23.05 18:10Николь Ричи наградили за ее родительские качества[УКРАИНСКИЙ МУЗЫКАЛЬНЫЙ ПОРТАЛ]
23.05 18:02Наоми Кэмпбелл отпраздновала 38-й день рождения[УКРАИНСКИЙ МУЗЫКАЛЬНЫЙ ПОРТАЛ]
23.05 17:25Серегу избили хулиганы[УКРАИНСКИЙ МУЗЫКАЛЬНЫЙ ПОРТАЛ]
23.05 17:24У Сергея Зверева украли стринги[УКРАИНСКИЙ МУЗЫКАЛЬНЫЙ ПОРТАЛ]
23.05 17:12Режиссер Сергей Соловьев госпитализирован[Film.Ru]
23.05 16:31Объявлены члены жюри конкурса ММКФ "Перспективы"[Film.Ru]
23.05 16:06Одесская киностудия снимает детективную мелодраму "Героиня своего романа" [УКРАИНСКИЙ МУЗЫКАЛЬНЫЙ ПОРТАЛ]
23.05 16:04Топ-50 самых красивых мужчин мира: украинец - второй[УКРАИНСКИЙ МУЗЫКАЛЬНЫЙ ПОРТАЛ]
23.05 16:03Лорак едва не осталась на "Евровидении" без платья[УКРАИНСКИЙ МУЗЫКАЛЬНЫЙ ПОРТАЛ]
23.05 16:00Ани Лорак вышла в финал "Евровидения-2008". [УКРАИНСКИЙ МУЗЫКАЛЬНЫЙ ПОРТАЛ]
Время - это:
Результат
Архив

Главная / Украинские Рефераты / Українознавство / Україна очима Заходу у ХІ-XVIII ст


Україна очима Заходу у ХІ-XVIII ст - Українознавство - Скачать бесплатно


розрізнена, а являла собою єдність" (889, с. 34-35). Спільною закономірністю літературного розвитку європейського Середньовіччя було й те, що як на Заході, так і на Сході важливу роль у ньому відігравала антична спадщина. Тут різниця полягала в тому, що Русі, тісно пов'язаній з Візантією, близький був її "грецький варіант", а Західній Європі - "латинський". За словами того ж Матля, "культурна верхівка київського суспільства, очевидно, була набагато краще ознайомлена з класичною грецькою культурою, ніж цього хотілося б деяким історикам. Можна було б вказати на безпосередній вплив Гомера на давньоруську літературу, зокрема на "Слово о полку Ігоревім", а з другого боку - на безпосередні латинські джерела давньоруської літератури. Давня Київська Русь, безперечно, перебувала в потоці всеєвропейського культурного життя" (там само,с.56). Під "деякими істориками" австрійський славіст має на увазі західних учених, які виводять давню Русь за межі європейського культурно-історичного регіону, оголошуючи, зокрема, її культуру специфічним "євразійським утворенням". Спростовуючи ці твердження, радянські дослідники наголошували, за терміном Д. С. Лихачова, на "євро-пеїзмі" давньоруської культури й літератури, що був "дуже високий вже при самому її зародженні" (600, с. 9). Це питання має принципове значення ще й тому, що йдеться про вихідний пункт і початковий етап багатовікового культурного й літературного спілкування Західної Європи і східноєвропейського світу. Наведені вище факти, за всієї їхньої неповноти й вибірковості, з усією очевидністю засвідчують, що в ХІ-ХШ ст. визначився й досить інтенсивно йшов процес економічного, політичного та культурного спілкування Київської Русі й Західної Європи і ширше - процес формування спільної європейської культури, яка відштовхувалася від спільної античної, греко-римської основи. Як зазначалося, на зорі нової (післяантичної) європейської культури склалися два її потужні вогнища - греко-слов'янське на Сході й латино-германське на Заході, розвиток яких відбувався на основі спільних глибинних закономірностей, що аж ніяк не виключало істотних регіональних і національних відмінностей у кожному із них. Важливо при цьому підкреслити, що культурні зв'язки Київської Русі й Західної Європи були зв'язками, сказати б, рівноправних і рівносильних партнерів, без визначальної переваги одного над одним. Як наголошував акад. В. Ф. Шишмарьов у доповіді "О. М. Веселовський і слов'янознавство", підготовленій для III Міжнародного з'їзду славістів у Белграді (не відбувся 1939 року в зв'язку із початком другої світової війни), цей видатний російський вчений довів своїми численними працями, що Візантія була найважливішим світовим вузлом літературних шляхів Середньовіччя, які тягнулися від неї і до східних, і до західних європейських народів; звідси випливало, що "східноєвропейські культури - слов'янські й мол-до-волоська - сестри західноєвропейських культур, а не дочки їх", причому "більша близькість до світового культурного центру і до спільного джерела культурних впливів (тобто до Візантії) народів Східної Європи, ніж західноєвропейських народів, була, очевидно, головною причиною того, що культура Київської Русі [...] стояла в деяких відношеннях вище від окремих культур тогочасної Західної Європи" (689. с. 203-204). Але історія Європи і європейської культури склалася так, що в XUI-XV ст. її східне, греко-слов'янське вогнище зазнало жорстокого руйнування татаро-монгольськими й турецькими ордами. Остання і найпотужніша хвиля міграції кочових народів Азії затопила Східну й Південно-Східну Європу і надовго вибила греко-слов'янський світ з орбіти й ритму загального європейського розвитку. Першою жертвою спустошливої навали стала в середині XIII ст. Русь, яка, розкриваючи свої великі потенційні можливості, перетворювалася на центр цивілізації всього європейського Сходу. "Татаро-монгольська навала, - писав Д. С. Лихачов, - не "завершила собою природний процес поступового занепаду", навпаки, вона зовнішньою силою, штучно, катастрофічне загальмувала інтенсивний розвиток давньоруської культури. Саме тому татаро-монгольська навала була сприйнята на Русі як космічна катастрофа, як вторгнення потойбічних сил, як щось небачене й незрозуміле" (599,с.66). В такому ж плані татаро-монгольська навала була сприйнята і в Західній Європі. Вісті про страшний розгром Русі та інших країн Східної Європи й Передньої Азії чорною хвилею котилися по континенту, всюди викликаючи містичний жах: удар був настільки несподіваний і масштабний, що вся Європа прийняла татар за надлюдську силу, за здійснення апокаліптичних пророцтв, а розгром Русі, Угорщини, Польщі був розцінений як початок "Страшного суду". Цими настроями пройнята "Велика Англійська хроніка" Матвія Паризького, де багато уваги приділено татаро-монгольській навалі (відповідні фрагменти з неї див. 64, с. 107-171), а також багато інших західних пам'яток того часу. "Це нелюдське і люте плем'я, - писав Матвій Паризький, - що не знає законів, варварське й невтримне, котре називається татарами, піддаючи безумній навалі й жахливому спустошенню північні землі християн, ввергло весь християнський світ у непомірний страх і трепет" (там само, с. 114). Маестро Руджеро ді Пілья, який на власні очі побачив татарську навалу в Угорщині, порівнював її з "кінцем світу" (932, с. 43). Коли татари, розгромивши Польщу, вийшли весною 1241 року на Одер, один з німців-сучасників записав: "Настав кінець Німеччині" ("Fines Theu-tonias attigerint" - там само, с. 31). "Усьому християнському світові загрожує знищення", - заявляв германський імператор Фрідріх П у своєму зверненні до монархів Західної Європи, де він закликав їх об'єднатися й дати відсіч татарам. Говорить він у цьому зверненні про трагічну долю Русі та її столиці Києва: "Від раптової навали й під натиском цього варварського народу, який звалюється, ніби гнів Божий і блискавка, впало найбільше місто цього королівства Клева (Київ. - Д. Н.), і все це уславлене королівство після того, як жителі його були знищені, було вщент зруйноване" (64, с. 117). Очевидно, звідси йде в німецькій мові слово Tatarenbericht (жахлива вість, страхіття), яке нині вживається іронічно, а раніше мало серйозний зміст. У кількох тогочасних західних хроніках і найповніше -у згадуваній хроніці Матвія Паризького була зафіксована розповідь про татар і розгром Русі "руського архієпископа" Петра, який виступив на Ліонському соборі 1245 року. (Особистість "архієпископа Петра" досить загадкова, про неї в науковій літературі висловлювалися різні думки. В сучасній науці найбільш вірогідною вважається думка С. Томашівського, за якою архієпископ Петро - це ігумен монастиря Спаса на Берестові в Києві Петро Акерович, про якого згадують давньоруські літописи (723, с.281; див. також 64, с. 181-184). Під враженням жахливих звісток із Русі на Заході тоді говорили, що від видовища страхіть, які там розігралися, міг би заплакати антихрист. Із західних історико-літературних пам'яток, у яких відбито трагедію Русі, слід відзначити "Історію монголів" Д. Плано Карпіні. її автор, італійський ченець-францісканець, у 1245 році проїздив через Південну Русь, прямуючи за дорученням Ліонського собору в степи Монголії, до ставки великого хана. В Києві Плано Карпіні побував через п'ять років після його розгрому ханом Батиєм, і ось що він розповідає як очевидець: "Перемігши країну турків, вони (монголи. - Д. Н.) пішли проти Русії і вчинили жахливі вбивства в землі Русії, зруйнували міста та фортеці і повбивали людей, обложили Київ, який був столицею Русії, і після довгої облоги взяли його і вбили жителів цього міста; тому, коли ми їхали через цю землю, ми бачили незліченні голови й кістки мертвих людей, що лежали в полі; це місто було великим і дуже багатолюдним, а тепер воно зведене майже нанівець і ледве чи є тепер там двісті будинків, а людей тих вони тримають в найтяжчому рабстві" (51,с.25). Крім цього опису сплюндрованого Києва в книзі Плано Карпіні є ще ряд цікавих відомостей про долю Русі одразу після татаро-монгольської навали. Посилаючись на розповіді "руських кліриків при дворі" (тобто при ставці хана. -Д. //.), повідомляє він про звірства татарських баскаків на Русі і про варварські вбивства руських князів у Орді. Йдеться в книзі й про переговори, які він за дорученням папи шокентія IV вів з галицько-волинськими князями Васильком і Данилом; папська курія прагнула, скориставшись із тяжкого становища Галицько-волинського князівства, домогтися його навернення до католицької церкви (див. 509; 661). Значний інтерес становлять також свідчення Плано Карпіні про часті наскоки литовців на зруйновану татарами й знекровлену Русь: "Ми постійно їхали (до Києва. - Д. Н.) у смертельній небезпеці через литовців, які таємно й часто, наскільки можуть, роблять наскоки на землю Русію, і особливо в тих місцях, які ми повинні були проїздити; оскільки ж більша частина людей Русії була перебита татарами або відведена в полон, то вони не можуть дати їм (татарам. -Д. Н.) належної відсічі" (51, с. 45). Просте й переконливе пояснення причин порівняно легкого завоювання литовцями руських князівств! Опис Плано Карпіні справив гнітюче враження на Західну Європу, все ще охоплену страхом перед загадковими й грізними татарськими ордами. Він швидко поширився по всьому Заходу, з нього, за свідченням автора, знімали копії ще до того, як він побував у руках папи Інокентія IX і дістав його схвалення; пізніше твір Плано Карпіні багато разів виходив латинською і живими європейськими мовами. Для сучасників вміщений в ньому опис розгрому й руйнування Русі, за висловом французького літературознавця А. Мансюї, "прозвучав на Заході, немов Dies irae на похоронах цілого народу" (886, с. 4-5). Спустошена й поневолена татарами, а далі захоплена Литвою й Польщею, Русь у ХШ-ХГ/ ст. зникла з системи європейських держав і поступово для Заходу ніби розчинилась у величезній Татарії. Зрозуміло, що пригасла вона і як одне з найзначніших вогнищ постантичної європейської культури, і в ближчі століття не могла відігравати значної ролі в її поступі. "Саме в цей злощасний період, - небезпідставно писав Герцен, - що продовжувався близько двох століть, Росія і дозволила Європі перегнати себе" (28, VII, с. 159). Точніше тут було б говорити не тільки про Росію, а й про весь східнослов'янський світ. Ще раніше Гердер, наголошуючи на величезній ролі слов'ян на зорі нової європейської цивілізації, зазначав, що пізніше відставання розвитку їхньої культури зумовлене надто тяжким поворотом їхньої історії: розселені на східних рубежах Європи, вони прийняли на себе останній і найпотужніший удар кочових орд Азії і зазнали тяжкого руйнування і тривалого поневолення (27). Необхідно брати до уваги й те, що в XIV-XV ст. зазнали розгрому й поневолення турками інші країни греко-слов'янської культурної спільності. В XIV ст. були завойовані Сербія та Болгарія, а Візантія переживала затяжну агонію, яка завершилася 1453 p. падінням Константинополя, з яким нерозривно пов'язаний кінець Середньовіччя. Сталося так, що на сході Європи він збігся з розгромом та поневоленням країн греко-слов'янської культурної спільності й руйнуванням їхньої культури. Монголо-татарська навала і наступне "татарське іго" завдали тяжкого удару по розвиткові культурних і літературних зв'язків Західної Європи зі східнослов'янським світом. Ізоляція цього світу в Європі поглиблювалася віросповідальним розколом, поділом християнської церкви на католицьку й православну, що стався в середині XI ст. й посилювався в наступні віки. Слід тут сказати й про позицію католицької церкви на чолі з папським Римом, які виводили "східних схизматиків" за межі європейсько-християнського світу й підтримували експансію в їхні межі, розглядаючи її як засіб подолання схизми. Однак необхідно внести істотні корективи в уявлення про культурні зв'язки "латинської Європи" і східнослов'янського світу в XIV-XV ст., які панували в російській науці попереднього століття й були успадковані радянською наукою, в тому числі й українською. За цими уявленнями, названі зв'язки були нібито повністю обірвані монголо-татарською навалою і почали відновлюватися лише під кінець XV ст. Але ж не можна і в даному аспекті розглядати тогочасний східнослов'янський світ ("Русь") як цілість або ж приймати Московську державу за його повноправного репрезентанта. Насправді східнослов'янського світу як цілості в післямонгольський період не існувало; його південно-західні й західні землі, Україна й Білорусь, перебували в іншому становищі, ніж землі північно-східні, де складалася Московська (Російська) держава, і їхній розвиток відбувався в іншому напрямі. Якщо останні були надовго підкорені татарами й зазнавали "татарського іга", з яким остаточно було покінчено лише в останній третині XV ст., то українські й білоруські землі в другій половині XIII - на початку XIV ст. були приєднані до Великого князівства Литовського і фактично не знали згаданого "іга". На західноукраїнських землях існувало незалежне Галицьке-Волинське князівство, яке зникло тільки в середині XIV ст. й було розподілене між Польським королівством і Великим князівством Литовським. В аспекті нашої тематики важливо зазначити, що обидва ці державні утворення належали до системи європейських держав і підтримували з ними різнобічні зв'язки, що відкривало й певні можливості для становлення та розвитку культурних відносин українських і білоруських земель з "латинською Європою". Не входячи в докладне висвітлення цих відносин, належним чином ще не вивчених, вкажемо на окремі характерні їхні сторони і прояви. Так, із середини XIV ст. в містах Галичини, а згодом і інших українських земель, вводиться магдебурзьке право, тобто починається засвоєння західноєвропейської правової культури. Цікаво зазначити, що місту Саноку це право було дароване ще галицькими князями 1339 року, тобто ще до захоплення Галичини Польським королівством (663, III, ч. 2, с. 108-109). У 1356 році його домігся Львів, далі - Перемишль, Дрогобич, Теребовля, Холм та інші міста Галичини, в XV ст. воно починає поширюватись в містах Волині, Поділля й інших українських земель, що входили до Великого князівства Литовського. Слід вказати й на те, що XIV і перша половина XV ст. -час майже неподільного панування на Чорному морі ґенуезців і венеціанців, які тоді відігравали величезну роль у торгівлі між Заходом та Сходом, і таким чином українські землі опиняються в зоні активної торговельної діяльності італійських міст-республік (932, с. 285-288). Зі своїх колоній на північних берегах Чорного й Азовського морів (Кафа, Тана та інші) італійські купці прокладають торговельні шляхи і до Москви, і до Києва, Вільна та Львова, де в XV ст. з'являються їхні факторії; все це створювало ґрунт і для розвитку італійсько-українських культурних зв'язків. У цьому ряду чинників слід згадати й поширення на українських землях латинської мови, яка була мовою міжнаціонального спілкування в католицьких країнах середньовічної Європи. Цей процес бере початок ще в Галицько-волинському князівстві, яке підтримувало активні політичні зносини з сусідніми й близькими "латинськими країнами" - з Польщею, Угорщиною, Чехією, Німеччиною, з Тевтонським орденом, - і це породжувало необхідність знання латини, яка в католицькій Європі була не тільки мовою церкви й культури, а й мовою дипломатії (див. 663, III, ч. 2; 827). Ще більшого поширення латинська мова набула в Галичині після її приєднання до Польського королівства, де латина в XIV-XV ст. залишалася і мовою писемності, і мовою адміністрації. Щодо Великого князівства Литовського, то тут у цей період домінуючою залишалася православно-руська культура, й істотного проникнення латинської мови, західних культурних впливів, принаймні на українських і білоруських землях, ще не помічається. З XIV ст. бере початок і така форма українсько-європейських культурних контактів, як навчання студентів-українців у західноєвропейських університетах. Так, у списках найдавнішого в Європі Болонського університету імена студентів українського ("рутенського") походження зустрічаються, починаючи з другої половини XIV ст. (491, с. 212-213). Приблизно в цей же час студенти-українці з'являються і в другому з найдавніших європейських університетів - Паризькому (Сорбонні). На одному з документів цього університету, датованому 1353 роком, стоїть підпис "магістр Петро Кордован і його товариш з Рутенії"; у списках Сорбонни за 1369 рік значиться якийсь "Іван з Рутенії" (Johannes de Ruthenia), а під кінець XIV ст. документи фіксують, що тут навчався "Герман Вілевич, ліценціат мов і бакалавр рутенської нації з Києва" (Germane Vilewicz licent in Ig. et bac. indecs nations Ruthena de Kiowiae) (651, с. 156). У західних університетах того часу студенти ділилися на земляцтва; коли ж представників якоїсь ; народності було небагато, вони приєднувалися до земляцтв "по сусідству"; тому в Сорбонні XIV-XV ст. українці разом з поляками, чехами і скандинавами належали до німецького земляцтва. Так, в його списку за 1419 рік зазначений "Самійло Лінкевич рутенської нації" (там само). В італійських університетах XV ст., зокрема в Болонському й Падуанському, виникли польські земляцтва, до яких входили також українці, білоруси й литовці (782; 875; 958). Природно, що в той час українців найбільше було у слов'янських університетах - Празькому й Краківському. 1379р. королева Ядвіга, дружина Ягайла, заснувала при Кардовому університеті в Празі бурсу (інтернат) для вихідців з Великого князівства Литовського, а це свідчить про те, що там було вже чимало молодих українців, білорусів і литовців (846, II, с. 41). Там вони вступали в тісні контакти і з західнослов'янськими, і з західноєвропейськими студентами: адже ще засновником Карлів університет призначався не тільки для Чехії, а й "для Баварії, Саксонії й Польщі", і в ньому постійно навчалося багато вихідців з німецьких земель, а також і з інших західноєвропейських країн. На початку XV ст. (1409 p.) аналогічна бурса "для бідних студентів з Литви й Русі" була відкрита й при Краківському університеті. Річ відома, в західних університетах XIV, а також і XV ст. (крім італійських) українські студенти засвоювали ще середньовічну "латинську вченість", у якій, щоправда, вже давали себе знати передренесансні віяння. Але в даному випадку важливо підкреслити інше: наведені факти засвідчують, що в Україні та Білорусії традиція навчання молоді в європейських університетах почала складатися ще в пізньому Середньовіччі, набувши значного розвитку в добу Відродження, про що буде мова далі. В другій половині ХШ і в XIV ст. увага народів Заходу була прикута на сході Європи передусім до грізних і таємничих татарських орд; однак це не означає, що Русь як етнічна й історична реальність повністю зникла з поля зору західноєвропейських учених, мандрівників і поетів, ніби поглинута "татарською пітьмою". Так, в "Описі світу" Марко Поло, де цей уславлений венеційський мандрівник розповідає про свою тривалу подорож на Далекий Схід і про службу у великого хана Хубілая (1271-1295), одне з чільних місць відведено "Татарії", але знаходимо в ній також розділ про "дуже велику північну країну Русію" (352, c. 361-364). Маршрут подорожі Марко Поло, як і зворотний шлях, пролягли далеко від Русі (через Константинополь, Закавказзя, Іран), але він вважав за необхідне хоча б стисло описати й цю країну, що вже само по собі є симптоматичним. На відміну від сучасної їй "Великої праці" Роджера Бекона, "Опис світу" Марко Поло аж ніяк не був плодом книжної ерудиції, це книга практика-мандрівника, купця, дипломата, чиновника великого хана, в ній зафіксовано величезний фактичний матеріал, здобутий невтомним автором, відбито його надзвичайно багатий життєвий досвід. Її зміст становить те, що автор побачив, пережив, був учасником чи очевидцем, а також те, про що він почув, про що дізнався під час мандрів і вважав за достовірну інформацію (фантастичних домислів про далекі краї, які так полюбляло Середньовіччя, у практика Марко Поло навдивовижу мало). Опис Русі в книзі Поло заснований на такій інформації, оскільки в цій "великій північній країні" він не побував і лише зустрічався з русичами в Золотій Орді та інших "монгольських імперіях" спадкоємців Чінгісхана. "Русія, - пише Марко Поло, - є дуже велика північна країна. Її жителі християни й дотримуються грецького обряду. Вони мають кількох королів і власну мову. Це люди погано виховані. Але вони дуже вродливі, як чоловіки, так і жінки, ставні й високі, з волоссям білявим і довгим. При вході до країни там є багато укріплень. Нікому данини вони не платять, тільки частина їх складає данину правителю Заходу, з яким вони мають зі сходу спільну границю; він є татарином і зветься Токтай. Йому й сплачують данину, але невелику. То не є край торгівлі. Треба знати, скільки вони мають дорогого хутра великої вартості; дуже багато там соболів, і горностаїв, і білок, і ласок, і лисиць там достатньо. Дуже багато також воску. І ще скажу, що є там численні срібні копальні, звідки видобувають багато срібла" (там само, c. 361). Цікаво зазначити, що в цій пам'ятці італійського автора зафіксована інформація про Русь, зібрана переважно на Сході, та й дивиться він на неї скоріше зі східного боку. Так, хан Золотої Орди названий у нього "правителем Заходу", згадується "багато укріплень... при вході до країни", - це, безперечно, ті оборонні споруди з боку степу, з південно-східної сторони, які зводилися великими князями Київської Русі. Феодальна роздробленість Русі на окремі князівства відбилася у згадці Марко Поло про те, що русичі "мають кількох королів". Не позбавлене інтересу і його твердження, що не вся Русь, а лише східна її частина сплачує данину ханові Золотої Орди. "Опис світу" Марко Поло є багатющим і цінним джерелом достовірних відомостей - географічних, етнографічних, історичних та інших. Але побудована книга як жива розповідь "бувалої людини" про її незвичайні мандри та пригоди і може розглядатися також як своєрідна пам'ятка тогочасної прози не лише за формою, а й значною мірою за змістом. Велике місце посідають у ній прямі "замальовки з натури", автор переповідає також багато життєвих історій, пережитих ним самим або ж почутих. Словом, немало в його книзі епізодів новелістичного або ж анекдотичного характеру. Один з них наводиться і в ССХХ розділі книги, тобто в розділі про Русію. Повідомляючи про жорстокі морози в цій країні зимової пори, Марко Поло тут-таки розповідає сюжет явно анекдотичного характеру про чоловіка й жінку, які досить-таки незвичайним чином примерзли до льоду (там само, c. 363-364). Це сюжет побутово-комічного змісту, - цей тип широко представлений в італійському збірнику "Новелліно" чи французьких фабліо, але разом з тим відбилися в ньому перебільшені уявлення про суворий клімат "північної країни Русії". На зв'язок книги Марко Поло з тогочасним письменством вказує і цікава історія її створення. Постала книга після повернення автора на батьківщину, в 1298 p., у незвичайній обстановці. В той час Поло був у генуезькому полоні, що його він ділив із пізанцем Рустицієм, досить помітною постаттю в тогочасній західноєвропейській літературі, що розвивалася на старофранцузькій мові. Рустицій був автором переробок рицарських романів, так званих "романів круглого столу"; до нашого часу дійшли в рукописах і друках XVI ст. такі його переробки: "Роман про Трістана", "Прон де Куртуа" і "Меліадюс де Леоннуа". Як вважає більшість сучасних дослідників, "Марко Поло диктував Рустицію свої розповіді на венеційському діалекті, в спосіб безпосередній і простий, як розповідають у колі близьких приятелів, Рустицій же записував їх французькою мовою" (352, с. 22). Працювали вони з великим поспіхом, що позначилося й на мові, яка рясніє італійськими формами та зворотами, і на правописі назв та власних імен, де багато різнобою, і на стилі, дуже нерівному, місцями недбалому. Інший зміст і характер мала ще одна видатна західна пам'ятка ХШ ст., в якій йдеться й про Русь, "Велика праця" англійського мислителя і вченого Роджера Бекона, який одним з найперших виступив проти церковно-схоластичних догм і прокладав шлях для науково-експериментального пізнання світу. В четвертій частині його енциклопедичної "Великої праці", присвяченої "землезнавству", тобто географії, наведено й загальний географічний опис Русі. Слід сказати, що і в цій галузі Роджер Бекон дотримувався своєї "експериментальної методології", сміливо вводячи у "Велику працю" й узагальнюючи конкретні знання, добуті сучасниками, арабами й європейцями, і надаючи їм більшої ваги, аніж свідченням античних авторитетів. Зокрема, ним були використані описи мандрів до Монголії Плано Карпіні й Рубрука, що незадовго перед тим з'явилися в рукописних списках. "Велика праця" Роджера Бекона створювалася в 60-х pp. XIII ст., тобто в період, коли Європа перебувала під величезним враженням татаро-монгольських завоювань, і природно, що Татарії" в ній відведено велике місце. Проте Роджер Бекон не розчиняє Русь у Татарії" і описує її в тих межах, які визначилися перед навалою. Для нього це крайня східна країна Європи, що простяглася до Танаїсу (Дону), ріки, що її середньовічна Європа вважала кордоном з Азією: "З півночі вона (Куманія, тобто половецька земля. - Д. Н.) межує з великою Руссю (епітет "великий" тут вжито як визначення обсягу Русі. - Д. Н.), котра теж доходить до Танаїсу" (цитую за французьким перекладом у збірнику Бержерона - 142, с. 60). За браком місця я не буду наводити всього беконівського опису Русі, який потребує численних коментарів, і вкажу лише на його судження про релігію і мову русичів. "Рутенці - християни і схизматики, - пише Р. Бекон, - бо дотримуються обряду греків; але в богослужінні вони користуються зовсім не їх (греків. -Д. Н.) мовою, а слов'янською (Sclavoniens), котра є мовою, якою користується багато народів. Русичі, поляки і чехи не вживають ніякої іншої мови, крім цієї (там само, с. 9). Наведений уривок особливо цікавий тим, що в ньому відбилося усвідомлення належності Русі до групи слов'янських народів, притаманне великому англійському вченому XIII ст. Ще виразніше проявляється воно в анонімному "Описі Східної Європи" (1308р.), створеному, як гадають дослідники, французом чи італійцем, що мав стосунок до тогочасних балканських справ (120). Разом з тим у цій пам'ятці не менш виразно проявляється й ворожість до "схизматичних слов'янських народів", що її італійський вчений-славіст А. Кроніа слушно пов'язує з атмосферою агресивного інтересу до православного Сходу, яка запанувала на католицькому Заході в часи папи Боніфація VIII (804, с. 46^t7). Характерно також, що невідомий автор пам'ятки, називаючи Русь "величезною землею", практично ототожнює її з Галицько-Волинським князівством; як відомо, в ХІІ-ХШ ст. його володіння сягали Дунаю, і воно відігравало важливу роль у політичному житті Південно-Східної Європи. "Окрім цієї імперії (Константинопольської, власне. Латинської, створеної хрестоносцями. - Д. Н.), -пише невідомий автор, - є ще величезна країна, яка називається Руссю (Ruthenia) і яка теж, подібно до Болгарії, прилягає з півночі до Греції, але лежить вона вище від Болгарії. Ця країна має ті ж умови, що й Болгарія, і зрошується тими ж ріками (очевидно, мається на увазі Дунай. -Д. Н.), але замість царя має на чолі князя, найбільшого з мужів. Тепер там править князь Лев, дочку якого взяв за жінку Карл, король Угорщини. Колись ця земля була під владою імперії (?), потім Угорщини, а тепер вона сплачує данину татарам, так само як і Болгарія (?). Всі ці народи, зрадливі схизматики, мову мають ту ж саму. Оскільки ж русичі (Rutheni), болгари, серби (Rasenses), словенці (Slavi), чехи (Bohemii), поляки і прусси всі розмовляють одною мовою, то з цього випливає, що слов'янська мова (linguam sclavoniam) є найбільша й найпоширеніша мова світу" (120, с.40-41). Як бачимо, невідомий автор пам'ятки був вражений поширеністю "слов'янської мови", що її він вважав спільною для всіх слов'янських народів, а тому й "найбільшою" серед живих мов Європи. До речі, ця думка про спільність мови всіх слов'ян стала домінуючою в середньовічній Західній Європі і, як побачимо далі, перейшла також до деяких ренесансних пам'яток. Слід гадати, у її виникненні велика, якщо не вирішальна роль належить тому факту, що в ранньому Середньовіччі старослов'янська мова була мовою всеслов'янської писемності, мовою слов'янської культурної єдності, котра охоплювала не тільки східних і південних слов'ян, а й Чехію та Моравію. Небезпідставно сучасні вчені давньослов'янську мову відносять, поряд з латиною, санскритом і арабською, до наднаціональних мов феодального Середньовіччя (598, с. 23-24). Варто ще зазначити, що в цьому описі початку XIV ст. "Рутенія" ще йде в одній групі не з Польщею й Литвою, а з Болгарією й Візантією, - дія традиції Х-ХІІІ ст. на свідомість незнаного автора. Здається, ніким ще не була відзначена така цікава обставина: в той час, коли реальна Русь зникла в "татарській пітьмі", західні рицарські поеми і романи продовжували славити могутню Київську державу, яка ще довго жила на Заході в поетичній традиції. Так, були розширені "руські епізоди" в останній редакції німецької поеми "Вольфдіт-рих", яка належить до першої половини XIV ст.; другою половиною XIII ст. датується вже згадувана скандинавська "Тідрек-сага" з її уславленням Русі як наймогутнішої держави європейського Сходу; явища аналогічного характеру мають місце також у французькому епосі та рицарському романі. І, нарешті, слід сказати, що з цих середньовічних західноєвропейських поем та романів образ могутньої Київської держави перейшов у ренесансні епічні поеми XV-XVI ст., зокрема в широко відому поему Матео Боярдо "Закоханий Роланд". В післямонгольський період Русь мала з "католицькою Європою" не лише мирне культурне спілкування, яке обопільно збагачує народи і сприяє їхньому спільному поступові. Спершу в Галичині, а потім і у Великому князівстві Литовському в цей період розгортається також боротьба національної руської культури з експансіоністською феодально-католицькою культурою пізнього західноєвропейського середньовіччя. В організації релігійно-політичного й культурного наступу на "схизматичну" Русь вирішальну роль відігравала католицька церква, очолювана папською курією, яка діяла спільно з феодальними військово-політичними силами: спершу з німецькими рицарськими орденами, а з середини XIV ст. - і з шляхетською Польщею. "Споконвіку, - писав Іван Франко, - один папа передає своєму наступникові незмінне римське "Ceterum censeo -orientem esse convertendum" ("А опріч всього іншого - Схід має бути навернений") (736, с. 152). Одразу ж після приєднання Галичини до Польського королівства там розпочинається наступ на православну церкву й руську національну культуру, які стали зазнавати утисків і гонінь. У "схизматиків" Відбирали церкви й передавали їх католикам, була запроваджена система привілеїв і заохочень для "навернених", насаджувалася зневага до православної віри й національної руської культури. У лютому 1375 року папа Григорій XI в буллі "Debitum pas-toralis officii" проголосив створення католицької митрополії в Галичі і заявив, що "єпископи схизматиків, які там (тобто в Галичині. - Д. Н.) перебувають, повинні бути усунені як непридатні" (цит. за: 798, с. 27). Інша ситуація склалася в той час у руських землях, котрі увійшли до Великого князівства Литовського. Ці землі були захоплені народом, який тоді стояв на нижчому рівні суспільного й культурного розвитку; сталося так, що тут завойовники почали швидко підпадати під вплив підкорених, засвоювати здобутки давньоруської цивілізації і культури. Литовські князі й знать разом із суспільними інституціями й правовими нормами Русі сприймали також її мову, релігію, літературу й загалом культуру. І характерно, що німецькі хроніки XIV ст. (точніше, хроніки Тевтонського ордену) постійно називають дружину литовських князів та їхніх наближених "боярами" (Bajarens), а простий народ - смердами (smirdens), тобто руськими термінами, що утвердилися й на корінних литовських землях (див. 510; 827). Мовою адміністрації й культури Великого князівства Литовського стала в XIV ст. західноруська мова, котра не була ще ні мовою українською, ні мовою білоруською, а особливою книжною руською мовою, що склалася на основі різних говірок Західної та Південно-Західної Русі, традицій давньоруської писемності та практики канцелярій і судів Великого князівства Литовського. Ця мова в XIV-XVCT. використовувалася не тільки в адміністрації й юридичній практиці, на ній була також створена значна література, оригінальна й перекладна, котра до посилення польського впливу в XVI ст. була, власне, літературою всього цього литовсько-руського державного утворення пізнього Середньовіччя. Вже дослідниками кінця XIX - початку XX ст. було встановлено, що в цьому державному утворенні у зазначений період домінувала православно-руська культура, а вплив католицького Заходу, репрезентантами якого виступали Польща й Тевтонський орден, був ще порівняно слабкий (див. 510; 639; 663, III, ч. 2 та ін.). В XIV-XVcr. західноруська мова мала певне поширення і в сусідніх країнах. Досить нагальна потреба в людях, які могли б писати нею і виступати в ролі перекладачів, відчувалася тоді в Пруссії, і такі люди знаходилися (827, с. 85-90). Була вона відома і в Польщі, особливо з появою на польському престолі Ягеллонів: перші королі цієї династії, виховані в литовсько-руському культурному середовищі, говорили руською мовою, і навіть Сигізмунд І, який правив у другій чверті XVI ст., ще знав руську мову і в своїй бібліотеці мав чимало книжок цією мовою - Часословець, книгу Іоанна Золотоуста, молитви, різні книги Біблії тощо (663, III, ч. 2, с.165-166). Необхідно вказати й на те, що в XIV-XVCT. Західну Русь пов'язувала із Західною Європою її пряма чи опосередкована участь у деяких історичних подіях і процесах усеєвропейського масштабу й значення. Маємо на увазі такі визначні й різнорідні явища європейської історії того часу, як боротьба слов'янських і литовського народів з німецько-рицарським Drang nach Osten, як організація відсічі турецьким завоюванням на Балканах і на Дунаї, як уславлений гуситський рух у Чехії. Всі ці історичні події і рухи тією чи іншою мірою втягували в свою орбіту українські та білоруські землі і, що нас особливо цікавить, позначилися й на їхніх культурних і літературних зв'язках із Західною Європою, знаходили певне відбиття в західних історико-літературних пам'ятках. Добре відомо, що українські й білоруські землі, які входили до Великого князівства Литовського, брали найактивнішу участь у війнах з Тевтонським орденом, що руські полки зіграли велику роль у вирішальній Ґрюнвальдській битві 1410 року. Петер Дуйсбурзький, автор німецької хроніки XIV ст., писав, що руське вояцтво своєю хоробрістю і військовою вправністю не поступається західному рицарству (603, с. 16). Боротьба "рутенців" проти натиску німецьких феодалів знайшла певний відгомін у німецькій рицарській поезії XIV і першої половини XV ст., зокрема у творчості Петера Зугенвірта (1356-1395) і Освальда фон Волькенштайна (1377-1445). Характерна постать німецької рицарської поезії часів її занепаду Зугенвірт виступав переважно в жанрі "героїчних розповідей", тобто панегіричних життєписів



Назад
 


Новые поступления

Украинский Зеленый Портал Рефератик создан с целью поуляризации украинской культуры и облегчения поиска учебных материалов для украинских школьников, а также студентов и аспирантов украинских ВУЗов. Все материалы, опубликованные на сайте взяты из открытых источников. Однако, следует помнить, что тексты, опубликованных работ в первую очередь принадлежат их авторам. Используя материалы, размещенные на сайте, пожалуйста, давайте ссылку на название публикации и ее автора.

281311062 (руководитель проекта)
401699789 (заказ работ)
© il.lusion,2007г.
Карта сайта
  
  
 
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов Союз образовательных сайтов