Лучшие автора конкурса
1. saleon@bk.ru (141)
4. patr1cia@i.ua (45)


Мир, в котором я живу:
Результат
Архив

Главная / Украинские Рефераты / Економічна теорія / Національна кредитна система


Національна кредитна система - Економічна теорія - Скачать бесплатно


Вступ

Становлення ринкових умов господарювання в Україні зумовило перехід до двохрівневої банківської системи, а банки є практично найважливішою складовою кредитної системи. Кредитування населення України в сучасних умовах є надзвичайно важливим питанням через те, що соціально-економічний рівень його життя дуже низький.

Певна особа, щоб підвищити свій соціально-економічний рівень життя прагне більших доходів, яких не може забезпечити держава, тому часто люди розпочинають власну діяльність, а на це потрібні чималі кошти. І тут на допомогу може прийти лише розвинена практика кредитування.

Крім того, такого роду допомоги потребують часто й ринкові структури, товарне виробництво, торгівля, тобто усі сфери народного господарства.

Метою курсової роботи є теоретичне й практичне обґрунтування шляхів кредитного забезпечення населення та шляхів удосконалення його правової бази.

Відповідно до даної мети роботи постають такі завдання:

- проаналізувати стан сучасного кредитно-фінансового механізму та показати причини його недостатньої ефективності;

- визначити суть кредитних відносин;

- визначити шляхи та виробити рекомендації щодо підвищення ефективності діяльності кредитно-фінансових установ;

- проаналізувати зарубіжний досвід кредитування та визначити перспективи його використання у національній кредитній системі України;

- проаналізувати сучасний стан правового забезпечення кредитування;

- визначити шляхи вдосконалення правової бази у сфері кредитів.

Предметом дослідження є роль банків та небанківських фінансово-кредитних інститутів у кредитних системах зарубіжних крїн і національному кредитуванні.

Об’єктом дослідження взято саму кредитну систему і проблеми її правового забезпечення у сучасній економіці.

Методологічну та інформаційну основу в проведенні дослідження склали вітчизняні та зарубіжні публікації з питань фінансово-кредитних відносин, періодичні видання, а також Закони України з питань фінансово-кредитної та банківської діяльності, законодавчі правові акти, законопроекти України щодо правового забезпечення банківської та кредитно-фінансової діяльності, статистичні матеріали.

У курсовій роботі для дослідження використовуються схема кредитної системи, графік та дві кругових діаграми для кращого відображення статистичних даних.

Практична цінність результатів дослідження полягає в тому, що вони можуть бути використані для покращення умов існування кредитної системи у національній економіці.


Розділ 1

Кредитна система як елемент ринкової інфраструктури

1.1. Економічна роль, суть і структура кредитної системи

Ринкова система може нормально функціонувати лише тоді, коли в її судинах постійно циркулюють грошові потоки (готівкові й безготівкові). Безперервність цієї циркуляції забезпечує кредитна система.

Кредит – (від латинського “кредо” – вірю) є формою руху грошового капіталу, який надається в позику на умовах повернення й прибутковості. Наявність кредитних відносин передбачає, з одного боку, тимчасово вільні грошові капітали, власники яких готові надати їх на певний строк за певну винагороду (процент), а з іншого, – підприємців, бажаючих тимчасово використати їх у своїй виробничій діяльності [6, 23].

В умовах розвинутої ринкової економіки кредит виступає в декількох видах і здійснюється через найрізноманітніші організаційні форми, які в сукупності утворюють кредитну систему, а це: банки, інвестиційні фонди, страхові компанії, фонди. Розглянемо, що вони собою являють.

Банки є центральною фігурою кредитної системи. Саме через них здійснюються основні посередницькі функції між кредиторами й позичальниками. Існує багато різних видів банків, проте за своїм функціональним призначенням і належністю вони можуть бути зведені у дві великі групи: центральні (федеральні) банки і комерційні банки. В сукупності і взаємодії всі банки складають національну банківську систему.

У центрі банківської системи стоїть центральний банк. Він є емісійним, касовим та резервним центром країни. Більшість країн світу мають один центральний банк, наприклад Англійський банк у Великобританії, Бундесбанк у Німеччині, Національний банк в Україні. У США їх аж дванадцять і утворюють вони центральну федеральну систему. Зумовлено це рядом обставин, характерних саме для США. По-перше, масштабністю країни, по-друге, економічним розмаїттям і великою кількістю комерційних банків (біля 14 тис.), по-третє, політичним компромісом між прибічниками централізації і децентралізації банківської системи. Але й тут виділяється найголовніший банк – Федеральний резервний банк міста Нью-Йорка. До того ж розвитком сучасних засобів сполучення й транспорту формується тенденція до скорочення федеральних банків.

Другу частину кредитної системи складають комерційні банки та їх відділення. Саме вони здійснюють кредитне обслуговування функціонуючих капіталів і населення. Свій капітал комерційні банки утворюють в основному за рахунок депозитів (вкладів, позичок клієнтів). Основним джерелом банківського прибутку виступає різниця (маржа) між процентом, що береться банком за наданий кредит (позика), і процентом, що сплачується банком за депозитами. Отже, банківський прибуток, як і прибуток торговельного і промислового підприємців, бере свій початок з виробництва (Схема 1).

Засновниками комерційних банків можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. За способом формування статутного фонду комерційні банки можуть створюватися як акціонерні товариства або товариства з обмеженою відповідальністю.

Комерційні банки бувають універсальними й спеціалізованими. Універсальні банки акумулюють грошові кошти населення, підприємств, організацій, здійснюють грошові розрахунки, розмі­щують кредитні ресурси, надають традиційні банківські послуги, керують грошово-кредитним обігом. Спеціалізовані банки (кооперативні, селянські, іпотечні, інвестиційні, експортно-імпортні і т.д.) здійснюють грошово-кредитні операції у вузько спеціалізованих сферах.

Інвестиційні банки здійснюють фінансування капітального будівництва, а також реновацію основного капіталу промислових підприємств, транспорту, зв'язку, житлового, комунального й культурно-побутового будівництва. Особливість інвестиційних банків полягає в тому що вони не займаються залученням вкладів населення. У Великобританії, ПАР та Сінгапурі подібні інститути називають торговими банками, в Південній Кореї – фірмами з торгівлі цінними паперами, у Франції – діловими банками. Виділення інвестиційних банків в окремий вид призвело до розподілу праці в кредитній сфері, причому в деяких країнах таке виділення закріплене законом.

У сучасних банківських системах розрізняють інвестиційні банки двох типів. Для першого з них, котрий є характерним для банківських систем англосаксонського типу, притаманні операції виключно з розміщення й торгівлі цінними паперами. Банки другого типу характерні для романо-германських банківських систем. Тут типовими є операції з середньострокового та довгострокового кредитування.

Іпотечний банк надає довгострокові позики під заставу нерухомого майна.

Експортно-імпортний банк займається фінансуванням і кредитуванням експортно-імпортних поставок товарів та інших операцій.

Сучасна економіка характеризується дуже високим рівнем кредитних відносин. Тому кредитна система не обмежується лише банківськими закладами. Окрім банків, кредитними операціями займаються інші позабанківські структури. Одними з могутніх небанківських кредитних інститутів є страхові фірми. За розмірами операцій і активів вони поступаються лише банківським фірмам. Страхові фірми – це акціонерні приватні і державні організації, які страхують населення, майно, комерційні операції, практично все, що пов’язано з людською діяльністю. Але страхуванням діяльність цих фірм не обмежується. Вони займаються також ощадною справою і підприємництвом. Так, мобілізовані ними кошти населення вони направляють у кредитні операції, надходження від яких складає більшу частину їхнього прибутку. Наприклад, страхові фірми Англії і США покривають більш як 50% потреби промисловості цих країн у довгострокових кредитах. Вони також вкладають гроші безпосередньо у великі і найбільш прибуткові компанії, володіють великими пакетами високоприбуткових заставних паперів під нерухоме майно, купують облігації державних позик.

У результаті ощадної, фінансової, кредитної, інвестиційної діяльності страхові компанії здійснюють величезний позитивний вплив на функціонування ринкової економіки, тим самим сприяють підвищенню ефективності економічного життя країн.

Позабанківське фінансування довгострокових капіталовкладень у народне господарство здійснюється також через інвестиційні фонди. Джерелом утворення інвестиційних фондів залежно від форми власності можуть бути податки й грошові збори, субсидії, позики, обов’язкові й добровільні пожертви підприємств, організацій і населення. Отже, суть інвестиційних фондів зводиться до акумуляції коштів населення і використання їх для нагромадження. Однією з функцій інвестиційних фондів в умовах приватизації державної власності є обслуговування обігу приватизаційних паперів при розміщенні їх населенням в об’єкти приватизації.

Інвестиційні фонди мають різноманітні юридичні форми, тобто вони можуть діяти як державні організації, акціонерні товариства, приватні установи. Тому управління ними здійснюється суб’єктами тієї чи іншої організації (концерну, асоціації) або правлінням, або конкретним громадянином. Як правило, головним органом управління є загальні збори, конференція, сесія або конгрес. Фонд здійснює свою діяльність, керуючись статутом.

Утворюються й інші фонди, які займаються акумуляцією грошових коштів та інвестуванням їх у ті чи інші галузі народного господарства, зокрема, такі відомі у світі, як Міжнародний валютний фонд. В Україні – це Пенсійний фонд, фонди соціального страхування, Зайнятості і Чорнобиля, Державний валютний фонд та інші. Головною їх ознакою є те, що вони являють собою сукупність грошових або інших ресурсів, які знаходяться в розпорядженні тих чи інших асоціацій, об’єднань, підприємств, організацій, державних установ, приватних громадян, призначених для цільового використання. В періоди вивільнення їх від цільового використання ці кошти використовуються для інвестицій, кредитування, надання послуг, позик з метою їх нагромадження. Звичайно, якщо це не суперечить чинному законодавству.

Кредитна система, залежно від напрямку кредитної діяльності, включає багато структурних розділів, але головною ключовою фігурою є центральний банк.


1.2. Центральний банк, як “банк банків”

Виникнення центральних банків історично зв’язано з централізацією банк нотної емісії в руках деяких, найбільш надійних, комерційних банків, які користуються загальною довірою, чиї банкноти могли успішно виконувати функцію загального кредитного способу обігу. Такі банки стали називати емісійними.

Наприкінці XIX – початку XX ст. у більшості країн емісія всіх банкнот була зосереджена в одному банку, що став називатися центральним емісійним банком, а на сучасному етапі – просто центральним банком. Ця назва відбиває роль банку в кредитній системі країни. Центральний банк служить як би віссю, центром кредитної системи.

З погляду власності на капітал центральні банки бувають державні, капітал яких належить державі (Великобританія, ФРН, Франція, Канада, Росія); акціонерні (США, Італія); змішані – акціонерні товариства, частина капіталу яких належить державі (Японія, Бельгія). Деякі центральні банки були відразу утворені в якості державних (у Німеччині, Росії); інші створювалися як акціонерні, а потім націоналізувалися (у Великобританії, Франції) [16, 115].

Уряд, звичайно, зацікавлений у надійності центрального банку в силу особливої ролі останнього в кредитній системі країни, у проведенні її економічної політики. Центральний банк незалежно від належності його капіталу є юридично самостійним: його майно відособлене від державного майна, центральний банк розпоряджається ним як власник. У той же час незалежність центрального банку має відносний характер, оскільки економічна політика уряду не може бути успішної без узгодження і тісного взаємозв’язку її основних елементів: грошово-кредитної і фінансової політики. У кінцевому рахунку будь-який центральний банк у тому чи іншому ступені поєднує риси і банку, і державного органу.

Перед будь-яким центральним банком стоїть триєдине завдання забезпечення стабільності купівельної спроможності і валютного курсу національної грошової одиниці, стабільності і ліквідності банківської системи, ефективності і надійності платіжної системи. Для вирішення цього питання центральний банк виконує п’ять основних функцій: монопольної емісії банкнот, грошово-кредитного регулювання, зовнішньоекономічну, банку банків і банку уряду.

Банкноти складають незначну частину грошової маси промислово розвинутих країн, однак банкнотна емісія як і раніше необхідна для платежів у роздрібній торгівлі, а також для забезпечення ліквідності кредитної системи. Регулювання економіки шляхом впливу на стан кредиту і грошового обігу – це складний елемент економічної політики уряду, головними цілями якої є досягнення стабільного економічного росту, низького рівня безробіття та інфляції, вирівнювання платіжного балансу.

Центральний банк є органом валютного контролю, провідником державної валютної політики. Він визначає режим обмінного курсу національної валюти і здійснює його регулювання, проводить операції щодо керування офіційними золотовалютними резервами, регулює міжнародні розрахунки, платіжний баланс, контролює рух валютних цінностей як усередині країни, так і за кордоном, бере участь у розробці прогнозу й організовує складання платіжного балансу. Центральний банк, бере участь у підготовці міжнародних угод з відповідних питань, займається співробітництвом з центральними банками інших країн, а також з міжнародними і регіональними валютно-кредитними організаціями, представляє країну в цих організаціях.

Як уже відзначалося, незалежно від приналежності капіталу, центральні банки тісно пов’язані з державою. Як банкір уряду, центральний банк виступає його касиром кредитором, фінансовим консультантом. У центральному банку відкриті рахунки уряду й урядових відомств.

Загальний стан економіки багато в чому залежить від стану грошово-кредитної сфери. За числом інститутів, обсягом кредитних ресурсів і операцій базу всієї грошово-кредитної системи складають комерційні банки й інші кредитні установи. Досить відзначити, що від 75 до 90% усієї грошової маси в більшості країн складають банківські депозити і лише 25-10% - банкноти центрального банку. Тому державне регулювання грошово-кредитної сфери може бути успішним лише в тому випадку, якщо держава через центральний банк здатна впливати на масштаби і характер операцій комерційних банків.

Для впливу на грошово-кредитну сферу центральний банк використовує насамперед здатність комерційних банків збільшувати чи зменшувати депозити, а отже, грошову масу. Однак це не означає, що він може безпосередньо визначати обсяг депозитної емісії і кредитних операцій банків.

Методи грошово-кредитної політики центрального банку різноманітні. Найбільше широко використовуються:

• зміна процентних ставок, за якими центральний банк надає кредити комерційним банкам (офіційної дисконтної ставки, ставки рефінансування, ломбардної ставки);

• зміна норм обов'язкових резервів банків;

• операції на відкритому ринку, тобто операції по купівлі-продажу державних облігацій, векселів і інших цінних паперів;

• політика валютного курсу або курсова політика.

Традиційним методом регулювання є зміна процентних ставок центрального банку. Підвищення офіційної ставки зменшує можливості комерційних банків в одержанні кредиту для поповнення своїх резервів, що у свою чергу приводить до скорочення їхніх позичок, а значить, грошової маси і збільшення ринкових процентних ставок. 3міна офіційних ставок відіграє роль сигналу для всього ринку позичкових капіталів: підвищення ставок означає початок проведення політики кредитної рестрикції, зниження - кредитної експансії. У країнах з розвиненим ринком цінних паперів найбільш розповсюдженим методом грошово-кредитного регулювання є операції на відкритому ринку (ООР).

Приймаючи на збереження касові резерви комерційних банків, центральний банк створює їм кредитну підтримку. Він є для комерційних банків кредитором останньої інстанції, тобто кредитором на крайній випадок.

Будучи “банком банків”, центральний банк виконує функції головного регулюючого органа платіжної системи країни. Він організовує міжбанківські розрахунки, координує і регулює організацію розрахункових (у тому числі клірингових) систем, служить розрахунковим центром банківської системи.

У більшості країн центральний банк здійснює нагляд і контроль над банками з метою підтримки стабільності і надійності банківської системи, захисту інтересів вкладників і кредиторів. У ряді країн (Австралія, Італія, Росія) наглядова і контрольна діяльність здійснюється винятково центральним банком; в інших (Німеччина, США, Швейцарія, Франція) – центральним банком разом з іншими органами (казначейством, банківською комісією й ін.); а в деяких державах (Австрія, Данія, Канада, Норвегія) – не центральним банком, а іншими органами.

Основні напрямки нагляду і контролю центрального банку над комерційними наступні: видача ліцензій на здійснення банківської діяльності, на проведення окремих видів операцій (валютних, з цінними паперами, з дорогоцінними металами); перевірка й аналіз фінансової звітності, наданої банками; ревізії на місцях; установлення нормативу обов’язкових резервів і системи економічних нормативів, контроль за їхнім дотриманням.

Центральний банк кредитує державу, консультує мінфін з питань розміщення і погашення державних позик, вибору дат емісії і визначення прибутковості державних цінних паперів у залежності від ринкової ситуації, керує державним боргом.

Усі функції центрального банку взаємозалежні. Кредитуючи державу і банки, він одночасно створює кредитні знаряддя обігу, здійснюючи випуск і погашення урядових зобов’язань, впливає на рівень позичкового відсотка. Це визначає особливе положення, що займає центральний банк у банківській системі, і створює об’єктивні передумови для виконання ним своєї найважливішої функції – функції грошово-кредитного регулювання.

Центральний банк здійснює свої функції через банківські операції: пасивні й активні. Пасивними називаються операції, за допомогою яких утворюються банківські ресурси, активними – операції з їхнього розміщення.

На відміну від комерційних банків, центральний банк не має справи безпосередньо з підприємцями і населенням. Його головною клієнтурою є комерційні банки. Останні виступають як би посередниками між економікою і центральним банком. Він зберігає вільну готівку комерційних банків, тобто їхні касові резерви. Історично ці резерви давалися комерційними банками в центральний як гарантійний фонд для погашення депозитів. У XX ст. У більшості країн комерційні банки відповідно до закону зобов’язані зберігати частину своїх касових резервів у центральному банку. Такі резерви називають обов’язковими банківськими резервами. Центральний банк встановлює мінімальне відношення обов’язкових резервів до їх зобов’язань по депозитах (норму обов’язкових резервів).


1.3. Банківські установи як елементи кредитної системи

У механізмі функціонування кредитної системи держави велика роль належить комерційним банкам. Вони є багатофункціональними організаціями, що діють у різних секторах ринку позичкового капіталу. Банки акумулюють основну частку кредитних ресурсів і надають своїм клієнтам повний комплекс фінансових послуг, включаючи кредитування, прийом депозитів, розрахункове обслуговування, купівлю-продаж і збереження цінних паперів, іноземної валюти та ін.

Завдання банків полягає у забезпеченні безперебійного грошового обігу й обороту капіталу, кредитуванні промислових підприємств, держави і населення, створення умов для народногосподарського нагромадження.

Комерційні банки, мають статут, відповідно до якого діють. У статуті повинне міститися наступне:

• найменування банку і його місцезнаходження (поштова адреса);

• перелік операцій, здійснюваних банком;

• розмір статутного фонду і перелік інших фондів, утворених банком;

• положення про те, що банк є юридичною особою і діє на комерційній основі;

• положення про органи керування банком, їхню структуру, порядок утворення і функції, а також інші положення, зв’язані з особливостями діяльності банку, що не суперечать чинному законодавству.

Центральною ланкою в здійсненні активних і пасивних операції банку виступає кредитне керування. В основу класифікації кредитних операцій можуть бути покладені різні критерії: види позичальників, мета, характер чи терміни кредиту, наявність забезпечення позички і т.д. Перш за все необхідно відзначити, що у всіх країнах у тій чи іншій формі проводиться розподіл позичок на дві великі групи – персональні позички фізичним особам для задоволення особистих нестатків і ділові позички акціонерним компаніям та одноособовим підприємцям для забезпечення процесу виробництва і реалізації продукції. Це розмежування має важливе значення, тому що в зазначених сферах застосовуються різні форми кредитування, діють різні правила у відношенні термінів, величини, вартості і забезпечення позичок, видів фінансових гарантій і т.д.

У банківських балансах, однак, цей розподіл звичайно виражається неявно, в опосередкованій формі. Деякі статті балансу відносяться тільки до кредитування приватних осіб, інші до кредитів підприємств, але є і “змішані” статті. У США, наприклад, в основу класифікації позичок покладена мета кредиту. Тому в деяких статтях балансу поєднуються як позички на особисті потреби, так і позички для фінансування виробництва і реалізації.

Основними функціями комерційних банків вважаються:

• акумуляція і мобілізація грошового капіталу;

• посередництво в кредиті;

• проведення розрахунків і платежів у господарстві;

• створення платіжних засобів;

• організація випуску і розміщення цінних паперів;

• консультаційне обслуговування клієнтів.

Банк може надавати кредити підприємствам і організаціям різних галузей народного господарства й іншим банкам, включаючи свої філії, фінансовим компаніям і населенню. Специфіка джерел формування позичкового фонду, використовуваного для тих чи інших кредитних операцій, призначення і характер забезпечення видаваних кредитів, механізм надання і терміни кредитування, сфера використання й інші фактори обумовили створення в рамках кредитного керування шести відділів.

1. Відділ загальної організації кредитних операцій:

• визначає загальну політику банку і порядок її реалізації в залежності від конкретних економічних умов;

• розробляє загальні методики короткострокового і довгострокового кредитування і фінансування, методики визначення кредитоспроможності клієнтів, методики організації перспективних фінансових послуг;

• вивчає кредитні ризики і визначає механізм страхування банківських кредитних операцій.

2. Відділ короткострокового кредитування:

• визначає кредитні ресурси по видах позичок і позичальниках виходячи з кредитного потенціалу банку;

• виявляє потреби в кредиті;

• організовує видачу і погашення кредиту, веде кредитні справи;

• укладає кредитні договори;

• перевіряє кредитоспроможність клієнтів;

• веде картотеку кредитоспроможності;

• організовує факторингові операції.

3. Відділ довгострокового кредитування і фінансування:

• розробляє основні напрямки кредитування і фінансування виходячи з інвестиційного потенціалу банку;

• організовує кредитні операції і фінансування;

• укладає договори з надання позичок і надання послуг;

• перевіряє кредитоспроможність клієнта і веде картотеку кредитоспроможності;

• здійснює кредитування, пов'язане з інноваційною діяльністю клієнта, інноваційне фінансування розробок клієнта;

• займається організацією фінансування з доручення клієнта;

• здійснює посередницьку допомогу в пошуку партнерів по впровадженню, а також у підборі підрядчиків для реалізації довгострокових проектів.

4. Відділ кредитування населення:

• організовує пряме і непряме кредитування придбання споживчих товарів і житлового будівництва;

• надає кредитні картки;

• надає послуги населенню.

5. Відділ міжбанківських операцій покликаний організовувати і вести облік і аналіз усіх міжбанківських операцій, перш за все з Центральним банком і з іншими комерційними банками, а також з банками своєї системи (філіями і відділеннями).

6. Відділ нетрадиційних банківських операцій, зв'язаних із кредитуванням, призначений для організації таких операцій банку, як, наприклад, лізинг.

Основним цивільно-правовим документом, який засвідчує факт та умови видачі і повернення позички є кредитна угода ( договір ). Усі питання щодо прав, обов’язків та взаємовідносин сторони визначають у цьому документі за взаємною згодою. Всі пункти угоди не мають суперечити чинному законодавству.

Основними умовами кредитної угоди щодо ключових параметрів позики є:

- ціль кредиту (вона залежить від категорії позичальника, служить важливим індикатором ступеня ризику, пов'язаного з видачею позички. Видаючи кредит акціонерній компанії, банк повинен переконатися, що кредит береться для виконання цілей, передбачених статутом фірми. Ціль визначає і форму кредиту);

- сума( банк має перевірити обґрунтованість заявки у відношенні суми кредиту. Важливо із самого початку правильно визначити необхідну суму кредиту);

- порядок погашення (при видачі кредиту повинне бути ясно визначене джерело його погашення);

- термін (чим більш тривалий термін позички, тим вищим є ризик, тим більшою є імовірність того, що виникнуть непередбачені труднощі і клієнт не зможе сплатити борг відповідно до договору);

- забезпечення (важливим елементом кредитної угоди є те, які активи позичальник зможе закласти як забезпечення кредиту. При цьому необхідно підкреслити, що кредит повинен видаватися на визначені цілі, для фінансування конкретної господарської операції, а не в обмін на забезпечення як таке);

- винагорода кредитора (винагорода банку за кредит складається з двох основних елементів: відсотка з позички і комісії за відкриття кредиту).

Важливою функцією комерційних банків є посередництво в кредиті. Прямим кредитним відносинам між власниками вільних коштів і позичальниками перешкоджає розбіжність обсягу капіталу, пропонованого в позичку, з потребою в ньому, а також терміну вивільнення капіталу з терміном, на який він потрібний позичальнику. Безпосередні кредитні зв'язки між власниками капіталу і позичальниками ускладнює і ризик неплатоспроможності останніх. Власник капіталу може не мати інформацію про фінансовий стан позичальника. Комерційні банки, виступаючи в ролі фінансових посередників, усувають ці ускладнення. Банківські кредити направляються в різні сектори економіки, забезпечують розширення виробництва. Стабільна економіка не може існувати без організованої і налагодженої системи грошових розрахунків. Звідси велике значення має роль банків у проведенні розрахунків і платежів.

У сучасній кредитній системі в ряді західних країн великого розвитку набули інвестиційні банки. До виділення в більшості країн Заходу (насамперед у США, Японії, Англії і Франції) інвестиційних банків привели поділ праці і спеціалізація в кредитній сфері. Основне завдання інвестиційних банків – це мобілізація довгострокового позичкового капіталу і надання його позичальникам за допомогою випуску і розміщення акцій, облігацій і інших видів позикових зобов'язань. Кожна велика фірма, корпорація, як правило, має “свій” інвестиційний банк, послугами якого постійно користується. В даний час існують два типи інвестиційних банків. Банки першого типу займаються винятково торгівлею і розміщенням цінних паперів, банки другого типу – довгостроковим кредитуванням. Інвестиційні банки другого типу можуть базуватися на акціонерній основі, змішаній формі власності за участю держави і чисто державній. Головна функція таких банків відображається в середньостроковому і довгостроковому кредитуванні різних галузей господарства, а також спеціальних цільових проектів, зв’язаних із упровадженням передових технологій і досягнень науково-технічної революції.

Як правило, такі банки були тісно зв’язані з державною чи змішаною власністю, забезпечуючи її за рахунок надходження довгострокових грошових фондів для фінансування капіталовкладень. Інвестиційні банки змішаного та державного типу активно брали участь у реалізації урядових програм соціально-економічного розвитку і планів стабілізації економіки. В даний час вони також проводять різні операції на ринку позичкового капіталу: акумулюють заощадження юридичних і фізичних осіб, проводять середньострокове і довгострокове кредитування, здійснюють вкладення в приватні і державні цінні папери, розвивають різні фінансові послуги. В кредитній системі країн, де існують такі банки, вони займають видне місце після комерційних банків. Особливості діяльності інвестиційних банків другого типу полягають у тому, що, несучи навантаження, пов'язане з найбільш ризикованими операціями з середньострокового і довгострокового кредитування, вони змушені самі користуватися комерційних банків і інших кредитно-фінансових інститутів.

Пасивні й активні операції інвестиційних банків другого типу формуються в залежності від характеру їхньої діяльності, пов'язаної з довгостроковим кредитуванням цільових проектів приватного і державного секторів. Пасиви цих банків формуються з власних засобів (акціонерний капітал і резервний фонд), депозитів, кредитів комерційних банків і інших кредитно-фінансових інститутів. Велику частину пасивів складають депозити юридичних і фізичних осіб, а також кредити, що в основному надають комерційні банки. Частка їх може досягати 30-50%. У зв’язку з цим банки останнім часом прагнуть розширити депозитні операції, щоб зменшити залежність від інших банків, кредитно-фінансових інститутів.

Активні операції складаються в основному із середньострокових і довгострокових кредитів – до 60-70%, а іншу частину складають вкладення в різні цінні папери. Вкладення в державні папери зв'язані з обов’язковими вкладеннями за вимогою центральних банків, а також з необхідністю підтримки ліквідності. З цією ж метою банки останнім часом активізували вкладення в приватні цінні папери, інтенсивно розвиваючи фінансові послуги.

Іпотечні банки надають довгострокові кредити, що забезпечуються внесенням запису іпотек, чи іпотечних боргів на землеволодіння, під які видається позичка.

Завдяки своїй довгостроковості (20-30 років) іпотечні кредити особливо зручні для фінансування в тих випадках, коли виплата відсотків і погашення кредиту можливі тільки з поточних, як правило, невисоких доходів, тобто невеликими внесками. Наприклад, при фінансуванні будівництва житлових будинків під оренду погашення іпотечної позики можливо тільки з надходжень орендної плати.

Засоби для надання кредитів іпотечний банк одержує від продажу заставних листів. Заставні листи є борговими зобов’язаннями банку перед їх власниками з виплатою твердих відсотків, забезпеченими привілейованими іпотеками й іпотечними боргами.

Іпотечні банки надають позики і різним комунальним суспільним структурам. У цьому випадку позика забезпечується не іпотеками, а засобами, одержуваними за рахунок податку. Джерелом засобів для комунальних позик є випуск банком Комунальних (Суспільних) заставних листів. Від звичайних вони відрізняються лише способом гарантування.

Засоби для надання кредиту банк добуває шляхом продажу заставних листів. Отже, умови, на яких банк може дати кредит, залежать від стну ринку цінних паперів. Заставні листи звичайно продаються за номіналом на основі біржового курсу боргових зобов’язань. Курс продажу, однак, не відповідає чистому виторгу, отриманому банком від продажу заставних листів. Основна причина полягає в тому, що іпотечні банки змушені продавати свої цінні папери через інші банківські установи, головним чином через комерційні банки. За цю посередницьку діяльність іпотечний банк платить мито, так звану боніфікацію.

Чистий виторг = Курс продажу – Боніфікація

Так іпотечний банк не змінює відсоток виплат із заставних листів протягом усього терміну їхньої дії, вони можуть і своїм позичальникам на цей термін установлювати твердий відсоток виплати кредиту. Цим і відрізняються кредити, надані за рахунок продажу заставних листів, від кредитів банківських установ. Іпотечні банки надають боржникам право дострокової виплати кредиту (цілком чи частково) після витікання договірного терміну виплати відсотків.

При наявності в економіці фінансових посередників потоки заощаджень можуть бути опосередкованими. Інститут посередників включає комерційні, ощадні банки, позичково-ощадні асоціації, страхові компанії, пенсійні фонди і т.п.


1.4. Небанківські фінансові посередники

Фінансові посередники трансформують засоби таким чином, щоб забезпечити найбільшу привабливість своїх цінних паперів для інвесторів. Таким чином, фінансові посередники пристосовують номінал і тип непрямих цінних паперів, що вони випускають, до потреб власників грошей. Звичайно, їхнє завдання – дістати прибуток, тобто купити первинні цінні папери, що приносять доход, більший, ніж супутні витрати і премії з емітованих вторинних цінних паперів. Так, займаючись такого роду діяльністю, вони направляють засоби кінцевих кредиторів кінцевим позичальникам по меншій вартості і з меншими незручностями, ніж якби це було зроблено прямо. Фінансовим посередництвом у кредиті займаються як банки так і небанківські фінансові інститути.

Розвиток капіталізму обумовив появу і розвиток нових фінансових інститутів, що починають розвиватись особливо активно після кризи 1929-1933 р. Відбулося більш ретельне розмежування функцій між різними фінансовими інститутами усередині кредитної системи капіталізму. Швидко виросли і зайняли найважливіші позиції на ринку позичкових капіталів страхові компанії (в основному компанії страхування життя), пенсійні фонди, інвестиційні компанії, а також ряд інших спеціалізованих заснувань. Вони стали основним резервуаром довгострокового капіталу на грошовому ринку, значно потіснивши в цій сфері комерційні банки. Особливо великих масштабів діяльність цих інститутів досягла в США, Англії, Японії [16, 347].

Інвестиційна діяльність страхових компаній досягла величезних масштабів. У ведучих економічно розвитих країнах страхові компанії за своїми активами перевершують багато кредитно-фінансових заснувань.

Компанії страхування життя, у силу специфічних особливостей мають у своєму розпорядженні найбільші можливості довгострокового інвестування, оскільки ними зосереджена велика частина довгострокових заощаджень населення. Полівласник не віддає свої заощадження в позичку, а за рахунок їхньої акумуляції в компанії страхування життя здобуває визначену фінансову гарантію в майбутньому. При цьому він не отримує відсотки на свої заощадження.

Страхові компанії, в основному компанії страхування життя, увійшли також у сферу споживчого кредиту, розширюючи кредитування населення через позики під поліси. Тим самим вони впливають на споживчий ринок, оскільки ці засоби населення використовує для покупки різних видів товарів і послуг.

Незважаючи на зіткнення інтересів страхових компаній і спеціалізованих кредитних інститутів, між ними існує тісне співробітництво і взаємне переплетення інтересів. Тут зв'язки базуються на основі системи участі особистої унії у спільних операціях з нерухомістю, іпотекою і споживчим кредитом. Англійські страхові монополії є великими власниками акцій компаній, що займаються нерухомою власністю і споживчим кредитом.

Страхові компанії здійснюють страхову діяльність у двох областях:

1) майно і непередбачені обставини;

2) життя.

Загальна вартість їх активів досягає приблизно 1,5 трлн. дол.

Компанії першого типу страхують від пожеж, крадіжок, автомобільних катастроф і тому подібних подій. Оскільки доходи цих компаній обкладаються податками за повною ставкою корпоративного прибуткового податку, вони вкладають велику частину своїх засобів у муніципальні облігації, процентні доходи з яких не обкладаються податками. У меншому обсязі вони інвестують засоби в акції й облігації корпорацій.

Компанії другого типу страхують життя людини. Смертність великих груп населення можна пророчити з великою імовірністю, а значить, у них є можливість придбати довгострокові цінні папери. Крім того, доходи цих організацій частково звільняються від оподатковування завдяки нарощуванню резервів з часом. Тому вони віддають перевагу оподатковуваним інвестиціям, дохід з яких вищий, ніж з неоподатковуваних муніципальних облігаціях. У результаті страхові компанії купують спочатку облігації корпорацій, що складають основну частину їх фінансових активів.

Досліджуючи проблеми кредитно-фінансових відносин та участь в них небанківських фінансових інститутів, варто відмітити і роль пенсійних фондів. Виконуючи фінансово-посередницькі функції перетворення активів, пенсійні фонди гарантують суспільству ще один вид захисту – виплати доходу після виходу на пенсію.

Розвиток пенсійних фондів являє собою якісно нову ступінь у розвитку кредитної системи. Вони служать більш тонкою формою проникнення промислових і других монополій у кредитну систему. Ці структури не задовольняються прибутком від своєї основної діяльності – підприємницьким доходом. Фінансуючи через пенсійні фонди свою промислову експансію, вони власне кажучи беруть участь у поділі прибутку у вигляді позичкового відсотка разом з іншими кредитно-фінансовими інститутами.

Пенсійні й інші подібні фонди створюються для забезпечення доходів людям, що припинили свою трудову діяльність, протягом якої вони вносили туди гроші так, як і їх роботодавці. Фонд інвестує ці засоби, а потім періодично виплачує накопичені засоби працівнику, що звільнився, чи надає аннуїтет. У період нагромадження засоби, що надходять, податками не обкладаються, вкладник платить податки, коли гроші йому повертаються. Комерційні банки через свої трастові відділи, страхові фірми, а також федеральний уряд, місцеві адміністрації, і деякі інші нестрахові організації пропонують свої засоби пенсійним фондам. Через те, що пасиви пенсійних організацій мають довгостроковий характер, у фондів є можливість інвестувати засоби в довгострокові цінні папери. Тому основна частина інвестицій приходиться на корпоративні акції й облігації. Пенсійні фонди насправді є найбільшими, серед інституціональних інвесторів, власниками корпоративних фінансових інструментів.

Пенсійні фонди юридично відділені від корпорації, що їх створюють. За дорученням останніх пенсійні фонди керуються комерційними банками, навколо яких, як правило, формуються різні фінансово-промислові групи.

Організаційна структура пенсійного фонду не передбачає акціонерної, кооперативної чи пайової форми власності. Як правило, пенсійні фонди створюються на приватних корпораціях, що юридично і фактично є їх власниками. Основою пасивних операцій пенсійних фондів є ресурси, що надходять від корпорацій, підприємств, а також внески робочих та службовців.

Створення і розвиток пенсійних фондів – це нове явище на ринку позичкових капіталів, на ринку цінних паперів і в цілому в кредитній системі промислово розвинутих країн [4, 85].

Фонди взаємного кредиту теж вкладають значні кошти в корпоративні акції й облігації. Вони приймають гроші від фізичних осіб і поміщають їх в активи специфічних видів. Звичайно подібний фонд зв’язаний з компанією, що за деяку плату керує інвестиціями. Кожна фізична особа володіє визначеною часткою фонду, що залежить від розміру його внеску. У будь-який час громадяни можуть продати свої акції, оскільки фонди зобов’язані їх отримувати. Одні фонди поміщають

назад |  1  | вперед


Назад
 


Новые поступления

Украинский Зеленый Портал Рефератик создан с целью поуляризации украинской культуры и облегчения поиска учебных материалов для украинских школьников, а также студентов и аспирантов украинских ВУЗов. Все материалы, опубликованные на сайте взяты из открытых источников. Однако, следует помнить, что тексты, опубликованных работ в первую очередь принадлежат их авторам. Используя материалы, размещенные на сайте, пожалуйста, давайте ссылку на название публикации и ее автора.

© il.lusion,2007г.
Карта сайта
  
  
 
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов Союз образовательных сайтов