Російські революції - Історія Всесвітня - Скачать бесплатно

У 1917 році відбулися дві російські революції. Перша – Лютнева – скоріше походила на розвал, ніж на повстання. Почалася вона досить невинно, коли 8 березня (23 лютого за ст. ст.) петроградські робітники оголосили страйк протесту проти нестачі продуктів. Але, отримавши наказ стріляти в цивільних людей, царські війська перейшли на бік робітників.

За кілька днів подібне вчинила більша частина столичної залоги. Водночас населення міста заповнило вулиці, щоб продемонст­рувати солідарність із страйкарями. З поширенням демонстра­цій по всій імперії Микола II зрікся престолу, його міністри й урядовці розбіглися, а ненависні жандарми поховалися. До 12 березня царський режим розсипався, як картковий дім.

Хоч повалити царат було напрочуд легко, знайти йому заміну, прийнятну для всіх, виявилося надзвичайно важко. З'явилося два претенденти на політичну владу. Одним із них був Тимчасовий уряд, сформований із ліберальних депутатів Думи, який прагнув узяти на себе функції управління до тих пір, доки в Росії не встановиться постійна форма правління.

Це безладдя незабаром стало всезагальною ознакою життя революційної Росії.

Революція на Україні

Звістка про падіння царського режиму досягла Києва 13 березня 1917 р. За кілька днів представники найголовніших установ і організацій міста утворили Виконавчий комітет, що мав утримувати порядок і діяти від імені Тимчасового уряду. Водночас осередком радикальних лівих стала Київська Рада робітничих і солдатських депутатів. Але, на відміну від подій у Петрограді, в Києві на арену вийшла й третя дійова особа: 17 березня українці заснували власну організацію — Центральну Раду, її створили помірковані ліберали з Товари­ства українських поступовців під проводом Євгена Чикаленка, Сергія Єфремова та Дмитра Дорошенка разом із соціал-демократами на чолі з Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою. Кількома тижнями пізніше до Центра­льної Ради також вступила нова зростаюча Українська партія соціалістів-революціонерів, яку репрезентували Микола Ковалевський, Павло Христюк та Микита Шаповал. Президен­том Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського — добре відомого, авторитетного діяча, котрий повер­нувся із заслання. Відтак, на відміну від росіян у Києві, що розкололися на поміркованих у Виконавчому комітеті та радикалів у Київській Раді, українці всіх ідейних переконань згуртувалися в єдиний представницький орган.

На здивування багатьох, Центральна Рада одержала негайну й дедалі зростаючу підтримку. Українці Петрограда та Києва провели з нагоди її створення величезні демон­страції. 19 квітня в Києві відкрився Український національ­ний конгрес. На нього зібралося 900 делегатів з усієї України, від усіх українських громад колишньої імперії, а також від різних економічних, освітніх, військових та Інших організа­цій. Конгрес обрав 150 представників до Центральної Ради та затвердив М. Грушевського на посаді президента. 18 травня понад 700 делегатів від українців, що служили в армії, на з'їзді в Києві дали своїм представникам доручення вступити до Центральної Ради. Майже через місяць так само вчинили близько 1000 делегатів Українського з'їзду селян. Потім до Центральної Ради також приєднався з'їзд робітників. Натхнена такими виявами довір'я, Центральна Рада стала дивитися на себе не лише як на представника відносно невеликої кількості національне свідомих українців, а й як на ук­раїнський парламент.

Проте були на Україні також суспільні та етнічні групи, котрі не підтримували Центральної Ради. Російські консер­ватори й навіть помірковані побоювалися, що зростання політичної активності українців призведе до розвалу «єдиної та неподільної Росії». Зі свого боку російські радикали підозрювали, що український національний рух може пору­шити «єдність робітничого класу». Скоса позирали на Цент­ральну Раду і євреї, багато з яких ототожнювалися з російською культурою й активно діяли в російських соціалістичних партіях. Тому несподівана поява Центральної Ради дуже стурбувала частину міського населення Укра­їни — цю невелику, але стратегічно розташовану меншість.

Коли безпорадність Тимчасового уряду ставала чимдалі очевиднішою, Центральна Рада вирішила скористатися своїми перевагами. Щоб завоювати собі визнання найвищої політичної сили на Україні, 23 червня вона видала Перший універсал, в якому проголошувалося: «Хай Україна буде вільною. Не відокремлюючись остаточно від Росії й не розриваючи зв'язків із Російською державою, хай український народ отримає право самому розпоряджатися своїм життям у своєму краї». Незабаром Центральна Рада оголосила про утворення Генерального секретаріату, що мав правити за виконавчий орган уряду. Очолений Володимиром Винниченком Генеральний секретаріат, що складався з вось­ми міністерств, справами яких відали переважно соціал-демократи, взяв на себе відповідальність за управління Україною.

Ці заходи викликали лють серед росіян України, а також Тимчасового уряду в Петрограді. Останній в середині липня вислав до Києва для переговорів делегацію на чолі з Олексан­дром Корейським.

Але дуже швидко виявилося, що Центральній Раді гостро бракує керівництва. Коли Тимчасовий уряд став намагатися відступити від свого визнання української автономності. Центральна Рада згаяла час на безкінечні суперечки про межі своєї влади, одночасно нехтуючи такими нагальними проблемами, як збереження правопорядку, забезпечення міст продуктами та організація роботи залізниць. Вона також не змогла ефективно розв’язати гостре питання перерозподілу земель.

Після того як більшовики захопили Раду в Росії, постало питання, хто ж правитиме на Україні.

Але більшовики оторопіли від здивування, коли Цент­ральна Рада оголосила, що бере на себе верховну владу в усіх дев'яти губерніях, де українці становлять більшість. Фор­мально це підтверджував її Третій універсал від 22 листопада, що проголошував установлення автономної Української Рес­публіки. Все ще не наважуючись остаточно розірвати зв'язки з Росією, Центральна Рада заявила про одну із своїх цілей — створення в колишній Російській імперії федерації вільних і рівноправних народів. Сподіваючись, що Центральна Рада стане стабілізуючим чинником в анархії, що поширювалася, владу українського уряду визнали українські партії, біль­шість Рад і навіть більшовики (хоч для останніх це був крок вимушений і тимчасовий).

Проте незабаром стало очевидним, що конфлікт між Центральною Радою та більшовиками був невідворотним.

На Україну з Росії почали наступ більшовицькі війська.

Перед лицем неминучої по­разки останньою надією Центральної Ради була чужоземна допомога. Взагалі симпатії Ради схилялися на бік Антанти, і з самого початку вона наполегливо домагалася визнання її членів, і особливо Франції. Але реакція Франції, яка рішуче стояла за відновлення «єдиної та неподільної Росії», була неоднозначною. Ленін розпочав мирні пе­реговори у Брест-Литовську з Центральними державами, заявивши про те, що він репрезентує всі народи колишньої Російської імперії. Щоб не дати більшовикам представляти на мирних переговорах Україну, Центральна Рада вирядила до Бреста власну делегацію. 9 лютого 1918 p., лише за кілька годин до того як надійшла звістка про відступ Центральної Ради з Києва перед військами Муравйова, її представники у Бресті підписали угоду з Центральними державами. ЇЇ сутність зводилася до того, що Центральні держави визнали незалежність України і зобов'язалися на­дати Центральній Раді військову допомогу за поставки нею великої кількості продуктів для цих держав.

Через кілька днів після підписання угоди в Брест-Литов­ську німці з австрійцями розділили Україну на сфери впливу і ввели на її територію свою могутню армію, що налічувала понад 450 тис. чоловік. За якихось три тижні більшовики, які, за їхнім же висловом, «принесли на багнетах з півночі радянську владу» і які протягом свого нетривалого перебу­вання встановили у Києві царство терору, були змушені тікати. Але це ще не значило, що повернення Централь­ної Ради з німецькими військами 2 березня всі палко вітали.

Її політика викликала розчарування майже в усіх верствах населення України. Неукраїнці засуджували розрив зв'язків між Україною та Росією, незаможні селяни не отримали очікуваної землі, у заможних селян і великих землевласників націоналізація їхніх володінь викликала лють, а всі разом засуджували Центральну Раду за введення в країну жорсто­ких німців. Зі свого ж боку німці теж втрачали терпець до молодих і малоспроможних політиків, які переважали в Цен­тральній Раді. Вони швидко пересвідчилися, що вона не мала практично ніякого адміністративного апарату для збору тих мільйонів тонн продуктів, що їх так відчайдушне потребу­вали голодні німецькі та австрійські міста. Безперервні кризи, сутички й дебати між соціалістичними партіями у Централь­ній Раді переконали німців у тому, що «молоді українські утопісти» неспроможні правити. Тому 28 квітня, якраз коли Центральна Рада складала конституцію Української дер­жави, до зали ввійшов німецький загін і розпустив збори. Наступного дня Центральна Рада впала.

За той рік, протягом якого Центральна Рада виступала основним політичним чинником на Україні, вона досягла значних успіхів, але й зазнала страшних невдач. З огляду на слабкість і дискримінованість української інтелігенції до революції, політичну її недосвідченість створення і зміцнення Центральної Ради було безперечним здобутком. Своєю діяльністю вона нарешті поклала край поширеним сумнівам щодо самого факту існування українського народу. Вона перетворила українське питання на одне з ключових питань революційного періоду. З суто політичної точки зору Цент­ральна Рада у взаєминах з Тимчасовим урядом добилася більшого, ніж хтось міг сподіватися.

Найбільш далекосяжним здобутком Центральної Ради було те, що, вперто висуваючи вимогу українського самоврядування, вона серйозно підірвала раніше недоторканий принцип «єдиної та неподільної Росії», змусивши Тимчасовий уряд, а потім і більшовиків відступити (принаймні в теорії) від цієї «священної корови» російського політичного мислення.

Але найочевиднішою в діяльності Центральної Ради є її поразка. До найважливіших її причин належала відсутність двох головних опор державності, а саме — боєздатної армії та адміністративного апарату. Не маючи останнього, Цент­ральна Рада не могла утримувати зв'язки з губерніями та селом, де зосереджувалося найбільше її можливих прибіч­ників. Не меншої шкоди завдавала й відсутність згоди щодо того, яку політику проводити. Це з усією драматичністю виявлялося в гострій ворожнечі між Винниченком і Петлюрою —двома провідними міністрами в уряді. Нарешті, безпосередньою причиною кінця Центральної Ради стала її неспроможність задовольнити німецькі вимоги.

Усвідомлюючи нестачу людських і матеріальних ресурсів, член Центральної Ради Сергій Єфремов закликав не брати влади, мотивуючи це тим, що маси чекають чуда, а український уряд, без сумніву, розчарує. З огляду на ці, здавалося б, нездоланні труднощі, можна зрозуміти, чому, описуючи зусилля Центральної Ра­ди, Винниченко зауважив: «Воістину, ми за тих часів були богами, які бралися з нічого творити цілий новий світ».