... Що могутніше розуму?
Йому — влада, сила і панування над всім Космосом.
Останній сам породжує в собі силу, яка ним керує.
Вона наймогутніша серед усіх інших сил природи.
К.Е.Ціолковський
У світі довкола нас немає нічого дивовижнішого і загадковішого за людський розум, інтелект, свідомість. Стало звичайним твердження: все, що існує поза нами і нашою свідомістю, є нічим іншим, як конкретними різновидами і формами матеріального.
Ідеальні, духовні явища, які на відміну від матеріальних існують тільки у головах людей як похідні від матеріальних, як результат їхнього відображення, становлять зміст свідомості. Вони знаходять свій вияв у мові і, головне, в діях, діяльності людини. Мабуть, через неможливість об'єктивної фіксації та опису духовні, ідеальні явища все ще залишаються важкозбагненними і загадковими.
Довгі тисячоліття людство шукало відповідь на питання, в чому ж полягає суть феномена свідомості, яка її природа, як вона виникла і яке її призначення в світі. У історико-філософському процесі проблема свідомості набувала найрізноманітніших тлумачень.
Відомо, що ідеалізм вважає свідомість активним началом матерії. Внаслідок цього свідомість наділялася надматеріальним, надприродним характером. Фактично свідомість відривалась від людини і природи, їй приписували самостійне, незалежне субстанціальне існування. Така свідомість не мала ніякого відношення до мозку, дух не народжувався, не виникав і не поставав: вона жила своїм власним життям, розвивалась, породжувала явища природи та історії. Подібні тлумачення були звичайним продуктом фантастичного, гіпертрофованого розуміння людської свідомості. Ігноруючи те загальне, що мала в собі свідомість порівняно з іншими явищами природи, ідеалізм став на шлях її обожнювання. Тому, стверджували ідеалісти, свідомість може бути зрозуміла тільки із самої себе.
Згідно з дуалізмом у світі завжди існували дві самостійні субстанції — матерія і свідомість, незалежні одна від одної. Свідомість, як і матерія, є вічною, вона не виникала і не народжувалась. Відповідно відпадала й необхідність вирішення питання про її походження.
Близькою до дуалістичного трактування свідомості є концепція французького філософа, вченого і богослова П'єра Тейяра де Шардена. Він вважав, що в земній матерії була замкнута деяка маса елементарної свідомості, психічної енергії. Отже, свідомість так само первісна, як і матерія. Тому не слід дивуватися, що вона пробилась на світ із темряви підсвідомості. Ніхто, у тому числі й наші предки, не помітив появи розуму на землі, "людина увійшла у світ безшумно". Свідомість виникла "між двома індивідами": на "точковому рівні" відбулася деяка "мутація від нуля до всього". Тому конкретний механізм розуму, свідомості, на думку Тейяра де Шардена, осягнути неможливо.
Значний крок у розумінні природи свідомості здійснює матеріалізм XVII—XVIII ст. Він відкидає ідеалістичні та дуалістичні уявлення про свідомість, розглядає її як пізнавальний образ, як відображення світу в мозку людини, як функцію особливим чином організованої матерії. Матеріалісти завжди шукали спільність, єдність між явищами свідомості і об'єктивним світом. Вони намагались духовне вивести із матеріального як первісного, визначального щодо свідомості. Разом із тим матеріалізм минулих століть так і не зміг розкрити суспільну природу і активний характер свідомості. Внаслідок цього свідомість не була осмислена як результат і ідеальний компонент чуттєво-предметної діяльності людини, як відображення зовнішнього світу, що виникає не в результаті пасивного споглядання, а як наслідок активного перетворення світу в процесі суспільно-трудової діяльності.
Подібний однобічний підхід до проблеми свідомості відкрив широкі можливості для вульгарно-матеріалістичних концепцій, які ідеальне ототожнювали з матеріальним, думку — з нервово-фізіологічними структурами мозку (Л.Бюхнер, Я.Молєшот, К.Фогхт), а також призвів до активізації механістичного тлумачення свідомості, коли вона споглядалась як всезагальна властивість, атрибут матерії (Б.Спі-ноза), яка тільки кількісно різниться на певних рівнях її організації (гілозоїзм).
Нова епоха в розумінні генезису свідомості була пов'язана з виникненням німецької класичної філософії. Ніхто інший, як Гегель впритул підійшов до проблеми соціально-історичної природи свідомості, звернув увагу на різні рівні її організації, на активність і історизм. Він виходив з того, що свідомість особи (суб'єктивний дух) необхідно пов'язана з об'єктом, залежить і визначається історичними умовами життя.
Велика заслуга у з'ясуванні природи свідомості належить позитивному знанню, яке збагачується в XIX—XX ст. досягненнями нейрофізіології (частково вченнями І.М.Сеченова, І.П.Павлова, Й.Прохаєка та їхніх послідовників про рефлекторну діяльність мозку) та експериментальної психології (зв'язки елементів свідомості в працях Е.Вебера, Г.Фехнера, В.Вундта, У.Джемса та ін.).
У марксистській концепції свідомість, по-перше, розглядається як функція головного мозку; по-друге, як необхідна сторона практичної діяльності людини. Вона виникає, функціонує і розвивається в процесі взаємодії людини з реальністю, на основі її чуттєво-практичної діяльності, суспільно-історичної практики. Відображаючи об'єктивний світ, свідомість детермінується природним і соціальним середовищем.
Питання про походження і сутність свідомості пов'язується з розглядом матерії, яка здатна саморухатись і саморозвиватись. Останнє зумовило можливість розуміти природу свідомості як властивість високоорганізованої матерії, як вищу форму її атрибутивної властивості — відображення. Ось тут і постає необхідність послідовного історичного дослідження характеру відображення як атрибуту матерії, специфіки різних форм його прояву на всіх рівнях еволюції матерії та дослідження свідомості як найвищої форми відображення.
Але не слід забувати, що поставлені питання є предметом дослідження не тільки філософії, а й природодослідників, психологів, кібернетиків, генетиків, соціологів та ін.
Світова філософська думка XX ст. переважну увагу приділяла ролі суб'єктивних факторів у існуванні та функціонуванні свідомості. Взагалі питання свідомості стає предметом постійної зосередженості і пошуку зарубіжної філософії цієї доби. Більшість представників різних філософських шкіл підкреслювали, що в їхніх теоретичних концепціях на противагу попередній "метафізиці" мова буде йти про розбудову "особливої онтології людської свідомості та суб'єктивності". Оскільки під суб'єктивністю розуміли специфічну реальність, відмінну від усього світу, то її аналіз вимагав особливої теоретико-методологічної бази і принципів, які не могли зводитись до розробленого інструментарію минулої філософії.
Щодо світової сучасної філософії, то її трактування "онтології суб'єктивності і свідомості" не є однозначним. Представники різних (філософських шкіл або описували свідомість в її суттєвій "чистоті" та феноменальній виразності (Е.Гуссерль, Ж.-П.Сартр), або фіксували життя свідомості на феноменально-тілесному рівні (Ф.Ніцше, М.Мерло-Понті), або виявляли детермінацію свідомості через мовні (герменевтика) та інші структури несвідомого — психоаналіз, структуралізм. Останні з названих напрямків пошуку розуміння "онтології свідомості" не були безуспішними, вони принесли нове знання про механізми свідомості, обумовлені причинними, структурними, функціональними та іншими зв'язками.
Ще на початку XX ст. родоначальник феноменології Гуссерль у боротьбі проти "об'єктивістського" підходу до дослідження свідомості намагався започаткувати новий "ненатуралістичний стиль мислення", вільний від антропологізму й натуралізму. Він постійно підкреслював, що приписувати свідомості природу, шукати реальні частинки для її визначення, це значить впадати в безглуздя, яке полягає в натуралізації того, сутність чого виключає буття у значенні природи. Така позиція забезпечила появу в його теоретичних будовах понять "трансцендентальної суб'єктивності", "чистої свідомості". За Гуссерлем, будь-яке об'єктивне буття має в трансцендентальній суб'єктивності основи для свого буття, будь-яка істина має в трансцендентальній суб'єктивності основи для свого пізнавання; і якщо істина стосується самої трансцендентальної суб'єктивності, вона має ці основи тільки в трансцендентальній суб'єктивності.
Це рішуче виведення Гуссерлем свідомості за межі природного порядку привело в подальшому до таких наслідків, яких він сам не міг передбачити. Так, його учень і послідовник М.Хайдегер, намагаючись очистити свідомість від різного роду "метафізичних" напластувань (антропологізму, об'єктивного детермінізму), в кінцевому підсумку став перед лицем загрози розчинення суб'єкту в "ніщо". Ще в гірше становище потрапив один із представників екзистенціалізму Ж.-П.Сартр. Досліджуючи терміни екзистенціалізму через призму свідомості і справедливо міркуючи про те, що людське буття неможливе без звернення до свідомості, без "свідомого виміру" (все ніби пропущене через свідомість), він дійшов висновку, що свідомість є чистою суб'єктивністю, імманентністю, "вона — абсолютна". На його думку, досліджуючи свідомість, потрібно залишатися в рамках свідомості, бо вона не може вийти за свої межі для того, щоб споглядати себе збоку. А це значить, що в дослідженні свідомості є певна межа. Це — сфера буття, екзистенції свідомості. Необ'єктивована свідомість, за Сартром, не може бути описана в термінах суб'єктно-об'єктних відношень.
Таким чином, для Сартра "внутрішність cogito" — єдина вихідна точка у вивченні феномена свідомості. Зовнішнім факторам, що існують поза свідомістю і формують її, він не надає ніякого значення. Однак, намагаючись подолати погрішності попередньої метафізики, її ідеалізм у розумінні проблеми свідомості, Ж.-П.Сартр у своїй філософській концепції так цілком і не позбавився її недоліків.
Проблеми "онтології суб'єктивності" посідають чільне місце і в "лінгвістичній філософії" Л.Вітгенштейна. В незакінчених "Філософських дослідженнях", головній підсумковій праці Вітгенштейна, чітко простежується перебіг його інтересів від об'єктивного аспекту мовного інтелекту до суб'єктивного, в центрі якого стоять питання про стан свідомості, її існування, зв'язок із мовою та механізм мислення.
Питання структури свідомості та суб'єктивності, зв'язків між елементами структури, внутрішньої, суб'єктивної самодетермінації свідомості набули подальшого розвитку у філософії структуралізму К.Леві-Стросса та герменевтиці Х.Г.Гадамера.
Для Леві-Стросса базовим у дослідженні свідомості стає несвідоме, яке не є свідомістю, але визначає її. З його точки зору, несвідоме — це об'єктивна, формальна, конструктивна за своїм характером структура. Цю властивість несвідоме "отримує" завдяки тісному зв'язку своїх власних структур із мовою. Оскільки мова — це одночасно і факт культури, який відрізняє людину від тварини, і факт, завдяки якому започатковуються і утверджуються всі форми соціального життя, то, на думку Леві-Стросса, вона не тільки допомагає схоплювати специфіку свідомості, а й виступає рушійною силою переведення несвідомих структур у соціальні продукти. Мова є базисом, який слугує провідником впливу свідомості на соціальне життя людини. Разом із тим мова здійснює "зворотне" переведення соціальних продуктів у несвідомі структури і ще глибше, у всезагальні структури мозку.
Таким чином, проблема свідомості розглядається у структуралізмі через призму трьох "об'єктивностей": структури, несвідомого, мови.
Як бачимо, проведений у найзагальнішій формі аналіз деяких зарубіжних філософських концепцій свідомості свідчить про те, що їхні автори використовували метод "мисленої конструкції", формально-логічний за своїм характером. Проте зміст названих концепцій свідомості свідчить про нові підходи раціоналістичного "штурму" феномена свідомості, не пов'язаного з містикою та ірраціоналізмом.
За останні 15-20 років філософія свідомості в англомовних країнах помітно перебудувалася. Вона взяла курс на зближення з природознавством, на розробку "наукової метафізики", набула більш емпіричного, натуралістичного вигляду. Сьогодні дослідження філософів зосередились на співвідношенні "духу" і "тіла", фізичних і психічних станів тощо. Багато уваги приділяється питанням, які виникають на межі філософії і мови, когнітивної психології і комп'ютерного моделювання свідомості.
Багаторівневий характер свідомості зумовлює різні підходи до неї. Вона вивчається і описується різними науками: еволюційною теорією, медициною, кібернетикою, психологією, фізіологією, антропологією, а також певною мірою художньою літературою, мистецтвом та ін.
Для філософського аналізу проблеми плідними є узагальнення сучасної антропосоціогенетики, яка стверджує, що проблему походження свідомості потрібно розглядати в єдності з проблемою виникнення людини" і суспільства.
Осмислюючи найважливіші досягнення сучасних наук, філософія поглиблює теорію свідомості, надаючи-'адекватнішого характеру понятійному відтворенню процесу становлення, виникнення і розвитку свідомості.
Генезис свідомості
Свідомість сучасної людини є продуктом всесвітньої історії, результатом багатовікового розвитку практичної і пізнавальної діяльності, багатьох поколінь людей. Але щоб її зрозуміти, необхідно з'ясувати, як вона зароджувалась. Свідомість має не тільки свою соціальну історію, а й природну передісторію — розвиток своїх суто біологічних передумов.
Погляд на матерію як мертву, інертну та аморфну субстанцію вже давно спростований філософією і сучасною наукою. Починаючи з Епікура, а в Новий час із Спінози, матерія розглядається як причина самої себе, як causa sui. Різні форми активності матерії віртуальне присутні в самій матерії. Вони самореалізуються завдяки її нескінченному руху, змінам і розвитку. Сьогодні загальновизнаним є положення про те, що активна діяльність матерії виходить за рамки звичайних змін і звичайної взаємодії. Вона передбачає існування у матерії іншої властивості, спорідненої з подразливістю й відчуттями. Ця властивість матерії є нічим іншим, як властивістю відображення.
Всезагальність відображення як властивості всієї матерії зумовлена універсальною взаємодією предметів і явищ. А це означає, що відображення є здатністю матеріальних явищ, предметів, систем у процесі взаємодії відтворювати в своїх структурах особливості інших явищ, предметів і систем.
Відображення проявляється в якісно різних формах. Кожна з них обумовлюється ступенем організації і розвитку матерії, визначається її внутрішнім змістом. Виходить, що відображальні процеси удосконалюються і ускладнюються з розвитком матерії і, треба думати, залежать від ускладнення типу взаємодії між складовими структурними елементами матеріальних систем. У зв'язку з цим можна виділити кілька рівнів розвитку властивості відображення, де кожний наступний рівень є складнішим за попередній.
До основних типів відображення сучасна наука відносить: 1) неорганічне відображення — пов'язане з механічними, фізичними, хімічними змінами тіл; 2) органічне відображення — має місце в живій природі (подразливість, чутливість, психіка); 3) соціальне відображення — рівень існування людської свідомості.
За усіх розрізнень, притаманних даним типам відображення, вони мають загальні властивості, які виявляються таким чином:
1) будь-який тип відображення є результатом впливу одного об'єкта на інший; 2) у об'єкті, який був підданий дії, залишається слід, який відтворює особливості структури діючого об'єкта; 3) цей слід впливає на подальше функціонування та розвиток об'єкта.
Отже, відображення становить процес, результатом якого є інформаційне відтворення властивостей взаємодіючих об'єктів. Інформація — об'єктивна сторона процесу відображення як властивості всієї матерії. Вона всезагальна. Тому будь-яка взаємодія включає в себе інформаційний процес, вона є інформаційною взаємодією у тому розумінні, що залишає про себе пам'ять в іншому.
Усі матеріально-речові й матеріально-енергетичні системи одночасно є джерелами, носіями, а також споживачами інформації. На думку А.І.Берга, В.В.Бірюкова та інших "ні речовини, ні енергії, не пов'язаних з інформаційними процесами, не існує". Отже, неживий і живий світи розглядають сьогодні не тільки як світ речовини й енергії, а й як світ інформації.
Та матеріальна система, яка не розгортає в середині себе і в своїх наступних взаємодіях набуту інформацію, приречена на деградацію. Лише покладена із зовні і розгорнута всередині об'єкта інформація може забезпечити не тільки зберігання системи в мінливих умовах її функціонування, а й подальше зростання її упорядкованості, складності та організації. Звідси випливає висновок, що відображення є процесуальною єдністю інформації і дії.
Інформація, будучи об'єктивною і всезагальною властивістю природи, має відповідну специфіку на різних рівнях своєї організації. Отже, якщо традиційна теорія відображення (копіювання, відтворення) не може пояснити феномена відображення як 4>актора субстрат-них змін, то в сучасній концепції відображення наділяється здатністю активно відтворювати дійсне буття речей у формі можливостей, потенцій і тенденцій розвитку інших речей; чинити організуючий вплив на перехідні процеси в системі, що розвивається, і тим самим функціонально детермінувати її новоутворення. Як бачимо, відображення за такого його розуміння спроможне долати межу наявного буття і переходити в ненаявне, нове. Така точка зору, на нашу думку, конкретизує й розвиває традиційну теорію відображення.
Розглядаючи поняття відображення як ефекту матеріальної взаємодії, простежимо розвиток конкретних форм і видів відображення, їхнє ускладнення і розвиток у процесі удосконалення організації матеріальних систем.
Ідея зростання активності матерії сьогодні перебуває в центрі інтересів не тільки наук про живе, а й наук про неживу природу, щодо якої властивість активності інколи заперечувалась.
У сучасній фізичній теорії реальні суперечливі відношення "елементарних" часток відбуваються у формі взаємодії, притягання і відштовхування. Завдяки цьому із руху "елементарних" часток виникає їхнє з'єднання в складні системи.! їхній розпад аж до космічних матеріальних утворень. Вважають, що упорядкованість, складність та організація в неживих динамічних системах виникають у результаті інформаційної взаємодії їх із навколишнім середовищем та іншими системами, яка залишає сліди в структурі системи відображення. З них і починається функціональна активність відображення, котра й забезпечує подальше зростання організованості динамічного матеріального утворення.
На рівні хімічної форми руху матерії здатність до утворення специфічно суперечливого взаємовідношення відображаючої матеріальної системи із зовнішнім світом значно вища, ніж на рівні фізичної форми руху матерії. Хімізм зароджується як особливий вид взаємодії атомів, пов'язаної з якісно новим типом відображення. Так, у ході хімічної взаємодії органічних молекул відбувається їхня взаємна зміна, обумовлена порушенням міжатомної відстані, перерозподіленням електронної щільності, а самі атоми набувають ненормальної валентності. Все це свідчить про те, що матеріальний носій хімічного відображення не тільки динамічно формує себе відповідно до об'єкта, а й одночасно активно перетворює свій об'єкт. Завдяки збереженим слідам минулого діяння ускладнюється поведінка молекули, зростає діапазон можливостей її відповідних реакцій на мінливість умов зовнішнього середовища. З точки зору сучасної науки, у ланцюгових хімічних процесах, пов'язаних із дією каталізатора, виникає здатність молекул реагувати за типом сигналізації, де поряд з енергетичними процесами присутні інформаційні, регулятивні та управлінські, що неминуче впливають на еволюціонізуючу організацію хімічного об'єкта.
На думку Дж.Бернала, на початкових етапах біохімічної еволюції відбирались ті хімічні елементи, які були найбільш лабільні і тому мали найбільші можливості для взаємодії. Лабільні атоми сірки, фосфору та заліза зазнають великих перетворень у неорганічному світі, писав Дж. Бернал, і відіграють основну роль у біохімії, в той час, як стабільні атоми, такі як кремній, алюміній, чи натрій, складаючи незрівнянно більшу частину земної кори, відіграють лише другорядну роль або відсутні зовсім.
Отже, загальний розгляд відображення в неживій природі переконує нас у необхідності ставити питання про роль відображення як ефекту матеріальної взаємодії в ході становлення й розвитку, зокрема й простіших форм організації матеріальних систем, форм руху матерії, які забезпечують поступальний рух матерії в цілому.
По-іншому проявляється відображення як всезагальна властивість матерії у живій природі. Виникнення життя — найвеличніший стрибок у розвитку матерії, пов'язаний із появою біологічних форм відображення, які містять у собі в "знятому" вигляді фізико-хімічні форми відображення, але не зводяться до них. Життя є складною формою руху матерії. Живі організми мають такі властивості, яких не існує в неживій природі, — подразливість, розмноження, мінливість, спадковість, в основі яких лежить обмін речовин. Тому обов'язковою умовою збереження і розвитку життя є зв'язок і взаємодія організму з довкіллям. Притаманна живій природі подразливість є відповідною реакцією живого організму на вплив зовнішнього і внутрішнього середовища. Здебільшого вона відбувається у формі збудження і зовнішньої відповідної вибіркової реакції. Будь-яка жива істота здатна тією чи іншою мірою реагувати на вплив зовнішніх умов певною кількістю доцільних дій. Здатність до планомірних дій у зародку існує всюди, навіть там, де ще немає жодної клітини, а є тільки первинна протоплазма.
Уже в простіших реакціях на подразнення можна виокремити елементарний аналіз і диференціацію біологічно корисних подразників від індиферентних. Із подразливістю тісно пов'язана інша важлива властивість живого організму — запам'ятовувати і зберігати сліди подразнення, тобто зберігати інформацію. Закодовані сліди індивідуального та історичного досвіду живі організми відтворюють в активному ставленні до зовнішніх об'єктів, які є орієнтирами під час саморуху. Якби подразливість не була знаряддям орієнтування того чи іншого організму в навколишньому середовищі, не сприяла активній зміні його стану, то він був би не спроможний пристосуватись до неї.
Таким чином, подразливість — допсихічна форма відображення безнервовими організмами зовнішніх дій. Це така властивість організму, яка виявляється у вигляді фізіологічної реакції, ще не пов'язаної із виникненням суб'єктивного образу об'єктивного світу.
У подальшому розвитку матерії виникають складні за організацією матеріальні системи — нервова матерія, центральна нервова система, органи чуття, умовно-рефлекторна діяльність, психічне відображення тощо.
Нервова система, яка, еволюціонуючи, збагачує свою системно-структурну організацію і відповідно функціональні властивості, залишається найдивовижнішим творінням в історії розвитку органічного світу. Поступове удосконалення нервової системи забезпечило виникнення процесів пристосування організмів до навколишнього середовища, активізувало і розширило потребу в одержанні інформації від зовнішнього світу, а також сформувало властивість живих істот набувати прижиттєвого досвіду та зберігати його в пам'яті (сліди-відображення). Вплив середовища, що повторювався із покоління в покоління, має цілеспрямовану форму, яку в загальному вигляді називають навчанням. Навчання розглядають як фактор становлення поведінки живих організмів у онтогенезі і як фактор еволюції нервової системи. В цілому феномен навчання є найважливішим елементом всієї історії життя, це генетичне обумовлена його ознака.
З історії становлення психічного відображення
Відчуття становлять початкову форму психіки тварин. Психіка, таким чином, не є властивістю всієї живої матерії, вона виникає на певному етапі історичного розвитку матерії. Це якісно новий вид відображення, пов'язаний із суб'єктивним сприйняттям і переживанням зовнішнього впливу. Найважливішою умовою розвитку відчуття та формування сприйняття є виникнення особливих нервових механізмів — органів чуття.
З появою психіки виникає сигнальне, образне відображення дійсності у вигляді ідеальних образів — відчуттів, сприймань, уявлень. Ці образи виступають образами-сигналами, суб'єктивними станами організму і суб'єктивними образами об'єктивного світу, необхідними для вироблення феномена пристосування. Поступово відображення набуває ціннісного характеру, тобто дає змогу оцінювати явища зовнішнього світу через їхню шкідливість і корисність для життєдіяльності організму. Психічна форма відображення дійсності є вершиною природної еволюції форм відображення. Вона є біологічною передумовою виникнення людської свідомості.
У хребетних тварин безпосереднім носієм психіки є мозок. У тварин, які мають органи почуття, відчуття є компонентом сприйняття. Завдяки цьому тварина може відображати об'єкти природи у формі цілісного образу на основі елементарного синтезу окремих ознак. Формування психіки тварин підпорядковане пристосуванню до умов середовища у ході природного відбору.
Сучасна наука дає нам цікавий матеріал для розуміння особливостей діяльності відображення у живій природі. Воно, безумовно, носить активний характер, що особливо наочно виявляється в ефекті "випередженого відображення". У тварин, які мають нервову систему, на основі випередженого відображення виникають складні форми поведінки, які формуються ще до безпосереднього контакту організму з тим чи іншим подразником. У цьому випадку у тварини формується випереджена модель об'єкта, що складається як із слідів накопиченої в процесі філогенезу і онтогенезу інформації при розв'язанні подібних "проблемних ситуацій" і закодованої у фізіологічних структурах мозку, так і з тих образів предметів і явищ, які відображуються в даній ситуації (експрес-інформації).
Вивчення випередженого відображення становить великий інтерес. Вважають, що удосконалення форм відображення, пов'язаних із формуванням моделей-програм, моделей-прогнозів у процесі еволюційного розвитку живої природи, стало передумовою виникнення можливості постановки цілей людиною і їх реалізації у її предметній діяльності. Сьогодні вже мало хто піддає сумніву твердження, що людина вийшла з надр тваринного царства. Організменні особливості, безумовні реакції, народження, розмноження, смерть дісталися людині у спадок від її тваринних предків. Людина розумна (Homo-sapi-ens) — наймогутніша істота з усіх живих створінь — складається з тих же хімічних елементів — вуглецю, водню, кисню й азоту, — що й інші ссавці. Вона відрізняється лише тим, яким чином ці елементи згруповані в хімічні з'єднання, клітини, тканини і системи органів, що утворюють організм. І все ж таки людина має тільки їй притаманні чотири важливі біологічні особливості — це прямий скелет, рухомі руки, здатні маніпулювати предметами, тривимірний кольоровий зір та унікальний за своєю складністю мозок. З іншого боку, постає питання, наскільки ця тваринність у людині відбивається на її поведінці як соціальної істоти, на її духовному світі. Існує точка зору, що людські властивості, які притаманні людині як соціальній істоті, це не нова якість, що виникла в силу суспільного життя, а наслідок досвідомої стадної соціальної поведінки тварин.
Розвиток психічних форм відображення, пов'язаних із подальшим удосконаленням нервової системи і формуванням людського мозку, став природною передумовою виникнення свідомості. Завдяки свідомості дійсність відображається в мозку людини в суб'єктивних, ідеальних образах. Здійснюється перехід від елементарного мислення до понятійного, абстрактного.
Людина — соціальна істота, яка створила величну цивілізацію. Треба думати, що стрибок, який перетворив досвідому психіку тварин на свідому діяльність людини, полягав у якісно новому характері навчання, котре спиралось на нові особливості мозку як функціональної системи. У перших предків людини виникла нова єдність пам'яті і навчання, вони володіли такими матеріальними елементами, які детермінували створення ідеальної моделі дії. Завдяки цьому виникла можливість цільової, навмисної дії, що відіграло значну роль на початкових етапах становлення суспільства. Цілеспрямована діяльність забезпечила якісно новий рівень адаптації до середовища — соціальну адаптацію. Цілеспрямована діяльність була підпорядкована законам суспільного буття людей, вона не записувалась у генах, а була підпорядкована законам функціонування мозку, здатного до нових форм відображення. Отже, до основних біологічних передумов, які забезпечили перехід до свідомості як вищої форми відображення, належать: унікальний людський мозок; вільні передні кінцівки, поєднані з прямоходінням; особлива будова гортані, придатна для членороздільної мови. Праця закріпила прямоходіння як стійку рису у спробі життєдіяльності людини, котра потребує вивільнення руки для виконання нових складних операцій.
Відображення світ людиною здійснюється через мозок і ті складні нервові механізми, які пов'язують людину з навколишнім світом. Тому вивчення структури мозку і його функцій, нервової системи, динаміки нервових процесів — важлива умова розуміння психічних явищ взагалі та свідомості зокрема. Людський мозок має невичерпні можливості, нескінченні здібності до навчання, логічного мислення, управління мовою та точною координацією зору й руху. До його складу входить 14 млн. клітин, кожна з яких має 8 тис. контактів із іншими клітинами.
Сучасні дослідження вищої нервової діяльності збагачуються висновками нейрофізіології, біокібернетики, молекулярної біології, генетики та ін.
У фізіологічній науці відбувається перехід від теоретико-емпіричних до абстрактно-теоретичних методів дослідження, які значною мірою грунтуються на гіпотетико-дедуктивному передбаченні. Так, завдяки методам нейрокібернетики мозок вивчається як відображу-вальний апарат, котрий шляхом перекодування здобутих збуджень у нервовий імпульс формує ідеальний образ. Дослідження свідчать, що такі хімічні речовини, як ацетохолін, холінестераза, цирозін та інші відіграють значну роль у перекодуванні отриманої інформації, а також у подальшій передачі збуджень нервовим імпульсом. Психологічні і фізіологічні методи дослідження, доповнені цитологічними, гістологічними, біофізичними, уможливлюють пізнання матеріального субстрату свідомості і особливостей його функціонування.
Вивчення фізіологічних основ свідомості всебічно збагачує вчення про рефлекторний характер психічних процесів, яке розвивалось І.М.Сєчєновим, І.П.Павловим, Н.Е.Введенськимтаін. Психіка людини постає в їхніх ученнях як складна система активної діяльності, яка формується під впливом зовнішнього середовища. Рефлекторний процес розпочинається із сприйняття подразника, продовжується нервовим процесом у корі головного мозку і закінчується відповідною діяльністю організму. Поняття рефлексу відображає взаємозв'язок і взаємодію організму із зовнішнім світом, причинну залежність роботи мозку від довкілля через посередництво практичних дій людини.
Безперечно, сучасна наука дає багатий матеріал для вивчення фізіологічних основ психічної діяльності людини. Але хоч би як досконало ми не вивчили структуру і особливості функціонування мозку, самих лише фізіологічних основ та біологічних передумов недостатньо для того, щоб розкрити сутність свідомості. Не слід забувати, що мозок — лише орган мислення, а суб'єктом мислення виступає людина в нерозривному зв'язку із природою і суспільством.
Визначальна роль соціальності у виникненні свідомості.
Не применшуючи значення біолого-фізіологічних передумов у виникненні свідомості, СЛ1Д підкреслити, що здатність відображення об'єктивного світу в ідеальних образах
з'явилась саме в процесі еволюції людини як суспільної істоти. Соціальне і біологічне у природі людини, в генеалогії свідомості тісно переплетені. Сам по собі мозок, яким він виходить "із рук природи", не може мислити "по-людськи". Він стає органом людської свідомості тоді, коли людина залучається до суспільного життя. На певному етапі становлення людини і її свідомості біологічна еволюція із домінуючого фактора перетворилась на другорядний, і визначальну роль стала відігравати суспільно-історична діяльність людини.
Можна вважати, що перехід від біологічної до соціально-трудової діяльності здійснюється тоді, коли. з одного боку, для цього є перелічені вище біологічні передумови, а з іншого, і це головне, тоді, коли біологічний спосіб існування виявляє свою неспроможність. Він перестає забезпечувати виживання біологічного виду.
Існує чимало гіпотез про те, що сталося з нашими далекими предками. Але усі вони визнають, що наші предки потрапили в ситуацію вибору — або загинути, або навчитися нового, небіологічного способу існування. Мабуть, актуалізація закладених можливостей людиноподібного предка, який звик жити на деревах і обставинами був змушений жити в безлісовій місцевості, спонукала до прямоходіння, використання передніх кінцівок у трудовій діяльності, до конструктивних дій мозку.
Виникла потреба у не даних від природи засобах праці і особливих інформаційних програмах. Доводилось створювати і засоби, і самі програми (проекти і плани діяльності), і передавати інформацію про ці штучно створені засоби (через знаряддя праці і знання про їхнє створення і використання) наступним поколінням.
За умови взаємовідносин із природою, опосередкованих засобами праці, змінювались і взаємини між людьми. Для того, щоб регулювати трудову діяльність та інші типи стосунків, знадобились ідеальні засоби спілкування. Серед них — норми, традиції, звичаї, втілені, виражені й передавані з допомогою мови.
Отже, вивчаючи питання про виникнення людини і її свідомості, необхідно виділити три основні чинники цього процесу: працю; спілкування у колективі, заснованому на трудовій діяльності; членороздільну мову. Можна вважати, що саме праця була тією формою пристосування до середовища, яка викликала появу нової форми відображення — свідомості. Праця сполучає у собі енергетичний обмін людини з середовищем і мовно-інформаційний обмін на рівні свідомості, логічного випереджаючого відображення дійсності.
Розум людини розвивався відповідно до того, наскільки вона навчилася змінювати довколишнє середовище. З допомогою засобів праці, які одночасно виступали й засобами пізнання, вона осягала властивості об'єктивного світу. Виготовляючи засоби праці, у яких закріплювались виявлені властивості предметів, людина вчилася в думках їх виділяти, узагальнювати та абстрагувати. Логіка чуттєво-предметної діяльності фіксувалась у голові і перетворювалась на логіку мислення. Людина вчилася думати. Так поступово формувався логічний образ предмета. А праця людини набувала усвідомленого характеру. Археологічні знахідки свідчать, що мислення людини було вплетене в її трудову діяльність, а з розвитком свідомості ставало більш опосередкованим і абстрактним. Зароджуючись і розвиваючись у праці, свідомість втілюється в праці, створюючи предметний світ олюдненої природи, світ культури.
Здійснюючи практично-перетворювальну діяльність, людина створює "другу природу", засоби і знаряддя виробництва, специфічно людське середовище існування, будує форми спілкування і соціальної організації. Іншими словами, людина створює світ відповідного довкілля, культуру в цілому. Можна стверджувати, що становлення свідомості пов'язане з формуванням культури на основі практично-перетворювальної діяльності людей.
Праця є основною умовою людського життя. Без праці життя людини неможливе і немислиме.
Завдяки тому, що свідомість — це осмислене знання, свідоме відображення дійсності, вона виступає регулятором трудової діяльності, спрямованої на досягнення заздалегідь поставлених цілей. Мозок людини, будучи керівною системою, побудований таким чином, щоб не тільки одержувати, зберігати й переробляти інформацію, а й формулювати план дій, здійснювати активне, творче управління ними. Будь-які дії людини позначені спрямованістю на досягнення кінцевого результату, поставленої мети. Тому умовою будь-якого свідомого вчинку є цілепокладання, тобто передбачення того, для чого і "заради чого" людина здійснює свої дії. Саме в творчій, цілеспрямованій діяльності перебудови світу й полягає основний життєвий смисл та історична необхідність свідомості.
Таким чином, свідомість слід розглядати як соціальне необхідне, практичне явище всередині самого соціального буття, а також як "об'єктивне" практичне відношення у самій соціальній дійсності. Друга особливість свідомості, на думку М.Мамардашвілі, зумовлена характером її існування в суспільстві у вигляді "розумового поля", яке перебуває у міжсуб'єктних взаєминах, неявно розташовується між суб'єктом і об'єктом пізнавальної діяльності.
У процесі трудової діяльності люди вступають один із одним в ті чи інші форми стосунків, взаємин спілкування, які можуть бути виробничими чи особистими. Сьогодні визнано положення про те, що спілкування є однією із необхідних всезагальних передумов формування і розвитку особи, її свідомості, суспільства в цілому. Адже якщо ми під спілкуванням розуміємо взаємодію суспільних суб'єктів (класів, груп, особистостей), то між ними, безперечно, відбувається обмін інформацією, досвідом, здібностями, навичками, уміннями тощо. Спілкування — це одна із умов соціалізації особистості. У спілкуванні людина не тільки одержує раціональну інформацію, формує способи діяльності, а й шляхом наслідування та переймання засвоює людські емоції, почуття, форми поведінки. Як правило, розрізняють міжособистісне і суспільне спілкування.
На жаль, міжособистісне спілкування в наш час стає дедалі винятковішим явищем. Технологізація суспільства, зростання темпів виробничих процесів, зайнятість особистостей у суспільному виробництві й відтворенні ведуть до розмежування людей, не залишають вільного часу для прямих, безпосередніх контактів. Вони починають опосередковуватися різними технічними засобами — телефоном, телевізором, відеомагнітофоном, комп'ютером що, на наш погляд, завдає суттєвих втрат моральним та духовним аспектам міжособистісного спілкування. Проте, визначаючи, що майбутнє людства залежить від розвитку техніки й технології, від умілого використання їх у соціальному бутті людини, не заперечуємо їхнього існування, а лише підкреслюємо, що особистий контакт має більшу емоційну силу, бо у ньому безпосередньо діє соціально-психологічний "механізм" духовного спілкування, актуалізується те "розумове поле", яке об'єднує людей, стимулює духовний потяг однієї людини до іншої.
Не менший вплив на розвиток свідомості справляє суспільне спілкування, здійснюване шляхом засвоєння суспільної свідомості за допомогою літератури, сприйняття мистецьких творів, засобів масової комунікації. Воно розширює межі особистих стосунків із світом, робить індивіда причетним до всіх подій, що відбуваються, до різних поколінь, країн та епох. Словом, завдяки цій формі спілкування система відносин особистості збагачується, стає інформаційно насиченішою й завершеною.
Виникнення свідомості як соціально-культурного явища безпосередньо пов'язане із зародженням мови, в якій формувались та відбивалися перші свідомі уявлення людей. Свідомості поза мовою не існує.
Як і свідомість, мова формувалася в процесі праці
|
