Традиційні млинарські споруди України - Архітектура - Скачать бесплатно
Млинарство в Україні має тривалу історію. Здавна зерно мололи на жорнах. Незрівнянно досконалішими й продуктивнішими за цей ручний пристрій були водяні млини та вітряки, що поширились на українських  землях за середньовіччя.
На думку науковців, водяні млини з'явилися трохи раніше од вітряків і відомі з часів Київської Русі (1). У XIX сторіччі їх будували на Гуцульщині, Бойківщині, Волині, Закарпатті, менше - на Наддніпрянщині, Чернігівщині, Полтавщині, Поділлі.
Для України характерні два типи водяних млинів - стаціонарні (гребляні) і наплавні. Наплавні млини базувалися лише на великих річках, зокрема Дніпрі, Десні, Сеймі (2). Основою, на яку встановлювали саму конструкцію млина, були човни (баржі). У разі потреби наплавні млини могли  переміщуватись річкою.
Для стаціонарного млина вибирали таке місце, де б на річці чи потоці можна було зробити греблю й подавати воду до вертикального колеса - привода, закріпленого на горизонтально встановленому валі. Коли колесо оберталося, відповідно обертався й вал і через систему передач пускав у рух механізм молоття зерна.
Стаціонарні водяні млини залежно від системи привода, тобто подачі води до колеса, поділялися на пристрої з верхнім і нижнім боєм. У млинах з нижнім боєм, що називалися підсубійними, підсубійниками, підслідниками, колесо-привод оберталося під тиском течії, а в млинах з верхнім боєм - коречних, корчаках - воно урухомлювалося водою, що жолобами подавалася зверху й спадала на лопаті-ковші. Далі принцип дії механізму однаковий для всіх типів млинів. Закріплене на другому кінці вала палешне колесо, по ободу якого ритмічно розміщені кулачки (дерев'яні зуби), надає руху веретену, зачіпаючи кулачками цівки баклуші, закріпленої на вертикальному металевому стрижні. З рухом вертикального вала обертається верхнє жорно. Спідній камінь не рухається. Над жорнами був кіш для зерна, а борошно висипалося в спеціальний відсік. Весь механізм молоття зерна встановлювали на невисокому помості.
Конструктивно-технічне й архітектурне вирішення будівель водяних млинів не  має істотних відмінностей порівняно з традиційними способами народного будівництва в тій чи іншій місцевості. Відповідно до місцевих умов корпус млина міг мати зрубну або каркасну конструкцію, рідко - муровану. Скажімо, водяні млини на Бойківщині, Гуцульщині - зрубні, на Поділлі, Наддніпрянщині та Полтавщині - переважно каркасні, на Буковині - здебільшого млини з мурованими стінами. Покривали їх найчастіше соломою, ґонтом чи драницею. Інколи в будівлі, окрім приміщення для механізму, робили також житлову кімнату з піччю та двома віконцями. Там жив мірошник або ночували люди, очікуючи своєї черги молоти зерно. Описи таких водяних млинів у Карпатах подають А.Будзан і Ю.Гошко (3). Кілька оригінальних споруд цього типу експонується в музеях просто неба, зокрема у Львівському музеї народної архітектури та побуту реставрували млин із села Либохора, а в київському скансені - млин із села Пилипець.
Нерідко, надто в Карпатах, водяні млини об'єднували з валюшами (сукновальнями). На Буковині траплялися млини, що безпосередньо входили до комплексу житлової будівлі (хати), займаючи частково приміщення сіней. Такий об'єкт із села Ломачинець реставрований в експозиції Музею народної архітектури та побуту України в Києві.
Якщо на Гуцульщині, Бойківщині й Закарпатті ставили тільки водяні млини, то в інших регіонах України споруджували і вітряки. У XIX сторіччі в селах Полтавщини, Слобожанщини, Наддніпрянщини та Півдня України вітряків було значно більше, ніж водяних млинів. Будували їх обіч доріг, у полі чи на пагорбах за селом, поодинці або групами, інколи до кількох десятків разом. Вітряки відігравали важливу ролю в забудові сільських поселень, визначали їхнє архітектурне обличчя, формували  краєвид українського села.
У будівництві вітряків виявилася творча вдача народних майстрів, їхнє вміння використовувати силу природи. А втім, досвід багатьох поколінь майстрів ще не осмислений глибоко, не став надбанням науки. Лише в небагатьох публікаціях подибуємо відомості про традиційні вітряки в Україні4. Тим часом проведена в 70 - 80-ті роки робота щодо виявлення і реставрації пам'яток традиційної матеріальної культури у зв'язку зі створенням в Україні мережі музеїв просто неба сприяла нагромадженню фактичного матеріалу про вітряки, тож тепер маємо можливість грунтовніше вивчити типологічні, конструктивно-технічні й архітектурно-мистецькі особливості цих споруд, а також порушити деякі питання охорони й реставрації їх.
 За конструктивно-технічиим вирішенням вітряки поділяють на стовпові (козлові) і шатрові. Корпус стовпового вітряка разом з механізмом для молоття збіжжя, валом і крилами встановлювався на нерохумій зрубній чи мурованій основі - стільці й повертався навколо масивного стовпа, глибоко закопаного або закріпленого на стійкій хрестовині.
Попередниками стовпових вітряків XIX століття були споруди з непорушним корпусом, повернутим крилами в той бік, звідки найчастіше віяли вітри.
На відміну од стовпових (німецьких) корпус шатрових (голландських) вітряків не рухався; повертався лише дах (шатро) споруди разом з крилами і валом. Корпус такого вітряка, восьмигранний або круглий у плані, звужувався догори, що надавало більшої стійкості млинарській споруді. На Поліссі, де здебільшого були такі млини, траплялися в минулому і вежоподібні вітряки з вертикальними стінами. На думку дослідників, це більш давній вид вітряка шатрового типу, або так званий кругляк (5).
Як шатрові, так і стовпові вітряки переважно мали два рівні: на першому була комора для зерна та борошна, на другому - механізм для молоття зерна, а інколи - ступа.  Залежно від будівельних матеріалів у різних історико-етнографічних регіонах України стіни корпусу вітряка зводили як зрубної, гак і каркасної конструкції: на Півдні їх нерідко мурували з каменю. Дахи покривали соломою, ґонтом, драницею, а на зламі ХІХ-ХХ століть і бляхою.
Принцип роботи всіх типів вітряків майже однаковий. Під силою вітру крила (їх могло бути чотири, шість або вісім) повертались і надавали руху горизонтальному валу. Як і в млинах водяних, разом з валом поверталося насаджене на нього колесо з куличками, яке через баклушу урухомлювало веретено з верхнім каменем. Камені встановлювали на невисокому помості, над ними закріплювали кіш для зерна. Жорна закривали дерев'яним кожухом. Зерно подавали рівномірно завдяки вібрації спеціального пристрою - коника. Помел регулювався й підняттям верхнього жорна.
Вітряки були як на одну, так і дві постави (тобто пристрої для молоття). Інколи поряд з механізмом помелу устатковували механічні ступи. Для цього у вал вдовбували навхрест два чи більше брусів. Коли вал обертався, бруси навперемінно піднімали товкачі. Спадаючи, товкачі подрібнювали чи очищали від лушпиння зерно.
Вітряки завжди обладнували гальмом, а що механізм для молоття  здебільшого встановлювали на друг ому поверсі, то додавали ще й пристрій піднімати туди мішки з зерном.
Повертали корпус чи шатро вітряка за допомогою водила і прикріплювали його до стояків навколо споруди.
Незважаючи на однотипність механізму й принципу його дії, у різних історико-етнографічних регіонах вітряки різнилися особливостями архітектурного вирішення. На Наддніпрянщині й Полтавщині, наприклад, вітряки стовпового типу були масивні, на низькій основі, мали дещо присадкувату форму. їхній корпус переважно каркасний, шальований дошками по вертикалі. Були тут як одноповерхові, так і двоповерхові споруди. Двоповерхові мали здебільшого галереї чи піддашки.
У степових місцевостях України, особливо на Слобожанщині, вітряки були досить високі, інколи сягали понад 10-12 метрів. Стрункий каркасний або зрубний корпус встановлювався на високому дерев'яному стільці й  завершувався шоломоподібним дахом з дощаною чи бляшаною покрівлею. Галереї й піддашки оздоблювали нескладним різьбленням, що надавало слобожанським вітрякам своєрідної привабливості.
На Поліссі, крім вітряків шатрового типу, побутували стовпові, у переважній більшості зрубні, хоч ставили й каркасні. На відміну від слобожанських на Поліссі вітряки будували на невеликих пагорбах посеред лісу.
Стовпові вітряки Півдня України за характером були близькі  до слобожанських, але їхню основу, як правило, мурували. Траплялися тут і шатрові, круглі в плані, з мурованим бочкоподібним корпусом, як, наприклад, вітряк у селі Олександрівні на Херсонщині.
Для Буковини характерні шестикрилі, стовпового типу вітряки з вишуканими пропорціями. На рівні другого поверху корпус їх має невелике розширення в бічних напрямках. Двосхилі дахи тут покривали ґонтом.
Дослідження вітряків дає підстави для висновку, що народні майстри дбали не тільки про конструктивно-технічну й суто технологічну доцільність, а й про архітектурно-художню виразність форми, пропорційність її. Скажімо, вітряки із сіл Вільшаної, Ширяєвого, Лівенців та інших, що експонуються в київському скансені, вражають архітектурною довершеністю, вони по праву можуть зайняти чільне місце серед видатних пам'яток не тільки української, а й світової архітектури.
У XIX столітті в Україні був відомий ще один мало поширений тип млинів - топтав. Пускався він у рух кіньми й волами. Споруда складалася з двох приміщень. В одному містився привод, в другому - механізм для молоття зерна. За привод у такому млині правив нахилений дощаний круг, на який заводили коней. Тварини, тупцюючи, прокручували круг і в такий спосіб обертали вал. Отож, щоб млин працював, коні мали топтатися на місці.  Звідси й назва млина. Через те, що привод частково заглиблювали в землю, такий млин інколи називали ще земляним. В експозиції Музею народної архітектури та побуту України в Києві реставровано гоп гак, перевезений із села Архипівки Чернігівської області.
На межі XX століття водяні млини й вітряки поступово витісняються паровими машинами. А далі з розвитком електроенергетики традиційні млини майже повсюди зникають. Тільки окремі млинарські будівлі  заціліли до нашого часу, і то головно ті, які задля збереження їх були переміщені до музеїв просто неба, зокрема псрсяслав-хмсльнинького й київського. Проте така форма охорони забезпечила збереження тільки кількох десятків млинів. І хоч пізніше до списків пам'яток внесли чимало інших млинарських споруд, які все ще лишалися по селах Черкаської, Полтавської, Запорізької, Чернівецької та інших областей, однак дотепер багато з цих унікальних витворів народної архітектури вже втрачено, передусім через те, що вчасно не провадились або провадились нскваліфіковано охоронно-реставраційні роботи. Тож опрацювання і практичне здійснення основних принципів охорони й реставрації млинарських споруд, що становлять історико-культурну цінність, актуальні й тепер.
Спрямованість реставраційного процесу обумовлюється вимогами збереження історично вірогідного архітектурного образу традиційних споруд. Але початковий вигляд як водяних млинів, так і вітряків нині значною мірою спотворений всілякими нашаруваннями і втратами. Такі нетривкі матеріали, як дерево, солома, широко використовувані в будівництві млинів, швидко руйнувалися внаслідок ушкодження їх комахами та грибами. Отже, виникала потреба час від часу ремонтувати, замінювати елементи, які не забезпечували  міцність споруди. Часто оновлювали солом'яні й ґонтові покрівлі, лагодили й замінювали крила вітряків та приводи водяних млинів, доводилося замінювати й підвалини, інколи навіть зміцнювати або міняти головний стовп вітряка. Траплялося, що вітряки, які ще діяли, розбирали й переміщували на значну відстань, в інше село. Наприклад, вітряки з хуторів Лісового й Кудрявого до перевезення їх у київський скансен демонтовувались і переміщувались, про що свідчать позначки на елементах цих споруд. Найбільше руйнувалися млинарські споруди, коли припинялося практичне використання їх.
Отже ці споруди, разом із автентичними елементами, що збереглися і належать до початкового періоду будівництва, дісталися нам з нашаруваннями наступних часів; нерідко їхня архітектурна форма спотворена. Відтак конче потрібно виконати певний комплекс пам'яткоохоронних заходів для відтворення первісного вигляду будівель і зміцнення автентичного конструктивного кістяка.
Першочерговим завданням реставраційного процесу слід уважати забезпечення схоронності автентичної матеріальної структури історичної споруди, зміцнення її через сучасні інженерно-технічні заходи, як, наприклад, хімічна консервація деревини, застосування всіляких конструкційних доповнень, що обмежують зволоження споруди, тощо.
Коли окремі частини млина збереглися, але втратили свою тримальність і не забезпечують статичну міцність споруди загалом (скажімо, елементи зрубу чи каркаса), їх замінюють. Заміну елементів дуже ушкоджених комахами чи грибами або істотно деформованих виконують традиційними будівельно-технологічними способами за наявними зразками з аналогічних порід деревини, дбаючи про максимальне додержання параметрів.
При відновленні стін з відкритим зрубом цілком можливі видалення й заміни пошкоджених і непридатних частин елементів, зняття верхнього ушкодженого шару й залатування. Щоб заміни були малопомітними й органічно ввійшли в структуру, подеколи використовують стару деревину аналогічних порід. Так відновлено стіни вітряка з хутора Лісового (Музей народної архітектури та побуту України).
Певні ускладнення виникають, коли потрібно замінити пошкоджений вал або стовп млинарської споруди, бо доводиться частково чи повністю демонтувати будівлю. У такому разі, як і при переміщенні споруди, ще до початку реставраційних робіт слід промаркувати всі її елементи й скласти кресленика.
Щоб відновити первісний вигляд пам'ятки, треба відтворити втрачені елементи  або навіть частини споруди. Колонки галерей, крила вітряка, деякі інші конструктивні елементи будівлі можуть бути однотипними. Тому один чи кілька таких зацілілих елементів традиційного об'єкта використовують як зразки для відтворення втрачених. Застосування як аналогів елементів і деталей безпосередньо зі споруди, що реставрується, забезпечує високий ступінь вірогідності відтворень.
Під час дослідження млинарських споруд інколи вдається виявити елементи, що збереглися частково, фрагментарне. А проте вони уможливлюють визначення розмірів зруйнованих деталей, характеру обробки матеріалу. тобто дають певну інформацію. Завдяки порівнянню і зіставленню з подібними спорудами вдається відтворювати втрачене на основі часткового домислу. Так відтворено солом'яну покрівлю вітряків із с.Городища (Музей народної архітектури та побуту України). Виявлені врубки й сліди кріплення лат на окремих кроквах, а також урахування традиційних способів улаштування солом'яної покрівлі дали змогу відтворити дах цієї споруди. Аналогічно відтворено в ній і східці на другий поверх.
Буває, що серед багатьох елементів і навіть частин пам'ятки, які потрібно відновити, чимало повністю втрачених. Відтворити їх, керуючись зазначеними вище принципами, неможливо. У цьому разі для відтворення їх слід виходити з такої особливості народного будівництва, як регіональна спільність архітектурно-будівельних традицій, тобто зважати на аналоги. Так, за аналогами реконструюють втрачені частини механізму молоття зерна.
Подеколи видається виправданим відновлення традиційної млинарської споруди шляхом переміщення і встановлення в будівлі, що реставрується, механізму з іншої аналогічної споруди, звичайно, якщо цю останню з якихось поважних причин немає можливості зберегти.
Значні втрати автентичних елементів і частин пам'ятки не виключені, коли споруда демонтується, що може зумовлюватись як потребою переміщення її, так і реставраційними вимогами. Так, під час демонтажу споруди доводиться знімати покрівлю, шалівку тощо. Відновлювати такі втрати  слід з відповідного нового матеріалу, дотримуючись традиційних будівельно-технологічних прийомів, характерних для певного Історико-етнографічного регіону й конкретної пам'ятки.
Отже, щоб відтворити первісний вигляд млинарських споруд-пам'яток, потрібно насамперед забезпечити схоронність автентичних елементів, видалити нашарування, що спотворюють образ традиційної будівлі, замінити пошкоджені елементи й деталі споруди, відновити втрачене і загалом зміцнити матеріальний кістяк об'єкта. Здійснення зазначених пам'яткоохоронних заходів на традиційних млинарських спорудах України сприятиме збереженню їх як істотного складника національної архітектурної спадщини.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Горленко В.Ф., Бойко І.Д., Кумицький О.С. Народна землеробська техніка українців. - К., 1971. -С.104.
2. Цапепко М. По равнинам Десны и Сейма. - Москва. 1970. - С.73.
3. Будзап А.Ф. Господарсько-промислові виробництва // Бойківщина. - К., 1983. - С.128-129; Гошко Ю.Г. Промислове будівництво // Народна архітектура українських Карпат ХУ-ХХ ст. - К., 19X7. - С. 179.
4. Таранушенко С.А. Вітряки // Народна творчість та етнографія. - 1958. - № 1. - С.80-82; Самойлович В.П. Українське селянське житло і господарські будівлі // Нариси історії архітектури Української РСР. - К., 1957. -С.253: Горленко В.Ф Бойко І.Д Купицький О.С. Зазнач. праця. -С.ІОЗ - 107.
5. Таранушенко С.А. Зазнач. праця. -С.81.
6. Горленко В.Ф., Бойко І.Д., Кумицький О.С. Зазнач. праця. -С.104.
|
