Економічна ситуація в Україні - Економічні теми - Скачать бесплатно

навіть якщо не ттоюв термін його фізичного зносу.

До економічних методів державного регулювання належить цінове регулювання.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ НАУКИ І ТЕХНІКИ

Сутність державної науково-технічної політики та головні канали її підтримки

Науково-технічний прогрес — головний фактор розвитку суспільтва; у цьому контексті державна науково-технічна політика є найважливішою складовою соціально-економічної політики України. Во­на визначає основні цілі, форми та методи діяльності держави у нау­ково-технічній сфері. Науково-технічна діяльність включає фундаментальні й прикладні наукові дослідження, а також доведення їх результатів до стадії практичного використання. Держава формує і реалізує науково-технічну політику, забезпечує соціально-економічні, організаційні та правові умови для формування та ефективного вико­ристання науково-технічного потенціалу, створює сучасну інфраструктуру науки і готує науково-технічні кадри, забезпечує де­ржавне фінансування та пріоритетне матеріально-технічне забезпечення фундаментальних досліджень, довгострокових державних науково-технічних програм, підтримку пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, здійснює державну підтримку всіх суб'єктів науково-технічної діяльності, організацію статистики у науково-технічній сфері, забезпе­чує створення ринку науково-технічної продукції, оцінює науково-технічний рівень досліджень, нових технологій і техніки, проводить експертизу науково-технічних проектів, встановлює зв'язки з іншими державами у науково-технічному співробітництві. Основні принципи державної науково-технічної політики: демократизація та децентралізація управління у сфері науки і техніки;

врахування вимог екологічної безпеки;

підтримка (першочергова) науково-дослідних робіт, що забезпечу­ють вирішення найважливіших проблем розвитку України шляхом ви­бору науково-технічних пріоритетів;

збалансованість розвитку фундаментальних і прикладних досліджень; підтримка конкуренції і підриємництва у науково-технічній сфері; створення і розвиток ринку науково-технічної продукції; участь науково-технічної громадськості у формуванні та реалізації державної науково-технічної політики.

Функції з реалізації державної науково-технічної політики, що здійснюють органи державної влади і органи державного управління п'яти рівнів:

І рівень — Верховна Рада України; II рівень — Уряд України;

III рівень — міністерства, відомства та інші центральні органи управління;

IV рівень — місцеві органи державної влади і управління; V рівень — організації, установи та підприємства, що беруть участь у проведенні науково-технічної політики.

Верховна Рада України визначає основні цілі, напрями та правові основи діяльності у науково-технічній сфері, встановлює обсяги бюд­жетного фінансування наукових досліджень, відрахувань бюджетних коштів до Державного фонду фундаментальних досліджень, Державного інноваційного фонду та розміри державного резерву матеріально-гехнічних і сировинних ресурсів для забезпечення науково-технічної діяльності; затверджує пріоритетні напрями розвитку науки і техніки та перелік національних програм і обсяги фінансування за кожною з них; створює систему кредитно-фінансових, податкових та митних ре­гуляторів у науково-технічній політиці.

Уряд України здійснює розподіл коштів бюджету, призначених для фінансування наукових досліджень. Державного інноваційного фон­ду та інших державних фондів, організацію розроблення національних та державних науково-технічних програм, механізму їхньої реалізації та контроль за їх виконанням, організацію і координацію робіт щодо створення сучасної інфраструктури науково-технічної діяльності, визначає порядок формування і використання позабюджетних фондів для науково-технічної діяльності, розробляє економічні, правові та ор­ганізаційні механізми стимулювання науково-технічної діяльності, ук­ладає міжнародні угоди у сфері науково-технічного співробітництва.

Міністерства та відомства реалізують науково-технічну політику у підпорядкованій галузі. Центральними органами державного уп­равління України, що виконують функції управління розвитком науки і техніки, є Міністерство економіки (зведений відділ економічних ре­форм та науково-технічної політики) і Державний комітет розвитку науки і техніки. До організаційних структур, які беруть участь у про­веденні державної науково-технічної політики, належать сертифікаційні служби, організації науково-технічної експертизи, інформації, ре­спубліканські та місцеві фонди; їх діяльність спрямована на підтримку науково-технічної сфери.

Науково-технічна діяльність загальнодержавного значення здій­снюється за рахунок бюджету та державних позабюджетних фондів. Для фінансування та матеріально-технічної підтримки заходів щодо забез­печення розвитку і використання досягнень науки і техніки в Україні створюється Державний інноваційний фонд. Інші види науково-технічної діяльності реалізуються за рахунок власних та залучених коштів для інноваційної діяльності всіх суб'єктів науково-технічної сфе­ри. Держава створює пільгові умови фінансування за рахунок цих коштів, визначає обсяг кредитних ресурсів для забезпечення наукової інноваційної діяльності та порядок надання пільг по кредитах.

Пряме державне регулювання розвитку науки та техніки

Державне регулювання науково-технічної діяльності включає пря­ме державне регулювання розвитку науково-технічної сфери і державне регулювання умов науково-технічної діяльності. Пряме державне регу­лювання здійснюють за допомогою таких форм і методів, як: визначення державних пріоритетів розвитку наукит і техніки, формування і ре­алізація національних, державних та міждержавних науково-технічних програм, формування і розміщення державного замовлення (державного контракту) у науково-технічній сфері, бюджетне фінансування певних видів науково-технічної діяльності, проведення державної науково-технічної експертизи, створення системи науково-технічної інформації, проведення патентно-ліцензійної діяльності, проведення метрології, стандартизації та сертифікації продукції у науково-технічній сфері, фор­мування та заохочення науково-технічних кадрів. Функцію визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки здійснює Верховна Рада України за поданням Уряду України. Основою для визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки є комплексний прогрес соціально-економічного та науково-технічного розвитку України з обов'язковим аналізом його варіантів. Останній грунтується на системі часткових науково-технічних про­гнозів, які розроблЛються на всіх рівнях управління народним господар­ством і всіх стадіях науково-технічного прогресу.

Розвиток науково-технічного прогресу передбачає такі шість послідовних стадій: фундаментальні дослідження, прикладні дослідження, розробки (конструкторські, технологічні, проектні, ор­ганізаційні), підготовка виробництва, серійне биробництво й експлуа­тацію.

Об'єктами прогнозів при прогнозуванні розвитку фундаменталь­них досліджень є напрями досліджень, очікувані результати, можливі наукові та економічні ефекти, поточні витрати і капітальні вкладення. Об'єктами прогнозів розвитку прикладних досліджень є вибір і обгрун­тування найважливіших наукових проблем, які забезпечують мож­ливість прискорення науково-технічного прогресу з метою економічного і соціального розвитку країни, визначення народногосподарських потреб в різних видах продукції, визначення її типорозмірів, зниження ма­теріале- та енергомісткості.

Прогнозування фундаментальних та прикладних досліджень здійснюють за допомогою системного аналізу і синтезу, методів експер­тних оцінок, сценаріїв, побудови "дерева цілей", морфологічного аналізу. Це дозволяє провести структуризацію проблем, знайти доцільну Послідовність рішень, отримати варіанти кількісних оцінок, вибрати най­кращі напрями досліжень.

Прогнозування розробок здійснюється головними інститутами міністерств і відомств разом з інститутами Академії наук України. Го­ловне завдання цих прогнозів полягає у виборі найперспективніших розробок, які суттєво впливають на зростання продуктивності праці, скорочення витрат матеріалів на одиницю продукції, раціональне вико­ристання природних ресурсів. При прогнозуванні на стадії розробок застосовуються методи визначення потреб, комбінації методів екстрапо­ляції та методів експертних оцінок.

При прогнозуванні підготовки виробництва прогнозом охоп­люється підготовка діючих підприємств до випуску нової техніки, будівництво підприємств для випуску нових засобів і предметів праці.

При прогнозуванні стадії експлуатації об'єктом прогнозування виступає нова техніка, яка надходить у виробництво і в особисте споживання, експлуатація розвіданих запасів нафти, газу та інших ре­сурсів. У прогнозуванні на стадіях підготовки виробництва, серійного виробництва й експлуатації застосовують методи експертних оцінок, екстраполяції, факторного аналізу, імітаційні методи, систему укрупне­них балансових розрахунків.

За кожним пріоритетним напрямом розвитку науки і техніки виз­начаються державні органи та наукові організації, які розробляють кон­цепцію відповідного напряму розвитку науки і техніки з визначенням цілей, очікуваних економічних і соціальних результатів, структурних змін у виробництві внаслідок його реалізації та обґрунтовують необхідні для цього витрати. Концепція розглядається Урядом України і після її схвалення є основою для формування державних науково-технічних програм щодо виконання наукових досліджень, створення та освоєння нових видів техніки і технології.

Державні науково-технічні програми є основним засобом ре­алізації національних програм та пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. Вони формуються і реалізуються на підставі цільових проектів і розробок, відібраних на конкурсних засадах (див. підрозд. 11.2). По кожній з державних науково-технічних програм Уряд України визначає орган управління, відповідальний за розвиток і реалізацію програми, призначає керівників програми, надає їм необхідні повноваження, зок­рема право розпоряджатися ресурсами.

Для стимулювання участі суб'єктів науково-технічної діяльності в розвитку фундаментальних досліджень, у розробці та освоєнні прин­ципово нових технологій, науково-технічної продукції, створюваних, як правило, відповідно до науково-технічних програм та за конкурсними проектами державних органів, а також державних фондів, що підтримують науково-технічну діяльність, вводиться державне замов­лення (контракт) у науково-технічній сфері.

Державне замовлення (контракт) у науково-технічній сфері, як правило, забезпечується фінансуванням та підтримується матеріально-технічними ресурсами і видається виконавцям на конкурсних засадах.

Держава забезпечує бюджетне фінансування фундаментальних досліджень і розробок, робіт, що виконують у рамках пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, прикладних науково-технічних роз­робок, результати яких мають загальнодержавне значення, робіт, пов'язаних з науково-технічним співробітництвом на основі міждержав­них угод.

У складі індикативного державного плану економічного і соціального розвитку України розроблюються показники: обсягів фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, державних замовлень (контрактів) на проведення фундаментальних та най­важливіших прикладних досліджень, розроблення та освоєння нових технологій, показники науково-технічних програм. Як інформаційні ви­користовуються розрахункові узагальнюючі показники ефективності на­уково-технічного прогресу.

Невід'ємним елементом державного регулювання науково-технічною діяльністю є державна науково-технічна експертиза, яка проводиться з метою забезпечення наукової обгрунтованості структури та змісту пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, відповідних науково-технічних програм та проектів, визначення соціально-еко­номічних та екологічних наслідків науково-технічної діяльності, аналізу ефективності використання науково-технічного потенціалу.

Держава проводить певну політику у формуванні та заохоченні науково-технічних кадрів і, зокрема, забезпечує їх підготовку, сприяє підготовці і перепідготовці її за межами України, запроваджує систему атестації кадрів, встановлює обов'язковий мінімум науково-технічних знань для кожного рівня освіти, встановлює державні та іменні премії у галузі науки і техніки.

Важливою формою державного регулювання є створення і функціонування системи науково-технічної інформації. Це передбачає організацію територіальних мереж первинного збирання та обробки усіх видів науково-технічних даних, державних центрів, наукових бібліотек, сприяє відкритості і загальнодоступності інформації.

Патентно-ліцензійна діяльність забезпечує регулювання всього комплексу правових і економічних відносин, пов'язаних із створенням, захистом і використанням промислової власності та винаходів.

Метрологія, стандартизація і сертифікація у науково-технічній сфері означає встановлення загальних принципів або характеристик щодо науково-технічної продукції, що є об'єктом стандартизації, технічних вимог, яким повинна відповідати науково-технічна продукція, правил — метрологічних, санітарних, технологічних, організаційних і екологічних та інших вимог щодо виробництва науково-технічної про­дукції. В Україні, які в інших країнах, введено державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил суб'єктами науково-технічної діяльності. Цю функцію виконує Державний комітет України з стан­дартизації, метрології та сертифікації (Держстандарт України) та його територіальні органи. Держава законодавче забезпечує захист права власності суб'єктів на науково-технічну продукцію, створює необхідні економічні умови для міжнародного науково-технічного співробітництва.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Сутність і особливості інвестиційної політики України за умов переходу до ринку

У широкому розумінні слова інвестиції — це види майнових і інтелектуальних цінностей, які вкладають в об'єкти підприємницької діяльності та інших видів діяльності, внаслідок чого створюється при­буток (доход) або досягається соціальний ефект. У цій главі аналізуватиметься лише та частина інвестицій, яка спрямовується на відтворення основних фондів. Такі інвестиції називають капітальними вкладеннями.

Інвестиції реалізуються через інвестиційну діяльність інвесторів або учасників цієї діяльності. Нині в Україні є такі інвестори (учасники інвестиційної діяльності): підприємства, організації та інші юридичні особи України та іноземних держав, громадяни України та іноземних держав, держава Україна та іноземні держави.

Політику держави щодо механізмів здійснення інвестиційної діяльності, а також пріоритетних напрямів інвестицій називають інвестиційною політикою; це найважливіша складова економічної політики держави. Інвестиційна політика держави в будь-який момеьт розвитку економіки зумовлена цілим рядом факторів: станом основних виробничих фондів і ефективністю їх використання; ступенем розвитку форм власності і рівнем централізації управління; типом відтворення; рівнем науково-технічного прогресу; структурою суспільного виробниц­тва і завданнями щодо її зміни. Особливість інвестиційної політики держави в Україні визначається ситуацією, яка склалася в інвести­ційному комплексі та в інвестиційній діяльності. Їй властиві:

надзвичайно низькі темпи оновлення виробничого апарату, внаслідок чого основним фондам промисловості, транспорту та будівництва властиве 50—60%-не зношення;

зниження інвестиційної активності суб'єктів господарської діяльності — підприємств, організацій, інших юридичних осіб;

різке зниження питомої ваги нагромадження, яка становить близь­ко 17,4% національного доходу;

деформована структура економіки у бік гіпертрофії оборонної і видобувної промисловості, її витратний характер;

зниження питомої ваги амортизаційних відрахувань у структурі витрат на фінансування технічного розвитку підприємств;

хронічний дефіцит оборотних засобів підприємств за умов інфляції, через що виникає необхідність використання кредитних ре­сурсів;

напруженість державного і місцевого бюджетів, внаслідок чого скорочуються можливості бюджетного фінансування інвестицій.

Із стадії інвестиційного буму Україна перейшла у стадію інвестиційної стагфляції.

З огляду на це інвестиційна політика України включає: 1. Збільшення частки інвестицій у технічне переозброєння і ре­конструкцію. Приріст виробничих потужностей за рахунок нового будівництва здійснюватиметься лише у випадках, коли запровадження такої потужності визначене як пріоритетне. Для активізації діяльності підприємств у технічному переозброєнні виробництва пропонується ви­користовувати кошти, отримані від приватизації. 50% коштів від при­ватизації держава повинна віддати на підтримку його технічного розвитку як кредит на максимально пільгових умовах, включаючи і безпроцентний кредит.

2. Нарощування у міру можливості частки нагромаджень у національному доході і внутрішньому валовому продукті. З цією метою пропонується на наступні 3—5 років встановити, що у видатках бюджету України обсяг витрат на інвестування розвитку народного господарства повинен бути фіксованим щодо обсягу валового національного продукту.

3. Збільшення частки капітальних вкладень за рахунок власних коштів підприємств і скорочення питомої ваги централізованих капітальних вкладень. Спрямування державних інвестицій на будівництво об'єктів пріоритетних галузей у кожному конкретному ви­падку може здійснюватися лише за умов, що вони є частиною реалізації конкретної програми, а їх реалізація забезпечує: технологічний прорив економіки, оновлення виробничого апарату і розвиток експортного по­тенціалу; жорстку економію, ресурсозбереження, зниження ма­теріаломісткості, застосування економчно чистих технологій; проведення робіт з технічного переозброєння і модернізації у межах 1—2 років з метою поліпшення якості і підвищення конкуреитоздатносгі виробів.

4. Переорієнтація інвестицій у пріоритетні галузі народного гос­подарства з метою реалізації структурної перебудови економіки. Пріоритетними галузями, в які першочергово спрямовуватимуться цен­тралізовані інвестиції, є:

технічне переозброєння і модернізація підприємств галузей АПК (харчової, м'ясно-молочної, рибної, мукомельної, комбікормової промис­ловості), лісової і деревообробної, легкої, медичної;

структурна перебудова у машинобудівному і оборонному комп­лексі, їх конверсія у напрямі зростання виробництва товарів народного споживання, складно-побутової техніки, запасних частин для авто­мобілів, мотоциклів, механізмів для сільського господарства і садово-го­роднього інструменту;

розвиток паливно-енергетичного комплексу України для тепло-енергозабезпечення потреб держави і підприємств хімічної і нафто­хімічної промисловості, пов'язаних з випуском полімерних прогресивних і конструкційних матеріалів та виробів; підтримка металургійної промисловості;

підтримка охорони навколишнього природного середовища, спо­рудження природоохоронних об'єктів.

Пріоритети, звичайно, уточнюватимуться у міру змін, що відбуватимуться в економіці України, але вони матимуть соціальну орієнтацію.

5. Розширення джерел фінансування капітальних вкладень. Окрім традиційних (централізовані капітальні вкладення за рахунок держав' ного і місцевих бюджетів, кошти підприємств і організацій, колгоспів), розширюється частка державного кредиту, коштів населення, кредитів комерційних банків. Поступово передбачається створення одного з най­важливіших елементів ранкової економіки — ринку капіталів. Нині діють лише окремі його елементи (банківська система, випуск акцій, державних цінних паперів).

6. Залучення іноземних інвестицій і кредитів. Для цього передба­чається дозволити комерційним банкам проводити усі зовнішньоеконо­мічні операції, створити пільгові умови для інвестиційних компаній та фондів.

Інвестиційна політика держави здійснюється через механізм де­ржавного регулювання.

Загальна-характеристика механізму державного регулювання інвестиційної діяльності

Інвестиції (у даному разі беремо капітальні вкладення) — це, як відомо, лише витрати, які самі по собі перетворитися в основні фонди не можуть, їх реалізація здійснюється в процесі інвестиційної діяльності. Стосовно капітальних вкладень така діяльність виражається у створенні проектно-кошторисної документації, виконанні будівельно-монтажних робіт та придбанні устаткування.

Механізм державного регулювання інвестиційної діяльності в Ук­раїні визначається Законом України "Про інвестиційну діяльність". Во­но здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної і соціальної політики.

Державне регулювання інвестиційної політики визначається: 1) показниками економічного і соціального розвитку України; 2) ре­спубліканськими і регіональними програмами розвитку народного гос­подарства; 3) державним і місцевими бюджетами, передбаченими в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності.

Державне регулювання інвестиційної діяльності включає уп­равління державними інвестиціями, а також регулювання умов такої діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками.

Управління державними інвестиціями здійснюється загальнодер­жавними та місцевими органами державної влади. На макрорівні пи­тання регулювання інвестиційної діяльності та розвитку будівельного комплексу вирішує Міністерство економіки України, у складі якого є відділ будівельного комплексу та промисловості будівельних матеріалів, і Міністерство у справах архітектури та будівництва, у складі якого функціонує управління з реалізації інвестиційних програм і державного замовлення.

Управління державними інвестиціями включає планування, виз­начення умов і виконання конкретних дій щодо інвестування бюджетних і позабюджетних коштів. Основою для прийняття рішення про інвестування загальнодержавних бюджетних коштів є прогнози економічного і соціального розвитку України; схеми розвитку і розміщення продуктивних сил; цільові науково-технічні і комплексні програми; техніко-економічні обгрунтування доцільності таких інвестицій. Виконання функцій щодо прийняття рішень з бюджетних асигну­вань в інвестиції вимагає створення системного підходу до визначення пріоритетів. На сьогодні вибір пріоритетних напрямів в Україні пов'язується з першочерговими завданнями стабілізації економіки, до­вгостроковими завданнями, спрямованими на перебудову економіки, і завданнями піднести рівень життя населення до раціональних норма­тивів й європейських стандартів.

Стратегія пріоритетів визначається на підставі відповідних цільових комплексних, галузевих (міжгалузевих) і територіальних про­грам. Це робиться у зв'язку з тим, що за умов скорочення бюджетних інвестицій держава не спроможна забезпечити розвиток усіх пріоритетних напрямів. Незважаючи на те, що Міністерство економіки України визначило пріоритетні напрями здійснення інвестицій у розвиток народного господарства України, державну підтримку мають про­грами, що є невідкладними,

На основі здійснених розробок і необхідних розрахунків Верховна Рада України затверджує у складі основних напрямів економічного і соціального розвитку республіки обсяги державних інвестицій, здійсню­ваних за рахунок коштів республіканського бюджету.

Загальний обсяг бюджетних асигнувань спрямовується не лише на здійснення цільових комплексних програм, а й на розвиток соціальної інфраструктури загальнодержавного значення з формуванням переліку цих об'єктів.

Для пріоритетних об'єктів інвестування у соціальній сфері пере­дбачається дві форми інвестування — у вигляді: а) бюджетних асигну­вань; б) державного кредиту.

Соціальну сферу у містах і селищах міського типу передбачається розвивати за рахунок місцевих бюджетів відповідних Рад народних де­путатів. Заходи, пов'язані із аварією на Чорнобильській АЕС, фінансуються за рахунок відрахувань підприємств і організацій.

Усі розрахунки по інвестиціях і розподіл асигнувань за напрямами і міністерствами, відомствами здійснюють при формуванні державного плану соціально-економічного розвитку України.

У свою чергу міністерства і відомства конкретизують ці обсяги за відповідними програмами, напрямами і об'єктами та забезпечують цільове використання державних коштів через виконання завдань де­ржавного замовлення (державного контракту).

Республіканське державне замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві — одна з основних форм реалізації загально­державних інвестицій. Замовлення (контракт) розміщується, як прави­ло, на конкурсні^ основі з урахуванням економічної вигідності того чи іншого замовлення. Об'єкти республіканського державного замовлення (державного контракту) приймаються до експлуатації у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Державні (республіканські), міждержавні ти регіональні інвестиційні проекти та програми, що реалізуються за рахунок бюджет­них та позабюджетних коштів, підлягають обов'язковій державній екс­пертизі. У разі потреби експертиза окремих інвестиційних проектів і програм може здійснюватися експертними комісіями, створюваними Верховною Радою України.

Поряд із державним управлінням і державним фінансуванням інвестицій здійснюється регулювання умов інвестиційної діяльності. Ос­новні важелі такого регулювання:

система податків з диференціацією суб'єктів і об'єктів оподатку­вання, податкових ставок і пільг. З метою регулювання інвестиційного попиту Верховна Рада України може ввести диференційований податок на інвестиції;

проведення кредитної та амортизаційної політики, у тому числі шляхом прискореної амортизації основних фондів (пільги з амортизації можуть встановлюватися диференційовано для окремих галузей і сфер економіки, елементів основних фондів, видів устаткування);

надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, суб-венцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, вироб­ництва;

державні норми та стандарти; антимонопольні заходи; роздержавлення та приватизація;

визначення умов користування землею, водою та іншими природ­ними ресурсами; політика ціноутворення;

проведення експертизи інвестиційних проектів; інші заходи.

Окрім засобів державного регулювання інвестиційної діяльності, передбачених Законом України "Про інвестиційну діяльність", як регу­лятори можуть виступати пільги, що надаються при виконанні держав­ного замовлення (державного контракту). Зокрема, за встановленою Концепцією державного замовлення на 1993 р. (постанова Кабінету Міністрів України від 21.08.92 р. за № 400) з метою підтримки держав­ного замовлення щодо запровадження в дію виробничих потужностей. об'єктів було передбачено:

зменшення ставки оподаткування доходу, отриманого від виконан­ня державного замовлення;

надання пріоритетного права на одержання коротко- і довгостро­кових позик у комерційних банках-контрагентах Уряду;

проведення прискореної амортизації активної частини основних фондів.

Система регулювання умов інвестиційної діяльності не є стабільною і коригується залежно від економічної політики держави у кожний конкретний період, ступеня інвестиційної активності суб'єктів господарювання тощо.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ НАРОДНОГОСПОДАРСЬКИХ КОМПЛЕКСІВ ПРОМИСЛОВОГО ВИРОБНИЦТВА

Склад народногосподарських комплексів промислового виробництва і загальна характеристика державного регулювання його розвитку

Промисловість України включає такі галузі: електроенергетику, нафтовидобувну, газову, вугільну, торф'яну промисловість, чорну мета­лургію, кольорову металургію, хімічну та нафтохімічну промисловість, машинобудівну і металообробту, лісову, деревообробну та целюлозно-паперову, промисловість будівельних матеріалів, скляну та фарфоро-фа-янсову, легку, харчову, мукомольно-круп'яну, комбікормову, мікробіологічну, медичну, поліграфічну та інші галузі промисловості.

Галузевий поділ промислового виробництва покладений в основу галузевого державного регулювання і реалізується через систему міністерств і державних комітетів.

Об'єктами державного регулювання на макроекономічному рівні виступають міжгалузеві народногосподарські комплекси. Міжгалузевий народногосподарський комплекс — це єдина господарська система, яка включає в себе групу взаємозв'язаних галузей і покликана забез­печити потребу народного господарства у певному виді кінцевої про­дукції (послуг). Кожен комплекс містить ряд спеціалізованих галузей, технологічно, економічно і організаційно пов'язаних між собою.

До складу народногосподарських міжгалузевих комплексів про­мислового виробництва належать комплекси: паливно-енергетичний, ме­талургійний, машинобудівний, хіміко-лісовий. У паливно-енергетичний •комплекс входять галузі, які спеціалізуються на видобутку і збагаченні палива, геології, електроенергетиці та галузі електрофікації. Мета­лургійний комплекс об'єднує чорну та кольорову металургію. У маши­нобудівний комплекс включена основна частина підприємств галузей верстатобудування, важкого і середнього машинобудування, приладобудування. До хіміко-лісового комплексу входять підком-плекси хімічний і лісовий, які забезпечують випуск прогресивних ма­теріалів. Частина галузей промисловості є складовими агропромислового комплексу (мікробіологічна, борошномельно-круп'яна, комбікормова та інші галузі), інвестиційного (інвестиційне машинобудування, промис­ловість будівельних матеріалів), комплексу соціального розвитку (ви­робництво товарів народного споживання, легка, місцева промисловість).

Державне регулювання промислового виробництва здійснюють у складі Міністерства економіки України: департамент розвитку базових галузей промисловості та виробничої інфраструктури, у складі якого функціонують відділ економіки вугільної, нафтової та газової промис­ловості, відділ економіки чорної та кольорової металургії, відділ еко­номіки хімічного та нафтохімічного комплексів, відділ економіки розвитку енергетики, відділ економіки лісопромислового та лісогосподарського комплексів, відділ економіки машинобудівного та оборонного комплексу; департамент реалізації соціальної політики, у складі якого працює відділ економіки виробництва непродовольчих то­варів та послуг; департамент розвитку агропромислового комплексу складовою якого є відділ виробництва продовольчих товарів.

Суб'єктами державного регулювання промислового виробництва виступають Міністерство промисловості, Міністерство машинобудування, воєнно-промислового комплексу і конверсії, Міністерство енергетики і електрифікації, а також державні комітети з легкої та текстильної про­мисловості, з нафти та газу, вугільної промисловості, з використання ядерної енергії та деякі інші.

Залежно від типу галузей і форм власності державне регулювання промислового виробництва здійснюється у вигляді прямого державного управління об'єктами (підприємствами-товаровиробниками) і регулю­вання підприємницької діяльності у сфері виробництва промислової про­дукції.

Пряме управління промисловим виробництвом передбачає уп- . равління з боку міністерств об'єктами, що залишились у сфері державної власності, організацію монопольного виробництва деяких видів промис­лової продукції, індикативне планування, контроль і розподіл державою частини промислової продукції, що виробляється.

Вплив держави на розвиток товарного ринку реалізується через грошово-кредитну політику Національного банку України. Але за умов кризи, монополізму виробників та інших особливостей перехідного періоду до ринкових відносин найефективнішими засобами державного впливу на процеси виробництва промислової продукції є методиіндикативного планування, які реалізують державні органи, підпорядковані Кабінету Міністрів України.

У процесі формування індикативного плану вони визначають на­прями економічного розвитку машинобудівного, паливно-енергетичного, хіміко-лісового, оборонного комплексів, легкої та інших галузей промис­ловості, здійснюють прогноз необхідних обсягів промислової продукції, визначають орієнтовні обсяги виробництва продукції, виходячи з мінімальних потреб народного господарства і забезпечення населення продовольчими та промисловими товарами, розраховують потребу дер­жави у промисловій продукції, формують державне замовлення і дер­жавний контракт. Орієнтовні обсяги виробництва, промислової продукції, в тому числі державні замовлення (державні контракти), правлять за орієнтири для підприємств усіх форм власності для подаль­шого врахування останніми у ході складання виробничих планів підприємства.

У складі індикативного державного плану економічного і соціального розвитку розробляються: обсяги виробництва промислової продукції, виробництво товарів народного споживання, виробництво найважливіших видів продукції, що контролюються державою.

Важливими складовими плану є виробництво і поставка продукції до державних потреб, які забезпечуються через державний контракт і державне замовлення. Система державного контракту і державного за­мовлення в промисловості має задовольнити потреби держави у вироб­ництві продукції виробничо-технічного призначення, товарах народного споживання, а також державну підтримку найважливіших галузей на­родного господарства та виконання міждержавних угод.

До методів регулювання підприємницької діяльності в промисло­вому виробництві відносять:

державні дозволи та контроль розміщення промислових підпри­ємств на основі адміністративних важелів;

залучення промислових підприємств незавіежно від форм власності до виконання державних та регіональних цільових комплексних про­грам; антимонопольні заходи;

застосування системи податків (податку на добавлену вартість, акцизного збору, податку на прибуток або доходи) і податкових пільг;

грошово-кредитне регулювання;

регулювання цін на деякі види промислової продукції аж до вста­новлення державних цін;

використання норм амортизації та інших норм та нормативів. Важливим напрямом державного регулювання підприємництва у промисловості є вироблення і реалізація програм державної підтримки.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ (АПК)

Особливості становлення ринкових відносин в АПК і загальна характеристика механізму державного регулювання

Агропромисловий комплекс України — це цілісна народногоспо­дарська система взаємопов'язаних в своєму розвитку галузей, які за­безпечують виробництво сільськогосподарської сировини та продо­вольства, їх заготівлю, зберігання, переробку і реалізацію населенню.

До складу функціонально-галузевої структури агропромислового комплексу входять три групи галузей і підприємств:

1. Галузі і підприємства, які виробляють засоби виробництва для усіх підрозділів АПК; це тракторне і сільськогосподарське машинобуду­вання, машинобудування для тваринництва і кормовиробництва, легкої і харчової промисловості, виробництво мінеральних добрив і засобів захисту рослин, будівельних матеріалів, спеціалізованого автотранспор­ту і устаткування, меліоративної техніки, будівництво в АПК, вироб­ництво. спеціалізованого устаткування і приладів для галузей АПК, підприємства з промислової обробки гібридного і сортового насіння, комбікормова та мікробіологічна промисловість, підсобні господарства, зайняті виробництвом засобів виробництва для сільського господарства.

2. Галузі сільського господарства, які виробляють продукцію рос­линництва і тваринництва, а також лісове і ставкове господарство.

3. Галузі, зайняті заготівлею та переробкою сільськогосподарської продукції—, харчова та борошномельно-круп'яна промисловість; галузі легкої промисловості, які здійснюють первинну переробку сільськогос­подарської сировини — первинна переробка бавовни, льону, вовни, пуш-но-хутрової сировини; підсобні промисли сільськогосподарських підприємств, які виробляю'ть борошно, масло, сир, переробляють овочі, фрукти. Ядром агропромислового комплексу є галузі сільського господар­ства. У своєму розвитку вони характеризуються певними особливостями; це вплив природно-кліматичних факторів на характер і організацію виробництва, об'єктивна необхідність використання частини виробленої продукції як засобів виробництва, універсальність основного засобу ви­робництва — землі. Усе це зумовлює особливості становлення ринкових відносин в агропромисловому комплексі та особливості його державного регулювання.

Сутність аграрної політики держави у період становлення ринко­вих відносин полягає у проведенні земельної реформи; розвитку різних форм власності на землю і господарювання; .ліквідації- жорсткого адміністративно-державного управління у сільському господарстві; спри­янні розвитку конкуренції; поступовому відмовленні від обов'язкового встановлення державних замовлень (державних контрактів) на вироб­ництво і поставку сільськогосподарської продукції; розробці і здійсненні цільових програм розвитку виробничої і соціальної інфраструктури на селі при фінансовій підтримці держави.

Земельні відносини в Україні регулюються Земельним Кодексом України та іншими актами законодавства України. Згідно з прийнятим законодавством в Україні є такі форми власності на землю: державна, колективна, приватна. Усі форми власності є рівноправними. Розпоря­джаються землею Ради народних депутатів, які у межах своєї компе­тенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх. Відповідно до форм власності суб'єктами господарювання у сільському господарстві виступають державні сільськогосподарські підприємства (державні сортовипробувальні станції і сортодільниці, племінні заводи, конезаводи, господарства по вирощуванню хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, фруктів тощо), колекивні сільськогос­подарські підприємства (селянські спілки), сільськогосподарські коопе­ративи, сільськогосподарські акціонерні товариства, садівницькі това­риства, селянські (фермерські) господарства, орендні сільськогоспо­дарські підприємства. У зв'язку із появою нових форм госпрдарювання механізм директивного планування розвитку агропромислового комплек­су замінюється механізмом державного регулювання, заснованим пере­важно на економічних методах впливу на товаровиробників сільськогосподарської продукції та продовольства.

Метою державного регулювання аг­ропромислового комплексу є забезпечення населення продуктами хар­чування, а також іншими товарами з сільськогосподарської сировини в поєднанні з вирішенням соціальних та економічних проблем АПК в умовах становлення ринкових відносин і багатоукладності економіки. Функції державного регулювання на макрорівні виконують в складі Міністерства економіки України департамент розвитку АПК, який об'єднує відділи економіки розвитку сільського господарства, еко­номіки виробництва продовольчих товарів, аграрної реформи, Міністерство сільського господарства та продовольства та ряд державних комітетів (Державний комітет по земельних ресурсах, Державний комітет по рибному господарству і рибній промисловості та ін.).

Держава в особі відповідних органів управління виконує такі функції з регулювання розвитку АПК:

визначає пріоритетні напрями розвитку АПК та пріоритетні на­прями спрямування інвестицій на його розвиток;

встановлює механізм формування державних замовлень та контр­актів на поставку до державних ресурсів сільськогосподарської продукції та сировини;

здійснює індикативне планування розвитку АПК; регулює ціни на деякі види продовольства; визначає рівень орієнтовних закупівельних стартових цін і ме­ханізмів їх індексації відповідно до інфляційних процесів.

Цінове регулювання в сфері АПК здійснює департамент цінової політики Міністерства економіки України, у складі якого фунціонує відділ цін на продовольчі товари та продукцію сільського господарства.

Як і стосовно інших товаровиробників — Міністерство фінансів та Національний банк України встановлюють механізм фінансово-податко­вого і грошово-кредитного регулювання. Для цього використовують си­стему економічних важелів — податків і податкових пільг, диферен-. ційованих умов кредитування тощо.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦІ

Державне регулювання ринку праці, зайнятості і умов праці

Ринок праці формується на підставі виключного права людини розпоряджатися своїми здібностями до праці та добровільно обирати форму зайнятості, вид діяльності або професію. У багатьох країнах з розвинутою ринковою економікою основні функції щодо регулювання ринку праці здійснюють профспілки. У країнах, які перебувають у стадії формування ринкових відносин, коли елементи інфраструктури ринку праці не діють досить ефективно, не відпрацьований механізм громад­ського та інституціонального регулювання, здійснюється державне ре­гулювання ринку праці, зайнятості та умов праці.

При цьому на відміцу від командно-адміністративного розподілу та перерозподілу трудового потенціалу держава функціонує відповідно до попиту і пропозиції робочої сили. Державна політика загальної зай­нятості поступається місцем політиці ефективної зайнятості.

Регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці здійснюється за такими основними напрямами:

законодавче встановлення умов праці залежно від її видів, місця виконання, особи працюючого, яке охоплює час праці і відпочинку, техніку безпеки, вимоги до кваліфікації, взаємовідносини між власни­ками засобів і найманою робочою силою, профспілками та підприємцями тощо;

створення державної системи дослідження і прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці;

створення мережі центрів служб зайнятості і бірж праці для реєстрації безробітних і фінансової допомоги їм, допомоги у працевлаш­туванні, консультаціях, сприяння вирішенню кадрових проблем на підприємствах;

створення фондів сприяння зайнятості на загальнодержавному та місцевих рівнях;

розроблення програм державної допомоги у підготовці кадрів; розроблення програм державної допомоги у створенні нових і підтримці діючих робочих місць в окремих галузях і районах;

розроблення державної допомоги у працевлаштуванні, створенні і підтримці нових робочих місць для окремих категорій населення;

створення системи матеріальної допомоги у зв'язку з тимчасовим безробіттям.

Основними нормативними актами, згідно з якими здійснюється регулювання ринку праці в Україні, є "Закон України про зайнятість населення" та Державна програма зайнятості. Закон "Про зайнятість населення" дає визначення категорії зайнятості населення, права гро­мадян у виборі виду діяльності, статусу безробітних, визначає право на допомогу по безробіттю, додаткові гарантії для окремих категорій насе­лення, основні завдання служби зайнятості, механізм формування та використання фонду сприяння зайнятості населення, роль підприємств, установ і організацій в реалізації державної політики зайнятості.

Державна програма зайнятості визначає заходи держави щодо надання допомоги громадянам у їх працевлаштуванні, організації роботи з професійної перепідготовки кадрів, участь у профорієнтаційній роботі, сприяння створенню робочих місць, організації громадських оплачува­них робіт.

Основні функції регулювання ринку праці в Україні здійснюють Міністерство праці та Міністерство соціального захисту населення. Для реалізації програми зайнятості і забезпечення громадянам відповідних гарантій по всій території України створено державну службу зайнятості. До її обов'язків входить аналіз і прогнозування попиту та пропозиції на робочу силу, облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування, надання допомоги громадянам у про­фесійній орієнтації, доборі роботи і працевлаштуванні та власникам підприємств — у доборі необхідних працівників; організація при потребі професійної підготовки і перепідготовки громадян; реєстрація без­робітних і виплата допомоги по безробіттю; участь у підготовці територіальних програм зайнятості та заходів щодо захищеності різних груп населення від безробіття.

Певні функції по регулюванню ринку праці виконує Міністерство економіки та управління (департаменти) економіки місцевих державних адміністрацій. Вони здійснюють аналіз і прогноз чисельності населення, трудових ресурсів та ринку праці, в складі індикативних планів розроб­ляють зведений баланс трудових ресурсів, зведений баланс ринку праці, заходи щодо забезпечення зайнятості та соціального захисту населення.

Основу розрахунків показників трудових ресурсів становлять звітні дані та прогнози чисельності населення за статтю, віком, а також кількості сімей та самотніх громадян. Під трудовими ресурсами при цьому розуміють працездатне населення у працездатному віці (за ви­нятком непрацюючих інвалідів і осіб, які отримують пенсію на пільгових умовах), а також працюючих осіб старшого віку та працюючих підлітків до 16 років. Баланс трудових ресурсів — найважливіший прогнозно-аналітичний документ — складається з чотирьох розділів: 1. Населення. II. Трудові ресурси. III. Розподіл трудових ресурсів. IV. Розподіл зай­нятих Інформаційною базою для розрахунку 1 та II розділів балансу слугують прогнози кількості населення та його складу, які розробляє Інститут проблем інформатики Міністерства економіки України. Чи­сельність населення у працездатному віці та працюючих пенсіонерів визначається виходячи з статевовікової структури населення та даних звітів балансів трудових ресурсів. Чисельність інвалідів і осіб, які одер­жують пенсії на пільгових умовах, визначають, виходячи з тенденцій,