Україна очима Заходу у ХІ-XVIII ст - Українознавство - Скачать бесплатно

родовитих німецьких феодалів, котрі нерідко ставали учасниками грабіжницьких походів і на Польщу, і на Литву та Русь (396). Само собою, в поезіях Зугенвірта ці авантюри завойовників витлумачуються як славні діяння "воїнів Христових". Характерний у цьому плані його довгий вірш "Рицарські діяння герцога Альбрехта" ("Von herzog Albrecht ritterschaft"), в якому розповідається про похід молодого австрійського герцога в Прибалтику й Західну Русь, здійснений 1377 року; учасником цього походу був і сам Зугенвірт, який служив при дворі згаданого можновладця. Слід сказати, що у сприйманні Русі цей поет пізнього міннезангу йшов не від характеризованої вище епічної традиції західного середньовіччя, ще живої в XIV ст., а від тогочасної реальності, коли Русь була розділена на окремі землі та держави, ще зберігаючи, однак, спільну назву з цілою низкою уточнюючих означень. Таку ж картину бачимо і в Зугенвірта, причому Новгородську землю він називає "білою Руссю" (weizzen Reuzzen), землі, що входили до Великого князівства Литовського, насамперед Білорусь, - просто Руссю (Russein або Russenia), а Галичину - "червоною Руссю" (roth Reuzzen). Про останню йдеться в його величезному за обсягом вірші про бургграфа Альбрехта Нюрнберзького, відомого всій тодішній Європі авантюриста, який у 1352 p. брав участь у поході угорського короля Людовика на Галичину і в штурмі Бельця (там само, с. 32-33). Ще в кількох віршах Зугенвірта згадуються походи інших феодалів на Русь, і в цьому немає нічого дивного, оскільки в XIV ст. Литва й Русь для західних рицарів служили за найближчу арену боротьби з "язичниками", до яких католицька церква облудно прирівняла й "схизматиків", і вони вирушали туди юрбами. Відгук цих походів помітний і на сторінках "Кентерберійських оповідань" Д. Чосера, де серед прочан, що йдуть із Лондона до Кентербері, виведено бувалого рицаря, про якого говориться, що "він побував і в Литві й на Русі (in Lettew hed he reused and in Ruse)". Своєрідні руські епізоди й ремінісценції знаходимо у О. фон Волькенштайна, одного з найзначніших і найцікавіших німецьких поетів кінця XIV й першої половини XV ст. Він також був пов'язаний із традиціями міннезанґу, але, як указують дослідники, в його звучних музикальних віршах застиглі традиційні форми поезії переможено живим і щирим сприйняттям життя, реалістичністю його відтворення (435; 783; 920). Син доби авантюрництва і рицарського, і буржуазно-купецького О. фон Волькенштайн усе життя провів у мандрах, походах та посольствах, і на його долю випало стільки пригод, що їх вистачило б на цілу серію пригодницьких романів. Побував він і на Русі, а саме, як визначено дослідниками XX ст., в Білорусії і на Україні, а під час морської служби на Чорному морі зазнав катастрофи і врятувався лише завдяки тому, що зміг разом з "одним русом" схопитися за розбиту бочку і, побачивши землю, доплисти до неї: ... doch gemas ich und kan hin, ich und ein Reuss, in den gestreuss haubtguet, gewin, das suecht den grund und swan ich zue dem reiffen (429,c.64). Очевидно, перебування Волькенштайна на Русі було досить тривалим, оскільки, як зазначалося у щойно цитованому вірші, він навчався там "руської мови" (reussisch), на додачу до інших дев'яти, що ними він міг говорити, зокрема й до однієї слов'янської - мови словенців (windisch) (429, c. 65). Безсумнівно, "руською мовою", якої навчався Волькенштайн, була розмовна мова тих земель Русі, де він побував, найімовірніше українська. Про перебування на Русі "в молоді роки" Волькенштайн згадував ще в кількох своїх поезіях; крім того, в текст деяких із них він вводив окремі "руські слова". Але це були слова, спільні для всіх слов'янських мов, і важко встановити їх "національну належність" у масштабі всього слов'янського світу, не кажучи вже про тогочасне східне слов'янство (435, c. 538-542). Ведучи тривалу й тяжку боротьбу з татарами, український народ в кінці XIV і XV ст. поступово втягується також і в боротьбу з новим, не менш небезпечним ворогом європейської цивілізації - з турками-османами; як відомо, ця боротьба в зазначений період перетворилася на колективну справу держав Європи. Загони з Червоної Русі входили до війська Польського королівства, яке разом із військом ледве не всіх країн тогочасної Європи, до Англії й Італії включно, брало участь у спільному поході 1396 року проти турків-османів, що завершився катастрофою під Нікополем (у Болгарії на Дунаї) у вересні того ж року. В 20-х pp. XV ст. руські загони з Великого князівства Литовського спільно з угорцями, хорватами, поляками та італійцями воювали з турками-османами на Дунаї, стримуючи їхній натиск на Угорщину (575, c. 39). 1429 p. в Луцьку на Волині, який у XV ст. правив за південну резиденцію великих князів литовських, відбувся конгрес європейських монархів, у якому взяли участь литовсько-руський князь Вітольд, польський король Ягайло, німецький імператор Сигізмунд, данський король Ерік VII, магістри Тевтонського й Лівонського орденів, кримський хан, тоді васал Вітольда, господар молдавський, папський легат і посли від візантійського імператора Іоанна VIII Палеолога. Конгрес обговорював різні політичні питання Центральної і Східної Європи; проте головним серед них було питання про організацію колективної відсічі османській загрозі, яка неухильно зростала (714). Прямих військово-політичних наслідків цей конгрес не дав внаслідок глибокої розбіжності інтересів його учасників, але все-таки він відіграв певну роль у консолідації країн Центральної та Східної Європи перед лицем турецької загрози. Зокрема, це знайшло прояв у новому спільному поході європейських країн на турків 1443-1444 pp., у якому також взяли участь руські загони з Галичини й Великого князівства Литовського і який теж закінчився розгромом християнських військ у битві під Варною 10 листопада 1444 року. З боротьбою проти турків-османів до певної міри пов'язані деякі західні історико-літературні пам'ятки першої половини XV ст., в яких ідеться й про Україну. В 1427 p. через Західну Україну повертався до рідної Баварії Йоганн Шільтберґер, який ще юнаком був узятий турками в полон під Нікополем і чия подальша доля склалася так, що перед його нехитрим життєписом блідне найбуйніша фантазія майстрів пригодницького жанру (382; є російський переклад, 111). Потрапивши в полон, він став вояком турецької армії, а після її розгрому Тімуром під Ангорою 1402 року вступив у військо останнього і брав участь у його незліченних руйнівних походах, зокрема в Індію, переживши величезну кількість незвичайних пригод. Завершуючи свій життєпис, Шільтберґер повідомляє, що повертався він з Азії через Константинополь, Чорне море й Молдавію, звідки "приїхав в інше місто, що німецькою зветься Лемберґ (Львів), це головне місто в меншій білій Русі (in weissen reissen, des kleine). Там я лежав три місяці хворий, а потім прибув до Кракова" (там само, с. 125-126). Разом з тим він говорить також про весь східнослов'янський світ і, маючи на увазі його північно-східну частину, Московську державу, зазначає, що "королівство Росія (Reuschen) теж платить данину татарському королю" (там само, с. 60). Із західних пам'яток пізнього Середньовіччя найбільш широкі й ґрунтовні відомості про Україну містить опис мандрів Гільберта де Ланнуа, радника герцога Бургундії, невтомного мандрівника, дипломата й шукача пригод, який об'їздив, здається, всю Європу й Близький Схід. Книга подорожей Ґ. де Ланнуа кілька разів видавалася в XIX і XX ст; краще її видання було здійснене Ш. Потвеном у 1878 році (283). Вперше її автор побував на Русі 1413 p. як учасник походу рицарів Лівонського ордену в Новгородську землю і був тяжко поранений в одній із битв. Українські землі він відвідав у 1421 p., прямуючи з дипломатичною місією в Сірію та Єгипет, які тоді ще не були підкорені турками й ворогували з ними. У своїх "Подорожах і посольствах", які належать до найвидатніших пам'яток "бургундської гілки" французької літератури XV ст., він залишив опис мандрівок по Галичині, Волині та Поділлю, перебування у Львові, Кременці, Кам'янці-Подільському та інших містах (там само, с. 53-57). З Пруссії Ланнуа, проїхавши Польщу, прибув до "міста Садовен (Sadoven) на Русі", де мав бути польський король, щоб виконати своє "посольство миру"; короля він знайшов "в убогій місцині, що називається Оземни (Oysemny)". Sadoven - це Садова Вишня в Галичині, батьківщина Івана Вишенського, a Oysemny - це, як визначив ще І. Лелевель, Озимини між Самборем і Дорогобужем (870, с. 62). Тут Ланнуа ходив на полювання, аби брати живцем ведмедя. Король спрямував посла до Львова, де його гостинно зустрічали городяни й піднесли йому подарунки. Далі Ланнуа вирушив у Кременець, названий у нього "Кам'янцем на Волині", де зустрівся з Вітольдом, великим князем Литовським, і провадив з ним переговори. Тут він був присутній на прийомі великим князем послів північноруських міст-республік Новгорода і Пскова. Вітольд дав йому супровідного листа, писаного трьома мовами - латинською, руською і татарською, а також ескорт, що складався з русичів, волохів і татар. Але подарунки від великого князя Ланнуа відмовився прийняти на знак протесту проти того, що Вітольд дозволив своєму васалу, князеві новгород-сіверському Сигізмунду Корибуту вирушити з військом у Чехію на допомогу гуситам - "воювати разом з гусами (Housses) проти нашої віри" (283, с. 57). Вже по дорозі на Близький Схід Ланнуа побував у Кам'янці-Подільському (названому в його книзі "другим Кам'янцем"), який справив на нього враження своєю неприступністю. І на завершення зазначимо, що українські землі, що ними мандрував бургундський посол, виступають у нього під спільною назвою "нижньої Русі" (la basse Russie), досить поширеною в тогочасних західних джерелах. Особливий зміст і характер мали зв'язки Західної Русі з гуситським рухом у Чехії, який був чи не найістотнішим явищем європейської історії першої половини XV ст. Сучасною наукою цей рух розглядається як найзначніший прояв "раннього гуманізму" в Центральній Європі, як пролог до Реформації у всеєвропейському масштабі (745; 891; 961 та ін.). Як відомо, гуситство чинило великий ідейний вплив на всю Європу, в тому числі на українські та білоруські землі, і не випадково це питання давно вже привертало увагу дослідників (див. 732, І; 745; 775; 891 та ін.). Для поширення цього впливу на Україні вже існував певний грунт, оскільки, як констатував М. С. Возняк, "чеська мова й література були від XIV ст. дуже поширені в Польщі й тих українських і білоруських землях, котрі підбила Польща й Литва" (486). Як зазначалося, невдовзі після заснування Празького університету там з'явилися студенти з українських та білоруських земель, кількість їх зросла в XV ст.

Загальновідомо, яку значну роль відігравав Празький університет у гуситському русі, і, слід гадати, "руська молодь", яка там навчалася, засвоювала певні впливи цього руху й переносила їх до рідних країв. І Ян Гус, і його послідовники свідомо прагнули того, щоб їхнє вчення не замикалося в національних межах. "В гуситському революційному русі, - пише чеський дослідник Я. Масек, - знаходимо тісне поєднання національного патріотизму й розуміння інтернаціональної солідарності людей різних мов" (891, с. 5). До цього слід додати, що гуситам була властива свідомість спорідненості слов'янських народів, що в них вони бачили своїх потенційних союзників у боротьбі з феодально-католицькою Європою (там само, с. 21-23). Тому природно, що вони докладали зусиль до поширення свого вчення в слов'янських країнах, зокрема православних; їхні вороги небезпідставно скаржилися на те, що в своїй пропаганді серед населення цих країн вони використовують близькість "словенських мов" (там само, с. 23). Саме цими цілями й мотивами керувався Єронім Празький, найближчий соратник Яна Гуса, у своїй подорожі до Великого князівства Литовського (1413р.). При цьому Єронім Празький особливу увагу приділив православній Русі; він підкреслено виражав свою повагу до православної церкви та її обрядовості, захищав її перед великим князем Вітольдом та католицькими єпископами, чим завоював симпатії православних і ненависть у католицькому таборі. Безперечно, Єронім Празький і загалом гусити враховували особливу ситуацію, що склалася тоді на Русі, й прагнули привернути її на свою сторону; як показав подальший хід подій, ці їхні надії й розрахунки виявилися не марними. Германський імператор Сигізмунд на згадуваному з'їзді європейських монархів у Луцьку (1429 p.) висловив побоювання, як би проникнення гуситства на Русь не призвело до союзу "єретиків" зі "схизматиками", небезпечного для католицизму (663, ІП, ч. 1, с. 65-66). Зазначимо ще, що "змову зі схизматиками" теж було поставлено в провину Єронімові Празькому на Констанцькому соборі, де він був спалений разом з Яном Гусом. Переважно з українців складалося військо Сигізмунда Корибута, князя новгород-сіверського, з яким той навесні 1422 року вирушив у Чехію на допомогу гуситам.

Хоч Корибут походив з литовського князівського роду Ольгер-довичів, він був русичем за мовою, вихованням і культурою (там само, III, ч. 1, с. 54). Коли Корибут прибув до Праги зі своїм військом як намісник великого князя литовського, котрий згодився прийняти запропоновану гуситами чеську корону, він був визнаний обома гуситськими партіями, і чашниками, і таборитами, зокрема прославленим гетьманом останніх Яном Жижкою. Між Яном Жижкою і молодим князем виникла взаємна симпатія, яка в запеклих війнах з хрестоносцями переросла в міцну дружбу. "За певний час двох мужів пов'язала така велика дружба, що Жижка звав князя "пане сину", а той величав його "батьком", - пише сучасний чеський дослідник М. Бартош (775, с. 173). Загалом же Корибут відігравав активну роль у гуситських війнах, кілька разів з'являючись у Чехії зі своїм військом, останнього разу - в 1429-1431 pp., коли він взяв участь у походах гуситів на сусідні країни, де громив разом з ними війська німецьких феодалів та їхніх союзників.

Але діяльність Корибута в гуситській Чехії - це широка тема для спеціального дослідження, якого у нас досі немає. Тут же важливо зазначити, що походи Корибута особливо сприяли проникненню гуситських впливів на українські землі: учасники цих походів, повертаючись із Чехії, приносили з собою гуситські ідеї і віяння. Щоб припинити їхнє поширення, польський король видав 1424 року указ про затримання й ув'язнення "єретиків", прибічників гуситів. За своїм характером це були передренесансні й передреформаційні віяння, які сприяли зростанню опозиції середньовічному християнству, церкві й феодальному ладу. Разом з тим "гуситство зіграло певну роль у поширенні ідей просвітництва й ідей раціоналізму", "у створенні умов для секуляризації і лібералізації народного мислення" (745, с. 49). Завершуючи розділ на порозі доби Відродження, слід зафіксувати разючу відмінність ситуацій, що склалися на той час у двох культурно-історичних спільностях середньовічної Європи. Руйнівними завоюваннями і поневоленням країни греко-слов'янської спільності були вибиті з орбіти й ритму європейського культурного розвитку. На Русі й на Балканах внаслідок зруйнування культурних центрів, жорстоких утисків і переслідувань культурний і літературний поступ був надто затруднений. За таких умов особливої ваги і значення набувало збереження національних культурних і, зокрема, літературних цінностей, вірність і підтримання національної традиції. Але все це з об'єктивною неминучістю призводило й до консервації структур духовного життя, існуючих літературних форм і традицій. В той час, коли культура греко-слов'янського світу, позбавлена можливостей вільного розвитку, консервувалася у своїх середньовічних формах. Західна Європа вступала в епоху яскравого культурного розквіту - епоху Відродження. І якщо в попередній історичний період поступ європейської культури був пов'язаний з обома її вогнищами, західним і східним, то тепер центр ваги зміщається до "латинської Європи". Це зовсім не ставить під сумнів той факт, що епоха Відродження була принципово важливим етапом всеєвропейського культурного й літературного розвитку.

Йдеться про те, що на цьому етапі культурні й літературні відносини Західної Європи й східнослов'янського світу набувають іншого характеру й спрямованості в умовах превалювання західної ренесансної культури. Це позначається на всіх аспектах і формах культурних відносин названих регіонів, зокрема й тих, що становлять предмет нашого дослідження.

Література.

Дмитро Наливайко

Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. - К.: Основи, 1998. - 578с.