Король Франції з 1643-го року, син короля Людовіка XIII і королеви Ганни Австрійської.
Людовіку було усього лише п'ять років, коли вмер його батько, і він став королем. Керування країною взяла на себе Ганна Австрійська, однак навіть досягши повноліття, він не поспішав брати управління у свої руки, надаючи перевагу займатися любовними справами, залишаючи справи державні на Ганну Австрійську і кардинала Мазаріні.
Поки Людовік був неповнолітнім, регентом вважалася його мати, хоча справжнім правителем тоді був спритний італієць кардинал Мазаріні, що, будучи «першим міністром», зберігав трон для короля, що підростав. Це зовсім не було легкою справою, про що можна укласти хоча б по тому, що в ході руху Фронди, заколоту великої аристократії проти корони й особисто Мазаріні (1648–1653) юному Людовіку з матір'ю довелося в 1648 рятуватися з Парижа втечею. У кінцевому рахунку Мазаріні удалося здолати Фронду, а з висновком Піренейського світу (листопад 1659) він довів війну з Іспанією до переможного кінця. Мазаріні улаштував також шлюб Людовіка і Марії Терезії, старшої дочки Пилипа IV Іспанського. Після того як у 1661 Мазаріні вмер, Людовік зненацька для усіх оголосив про рішення правити надалі самостійно, обходячи без першого міністра.
Головною пристрастю Людовіка була слава, що знайшло відображення в його прізвисько «Король-Сонце» (Le Roi Soleil).
Правління Людовіка. Франція з її 18 мільйонами населення (приблизно в чотири рази більше населення Англії) мала досить людських ресурсів. Реформа армії здійснювалася військовими міністрами – Ле Телье і його сином маркізом де Лувуа, що сполучили ефективність з жорстокістю. Покращилися підготовка офіцерів і оснащення армії, збільшилося число комісарів, що відали військовими постачаннями і службами на місцях, зросла роль артилерії, під керівництвом кращого військового інженера Європи маркіза де Вобана зведення фортець і облогових споруджень зробилося наукою. Полководці Людовіка – такі як принц де Конде, віконт де Тюренн, герцог де Люксембург і Николя Катина, – входять у плеяду найбільш прославлених військових діячів Франції за всю її історію.
Апарат керування очолювали шість міністрів: канцлер, генеральний контролер фінансів і чотири державних секретарі. Канцлер керував судовими відомствами, а генеральний контролер – фінансовими справами; департаментами військово-морського флоту, іноземних справ, по справах гугенотів (французьких протестантів) відали чотири секретарі. У тісному контакті з цими чиновниками працювали 34 інтенданта на місцях, кожний з який був наділений великою владою у своєму окрузі і подавав наверх зведення, з якими погоджувалася загальна політика. При такій системі енергійний суверен мав у своєму розпорядженні практично необмежений простір для діяльності, особливо якщо йому допомагав здатний міністр; у Людовіка це був Жане Батист Кольбер, генеральний контролер з 1665.
Кольбер і внутрішня політика. Син торговця мануфактурою Кольбер одержав деякі зведення по юриспруденції і банківській справі; перші допомагали йому утілювати свої реформи в закони і кодекси, другі ж дозволяли йому діяти в сфері кредиту і фінансів. Глибокі пізнання в області соціальних і економічних умов Франції з'явилися результатом його безприкладної працездатності. Кольбер контролював усі сфери, за винятком зовнішньої політики й армії. Він здійснював регулювання промислового виробництва, у першу чергу текстильного, причому в ряді випадків у країну залучалися іноземні капіталісти і ремісники. У регіонах, що розташовували сприятливими природними умовами, наприклад водяною енергією, упроваджувалися нові виробництва. Зовнішня торгівля знаходилася під контролем численних консулів і регулювалася правилами морського кодексу. На ввезені готові вироби встановлювалися мита, сировина можна була ввозити безкоштовно. Кольбер відродив колоніальну систему, зробивши нові придбання у Вест-Індії, і налагодив більш тісні зв'язки між колоніями і метрополією. Він суворо викорінював місцеві забобони і соціальні привілеї, а послідовне і безкомпромісне проведення його декретів у життя привело до створення сильного морського флоту і значному збільшення багатства Франції.
Зовнішньополітична обстановка. Уміле керівництво і настільки великі ресурси дали Людовіку можливість здійснити безліч завоювань. В часи Людовіка міжнародні відносини були в значній мірі відносинами династичними. Одним кузеном Людовіка був Карл II, король Англії і Шотландії, іншим – Леопольд I, імператор Священної Римської імперії; він же був і свояком короля. Матері Людовіка і Леопольда, як і їхньої дружини, були сестрами й іспанськими принцесами, що протягом майже чотирьох десятиліть робило першорядним питання про престоронаслідство після смерті бездітного короля Іспанії Карла II. У спадщину, що діставалося власнику трону, входила не тільки Іспанія, але і примикаючі до Франції південні Нідерланди (сучасна Бельгія), а також іспанські володіння в Італії і Новому Світлі. Вимоги Людовіка підкріплювалися тим фактом, що у своєму шлюбному договорі його чоловіка Марія Терезія відмовлялася від домагань на престолонаслідство за умови значного приданого. Але оскільки це так і не було зроблено, Людовік заявив, що право королеви на престоронаслідство залишається в силі.
Що ж стосується любовних справ, тут він був дійсним королем. Його першою жінкою була 42-річна камеристка королеви. Людовіку ж було п'ятнадцять років. З тих пір у його постелі побували практично усі фрейліни королеви матері. Потім пішли в хід усі дівчини, що знаходилися під рукою, а дочка садівника навіть родила йому дитини. Особлива увага він приділяв племінницям кардинала Мазаріні – спочатку Олімпії Манчіні, а потім і її сестрі Марії. Лише Марії удалося переконати його, що він король, а дійсний король повинний веліти. Завдяки їй він став тим, кого називали короля-сонце, і якому приписують виречення: «Держава – це я». Після смерті кардинала Мазаріні в 1661-м року, Людовік скасовує посаду першого міністра, узявши керування усіма без винятку справами в країні у свої руки.
Марії Мансіні удалося прищепити королю любов до літератури і мистецтва, завдяки їй він займався зведенням Версаля, що став самим блискучим двором Європи і законодавцем моди. В роки царювання Людовіка XIV виникли Паризька академія наук, Паризька обсерваторія Королівська музична академія. Витиснувши латинь, французьку мову став мовою дипломатів, а потім проникнув і в салони.
Проте, марнотратність двору привела народ до страшної убогості, що погіршували неймовірні податки.
У 1659-ом року Мазаріні був укладений мирний договір з Іспанією, скріплений шлюбом Людовіка й іспанською інфантою Марією Терезією. Юна інфанта відрізнялася спокійною вдачею і дивилася скрізь пальці на любовні пригоди свого велелюбного чоловіка.
Одна із самих тривалих був зв'язок короля з фрейліною Луїзою де Лавальер, що родила королю трьох синів і дочка. Король же дарував Луїзі титул герцогині.
Проте, їхня любов не продовжувалася вічно. Іншій фрейліні, Франсуазе Атенаис де Монтеспан удалося за допомогою чаклунки Вуазен приворожити короля любовним порошком. Не в силах знести зраду короля, Луїза де Лавальер іде в монастир, однак у ту ж ніч Кольбер, за наказом короля повертає її назад, переконавши, що король усе ще любить її. Якийсь час Луїза продовжує ще жити в дворі, але зрозумівши, що їй уже ніколи не повернути любов короля вона прийняла постриг, ставши милосердною сестрою Луїзою.
Король, що не терпів одноманітності, змінював коханок частіше, ніж рукавички, і тільки Атенаис за допомогою своїх порошків удавалося зберігати прихильність короля. Для цього вона не гидувала ніякими засобами, і один раз їй довелося навіть отруїти юну пасію короля, мадмуазель де Фонтанж.
Але усі таки знайшлася жінка, що змусила короля назавжди порвати в Монтеспан і навіть потай женити короля нас собі. Нею була Франсуаза де Обинье, що виховувала дітей короля і мадам де Монтеспан. Її вплив доброчинний діяло на короля, а отже – на Францію.
Бажаючи збільшити територію Франції, Людовік вводив країну в нескінченні війни, спустошуючи і без того порожню скарбницю.
Король вмер у віці сімдесятьох шести років, залишивши скарбницю країни більш ніж спустошеної – борг досягав двох мільярдів франків. Він правил більше, ніж будь-який король у Європі до нього – 72 року. Новим королем Франції став його п'ятилітній правнук, відомий історії як Людовік XV, тому що Людовік XIV пережив і свого сина, і онука.
|
