Бюджетний дефіцит - Фінанси - Скачать бесплатно

1. Бюджетний дефіцит

Бюджетний дефіцит виникає в результаті незбалансованості економіки, зниження доходів і ліквідувати дефіцит бюджету, якщо не будуть вжиті дійові заходи щодо різкого зростання видатків, викликаних безгосподарністю. Ринкова економіка не може стабілізації економіки й вирівнювання видатків з доходами, а це потребує жорсткого режиму економії коштів, який повинні провадити всі владні і управлінські структури.

Державне бюджетне обмеження:

B = B + rB + T – Tr – (G + I)

Де B - чисті фінансові активи в n-му році;

B - чисті фінансові активи держави в (n-1)-му році;

r - проценти по чистим фінансовим активам В попереднього року;

T - податки в n-му році;

Tr – трансферти в n-му році;

G - державні споживчі витрати в n-му році;

I - державні інвестиційні витрати в n-му році.

= +

Бюджетне обмеження можна записати в термінах чистого державного боргу (D), де D = -В

D = D + rD + G + I – T

або

D – D = rD + G + I - T

де D – D - бюджетний дефіцит (DEF)

Бюджетний дефіцит (DEF) – це перевищення видатків бюджету над його доходами.

Види державного дефіциту:

Циклічний дефіцит бюджету – це дефіцит, який є результатом циклічного падіння виробництва (скорочення національного доходу та обсягу виробництва) внаслідок кон’юнктурних коливань.

Структурний дефіцит бюджету – це дефіцит, який є результатом дискреційної політики (встановлення ставок оподаткування, виплати на соціальне забезпечення, розмір оборонних видатків).

Основні фактори зростання дефіциту бюджету:

Збільшення оборонних видатків.

Зростання виплат по державному боргу.

Збільшення трансфертних платежів.

Зниження податків.

Складають бюджет і його виконують спеціалісти по фінансах.

Фінанси – загальна назва системи методів, які використовуються для управління доходами і витратами органів державної влади і господарських організацій.

Бюджет, як державний економічний механізм, ускладнюється тоді, коли державі гостро не вистачає грошей на розв’язання важливих завдань, тобто, коли державний бюджет складений з дефіцитом.

Дефіцит державного бюджету складається при такій фінансовій ситуації, яка виникає тоді, коли державі необхідно зробити витрати на більшу суму, ніж можлива величина його доходів. Бюджетний дефіцит – перевищення витрат уряду над його доходами. А накопичена сума дефіцитів і бюджетних лишків являє собою державний борг.

Концепція регулювання бюджету включає: а) бюджет, який балансується на щорічній основі; б) бюджет, який циклічно балансується; в) фундаментальне фінансування. Основна проблема бюджету, який балансується на щорічній основі, полягає в тому, що він має не стільки антициклічний характер, як процеклічний. Досить складно збалансувати бюджет по результатах циклу, якщо піднесення і спади не мають приблизно однокового розмаху.

У минулому зростання державного боргу було зв’язане найчастіше з дефіцитом фінансування війн та економічними спадами. Великі дефіцити 80-х років є передусім результатом скорочення податків.

Твердження про те, що великий державний борг може викликати рефінансування уряду, фальшиве, тому що, по-перше, борг потрібно лише рефінансувати, а не погашати, по-друге, уряд має право встановлювати податки і створювати гроші.

Державний борг не є інструментом перекладання економічного тягаря на майбутнє покоління.

Серйозними проблемами, зв’язаними з державним боргом є такі:

виплати процентів по державному боргу збільшують нерівність у доходах;

виплати процентів по боргу вимагають підвищення боргів, які підривають дію економічних стимулів;

виплати процентів або основної суми боргу іноземцям викликають переведення частини національного продукту за кордон;

запозичення урядом на ринку капіталів для рефінансування боргу або сплати процентів можуть збільшити ставки процента і витиснути приватне інвестиційне фінансування.

Бюджетний дефіцит не означає незбалансованості бюджету – це невідповідність лише постійних власних доходів державного бюджету його видатками. Джерелами його покриття є державні позики або емісія паперових грошей. Бюджетний дефіцит негативно характеризує фінансову діяльність держави. Та ще більшим негативним явищем є відсутність конкретної обгрунтованої політики його покриття.

Світовий досвід вказує чотири основні способи вирішення проблеми бюджетного дефіциту:

скорочення бюджетних витрат;

пошук джерел додаткових доходів;

випуск (емісія) незабезпечених грошей з метою використання для фінансування державних витрат;

позика грошей у банків, господарських організацій, громадян, інших держав, іноземних та міжнародних фінансових організацій.

Бюджетний дефіцит в Україні – це вимушений дефіцит. У нашій країні рівень оподаткування настільки високий, що далі підвищувати його практично неможливо. Недостатність доходів державного бюджету головним чином зумовлюється недостатнім обсягом доходів підприємств і громадян. А відтак бюджетний дефіцит походить не з фінансової політики держави у сфері доходів, а з дефіциту фінансових ресурсів у нашому суспільстві.

При виникненні бюджетного дефіциту уряд повинен або додатково друкувати гроші, або позичати в населення. Нагромаджені позичкові суми називаються державним боргом. Більша його частина знаходиться в короткотривалих цінних паперах (векселях державної скарбниці).

Уряди часто ідуть на позику грошей, хоча це веде до зростання державного боргу. Державний борг являє собою суму заборгованості держави власникам його цінних паперів, національним і міжнародним фінансовим організаціям, а також іншим державам – кредиторам. Більшість країн світу нині мають великі державні борги. Так, наприклад, дефіцит державного бюджету США починаючи з 1981 р. щорічно перевищував 100 млрд. дол., а в деякі роки – 200 млрд. дол..

2. Суть і структура фінансів

Фінанси відіграють надзвичайно важливу роль у суспільстві. Во­ни формують його життєздатність, його потенціал, забезпечуючи при цьому реалізацію поставлених кожною людиною, кожним під­приємством та державою в цілому завдань і цілей. Щодня ми всту­паємо у безліч різноманітних відносин, важливе місце серед яких займають фінанси. Уже давно фінансова діяльність перестала бути привілеєм професіоналів, хоча вони і не втратили своєї провідної ролі у суспільстві.

Термін "фінанси" з’явився у XIII столітті. Він походить від середньовічного латинського терміна “finansia”, що означає обов’язкову сплату грошей. Ця сплата пов’язувалася з переда­чею частини доходу громадянина в розпорядження монарха, короля або іншого правителя на його утримання та на інші втрати державною змісту. Так тривало майже до початку XVIII століття. Під фінансами розуміли державне публічне господарство або господарство будь-якого державного утво­рення нижчого рівня.

Виникнення та розвиток фінансів зумовлювалися зростан­ням продуктивних сил у суспільстві, насамперед товарно-грошових відносин як необхідної форми економічного життя для досягнення певного рівня суспільного добробуту. Своїй досконалості й завершеності фінанси зобов’язані також появою та прогресом різних видів державних утворень. Тому є підстави стверджувати, що фінанси – це продукт розвитку товарно-грошових відносин і держави. Фінанси можуть успішно функ­ціонувати, активно сприяти економічному та соціальному прогресу лише за активного втручання у ці процеси держави.

Фінансам належить провідна роль в економічній системі. Це зумовлено тим, що їх функціонування визначає кількісні й якісні параметри будь-якого економічного явища чи проце­су, а також кінцеві результати діяльності.

Обов’язковою ознакою участі фінансів у економічному житті держави, підприємця чи громадянина є гроші. Без використання грошей у процесах виробництва, у здійсненні державою своїх функцій, задоволенні населенням своїх життєвих потреб не існували б і фінанси. Усі процеси економічного життя, де беруть участь фінанси, мають грошове вираження, тобто оцінку в грошовій формі. Економічне життя держави постійно вимагає створення грошових фондів для задоволен­ня різноманітних потреб. Обсяг цих фондів кількісно та якіс­но характеризує масштаби діяльності й фінансові можливості країни, господарської структури, громадянина. Ці фонди, власне, і є фінансами.

Отже, фінанси слід розглядати як економічну категорію, що відображає створення, розподіл і використання фондів фі­нансових ресурсів для задоволення потреб господарської діяль­ності, надання різноманітних послуг населенню з боку держа­ви. забезпечення виконання державою її функцій. У кінцевому підсумку метою функціонування фінансів є досягнення висо­кого рівня добробуту як держави, так і окремого громадянина.

Фінанси є однією з найбільш важливих і складних еко­номічних категорій. Вони мають як видиму, так і приховану форму прояву. Видима сторона фінансів проявляється у грошо­вих потоках, які рухаються між суб’єктами фінансових відносин. Ці потоки – їх характер і форми, спрямованість і обсяги – ви­ступають предметом практичної фінансової діяльності. Прихова­на сторона фінансів пов’язана з тим, що відображають ті чи інші грошові потоки, а саме – рух вартості створеного у суспільстві валового внутрішнього продукту, тобто обмінні й розподільні відносини. Від налагодженості цих відносин залежить ефектив­ність економічної системи і розвиток суспільства. Ці відносини характеризують внутрішню сутність фінансів і є предметом фі­нансової науки.

Фінанси – сукупність економічних відносин, пов’яза­них з обміном, розподілом і перерозподілом у грошовій формі вартості валового внутрішнього продукту (ВВП), а в певних умовах і національного багатства.

Функціонування фінансів пов’язано з такими поняттями як фінан­сові відносини, фінансова діяльність, гроші (мал. 1).

Мал. 1. Організаційні засади функціонування фінансів

Вихідні фінансові категорії – доходи і видатки. Доходи одного з суб’єктів завжди є видатками іншого.

Характерні ознаки фінансів:

обмінно-розподільний характер;

рух вартості від одного суб’єкта до іншого;

грошова форма відносин;

формування доходів і здійснення видатків;

еквівалентний (за призначенням) характер обміну та розподі­лу і нееквівалентний перерозподілу.

Основними у фінансах є відносини розподілу і перерозподілу. Відносини обміну в прямій формі складаються між юридичними і фізичними особами з приводу купівлі-продажу товарів і послуг. Ра­зом з тим у відносинах розподілу можна помітити елементи обміну, а у відносинах обміну – ознаки розподілу. Наприклад, податки мож­на розглядати і як метод перерозподілу доходів юридичних та фі­зичних осіб, і як плату суспільства державі за виконання нею уста­новлених функцій і надання відповідних послуг: скільки заплатили, стільки й отримали. У будь-яких відносинах обміну можливі елементи перерозподілу доходів, оскільки ціни, як правило, відхиляються від ре­альної вартості товарів та послуг; Слід пам’ятати, що в чистому вигляді обмін та розподіл і перерозподіл – це тільки наукові абстракції. У ре­альному житті все набагато складніше і провести чітке розмежування відносин досить важко, по-перше, і навряд чи доцільно, по-друге.

Фінанси є життєво важливою системою в економіці та суспіль­стві в цілому. Налагоджені фінансові відносини виступають запору­кою нормальної життєдіяльності.

Сутність кожної економічної категорії детально розкриває­ться в її функціях, які характеризують суспільне призначення даної категорії.

Фінанси виконують дві функції:

розподільну;

контрольну.

Суть розподільної функції полягає в тому, що фінанси виступа­ють інструментом розподілу і перерозподілу ВВП. Причому вони є основним розподільним інструментом. Крім них, хоч і в значно об­межених рамках, насамперед у сфері перерозподілу, цю функцію можуть виконувати ціни. Причому перерозподіл відбувається внас­лідок так званого перекосу цін, коли на товари і послуги одних га­лузей вони вищі від вартості, а на інші товари і послуги – нижчі. Тобто перерозподіл за допомогою цін відбувається не тому, що ці­нам цілеспрямовано властива така функція, а навпаки, тому, що в певних випадках вони неточно і неповно виконують функцію вимі­ру вартості. На відміну від цін фінанси насамперед призначені для здійснення розподілу вартості ВВП.

Крім того, розподіл і перерозподіл вартості ВВП може відбува­тися в результаті кримінальних порушень – крадіжок, зловжи­вань службовим становищем, розкрадання майна підприємств дер­жавного сектора, уникнення від сплати податків та ін. Однак, це не економічні методи, і вони є предметом іншої науки – право­знавства.

3. Платежі за ресурси

Виробничо-господарська діяльність суб'єктів господарювання пов'я­зана із залученням значних матеріальних ресурсів. Ефективність їх вико­ристання справляє безпосередній вплив на результати фінансово-госпо­дарської діяльності підприємств. В ефективному використанні цих ресур­сів заінтересоване й суспільство в цілому. З метою ефективнішого вико­ристання ресурсів, що є в розпорядженні або у власності суб'єктів госпо­дарювання, держава може встановлювати відповідні податкові платежі.

До платежів за ресурси, передбачених податковим законодавст­вом України для суб'єктів господарювання, можна віднести: плату (податок) за землю; податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; податок на нерухоме майно (нерухомість); збір за спеціальне використання природних ресурсів (лісовий податок, плата за воду, плата за корисні копалини); збір за забруднення навколишнього природного середовища.

Вплив цих платежів на результати фінансово-господарської діяльності підприємств досягається через розподіл прибутку і формування собівартості. Зменшення суми вказаних платежів якщо вони здійснюються за рахунок прибутку, збільшує обсяг чистого прибутку. Якщо вказані платежі відносяться на собівар­тість, то їх скорочення зменшує поточні витрати господарської діяльності, що в кінцевому підсумку збільшує обсяг прибутку.

Плату за землю введено з метою формування ресурсів для фінан­сування:

— заходів з раціонального використання й охорони землі, під­вищення родючості грантів;

— відшкодування власникам землі і землекористувачам витрат, які пов'язані з веденням господарства на землях гіршої якості;

— розвитку інфраструктури населених пунктів.

Порядок обчислення і сплати податку на землю регулюється За­коном України «Про плату за землю» від 19.06.1996 p.

Плата за землю стягується у вигляді земельного податку або орендної плати і встановлюється залежно від грошової оцінки землі. Власники землі сплачують земельний податок. За земельні ділянки, передані в оренду, стягується орендна плата.

Об'єктом плати за землю є земельна ділянка, що перебуває у влас­ності або користуванні (у тім числі й на умовах оренди). Платниками є власники землі та землекористувачі (в тому числі орендарі).

Стягуючи плату за землю, дотримуються такого розмежування: землі сільськогосподарського призначення (придатні для сільсько­господарського виробництва або призначені для цієї мети); землі населених пунктів (у межах населених пунктів, встановлених зако­нодавством).

Плата за землю сільськогосподарського призначення. Ставки зе­мельного податку встановлено з одного гектара сільськогоспо­дарських угідь у відсотках від грошової оцінки цих угідь.

Плата за землі населених пунктів. Ставки земельного податку встановлено в розмірі 1% від грошової оцінки землі. Якщо грошової оцінки земельних ділянок не проведено, то використовуються сере­дні ставки земельного податку (у копійках за 1 м2). Ці ставки дифе­ренційовано залежно від кількості населення в населеному пункті: вони збільшуються зі збільшенням його кількості.

Передбачено також застосування підвищених коефіцієнтів до встановлених ставок у населених пунктах курортних зон Чорномор­ського узбережжя, гірських і пригірських районах Карпат, в інших рекреаційних районах.

Місцеві ради можуть диференціювати і затверджувати ставки (виходячи із середніх ставок) податку залежно від місцезнаходжен­ня земельної ділянки на території населеного пункту та її функціо­нального використання.

З 1 липня 1997 року ставки податку на землю було підвищено в 1,81 раза проти ставок, передбачених Законом «Про плату за землю».

Джерела і порядок сплати земельного податку. Юридичні особи самостійно обчислюють суму земельного податку щорічно за ста­ном на 1 січня і до 1 лютого надають відповідні дані податковій ад­міністрації. Податок нараховується з дня виникнення права власнос­ті або права користування.

Щодо знов уведених земельних ділянок розрахунки податку здійснюються протягом місяця з дня виникнення права власності або користування ділянкою.

Якщо земельна ділянка, що на ній розміщено будівлю, перебуває у спільній власності кількох юридичних осіб, земельний податок нарахову­ється кожному з них, пропорційно до його частки власності на будівлю.

Плата за землю надходить на рахунок місцевих бюджетів. Стру­ктурно-логічну схему податку на землю зображено на рис. 1.

Розмір, умови і терміни внесення орендної плати за землю вста­новлюються за згодою учасників договору оренди — орендодавця (власника) та орендаря.

Суб'єкти господарської діяльності сплачують земельний податок за рахунок їхнього прибутку. Одночасно земельний податок вклю­чається до складу валових витрат. Отже, він зменшує суму оподат­кованого прибутку, а відтак і податку на прибуток. Крім того, для підприємств, основною діяльністю яких є виробництво сільськогос­подарської продукції, сума нарахованого податку на прибуток змен­шується на суму податку на землю, що використовується в сільсько­господарському обороті.

За несвоєчасну сплату земельного податку стягується пеня в розмірі 0,3% суми заборгованості за кожний день несплати. Розмір пені за несвоєчасне внесення орендної плати передбачається в дого­ворі оренди: однак вона не повинна перевищувати розміру пені за несвоєчасну сплату податку на землю.

Кошти, що надходять від стягнення податку, спрямовуються на фінансування будівництва, реконструкції, ремонту та утримання ав­томобільних шляхів загального користування, проведення природо­охоронних заходів на водоймищах. Податок зараховується в бю­джети місцевого самоврядування. Структурно-логічну схему подат­ку на транспортні засоби зображено на рис. 3.

Порядок обчислення і сплати податку на транспортні засоби регу­люється Законом України «Про податок із власників транспортних за­собів та інших самохідних машин і механізмів» від 18 лютого 1997 p.

Платниками податку є підприємства, організації, установи (юри­дичні особи) — власники транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів.

Згідно із законодавством об'єктами оподаткування є автомобілі (легкові, вантажні, спеціального призначення); колісні трактори; мото­цикли, яхти, судна парусні, човни моторні і катери. Не оподатковують­ся: трактори на гусеничному ходу; машини та механізми для сільсько­господарських робіт; автомобілі швидкої допомоги та пожежні;

транспортні засоби (підйомні й самохідні), що використовуються на за­водах, складах, у портах для перевезення вантажів на короткі відстані.

Ставки податку визначено в розрахунку на рік: зі 100 см3 об'єму двигуна, з 1 кВт потужності двигуна, з 1 см довжини транспортного засобу. Усі ставки податку встановлені в ЕКЮ (з 1 січня 1999 року в ЄВРО) за видами транспортних засобів і диференційовані залежно від потужності двигуна, виду транспортного засобу, його призначення й використання.

Обчислення податку здійснюється на підставі даних про кіль­кість транспортних засобів за станом на 1 січня поточного року. Якщо транспортні засоби отримані у другому півріччі, то податок сплачується в половинному розмірі.

Податок сплачується перед реєстрацією, перереєстрацією або технічним оглядом транспортних засобів за період до наступного технічного огляду.

Сплата податку здійснюється в валюті України, розраховується за валютним курсом Національного банку на перший день кварталу, в якому сплачується податок, і залишається незмінною до кінця кварталу.

Від сплати податку звільняються підприємства автомобільного транспорту загального користування (стосовно транспортних засо­бів, зайнятих перевезенням пасажирів, у тому разі, коли законодав­че встановлено тарифи на оплату проїзду). Сільськогосподарські підприємства-товаровиробники сплачують податок на трактори ко­лісні, автобуси і спеціальні автомобілі для перевезення людей (з кількістю місць менше 10) у розмірі 50%.

Для підприємств встановлено достатньо високу відповідаль­ність за сплату податку. У разі заниження податку стягується вся сума заниження і штраф у двократному розмірі від тієї ж суми. За відсутності обліку об'єктів оподаткування або за ведення об­ліку з порушенням установленого порядку (неподання, несвоєча­сне подання розрахунків та інших документів, необхідних для обчислення і сплати податку) стягується штраф у розмірі 50% від суми податку, що підлягає сплаті. Сплата вказаних штрафів здійс­нюється за рахунок прибутку, що залишився у розпорядженні підприємства.

Сума податку на транспортні засоби включається до складу ва­лових витрат платника, а отже, зменшує оподатковуваний прибуток і суму податку на нього. Джерелом сплати податку на транспортні засоби є балансовий прибуток підприємства, що впливає на розмір чистого прибутку підприємства.

Аналіз механізму стягнення податку на транспортні засоби дає змогу зробити висновок, що поряд із фіскальною функцією вказа­ний податок виконує регулюючу функцію. Він спрямований на під­вищення інтенсивності використання транспортних засобів.

У Законі України «Про систему оподаткування» передбачений податок на нерухоме майно суб'єктів господарювання. Законодав­чих актів щодо вказаного податку поки що не прийнято.

Мета введення названого податку — забезпечити збалансування доходів і витрат консолідованого бюджету держави та сприяти під­вищенню ефективності використання нерухомості суб'єктами гос­подарювання. Було підготовано кілька варіантів закону стосовно цього податку. Останній його варіант, опрацьований 1997 року, пе­редбачав, що об'єктом оподаткування є земля, а також постійні бу­дівлі і споруди, що конструктивно й технологічно зв'язані з землею, на якій їх розміщено.

Податок на нерухомість має бути загальнодержавним податком і є різновидом податку на майно. Податок на нерухомість складається з суми податків на землю, будівлі і споруди.

Нерухомість — це земля і постійно розміщені на ній будівлі та спо­руди. Будівлі — це житлові будинки, офіси, гаражі, дачі. Споруди — це об'єкти які підпадають під визначення першої групи основних фондів, за винятком будівель. Якщо об'єкт, який належить до основних фондів першої групи, використовується одночасно як споруда та як будівля, платник податку має звернутися до податкової адміністрації із заявою про розмежування напрямів використання такого об'єкта з метою окремого визначення податкових баз і строків оподаткування.

Слід звернути увагу на те, що в розглянутому варіанті проекту зако­ну щодо податку на нерухомість передбачається для розрахунків бази оподаткування застосовувати індексацію бази оподаткування на рівень інфляції. Така індексація можлива, коли рівень інфляції, розрахований на базі податкового року, дорівнює або перевищує 110 відсотків.

Список використаної літератури

Балабанов А., Балабанов И. Финансы. –С-Пб, 2000. –192 с.

Василик О.Д. Теорія фінансів. –К: Ніос, 2000. –416 с.

Кириленко О.П. Фінанси. –Тернопіль, 1998. –с.165 с.

Опарін В.М. Фінанси. –К, 1999. –164 с.

Сабанти Б.М. Теория финансов. –М.: Менеджер, 1998. –168 с.

Теория финансов: учебное пособие / Под ред. М.Е. Заяц, М.К. Филенко. –Минск: Вышейшая школа, 1997.

Финансы / Под ред. А.М. Ковалевой. –М.: Финансы и статистика, 1996.