Німецька модель держави - корисний досвід розвитку держави для України - Історія Всесвітня - Скачать бесплатно

система. Порі, коли зарплатню виплачували двічі на день (бо за півдня марка встигала різко знецінитися), прийшов край. Зріс попит на робочі руки. Через країну пролягли широченні сучасні автобани. Налагодився випуск предметів відкладеного попиту, зросло споживання. Було створено легковий автомобіль сімейного типу з промовистою назвою “фольксваген” (“народна машина”) моделі 1938 року, яка і понині випускається і має безліч прихильників у світі, - справді народний автомобіль як за назвою, так і за своєю ціною. З’явилися в масовому виробництві перші індивідуальні телевізори, радіоли, холодильники... Але за цю ідилію доводилося платити всім, і насамперед - німецькому капіталові, національним королям індустрії, національним олігархам.

Гітлер вдягнув на капітал ошийник, намордник, поводок з шипами і привчив його до свого канчука, з яким практично ніколи не розлучався. Він силовими методами запровадив класовий мир між працею і капіталом, між роботодавцем і робітником, - у цілковитій відповідності з тим примітивним, на перший погляд, гітлерівським трактуванням соціалізму, що його осміяв Г.Штрассер як досвідчений доктринер і просто талановита й високоерудована людина, котра читала Гомера в оригіналі. В ім’я усієї нації фашизм різко обмежив капітал в його економічному егоїзмі та правах і не вагався перепідпорядковувати його можливості загальним інтересам суспільства, гарантуючи навзамін капіталові класовий мир і спокій, а робітникам навзамін за їхні сумирність, сумління і працю - високу платню і високі стандарти споживання, медичне обслуговування, соціальний захист та право на безперешкодне здобуття протягом усього життя такої освіти і в такому обсязі (і все це коштом держави), якого той чи інший індивід бажав.

Замолоду німець коштом суспільства вчився і шукав себе, а вивчившись і знайшовши своє місце в суспільстві - служив йому, щоб мати гідну забезпечену старість і повагу. Класовий мир було встановлено насамперед завдяки тому, що нацизм спромігся без експропріації власності банкірів та підприємців запрягти їх до спільного національного воза разом із тими, кого вони, і то виключно у власних інтересах, так довго визискували, неначе кровно чужих. Унормувавши апетити капіталістів, відібравши частину їхнього паю на оплату праці робітників і службовців, націонал-соціалізм догодив одразу двом богам, яким молився: і соціалізмові, і націоналізмові. Без зруйнування основ господарчого і культурного життя нації були досягнуті справедливе виробництво і перерозподіл матеріальних благ (що відповідало доктрині соціалізації суспільства) і водночас - партнерство всередині нації шляхом співпраці усіх верств на загальнонародний інтерес (що відповідало вищим інтересам нації як основи доктрини націоналізму).

Таким чином, Гітлер показав себе політиком, котрий дотримується своїх передвиборчих обіцянок. Звісно, методи, якими вони реалізовувалися на практиці, були практично ті ж самі, що й у СРСР: терор, репресії, культ особи... З тогочасної Німеччини квапилися від’їхати не тільки ідеологічні інакодумці, а й ті власники капіталів, які не бажали підпорядковуватися законам нової держави, яка проголосила себе силою над усіма силами і дотримувала дані нею публічні обіцянки. Це була перша держава, котра не забезпечувала панування одних класів над іншими і не залежала від того, який блок партій за змовою захоплював на час від виборів до виборів владу у країні, щоб використовувати її виключно у своїх егоїстичних інтересах під виглядом демократії. Влада в цій державі існувала для всіх тих німців, котрі її прийняли і визнали попри всю її примітивність і обивательську сутність. Згодом націонал-соціалізм завів Німеччину у криваву прірву, однак це було згодом, а поки що гітлерівський фашизм демонстрував такі вдалі приклади організації внутрішньополітичного життя країни і досягнення загальнонаціональної злагоди, що вони не втратили своєї актуальності й досьогодні.

Ось що пише з цього приводу І.Фест у своїй книзі ’’Адольф Гітлер’’: “Утопія про класове примирення виявилася настільки сильнішою від утопії про диктатуру одного класу над іншим, що Гітлер зумів привабити на свій бік значні загони навіть пролетаріату, який наводив жах, і включити їх до строкатого складу своїх прихильників, де були люди усіх класів, усіх категорій свідомості і майнового стану. І в цьому плані він справді відповідав своїм претензіям на роль “руйнівника марксизму”; принаймні, він відкрив вразливість марксизму і ту обставину, що цей супротивник зовсім не має на своєму боці законів історії. Як фігура соціальної революції, Гітлер, отже, становить амбівалентне явище, і його неодноразово відзначена “двоїста сутність” не виявляється ніде так виразно, як саме у цьому зв’язку. Бо не можна сказати, що революція, яка була справою його рук, відбулася нібито наперекір його намірам: революційна думка про “оновлення”, про перетворення держави і суспільства у вільну від конфліктів, по-бойовому згуртовану “народну спільноту” була домінуючою завжди (...). Та й супутні обставини націонал-соціалістичної революції, її тупа радикальність і позірно позбавлена програми всеїдність легко можуть слугувати підставою для того, щоб назвати її керівника і натхненника революціонером, оскільки з ближчої відстані майже всі процеси насильницьких перетворень виглядають “патетично кривавим шахрайством”. Тому й панування Гітлера слід, можливо, розглядати не ізольовано, а як терористичну, в певному розумінні якобінську фазу в ході тієї широкомасштабної соціальної революції, яка привела Німеччину у ХХ століття і до цього часу ще не дістала свого завершення”.

Хоч як це дивно, але скандальна за своїми засобами і напрочуд енергійна й ефективна спроба Гітлера порвати з порочним минулим хронічно відсталої Німеччини заради її оновлення і прориву в майбутнє з полону уявлень і химер ХІХ століття дістала несподіване продовження у спробі назавжди забути і Гітлера, і націонал-соціалізм з його соціальними експериментами усіма поколіннями німців повоєнної доби. Мало хто з них здогадувався і здогадується, що досвід створення держави як гаранта соціального, класового, внутрішнього миру і найсправедливішого в Європі розподілу національного багатства не урвався із закінченням короткої історії “тисячолітнього рейху”. Сучасна державна машина Німеччини - представник й оборонець інтересів усіх німців від самих же німців з їхніми суто людськими вадами та дрібноегоїстичними інтересами - походить саме з тієї варварської доби. Капітал у нинішній Німеччині приручений і видресируваний, робітничий клас забезпечений і лояльний, розрив між багатими і бідними по споживчому кошику практично відсутній і проходить лише по межі споживання товарів тривалого користування і предметів розкошів. Зарплатня німецького робітника і службовця в середньому у 2-2,5 рази вища за ту ж саму роботу, виконану в сусідніх країнах, які також мають високорозвинену економіку. Усе це - за рахунок тієї ролі держави, яку вона відіграє в Німеччині починаючи ще з тієї доби, коли стала втілюватися на практиці доктрина націонал-соціалізму як ідеології держави для всіх німців. Симптоматично було б у зв’язку з цим зацитувати окремі рядки, написані Гітлером у часи його піврічного ув’язнення в замку Ландсберг:

“Всюди і завжди повинні ми доводити, що промисловість і техніка, торгівля і ремесла можуть процвітати лише до тієї пори, поки суспільство в цілому проникнуте ідеалізмом, без якого немає і вказаного розквіту. Справжньою передумовою такого розквіту може бути не матеріалістичний егоїзм, а тільки ідеалістичний альтруїзм, готовність людей жертвувати власними інтересами в інтересах суспільства”.

“Уже з юних літ повинні ми виховувати в нашій молоді повагу до націоналізму в поєднанні цього останнього з почуттям соціальної справедливості. Тільки тоді у нас виникне народ, що складається з громадян, справді пов’язаних між собою узами спільної любові, спільної гордості, спільного усвідомлення власної непереможності”.

“Ми вбачатимемо своє завдання не в тому, щоб увічнити вплив одного суспільного класу“.

“Наша держава повинна буде за всяку ціну покінчити з теперішнім негідним ставленням до фізичної праці. (...) Наша держава судитиме про людину не по тому, яку роботу вона виконує, а по тому, якою є якість її праці”.

“...На майбутнє ми повинні відмовитися від надто великої різниці в оплаті праці. Нехай не кажуть нам, що це призведе до падіння продуктивності праці. Якби єдиним стимулом розумової праці була тільки її винагорода, то це означало б, що ми маємо перед собою найприкріші симптоми найбільшого розкладу...”

“Одним із завдань нашого руху є вже тепер проголосити таку еру, яка забезпечить кожній людині засоби для гідного існування, але водночас запровадить такі порядки, коли людина житиме зовсім не для самих лише матеріальних задоволень. Для цього, між іншим, ми провадитимемо таку політику винагороди праці, яка навіть найостаннішому рядовому робітникові забезпечить можливість вести чесне порядне життя, якщо тільки він совісно виконує свої обов’язки”.

Звісно, така політика була і залишається не до вподоби німецьким капіталістам - і колишнім, і сучасним. Нинішні капіталісти не вважають за потрібне підтримувати класовий мир у фатерланді ціною перерозподілу виключно своїх, як їм здається, прибутків, з рештою німців, працею яких ті прибутки створюються. Сьогодні капітал у Німеччині підносить голову і погрожує урядові, який підтримує перевірений курс на поєднання націоналізму і соціалізму у сфері оплати праці, соціальних гарантій і захисту німців тощо, перевести свої капітали за межі Німеччини, де платня за працю у кілька разів нижча, а податки - не такі істотні. Отож державі, яка тримається на потужній законодавчій базі та політичних традиціях і має мандат у вигляді довіри до соціал-демократів, котрі домінують у політичному житті країни, доводиться стримувати егоїзм владущих класів в інтересах усієї нації. Не завжди коректно поводяться останнім часом і робітники. Це підтвердило нещодавнє підвищення оплати праці металургів, якого ті досягли шляхом тиску профспілок на власників підприємств (хоч експерти вважали і вважають вимоги металургів економічно необґрунтованими, оскільки спаду в галузі не було, а економіка Німеччини в цілому “перегріта”). Держава і в даному разі повинна відреагувати адекватно, що й має намір зробити.

Поза всяким сумнівом, німецька держава належно реагуватиме і приводитиме інтереси праці й капіталу в гармонію заради суспільного блага. А для нас питання в іншому: коли таку саму роль виконуватимуть в Україні її власні уряд та держава? Адже успіх Німеччини, витоки якого ми сьогодні простежили, переконує в тому, що нам теж потрібна держава, яка б стала над олігархами, котрі привласнили добро усієї нації і не хочуть ставити його на службу інтересам українства. Держава, яка б зобов’язала їх згадати, чиїх батьків вони діти, якого роду, на якій і чиїй землі живуть, що мають робити для неї, для себе, для співвітчизників. Нам теж потрібна держава не взагалі, а саме така, яка б повернула нації гідність, мотивацію до праці, бажання стати гідною серед гідних і впевнено дивитися разом з кращими у краще майбутнє.

Попри всі відмінності, принципові аналогії між Німеччиною далеких 20-х і 30-х та Україною 90-х років є цілком очевидними. Отож німецький історичний досвід, очищений від патології, яка завжди супроводжує пошук оптимальних форм суспільного управління, може бути з успіхом застосований і у нас. Без націонал-соціалізму. Без фюрера. Без терору і примусу. Виключно на усвідомленні переваги, яку дають історична дистанція і добра воля. Те, що Німеччина породила в муках, Україна може здійснити швидко і гармонійно. Ім’я цьому німецькому диву - СОЛІДАРИЗМ.

Неважко переконатися, що природа солідаризму полягає не тільки і не стільки в самих законах, якими на певний момент керується суспільство. Сила солідаризму полягає в тих неписаних настановах, законах і правилах, якими суспільство коли офіційно, коли неофіційно регулює вкрай складні стосунки людей з тою ж ефективністю й обов’язковістю, що й писані закони, але там, де писані закони не діють і не можуть діяти, бо не спроможні охопити все різноманіття життя. Це, як неважко здогадатися, субстанція духовна. Це почуття духу нації, який живе у кожному, хто до неї належить.

Якщо простіше, то у відповідності до духу солідаризму нам потрібна держава, яка захистить українську націю від тих, хто поводиться з нею, як криловська свиня під віковим дубом, хто живе нею, як хробак яблуком, хто живе в ній за законом чужинця.

Потрібні нові лідери, - які не грабуватимуть останнє в державі, а керуватимуться здоровим ідеалізмом, аби вживати заходів проти тих, хто заганяє людей у злидні і кризу. Лідери, які матимуть силу протистояти численним ударам долі.

Історія ходить колами. Сьогодні у тій самій точці розвитку, що й Німеччина 20-х років, опинилася Україна.

Кризовий стан в Україні не може не породити політичного радикалізму. А радикалізм має дістати вірне спрямування. Кінцева його мета у найбажанішому для України розгортанні - це солідаризм. Ініціювати цей процес зможе навіть жменька людей, якщо вони відповідатимуть тій висловленій Кларою Цеткін характеристиці, яку було наведено вище. У цьому переконує приклад Німеччини. Українцям не менше, ніж німцям, потрібна така держава, яка виражатиме загальнонаціональні інтереси. За неї треба поборотися, бо олігархи рідко коли без примусу бувають добрими громадянами (так само як, до речі, і пролетарі, що їх нелюдські умови життя змушують забувати слово “Батьківщина”). Та всі ці зусилля варті себе, бо майбутнє України - лише в солідаризмі, тобто в державі для всіх.