Україна очима Заходу у ХІ-XVIII ст - Українознавство - Скачать бесплатно

Київському літописі (запис від 1189р.) йдеться про хрестовий похід німецького імператора Фрідріха Барбаросси: "Цього саме року пішов цар німецький з усією своєю землею битися за гроб Господень, об'явив йому Господь через ангела, наказуючи йому йти. І як вони прийшли, то билися кріпко з богомерзкими тими агарянами..." (57, с. 349). Далі літописець переповідає типово середньовічну легенду про те, що тіла тих, "хто пролив кров за Христа", через три дні після загибелі ангели забирають із труни на небо. Данило Паломник, докладно описуючи у своєму "Ходінні" Святу Землю, Палестину, її топографію (тут цікаво відмітити розгорнуте порівняння Іордана зі Сновом), розповідає також про зустрічі з хрестоносцями на цій землі, з королем Балдуїном, правителем створеного хрестоносцями Єрусалимського королівства. Вкажемо й на прихід у давньоруську літературу окремих пам'яток західноєвропейського походження, таких як "Бесіди на Євангеліє" папи Григорія, апокрифічне "Никодимове Євангеліє", київські глаголичні уривки, низка житій тощо. Приходили вони на Русь головним чином через посередництво Чехії, яка довго не втрачала наслідків просвітницької діяльності Кирила й Методія в Моравській державі і в Х-ХІ ст. певною мірою належала й до православно-слов'янської культурної спільності, користуючись, поряд із латинською, і старослов'янською мовою у своїй писемності (732, І). Деякі "латинські джерела", головним чином з освоєних на той час чеською літературною традицією, були використані в літописі Нестора - легенда Христіана, паннонські житія тощо. Найістотнішого розвитку набула в той час така форма зв'язків, як відтворення Київської Русі в західноєвропейських історико-літературних пам'ятках та епічній творчості. Причому маємо тут не тільки прямі відтворення, в яких літературно-художній елемент поєднується у різних співвідношеннях з позалітературним, а й відображення образно-узагальнені, в яких відбилися поширені на Заході уявлення про Київську Русь і русичів. Контакти Київської Русі з країнами Західної Європи діставали своє відтворення в тогочасних західноєвропейських хроніках та космографіях. Щоправда, їхні відомості не відзначаються ні численністю, ні широтою й докладністю, що пояснюється насамперед як загальною нерозвиненістю й епізодичністю тогочасних міжнародних взаємин (а тим більше з такою віддаленою країною, як Русь), так і майже повною зосередженістю середньовічних хроністів на справах їхнього графства, герцогства чи абатства. Проте ці відомості мають істотне значення як свідчення інтересу Західної Європи до Русі та знайомства з нею. Першою такою відомістю в науці вважається коротке повідомлення "Бертинських анналів" за 839 рік про прибуття до імператора франків Людовика Благочестивого, разом з візантійськими послами, послів "народу россів", котрі не могли виїхати на батьківщину прямим шляхом по Дніпру, оскільки цей шлях перетяли ворожі варварські племена, і змушені були добиратися обхідним шляхом через Західну Європу (докладніше див. 411, с. 60-63). Під 959 роком західні хроніки повідомляють про посольство княгині Ольги до майбутнього німецького імператора Оттона І з проханням прислати на Русь єпископа та священиків; ОттонІ з радістю вхопився за цю можливість схилити Русь до "західного християнства" і послав до Києва єпископа Адальберта; проте місія останнього зазнала повної поразки. Але найбільше "руських відгуків" у західних хроніках відноситься до часу розквіту Київської держави, до XI і першої половини XII ст. Не входячи в докладний розгляд цього питання, ґрунтовно висвітленого в науковій літературі, вкажемо на окремі, найяскравіші факти, в яких розкривається основний зміст і характер сприймання Русі авторами західних хронік. Вона їм уявлялася великою й могутньою державою на європейському сході, і вони незмінно називають її rerum, що означає велику державу з сильним правителем на чолі, а великий Київський князь у них іменується "Rex Ruthenorum" або навіть "potentissimus Ruthenorum Rex". У такому плані, зокрема, характеризує Київську Русь Адам Бременський, видатний географ XI ст., у своїй "Gesta Hammaburgensis ecclesiae pontificum". Про місцезнаходження Русі тут говориться, що це " найдальша і найбільша країна слов'ян" (698, с. 274). Адам Бременський знав про природні багатства Русі, і він порівнює її зі "зрошеним садом, виповненим усілякими благами" (там само). Київ, столиця Русі, характеризується у Адама Бременського як "aemula sceptri Constantinopoli et classicus decus Graeciae", тобто як "суперник Константинополя і найкоштовніша окраса грецького світу". Хроніка Адама Бременського цікава й тим, що в ній висвітлюються різні аспекти тогочасних контактів Русі й Скандинавії. Йдеться в ній про шлях, що розпочинався в Данії, проходив по Балтійському морю і завершувався в Русі, чим засвідчується усталеність названих контактів. Повідомляє Адам Бременський і про династичні зв'язки Русі зі скандинавськими королівствами, що набрали постійного характеру. Ці ж династичні союзи, як уже мовилося вище, в часи Середньовіччя були, власне, формою політичних зв'язків. Цікаві відомості про Русь кінця Х - початку XI ст. містить "Хроніка" Тітмара Мерзебурзького, зокрема про походи польського короля Болеслава Хороброго на Київ у 1013-1018 pp. Розповідаючи про ці походи зі слів саксонців, посланих німецьким імператором Генріхом II на допомогу польському королю, Тітмар передає їхній подив розмірами й багатством столиці Русі: "У великому цьому місті, яке служить столицею держави, є понад чотириста церков і вісім торжищ, а народу незліченна сила" (цит. за: 92, с. 1-2). Звичайно, не обійшлося тут без перебільшень, - зокрема, фантастичним є число церков, назване Тітмаром, але цілком безперечний той факт, що за масштабами того часу Київ дійсно був великим містом, яке вражало іноземців. Окреме місце в тогочасних пам'ятках посідає послання єпископа Бруно Кверфуртського до імператора Генріха П, в якому розповідається про перебування автора на Русі за часів князя Володимира. Єпископ Бруно був місіонером і займався наверненням язичників до християнства; до Києва 1007 року він, очевидно, прибув зі спеціальним завданням папської Курії. Єпископ був гостинно прийнятий у князівському дворі; при цьому, як пише Бруно, князь Володимир цілий місяць умовляв його відмовитися "йти до такого дикого народу (печенігів), запевняючи, що це означає вірну загибель. Пересвідчившись, що умовляння даремні, князь з усім військом два дні супроводжував мене до найвіддаленіших кордонів своєї держави, які з метою оборони від ворога на великому просторі зміцнені завалами" (82, с. 12). Для Бруно Русь - християнська країна, опора й спільник у його місіонерській діяльності, а князь Володимир - це "правитель русів, славний могутністю і багатством" ("magnus regno et civitiis rerum"). Цікаво зазначити, що образ Володимира, намальований Бруно в його посланні, в основних рисах нагадує той, що знаходимо в літописі Несгора і в билинах. Варто тут згадати, що послання Бруно Кверфуртського до Генріха II зацікавило Івана Франка, який написав про нього наукову розвідку (735, с. 109-123), а також дав поетичну обробку епізоду перебування Бруно в Києві і його від'їзду до границі Русі зі степом у супроводі князя Володимира. Ось сцена прощання князя з місіонером у поетичному переказі Франка: А як доїхали ми до границі, То зупинились перед брамою. Тоді з коня на землю князь ізсів, А я з товаришами наперед Пішов, і князь із воєводами Своїми йшов за нами аж до брами. Ми не спинялися у своїм ході, А як зійшли на горб за брамою, Побачили на протилежнім горбі Князя, що ще стояв, мов ждав на нас. Аж ось прийшов від нього воєвода І від князя переказав нам ось що: "Я допроводив вас аж до границі, Де вже кінчається моя земля, А починається ворожа. Богом Молю вас, аби ви не тратили Життя даремно на мою неславу. Як підете, то - знаю це напевно -Що завтра перед третьою годиною Жде безпричинна вас гіркая смерть" (737, VI,с.184-185). У своєму поетичному переказі Франко послідовно йшов за текстом послання, ніде від нього не відступаючи і не вносячи в сюжет "поетичного домислу", лише вміло деталізуючи його у відповідності з духом і колоритом епохи. Власне, маємо своєрідну "поетичну реставрацію", котра ніби оживляє приглушений і тьмяний малюнок, робить його свіжим і візуально виразним. Особливо це стосується образу Володимира і самого Бруно, а також своєрідного колориту епохи, зокрема психологічного. Значний "руський відгомін" знаходимо в західноєвропейській художній літературі ХІ-ХП ст.: скандинавських сагах, німецькій епічній поезії, французьких chansons de geste і рицарському романі. Почнемо зі скандинавських саг, зокрема "королівського циклу" ("Геймскрінґла"), і загалом історичних, які розповідають про реальних осіб, їхні діяння та подвиги, і за своїм змістом та характером перебувають на межі між історичною оповіддю і художньою творчістю. Скандинавська сага "виникла в суспільстві, в якому історична і художня розповіді ще не відділилися одна від одної як різні жанри. Сага - і те, й інше, тому вона і не історія, і не роман" (507, с. 15). Автори саг ставили перед собою історіографічні завдання - дати правдиву картину життя минулих поколінь і славних героїв, але великою мірою здійснювали ці завдання художніми засобами, компонуючи дійсні факти за законами свого жанру, підпорядковуючи їх спільній художній структурі. А це, зрештою, призводило до художньої трансформації історичної правди, перетворювало історичну розповідь на своєрідний художній твір. Втім "руський відгомін" звучить і в сагах іншого типу, неісторичних сагах, генетичне споріднених з німецьким героїчним епосом і типологічне близьких до нього, як, зокрема, в сазі про Тідрека Бернського. Щодо історичних саг, то вони відбивають реальні контакти Скандинавії і Русі, які у ІХ-ХІ ст. відзначалися неабиякою широтою й активністю. Ясна річ, ці саги, що створювалися в далекій Ісландії, яка до того ж була тісно пов'язана насамперед з Норвегією (тоді як Русь була пов'язана насамперед із Швецією), не могли дати більш-менш повного відображення тривалого й різнобічного процесу тогочасних скандинавсько-руських спілкувань, -вони "вихоплюють" окремі його епізоди, але, даючи цим епізодам висвітлення, що відзначається високим рівнем історичної достовірності, тим самим виразно передають характер і колорит усього названого процесу. Історичні саги грунтовно вивчалися з обох сторін, і східнослов'янськими, російськими й українськими, і західними, скандинавськими й німецькими дослідниками. Слід зазначити, що поглиблений інтерес до цих саг виявляли нор-маністи, шукаючи в них підтвердження своєї теорії норманського походження руської державності. Але ніяких підтверджень такого змісту вони в сагах не знаходили і не могли знайти. Навпаки, саги містять значний історичний матеріал, який заперечує "норманську теорію", оскільки вони, як правило, малюють скандинавських конунгів і ватажків дружин як найманців на чужині, у руських князів, котрі тимчасово користувалися їхніми послугами. Цікаво, що саги, які чітко повідомляють, наприклад, про скандинавське походження герцогів Нормандії, не містять навіть натяку на щось подібне щодо Русі, і це "показує, що та частка скандинавського походження, котра, безсумнівно, була у т. зв. Рюриковичів, не була характерною в очах їхніх співвітчизників" (693, с. 67). В основному саги відтворюють порівняно невеликий період з історії Київської Русі, часи правління князів Володимира і Ярослава, і "все важливе й достовірне, що саги повідомляють про Русь, належить до недовгого відрізку часу, десь від 975 по 1050 рік", - пише німецький скандинавіст Ф. Браун (793, с. 171). Причому князь Володимир у них постає вже ніби в тумані, як величезна напівлегендарна постать минулих часів, і лише Ярослав змальовується як сучасник, зі своєрідним реалізмом цих самобутніх літературних пам'яток. Відомості про Русь, руські мотиви й алюзії містять чимало саг, але вирізняються серед них у цьому відношенні три твори: "Сага про Олафа Трюггвасона", "Сага про Еймунда" і "Сага про Гаральда Сігурдарсона". З них перша і третя входять до "ГеймскрінГли", автором якої вважається Сноррі Стурлусон, видатний ісландський письменник і політичний діяч першої половини XII ст., третя ж, теж історична, стоїть поза цим "королівським циклом" caг, оскільки її герой не належав до норвезьких конунгів. Кожна з цих caг включає значні за обсягом "руські епізоди", в яких з різною мірою достовірності відображено важливі події з історії Київської Русі й тогочасних скандинавсько-руських взаємин. "Сага про Олафа Трюггвасона" посідає в "Геймскрінглі" одне з почесних місць, оскільки її герой, конунг Олаф Трюггвасон (994-1000) був дуже шанований у середньовічній Норвегії та Ісландії як перший християнин на норвезькому троні й прямий попередник Олафа Святого. Сноррі змалював його ідеальним конунгом, у якому втілились усі кращі якості правителя. В цій славетній сазі є два "руські епізоди", різні за змістом і характером. Перший з них, як встановлено дослідниками (609; 658; 679; 793), має цілком історичний характер. Це розповідь про те, як у дитинстві Олаф потрапив до країни Ґардаріки, тобто до Русі, де його виховали конунг Вальдемар (князь Володимир) і його дружина Аллогія (княгиня Ольга). Як бачимо, княгиню Ольгу, матір Володимира, Сноррі перетворив на його дружину, причому характерно, що в сазі вона виступає не під власним скандинавським ім'ям (Helga), а під ім'ям Аллогії (Allogia), яке є вивідним від слов'янізованого імені Ольга. Вирісши, Олаф повернувся на батьківщину, здійснив багато походів і подвигів, а потім мав видіння, в якому йому було велено вирушити до Греції, прийняти там християнську віру й поширювати її серед інших народів. На зворотному шляху з Константинополя герой саги навідується до Києва, де переконує своїх колишніх виховників, Вальдемара й Аллогію, прийняти християнство. Такий зміст другого "руського" епізоду саги, який, на відміну від першого, не відтворює реальних історичних подій (див. 692). Це вигадка в дусі поширених умонастроїв епохи, коли християнство остаточно утвердилося й на скандинавській півночі, вигадка, пов'язана із загальним ідеалізуючим тлумаченням Олафа Трюггвасона, з провідною тенденцією цього образу, про яку йшлося вище. Разом з тим, як вважають деякі дослідники, цей епізод спирається й на певні явища в системі візантійсько-русько-скандинавських відносин часів Олафа Трюггвасона, коли нормани нерідко приймали "східне християнство" у Візантії, а візантійці не гребували й їхніми послугами з метою поширення християнської проповіді на Русі (680, с. 41-42). Однак у сазі можливі "прецеденти" переросли у фантастичну концепцію вирішальної ролі першого норвезького короля-християнина також у християнізації Русі, що передусім мало звеличувати останнього. Цікава також "Сага про Еймунда", дія якої повністю відбувається на Русі. Її герой Еймунд був ватажком загону норвезьких найманців і брав безпосередню участь у бурхливих подіях політичної історії Русі на початку XI ст. Розпочинається сага з розповіді про напружену ситуацію, яка склалася на Русі після смерті князя Володимира внаслідок незгоди між його синами Бурислейфом (Святополком), Ярислейфом (Ярославом) і Вартілафом (Бречиславом), що правив у Полоцьку (насправді він був онуком Володимира). Еймунд зі своїм загоном іде на службу до Ярослава і на його боці воює проти Святополка та його союзника й тестя- польського короля Болеслава Хороброго; до речі, в сазі ім'я останнього перейшло на Святополка (Бурислейф). Сага не дає повного й послідовного викладу подій першого, особливо бурхливого періоду правління Ярослава, зокрема випали з неї такі важливі події, як поразка Ярослава на Бузі, захоплення Києва військом Болеслава, винищення цього війська киянами. Очевидно, пояснюється це тим, що Еймунд не був учасником усіх цих подій, а ісландські саги будувалися у формі життєпису головного героя. Не обійшлося і в цій сазі без домислів, особливо в заключних 8-11 розділах, де, зокрема, розповідається про невірогідне вбивство Бурислейфа (Святополка) Еймундом, вчинене в якомусь лісі за допомогою хитрощів. Проте ці домисли - власне, неминучі в сагах, які складалися на основі пізніших переказів, - не міняють загального історичного характеру "Саги про Еймунда". Як не раз уже констатували дослідники, в ній виведено історично достовірний образ Ярослава Мудрого, розумного і владного правителя, справжнього господаря у своїй державі, який не любив розкидатися грішми (в сазі не без роздратування закидається Ярославові скупість, відсутність "широти душі"). Разом з тим, чи не найвиразніше передає ця сага характер тогочасних скандинавсько-руських взаємин і загалом специфічний колорит епохи, доповнюючи тим самим літописи та інші джерела (608; 693). Серед caг "Геймскрінгли" найбагатша "руськими епізодами" "Сага про Гаральда Сігурдарсона", герой якої, вояк-авантурник і скальд, пізніше король Норвегії (1046-1066), належить до найяскравіших і найколоритніших постатей скандинавського середньовіччя. Ще юнаком Гаральд, після поразки його брата конунга Олафа, втік до двору Ярослава (1031 p.) і допомагав йому у війнах з печенігами, про що свідчать і руські літописи. В Києві він закохався в Єлизавету, дочку Ярослава Мудрого, і перш ніж просити її руки вирушив зі своїм загоном на пошуки слави й багатства, заручившись попередньою домовленістю з князем. Він служив у візантійського імператора, відзначився у війнах, що їх вела імперія в Італії, Африці та Малій Азії, побував як паломник у Єрусалимі і лише 1042 року повернувся до Києва й одружився з Єлизаветою. Невдовзі по тому він вирушив на батьківщину, відвоював королівський трон і впродовж двадцяти років правив Норвегією, відзначаючись твердістю і жорстокістю. Як розповідає сага, під час втечі з Візантії, де він внаслідок придворних інтриг потрапив до в'язниці, Гаральд, пливучи Чорним морем до Русі, склав кілька пісень, звернених до Єлизавети, "дочки конунга Ярослава", руки якої він домагався. Наведемо кілька строф із пісні Гаральда у підрядковому перекладі: "Ми зітнулися з трандами так, що вони мали чисельну перевагу. Сталася, звичайно, запекла й жорстока битва, коли ми стялися одне з одним. Ще юнак, я навіки втратив свого повелителя, теж юнака, який поліг у битві. Але дівчина з золотим перснем, яка живе на Русі, мене не кохає. Я знаюсь на восьми мистецтвах: вмію кувати вірші, можу мчати на швидкому коні, часто плаваю, вмію бігати на легких лижах, метати спис і гребти веслом. Але дівчина з золотим перснем, яка живе на Русі, мене не кохає. Ніхто, ні жінка, ні юнак не стануть заперечувати, що саме ми на світанку в південному місті змахнули мечами, метнули списи; там є багато доказів наших подвигів. Але дівчина з золотим перснем, яка живе на Русі, мене не кохає" (цит. за: 607,с.126). З того часу, як у добу преромантизму в Європі пробудився інтерес до "північної поезії", пісні Гаральда були перекладені кількома європейськими мовами. Значної популярності набули вони також у російській преромантичній літературі. З французького перекладу Малле навів їх у прозовому перекладі М. М. Карамзін у своїй "Історії держави Російської" (552, II, прим. 41). З'явилися також віршовані переклади І. Ф. Богдановича і М. О. Львова, зроблені також не з оригіналу; перекладом Львова скористався К. М. Батюшков для своєї "Пісні про Гаральда Сміливого", яка являє собою вільне наслідування норвезького короля-скальда. Що ж до пізнішої "Пісні про Гаральда і Ярославну" О. К. Толстого, то це цілком самостійний твір, романтично-сентиментальна балада про вірного рицаря-коханця, в якій уже нічого не лишилося ні від історичного Гаральда, ні від його скальдичної поезії. Українською мовою цю пісню переклав Іван Франко під назвою "Пісня про дівчину з руської країни". Вперше цей переклад був опублікований у "Літературно-науковому віснику" (1907, кн. 2, с. 315-317) з приміткою перекладача, стислою біографічною довідкою про автора пісні і передрукований у 50-томному зібранні творів Франка (737, XII). Переклад зроблений Франком не з оригіналу, а з німецького перекладу Р. Абіхта, наведеного як ілюстрація у його розвідці "Південноруська "Пісня про Ігоря" і її зв'язок з північногерманською поезією" (769). До речі, в коментарі до перекладу Франка в академічному 50-томному зібранні його творів подається перший рядок названого німецького перекладу "Am weiten Sizilien Hog vorbei der Kiel", наведений Франком, і кваліфікується... як "перший рядок оригіналу" (737, XII, с. 719). Переклад Франка, хоч і зроблений з перекладу-посередника, за змістом набагато ближчий до оригіналу, ніж названі вище вільні переклади й переспіви; в цьому можна пересвідчитись, зіставивши його хоча б з наведеним вище підрядником кількох строф скальда Гаральда. Ближчий він до оригіналу і в деяких компонентах віршової форми, зокрема в строфіці, у відносній простоті образності, загалом не властивої поезії скальдів. Відсутня у Франка й тенденція до романтизації Гаральда, яка так виразно проявляється у вільних перекладах і переспівах часів преромантизму й романтизму. У з'язку з цим слід зазначити, що Снорі Стурлусон у своїй сазі розповідає про цього, за пізнішими уявленнями, "романтичного героя" з тверезою і діловитою реалістичністю, турбуючись передусім про достовірність розповіді. Він малює Гаральда як людину мужню, відчайдушне сміливу, але разом з тим хитру й жорстоку, особливо ж небайдужу до воєнної здобичі. До речі, навіть скальди, більш схильні відтіняти "романтичну сторону" історії Гаральда, відзначають його жадібність до трофеїв. Наприклад, Торарін Скеґґісон каже, що цей "зразковий витязь набрав повні руки розпеченого червоного вугілля (тобто золота. - Д. Н.) землі грецької" (607, с. 116-117). А сага з суворою й прямодушною правдивістю розповідає, що Гаральд відправив у Київ, а звідти на батьківщину "величезні багатства, рівні яким ледве чи можна побачити, бо він пограбував ті краї землі, що славились золотом і дорогоцінними речами" (там само, с. 117). Так здобував Гаральд право на одруження з дочкою великого князя Ярослава. Втім ці його "подвиги" не виходили за рамки тогочасних морально-етичних норм панівного класу, вони аж ніяк не вважалися чимось ганебним або навіть компрометуючим у феодальному середовищі. В цілому "руські епізоди" історичних саг засновані на реальних фактах скандинавсько-руських взаємин і з різною мірою достовірності відбивають реальні події тогочасної історії Русі.

Зовсім іншого змісту "руський відгомін" знаходимо в сагах легендарно-романтичних, які переповідають -і відповідно перетлумачують - сюжети героїчного епосу германських народів. Серед них особливо цікава для нас "Тідрек-сага", котра являє собою пізню скандинавську обробку (належить вона до першої половини XIII ст.) германських героїчних сказань про Дітриха Бернського. Не вдаючись у докладний аналіз цієї саги (див. 478; 554; 938), вкажемо на найбільш цікаві й характерні прояви "руського відгомону" в ній. Так, якщо в циклі німецьких епічних поем про Дітриха Бернського дія локалізується в Італії, а її топографічними центрами виступають Берн (Верона) і Рабен (Равенна), то в скандинавській "Тідрек-сазі" вона переноситься в Східну Європу і її центрами стають Константинополь та Гольмґард, столиця Русі. Як відомо, Гольмгардом скандинави називали Новгород, але в "Тідрек-сазі" під цією назвою фігурує столиця Русі, тобтомається на увазі вже Київ (такий перехід назв та імен -явище досить часте в скандинавських сагах і взагалі в епічній творчості середньовіччя). Відповідно одним з центральних героїв твору стає князь Володимир, що його "Тідрек-сага", це прозове зведення германських епічних сказань про Дітриха Бернського, включає у складну генеалогічну систему своїх епічних героїв. Та найцікавіше те, що образ князя Володимира в "Тідрек-сазі" - це запозичення з давньоруських билин, один з яскравих проявів тогочасного міжнародного обміну фольклорними образами і мотивами.

Свідченням билинного походження образу князя Володимира в "Тідрек-сазі" є також те, що поряд з ним виступає "страшний у битвах Іліас" (Ілля Муромець), перетворений на молодшого брата князя. Князь Володимир з даної саги -це монументальний образ сильного володаря, а Русь характеризується в ній як найбільша держава європейського сходу, у васальній залежності від якої перебувають сусідні правителі, зокрема й скандинавські конунги. Зрозуміла річ, на відміну від саґ, про які йшлося вище. "Тідрек-сага" не має конкретної історичної основи й не відтворює конкретних подій в історії Русі й скандинавсько-руських взаємин. Вона цікава для нас по-іншому, насамперед тим, що в ній відбилося узагальнене сприймання й тлумачення Київської Русі на скандинавській Півночі, її, так би мовити, довільний узагальнений образ, не позбавлений, звичайно, й певної історичної основи, певної суми реальних понять і уявлень, трансформованих за законами середньовічної епічної творчості. Конунґ Вольдемар і його брат Іліас - не єдиний приклад обміну образами й сюжетними мотивами в давньоруській і скандинавській народній творчості й літературі. Внаслідок постійних жвавих контактів між Київською Руссю і Скандинавією Х-ХІ ст. цей обмін був досить значним і розмаїтим. Уже в минулому столітті російськими й українськими дослідниками фіксувалася наявність в давньоруському літописанні оповідань, сюжети яких перегукуються зі скандинавськими сагами, і ставилося питання про руські запозичення із скандинавських джерел. Але при цьому, слід сказати, не ставилося закономірне питання про зворотний зв'язок, про скандинавські запозичення з давньоруського фольклору.

Переконливим свідченням таких запозичень є, зокрема, шведська балада "Про викрадення Соломонової дружини", де розповідається про те, як за відсутності Соломона "новгородський конунг" викрав його дружину, красуню Сольфагер, споївши її "забидущим напоєм"; повернувшись додому, Соломон вирушив на пошуки дружини й відібрав її силою у "новгородського конунга". Як показав О. М. Веселовський, не тільки сюжет цієї балади, а й окремі деталі збігаються з давньоруським сказанням про Василя Окуневича, яке, очевидно, й послужило джерелом для пізнішої за часом шведської балади (479). Багато суперечок викликала ісландська "Сага про Ода Стрела", сюжет якої збігається з оповіданням про Олега Віщого в "Повісті временних літ". У названій сазі йдеться про те, як чаклунка напророчила Одові Стрелу, що він прийме смерть від свого коня, і той негайно вбив свого бойового товариша і закопав його в землю. Однак пророкування віщунки збулося: повернувшись через багато років додому. Од Стрел помер від укусу змії, яка виповзла з черепа його коня. Збіжність сюжетів тут цілком очевидна, і питання полягає в тому, який із цих творів, ісландська сага чи давньоруське літописне оповідання, є першоджерелом, а який наслідуванням. О. І. Лященко у спеціальній студії доводив скандинавське походження цього легендарного сюжету і на доказ цього навіть пробував найменування Олег Віщий вивести з ісландської мови (610). Протилежний погляд висловив інший дослідник, К. Тіандер, висуваючи як аргумент більшу сюжетну завершеність і цілісність літописного оповідання про Олега Віщого (716, с. 235-245). Розвідку на цю тему написав також І. Франко, схиляючись у ній до версії, що першоджерелом сюжету є давньоруське літописне оповідання (738). Цікавий відгомін Київської Русі знаходимо і в німецьких епічних поемах XII-XIV ст., і у французькому епосі та рицарському романі. Так, русичі (Riuzen) згадуються, поряд з греками й "дикими печенігами", серед воїнства Етцеля у славнозвісній "Пісні про Нібелунгів", перлині німецького героїчного епосу; згадується тут і "Київська земля" ("Lant zu Kiewen"). Згадки про Русь зустрічаються і в сюжетно близькій до "Пісні про Нібелунгів" поемі "Сад троянд"; зокрема, в деяких редакціях цієї поеми серед уславлених витязів, які прибули до Вормса на влаштований Крімгільдою рицарський турнір, виступають "Гартніт і Ґартунґ із Русі". Та найзначніший відгомін Київської Русі маємо в німецьких епічних поемах "ломбардського циклу", що виникли на основі давньогерманських сказань про Дітриха Бернського. І що найважливіше зазначити, в цих поемах теж знаходимо відгомони руського героїчного епосу (див. 554; 794; 855). Так, у поемі "Ортніт", складеній у південній Німеччині в першій половині XIII ст., активну роль відіграє Ілля з Русі (Ilias von Riuzen), дядько і найближчий помічник головного героя, ім'ям якого названа поема. У більш ранньому нижньонімецькому варіанті, про який можна судити за "Тідрек-сагою", героя звали Гартнід із Гольмгарда (тобто Новгорода), і дія поеми частково відбувалася на Русі (545, І, с. 122). У південнонімецькому "Ортніті" головний герой -уже лангобардський король, володар Північної Італії; туди ж і на Близький Схід змістилася дія поеми, але дядько героя зберіг ім'я Іллі Руського і свої основні сюжетні функції (він допомагає Ортніту здобути жінку-красуню, дочку східного царя-язичника Махороля). Під час східного походу він надає Ортніту неоціненну допомогу, до нього переходить вирішальна роль у війні з "поганами". Невідомий автор "малює його богатирем, сміливим, наполегливим, могутнім. Він несе перед військом чорний стяг, на якому зображений золотий лев. У битвах він нестримний, могутньою рукою побиває він ворогів. Несамовито помщається він поганам за загибель своєї дружини. Увірвавшись у поганський храм, він хапає ідолів і розбиває їх об стіни. Коли ж християнське воїнство здобуває перемогу, він разом з карликом Альберіхом хрестить поганську царівну" (там само, с. 122-123). З "Ортнітом" певною мірою пов'язана поема "Вольфдітрих", хоч вона й не належить до "ломбардського циклу" німецьких епічних поем, сходячи до меровінґського циклу сказань. Її головний герой Вольфдітрих - син константинопольського короля, і її дія віднесена до Греції. Але в пізніх варіантах цієї поеми дія одного з центральних епізодів відбувається на Русі, а серед персонажів зустрічаємо "маркграфиню Галицьку", котра стає хресною матір'ю головного героя, коли йому вдруге довелося хреститися після врятування з вовчої ями. Ці списки "Вольфдітриха" відносяться до XIII-XIV ст., коли Галицьке-Волинське князівство стало добре знаним у Європі, і цим, очевидно, пояснюється поява "маркграфині Галицької" серед персонажів даної поеми. Слід також сказати, що згадки про Русь і русичів часом з'являються в поезіях німецьких міннезінгерів XII-XIV ст. - Вальтера фон дер Фогельвайде, Гартмана фон Aye, Ульріха фон Ліхтенштайна, Освальда фон Волькенш-тайна та інших (855). Відгомін Київської Русі і русичів звучить також у французькому героїчному епосі та рицарському романі XI-XIV ст. Слід сказати, що твори обох цих жанрів наповнені згадками про чужі країни й народи - реально існуючі, історичні, а то й легендарні, вигадані. Серед них знаходимо чимало згадок про слов'янські країни й народи - про полабських слов'ян, про Чехію, Польщу, Болгарію та інші. Але цікаво, що найбільше згадок маємо саме про найвіддаленішу від Франції слов'янську країну - про Київську Русь, і це є цінним свідченням її високого авторитету і важливої ролі в тогочасній Європі.

За підрахунками Е. Ланглуа, Русь згадується у 28 французьких chansons de geste, всього близько 70 разів, у тому числі кілька разів у різних списках уславленої "Пісні про Роланда" (864, с. 576-577). Невідомі автори епічних поем і рицарських романів говорили пр Русь: "Roussie la large", "Roussie la grante" ("Русь широка", "Русь велика"), славили її військову силу і "великі товари" - "руські плащі", "добрі кольчуги", "найкраще руське золото", хутра , коней і т. д. Так, про руське хутро і коней йдеться в поемі "Доон де Майанс", про руські обладунки, срібло й золото - в поемі "Рено де Монтобан". Та найцікавіший у цьому плані роман "Бев де Гастон", герой якого провадить бесіду з купцями, які побували на Русі. Як слушно зазначив П. Мортьє, посиленню руських відгомонів у французькому героїчному епосі та рицарському романі особливо сприяв шлюб Генріха І з Анною Ярославною, котра прибула у Францію зі своїм руським оточенням і до кінця життя не забувала рідної мови й культури (898, с. 103-104). Династичні зв'язки приводили й до того, що французи відвідували Русь, як, приміром, Бенжамен де Тудель, який приїздив до Києва сватати дочку Ярослава за Генріха І. В найзагальнішій формі французький епос відбивав становище в Східній Європі, зокрема натиск печенігів, про яких не без побоювання згадується і в "Пісні про Роланда"; печеніги взагалі викликали значне занепокоєння в Європі, і, як доводять деякі дослідники, саме проти них спочатку готувався перший хрестовий похід (див. 527, с. 98). Як відомо, в тогочасній Європі Київська Русь мала високу військову репутацію, і вона відбилася у французькому епосі в образі богатиря велетенського зросту заввишки чотирнадцять футів, з розкішною гривою русявого волосся і лицем у бойових карбах (527, с. 113-114; 879, с. 86-87). Зокрема, такий образ руського богатиря змальовано в поемі "Saisnes". А в поемі "Thebes" говориться, що руський князь (dus de Roussie) може змагатися з найпотужнішими володарями. Цікаво також відзначити, що в "Пісні про Роланда" тіла полеглих Роланда, Олів'є і Тюрпена за наказом Карла Великого покривають "галицьким плащем", тобто парадним корзном, яким, за свідченням літопису, укривали полеглих руських князів і богатирів. Як відомо, західні епічні поеми і частина caг XI-XIV ст. були пізніми літературними обробками народних епічних мотивів і сказань більш раннього часу, обробками, які стихійно вбирали зміст тієї історичної епохи, коли вони створювалися невідомими авторами, в тому числі й відомості, реальні й легендарні, про Київську Русь, які ширилися по континенту. І важливо підкреслити, що в цілому Русь сприймалася західними ерудитами й поетами не як туманно-фантастичний край чудес на зразок "Індії" середньовічних романів, а на реалістичний кшталт, як добре знана географічна реальність, як сильна держава з безпосереднім впливом на політичне життя Європи. Правда, в "руських епізодах" тогочасних західних поем і романів є виразний фантастичний елемент, але це вже явище, зумовлене передусім художньою природою цих середньовічних жанрів, котрі в такому ж плані відтворювали й власну національну дійсність. Природно, що фантастичний елемент посилювався у змалюванні віддаленої країни, але принципово важливим є те, що це змалювання ґрунтувалося, зрештою, на певних географічних та історичних знаннях, на реальних контактах Київської Русі й Західної Європи. Як зазначалося, Київська Русь і Західна Європа належали до різних культурно-історичних спільностей, у їхніх літературах склалися різні художні системи. Але водночас у глибинній основі літературного розвитку середньовічної Європи діяли й спільні чинники, котрі зближували ці спільності, ці системи. Такими чинниками були: фольклор новоєвропейських народів - слов'янських, германських і романських, якому притаманна типологічна близькість; християнство; антична культурна та літературна спадщина. Фольклорові належала велика роль не тільки в розвитку середньовічних літератур, а й у тогочасних літературних спілкуваннях. Сучасна наука вказує на близькість народної епічної творчості Русі та всього слов'янського світу до народної епічної творчості Західної Європи, на спорідненість цих народнопоетичних структур. Завдяки цьому мотиви й образи руського епосу приходили в Західну Європу, а епічна поезія Русі зазнавала впливу скандинавських саґ, німецького героїчного епосу тощо. За слушним узагальненням австрійського вченого-славіста Й. Матля, у сфері епічної поезії Європа раннього середньовіччя "від Іспанії до Русі і від Скандинавії до Балкан не була