьма керівниками своїх службових функцій, підміна організаторської діяльності демагогією, поширення протекціоніз­му, хабарництва, кумівства дозволяли людям, не гідним довіри, десятки років займати високі та відповідальні посади. 70—80-ті роки були відзначені міцною стабілізацією еліти та припиненням її поповнення знизу. Система ставала замкненою і закритою. Усіляко підтримувався культ Брежнєва, зберігалась і зміцнювалась система вождізму на всіх рівнях. Славослов'я на адресу Брежнєва, розпочате ще на XXIV з'їзді КПРС, посилюється на XXV і досягає апогею на XXVI з'їзді КПРС. Культ Брежнєва вимагав підтримання певних якостей особистості, відсутність яких відшкодувалась наса­дженням суто зовнішніх аксесуарів: чотири рази Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної праці, маршал Радянського Союзу, лауреат Ленінської премії в галузі літератури, золота медаль ім. Карла Маркса, орден Перемоги тощо.

Вади в КПРС трансформувалися на усю політичну систему радянського суспільства, яка загрузла в бюрократизмі та продовжу­вала втрачати гнучкість, здатність адекватно реагувати на суспільні процеси. Негативні явища в політичній системі радянського суспі­льства, в тому числі її головному елементі — Радянській державі, затушовувалися парадними фразами про всемірний розвиток демо­кратії, що було не більше ніж демагогією. Найяскравіший приклад цьому — прийняття Конституції СРСР 1977 p. і на її основі — конституцій союзних та автономних республік. Порядок прийняття Конституції СРСР 1977 p. був витриманий в демократичному дусі. Після розгляду Президією Верховної Ради СРСР і травневим (1977 p.) пленумом ЦК КПРС проекту конституції, він був опри­люднений для загального обговорення, що тривало майже чотири місяці. В перебігу обговорення документа одержано близько 400 тис. пропозицій, але врахована була лише невелика частина поп­равок, які носили головним чином редакційний характер. Проект конституції знову обговорювався на пленумі ЦК КПРС і 7 жовтня позачерговою сесією Верховної Ради СРСР його було затверджено. Конституцію УРСР було розроблено у повній відповідності з Кон­ституцією СРСР і затверджено у 1978 p. Верховною Радою УРСР. Вихідними для змісту конституцій стали тези про те, що в країні побудовано суспільство розвинутого соціалізму і у зв’язку з цим наростає процес соціальної однорідності. Положення конституцій не враховували реалій суспільного розвитку і не відповідали їм. Більшість з них мали декларативний характер. Наприклад, в Конс­титуції СРСР відзначалося, що "вся влада а СРСР належить наро­дові". Проте в дійсності народ був відчужений від участі в управлін­ні державними і суспільними справами, а представницькі органи відтіснив апарат, який все більше бюрократизувався. СРСР був псевдонародною державою. Конституція СРСР проголошувала ши­роке коло прав і свобод громадян, присвятивши цьому окрему главу. Однак механізм реалізації прав громадян був ненадійний, а то і взагалі відсутній. Для реалізації найбільш суттєвих соціально-економічних прав, наприклад права на житло або на охорону здоров'я, явно бракувало коштів, бо у фінансуванні соціальної сфери діяв залишковий принцип.

2. Правовий статус УРСР як союзної республіки

У період, що розглядається, УРСР була складовою частиною Союзу РСР, правовий статус якої до жовтня 1977 p. визначався передусім Конституцією СРСР 1936 p. У другій половині 60-х років отримала перевагу тенденція зміцнення нейтралістських засад у багатьох сферах державного, господарського і соціально-культурно­го будівництва. Згадані процеси торкнулися передусім економіки. Як відомо, втілення в життя у 50-ті роки системи територіально-економічних об'єднань — раднаргоспів — створило можливість для більш ефективної праці. Економіка країни почала розвиватися в умовах конкуренції між підприємствами, впровадження передових технологій тощо. Раднаргоспи надавали деякий простір для ініціа­тиви, стимулів до якнайраціональнішого використання місцевих ресурсів і кадрів. Госпрозрахунок, самофінансування сприяли зро­станню продуктивності праці, підвищенню рентабельності підпри­ємств, наповненню ринку товарами, зниженню цін. Але сталий економічний розвиток республік загрожував посиленням їхньої самостійності, причому не тільки економічної, а й політичної, тобто послабленням командно-адміністративної системи. Тому бу­ли вироблені нові централізаторські підходи до керівництва еконо­мічним життям країни, намічені грандіозні програми освоєння нових, економічних районів, здійснення "новобудов століття".

Верховна Рада СРСР прийняла 2 жовтня 1965 p. закон про зміни системи органів управління промисловістю країни, згідно з яким ліквідувалися республіканські Ради народного господарства та Ради народного господарства економічних районів. В той же час створювалася велика кількість союзних міністерств і відомств, які підпорядкували собі майже всю економіку союзних республік. Цен-тралістські засади запанували і в політиці з питань технічного прогресу, капітальних вкладень, цін, оплати праці, фінансів, креди­ту, народногосподарського обліку, в системі органів управління. правоохоронних органів. Таким чином, відбувалася своєрідна коло­нізація союзних республік з боку центрального партійно-державно­го керівництва країни.

В Конституції СРСР 1977 p., а також в конституціях республік велика увага приділялась проблемам правового статусу союзної республіки.

Конституції декларували широкі права республік, що знайшло своє вираження перш за все в констатуванні наявності у союзної республіки суверенітету. В ст. 76 Конституції СРСР зазначалось:

"Союзна республіка — суверенна радянська соціалістична держава, яка об'єдналася з іншими радянськими республіками в Союз Ра­дянських Соціалістичних Республік". Сутність суверенітету союзної республіки визначалась у її верховенстві, повновладді, незалежності і самостійності щодо інших держав і суспільних інститутів внутрі­шнього та зовнішнього характеру. За республікою як суверенною державою закріплювалось право мати свою конституцію, розробле­ну і прийняту Верховною Радою республіки. Важливою ознакою суверенітету республіки було те, що вона мала право вступати у відносини з іноземними державами, укладати з ними договори і обмінюватися дипломатичними та консульськими представниками, брати участь у міжнародних організаціях (ст. 80). Головною гаран­тією суверенітету союзної республіки було закріплення за нею права вільного виходу із складу Союзу РСР. Як суверенна держава союзна республіка, поза межами, зазначеними в ст. 73 Конституції СРСР, самостійно здійснювала державну владу на своїй території.

Конституція СРСР, широкомовне заявляючи про суверенітет союзної республіки, в той же час багато уваги приділяла забезпе­ченню і гарантуванню суверенітету Союзу РСР, що практично означало консервацію централізму в управлінні державою. До гарантій союзної державності відносилися, наприклад, загально­союзне громадянство, принцип відповідності основних положень республіканського законодавства Конституції СРСР і загальносою­зному законодавству, пріоритет загальносоюзного закону в разі його колізії з республіканським законом. Стаття 73 Конституції СРСР до виключного ведення Союзу РСР відносила широке коло питань у таких галузях, як оборона, транспорт, зв'язок, енергетика та ін. Конституція СРСР передбачала бюрократичну понадцентра-лізацію в тих галузях, де це суттєво ущемляло права республік, передусім економіку і бюджет, формування народногосподарського плану. У період, що розглядається, склалась негативна практика, коли союзні органи і організації часом привласнювали повноважен­ня союзних республік, ігнорували або порушували їх права. Так, відповідно до ст. 73 Конституції СРСР найвищі органи державної влади СРСР повинні були забезпечувати єдність законодавчого регулювання на всій території СРСР, встановлювати Основи зако­нодавства Союзу РСР і союзних республік. Всупереч цьому положенню мали місце випадки, коли союзні органи державної влади приймали не Основи як основоположні загальносоюзні акти, котрі у повному обсязі регулювали ті чи інші суспільні відносини, в тому числі з питань спільного відання Союзу РСР і союзних республік, а правові акти. В діяльності союзних органів державної влади і управління траплялись також випадки, коли вирішувалися питан­ня, цілком віднесені до відання союзних республік*. В той же час Конституція СРСР не передбачала механізму, за допомогою якого республіка могла б протистояти тиску з боку загальносоюзних відомств. Замість надання союзній республіці права самій захищати власний суверенітет, Конституція СРСР фіксувала в ст. 81, що "суверенні права союзних республік охороняються Союзом РСР". Не мало реального значення й представництво союзних республік в загальносоюзних органах. Зазначене стосується такої гарантії суверенітету союзної республіки, як її право на вихід із складу СРСР, але фактично це була лише декларація. Досить сказати, що законодавчий порядок реалізації права на відділення у період, що розглядається, навіть не був розроблений.

Таким чином, правовий статус УРСР як суверенної держави в досліджуваний період в усіх сферах життя був фікцією. Тиск і диктат союзних структур, понадцентралізація управління знаходили своє відображення і в системі державного апарату, і в системі законодавства, які функціонували в Україні у другій половині 60-х — першій половині 80-х років.

3. Соціально-економічна і політична ситуація в період перебудови (1986-1991 рр.)

Перебудова була особливим, суперечливим етапом в історії суспільства і держави. З самого початку фундатори перебудовних процесів, виходячи із своїх комуністичних поглядів на суспільство, планували здійснення лише косметичних заходів. Але поступово виявилось, що замало обмежитися, хай навіть прискореними, змі­нами в соціально-економічній сфері. Слід було кардинально зміни­ти погляди на соціалізм. Проте це не влаштовувало тих, хто пере­бував при реальній владі, користуючись привілейованим станови­щем. Це зумовило відкритий чи завуальований, нерідко відчайдуш­ний опір з їх боку прогресивним починанням.

По суті перебудова виявилась типовою, з усіма притаманними їй обмеженнями "революцією зверху". Вона замишлялась як обме­жена в часі, упорядкована, суворо контрольована серія заходів. Розвиток подій, однак, швидко зламав цю надуману схему.

Політична система, що склалася у середині 80-х років, зумо­вила неминучість деяких особливостей перебудови. Зокрема, вона могла розпочатися лише у випадку приходу на вищі партійні та державні посади політиків, здатних переглянути застарілі стереоти­пи, виробити нові підходи до аналізу розвитку суспільства.

У березні 1985 р. на пост генсека ЦК КПРС був обраний М.Горбачев, наймолодший на той час член політбюро. Це було свідченням прагнення певної частини партапарату дещо модифіку­вати чинну соціально-економічну систему. Незабаром відбувся квітневий (1985 p.) пленум ЦК КПРС, на якому багато питань суспільно-економічного життя були поставлені по-новому. Був проголошений курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Проте багато із наміченого на практиці не було здійснено.

Висунута програма перетворень передбачала, зокрема, істотну перебудову організаційних структур, форм, стилю діяльності орга­нів управління. Важливим елементом цієї роботи в Україні мала стати реалізація Генеральної схеми управління народним господар­ством республіки, яку розглянула і, в основному, ухвалила Верхов­на Рада УРСР на своїй позачерговій сесії у квітні 1988 p. Схемою забезпечувалися організаційні основи для переходу від адміністра­тивно-командних до економічних методів управління, створювали­ся умови для втілення в життя Закону СРСР від ЗО червня 1987 p. "Про державне підприємство (об'єднання)".

Під час реалізації Генеральної схеми було ліквідовано 103 республіканські органи управління, здійснено передачу багатьох управлінських функцій місцевим органам, підприємствам та об'єд­нанням. Взагалі кількість працівників управління республікансько­го рівня зменшилася удвічі. Обласна ланка управління скоротилася більш як на третину, були затверджені схеми управління народним господарством областей, міст Києва та Севастополя. Згідно з нови­ми вимогами визначалися основні напрямки діяльності Ради Міні­стрів УРСР і більш досконала структура її апарату. Було ліквідовано 14 міністерств і відомств, 83 організації середньої ланки, реоргані­зовано управління галузями важкої промисловості, укрупнено 1500 підприємств, цехів, дільниць тощо.

У другій половині 80-х років було здійснено низку заходів щодо підвищення ефективності виробництва, удосконалення прог";

рамно-цільових методів планування, забезпечення управління нау­ково-технічним прогресом, створення міжгалузевих науково-тех­нічних комплексів, опорних пунктів та інженерних центрів. Під­приємства і об'єднання всіх виробничих галузей народного господарства республіки були переведені на повний госпрозрахунок і самофінансування. Ширше впроваджувалися орендні відносини, кооперативні форми господарювання. Розгорнулася робота по створенню асоціацій, концернів, малих підприємств та інших орга­нізаційних структур.

У 1989 р. в нових умовах господарювання працювали всі підприємства та об'єднання виробничої сфери республіки і частко­во невиробничих галузей народного господарства. На кінець року на орендний підряд перейшли 180 підприємств промисловості, 68 будівельних організацій, 41 підприємство роздрібної торгівлі, 35 — громадського харчування, 38 — побутового обслуговування. Значна увага приділялася ресурсозбереженню, повному включенню до го­сподарського обороту вторинної сировини і відходів виробництва.

Важливим елементом економічних перетворень в Україні ста­ли заходи щодо структурної перебудови народного господарства. Адже структура економіки, що історично склалася, тривалий час залишалася орієнтованою в основному на виробництво засобів виробництва, добування сировини й палива. На Україну припадало близько половини всього виробництва чавуну в СРСР, 40% — сталі та прокату, третина — видобутку вугілля, 60% — залізної руди тощо. Питома вага основних виробничих фондів галузей групи "А" в Україні складала на початок 90-х років 70%.

Неабиякі труднощі в розвитку народного господарства Украї­ни були зумовлені тим, що плани складалися в центрі, в Москві, республіка ж була позбавлена основних прав. 96% продукції ви­роблялося на підприємствах союзного підпорядкування, на діяль­ність яких уряд України, місцеві Ради народних депутатів не мали змоги впливати належним чином.

Скрутне становище склалося у сільському господарстві. Фон­доозброєність тут була нижчою на чверть, енергоозброєність — на 42% від інших галузей. Вкрай загострилася демографічна ситуація. За останні 15 років чисельність сільського населення зменшилась на 3, 5 млн. чоловік. У ряді регіонів України люди пенсійного віку становили половину сільських мешканців.

В Україні велися пошуки шляхів більш ефективного господа­рювання на селі. Був утворений Держагропром, з листопада 1991 p. реорганізований у Міністерство сільського господарства. З'явилися нові форми підприємств: агрокомбінати, агрофірми й агрооб'єд-нання. Були зроблені перші кроки в напрямку розвитку колектив­ного, сімейного та інших видів підряду. На кінець 1989 р. на орендному підряді працювали уже 529 колгоспів і радгоспів.

В період перебудови велика увага стала приділятися розвитку на селі особистих підсобних господарств, колективного са­дівництва, створенню афарних цехів, підприємств та організацій.

В цілому слід відзначити, що економічна реформа перших років перебудови не дала відчутних результатів. Цс було зумовлено, по-перше, тим, що сама модель реформи, сконструйована в центрі, об'єктивно призводила до розладу економічних відносин. По-друге, переведення підприємств на самофінансування в умовах відомчого диктату було руйнівним для економіки. Регламентоване згори пла­нування підштовхувало підприємства до збільшення своїх прибут­ків не за рахунок ефективності та якості роботи, а за рахунок підвищення цін. А це неминуче призводило до повного ігнорування інтересів споживача, неконтрольованого зростання грошових вип­лат на виробництві, порушення договірних зв'язків.

Від стану економіки залежала ефективність соціальних прог­рам. Ще на початку реформістських процесів планувалася розробка спеціальної програми соціальної перебудови. Передбачалося інтенсив­не нарощування виробництва товарів народного споживання й обсягів платних послуг населенню, перепрофілювання з цією ме­тою багатьох підприємств важкої промисловості, воєнно-промис­лового комплексу, зміцнення матеріально-технічної бази основних говаровиробничих галузей. Велику роль у розв'язанні соціальних проблем мали відіграти самі підприємства та місцеві органи влади.

Слід відзначити певні досягнення на цьому шляху. Так, темп приросту інвестицій, спрямованих на невиробниче будівництво, в Україні майже удвічі випередив збільшення виробничих капіталь­них вкладень. В результаті цього з'явилася можливість більш акти­вно здійснювати будівництво житла, шкіл, дитячих дошкільних закладів, лікарень. Переважна частина житла будувалася господар­ським способом. Розпочалася приватизація квартир. Здійснювались централізовані заходи щодо підвищення заробітної плати працівни­кам охорони здоров'я, соціального забезпечення, культури. Були передбачені додаткові пільги по оплаті праці у вугільній промисло­вості.

Підприємства отримали можливість підвищувати заробітну пла­ту, соціальне захищати своїх працівників за рахунок власних ресур­сів. Однак, як виявилося, цей процес мав і зворотний бік. Уряд СРСР після 1987 p. прийняв 11 постанов про підвищення заробітної плати, але без будь-якої компенсації в обсягах виробництва. За два роки (до літа 1989 p.) грошові доходи населення зросли на 105 млрд. крб. або на 23%, тобто приблизно на стільки ж, на скільки за попередні сім років. До цього слід додати неотоварені карбованці, які вже мало населення. Результатом стало те, що в Україні, наприклад, грошова маса без забезпечення товарами збільшилася на 10 млрд. крб. А це викликало різке розбалансування споживчого ринку. Поряд з цим спостерігався активний вивіз товарів за межі республіки, поширюва­лася спекуляція, запанував "чорний ринок". Усе це болісно відбива­лося на інтересах більшості споживачів, перш за все соціальне слабо захищених верств населення.

В Україні з 1 січня 1991 p. було розпочато реформу цін. Але введення нових закупівельних й оптових цін, які стосовно товарів народного споживання часто перевищували діючі роздрібні, ство­рило для більшості промислових підприємств критичну ситуацію. Це призвело до порушення госпрозрахункових відносин при реалі­зації продукції, і як наслідок — до порожніх полиць магазинів.

Довелося запровадити нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни. Цей вимушений, досить непопулярний серед народу захід не розв'язав усіх проблем.

З 1 листопада 1990 p. уряд України з метою захисту споживчо­го ринку республіки, посилення боротьби зі спекуляцією, тіньовою економікою був змушений тимчасово запровадити (до насичення ринку товарами) продаж продовольчих і непродовольчих товарів, а також продукції виробничо-технічного призначення з використан­ням картки споживача з купонами. Однак цей захід очікуваних результатів не дав.

Помітно загострилися в Україні й проблеми екології. Це було викликано насамперед тим, що на її території, а вона становила лише 2,7% загальної території СРСР, різко зросли техногенні на­вантаження, бо в республіці було зосереджено майже чверть загаль­носоюзного промислового й аграрного потенціалу*. Однією з го­ловних проблем України був і залишається Чорнобиль.

Слід, однак, зазначити, що окремі несприятливі тенденції в екології вдалося послабити, а деякі й подолати. Зокрема, незважа­ючи на постійне зростання виробництва, на 3 млрд. м було скоро­чено забір свіжої води. В умовах маловодної держави, а саме такою є Україна, це чимало. Проводилися роботи з рекультивації поруше­них у процесі господарської діяльності земель. Зменшились обсяги шкідливих викидів в атмосферу, але ситуація у багатьох містах усе ж залишалася досить складною.

У березні 1990 p. Верховна Рада України прийняла постанову "Про екологічну обстановку в республіці та заходи щодо її докорін­ного поліпшення", якою передбачалося припинити нове промисло­ве будівництво у великих містах і районах з підвищеним рівнем забруднення навколишнього середовища, вивести з експлуатації Чорнобильську АЕС, повністю припинити до 2000 p. скидання у водойоми забруднених стоків, широко застосовувати біологічні за­соби захисту сільськогосподарських культур та ін.

Отже, в період, що вивчається, в Україні, хоча й з прорахун-ками і помилками, але йшли пошуки нових шляхів і методів господа­рювання. В промисловості, сільському господарстві та соціальній сфері відбулися певні позитивні зрушення. Для розвитку економіки були характерними її дальша соціальна переорієнтація, відповідна перебудова її структури, використання досягнень науково-техніч­ного прогресу.

Поряд з цим у процесі перебудови в економіці навіть посили­лися деякі негативні тенденції. Так, середньорічні темпи приросту національного доходу знизилися до 3% проти 3,4% в кожній з двох попередніх п'ятирічок. У 1990 p. промислове виробництво зросло менш ніж на 1% при плані на рік 3,6%. Не вдалося припинити розбалансування економіки і споживчого ринку, необгрунтоване зростання цін, невиправдане збільшення грошових доходів насе­лення. На порядку денному, як і раніш, стояли гострі проблеми забезпечення народу продовольством і житлом. Низькими залиша­лися трудова дисципліна, персональна й колективна відповідаль­ність за результати праці. Підвищувався рівень злочинності.

З метою виходу з кризового становища, забезпечення підви­щення життєвого рівня народу України Верховна Рада республіки прийняла 3 серпня 1990 p. Закон "Про економічну самостійність Української РСР"*, де визначалися зміст, мета і основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, меха­нізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової системи.

Такими були основні риси суспільно-економічного життя Ук­раїни в період перебудови. Ініціатори перебудови спочатку розгля­дали її лише як метод прискорення соціально-економічного роз­витку країни.

Але вже скоро стало очевидним, що успіх економічних перет­ворень без серйозної реформи політичної системи неможливий. Для проведення такої реформи створювалися сприятливі умови, зокрема гласність, що набирали сили.

Нова політика — гласність була проголошена в січні 1987 р. на пленумі ЦК КПРС. Спочатку нерішуче, але згодом усе сміливіше в пресі, інших засобах масової інформації стали лунати критичні мотиви. У цей час лейтмотивом стало повернення "до ленінських норм" — надміфологізованої, ідеальної моделі соціалізму.

Рішенням політбюро ЦК КПРС було створено комісію з до­даткового вивчення матеріалів, пов'язаних з репресіями, що мали місце в період ЗО—40-х і на початку 50-х років. Ця комісія у лютому 1988 p. дійшла висновку про фальсифікацію справ стосовно М.Бу-харіна, О.Рикова та інших по так званому "правбтроцькистському блоку". Пізніше були реабілітовані учасники "московських проце­сів" Г.Зінов'єв, Л.Каменев та ін. Аналогічні комісії з реабілітації незаконно засуджених діячів науки і культури, військових керівників та рядових робітників і селян були створені в Києві та інших регіонах України.

В цей час багатьом людям довелося з великими зусиллями переборювати стереотипи у сприйнятті історії та сучасності.

В Україні, як і в інших республіках СРСР, після 1985 p. зажевріла надія на остаточний злам тоталітарного устрою, виникла можливість національного відродження.

Творча енергія мас після початку перебудови активізувалася. Повсюдно зростали рівень громадської свідомості людей, прагнення до пошуку нових шляхів розв'язання найрізноманітніших політич­них проблем. Керівники партійних і радянських органів, які не виправдовували довір'я людей, потрапляли під вогонь критики. Саме під тиском невдоволення мас у ряді областей республіки були змушені піти у відставку перші секретарі обкомів партії, керівники деяких державних установ і великих підприємств.

У червні 1988 p. відбулася XIX Всесоюзна конференція КПРС, де виникла пропозиція щодо можливості поєднання посад перших секретарів партійних комітетів (районних, міських тощо) зі створю­ваними посадами голів Рад. Вважалося, що це сприятиме активіза­ції діяльності народного представництва. Таким чином, передбача­лося пропустити місцевих партійних вождів через вибори, в перс­пективі альтернативних. Номенклатурний партапарат, який погодився з цим рішенням, незабаром усвідомив, чим це йому загрожує, і добився його скасування. Там же, на конференції, був оголошений проект виборчої реформи, яка містила елементи альте­рнативності, але разом з тим віддавала третину місць представ­никам від "громадських організацій", фактично забезпечивши де­путатські місця вищим партійним сановникам.

Одним з основних напрямків демократизації суспільства було визнано принципове поліпшення діяльності Рад народних депута­тів, які поєднували в собі функції законодавства, управління і контролю. Найважливішими етапами цього процесу стали вибори народних депутатів СРСР, Верховних Рад союзних республік та місцевих Рад народних депутатів.

Вибори народних депутатів СРСР відбувалися в умовах загос­трення політичної боротьби. Перед виборами демократам вдалося вивести із складу ЦК КПРС за станом здоров'я, у зв'язку з досяг­ненням пенсійного віку кілька десятків брежнєвських ветеранів. Після цього були проведені вибори кандидатів до Верховної Ради від громадських організацій, в тому числі 100 чоловік від КПРС, дещо менше — від комсомолу, профспілок, творчих спілок, вете­ранських організацій та ін. Своєрідним фільтром для "ненадійних" кандидатів мали стати окружні збори (проміжний етап у висуванні кандидатів у народні депутати), на яких більшість складали люди, підібрані партапаратом. Слід, однак, зауважити, що при загальному консервативному характері складу народних депутатів СРСР серед них виявилося чимало політиків, які виступали за радикалізацію реформ.

На І з'їзді народних депутатів СРСР, який розпочав свою роботу 25 травня 1989 p., розгорнулася запекла боротьба думок, не раз виникали протистояння, емоційні вибухи, давалася взнаки від­сутність парламентських традицій. На з'їзді були сформульовані різні підходи щодо характеру, темпів і цілей "перебудовчого" про­цесу, виникли перші ознаки майбутньої багатопартійності. У своїх виступах учасники з'їзду ставили найгостріші питання, з якими зіткнулося суспільство: політичні, економічні, соціальні, екологіч­ні, духовні. Уже з самого початку роботи з'їзду стали створюватися депутатські групи, які з багатьох проблем дотримувалися проти­лежних позицій. Першою заявила про себе міжрегіональна депу­татська група, яка виступала з позицій радикального прискорення політичних і економічних реформ. Діяльність групи, критична спрямованість виступів її лідерів поставили її в становище фактич­ної парламентської опозиції.

У Верховній Раді СРСР формувалися й інші групи, що об'єд­нали депутатів за політичними або професійними інтересами. Най-чисельніша з них — група "Союз", в центрі діяльності якої була підтримка єдності всіх республік СРСР. При цьому "союзники" для забезпечення такої єдності не виключали введення надзвичайного стану, заборону нових політичних партій, використання збройних сил в деяких районах країни.

Спочатку М. Горбачев був обраний Головою президії Верхов­ної Ради СРСР — органу, до складу якого увійшли головним чином депутати помірковано-консервативних поглядів. На початковому етапі демократизації, ліквідації пережитків тоталітаризму найваж­ливішим завданням був реальний розподіл партійних і державних органів. Під час роботи І з'їзду народних депутатів СРСР виявило­ся, що від колишньої одностайності не залишилося й сліду. На з'їздах народних депутатів, сесіях Верховної Ради СРСР її Голова був змушений усе більше виконувати функції спікера (тобто веду­чого), який виявляє позиції депутатських груп, узгоджує їх. Це значною мірою обмежувало можливість його самостійних дій. Але оскільки М.Горбачев був одночасно генсеком ЦК КПРС, він неми­нуче був змушений рахуватися із значною частиною партійного апарату, який не сприймав новоуведень останніх років.

Слід було зміцнити інститути державної влади. В засобах масової інформації почала обговорюватися ідея про введення поса­ди президента. Проте у 1989 p. ця пропозиція ше не сприймалася як така, що може бути здійсненою найближчим часом. На думку частини членів політбюро ЦК КПРС, більшості народних депутатів, президентство несумісне з принципом організації держави на базі Рад, з їх поєднанням законодавчої і виконавчої влади та принципом колективного керівництва. Але після того, як М. Горбачев підтри­мав ідею президентства, його вчорашні опоненти зняли свої пропо­зиції. Значною мірою це пояснювалося тим, що були вирішені два питання: про спосіб обрання президента і про кандидатуру на цей пост. В країнах з президентською формою правління президент традиційно обирається громадянами, які мають право голосу. Саме такий порядок спочатку і був запропонований для включення в Конституцію СРСР. Однак напередодні III з'їзду народних депута­тів СРСР (березень 1990 p.) була підготовлена пропозиція, щоб саме з'їзд, здійснивши

назад |  1  | вперед


Назад


Новые поступления

Украинский Зеленый Портал Рефератик создан с целью поуляризации украинской культуры и облегчения поиска учебных материалов для украинских школьников, а также студентов и аспирантов украинских ВУЗов. Все материалы, опубликованные на сайте взяты из открытых источников. Однако, следует помнить, что тексты, опубликованных работ в первую очередь принадлежат их авторам. Используя материалы, размещенные на сайте, пожалуйста, давайте ссылку на название публикации и ее автора.

281311062 © insoft.com.ua,2007г. © il.lusion,2007г.
Карта сайта