Етнопедагогічні основи Гуцульської школи - Педагогіка - Скачать бесплатно

Розбудова самос­тійної Української держави й надання ук­раїнській мові держав­ного статусу, реа­лізація перспектив Де­ржавної національної програми "Освіта" ("Україна XXI століт­тя") справедливо ви­магають кардиналь­них змін у науковій розробці проблем українського шкільництва.

Етноцид, геноцид, лінгвоцид, безперервні ре­пресії проти українського вчительства й національне свідомих українців, зруйнування рідної школи, національної системи виховання, асиміляція української культури внаслідок політики російщення України згубно відбились на духовно-національному житті нашого народу, мовному спілкуванні, освіті, науці, в тому числі й на українському шкільництві, яке навмисно було позбавлене можливостей для того, аби належно розгорнути свій самобутній науково-творчий по­тенціал. Воно змушене було плентатися як пасер­биця за школою привілейованою — радянською, тобто російською, внаслідок чого втратило свій на­родний, національний ґрунт і колорит, духовне об­личчя, стало безликим, збаламученим і збай­дужілим навіть щодо самої долі української шко­ли.

Вкрай негативно відбилося на стані ук­раїнського шкільництва багаторічне затиснення його в лещатах фальшивих догм, безглуздих кам­паній і кон'юнктур, підступних постулатів ленінсько-сталінської та брежнєвсько-сусловської лжепедагогік. Тому й відзначати якісь особливі успіхи в галузі нашого шкільництва, на жаль, не доводиться. Його стан зовсім не відповідає зрос-

"Народ, який не має своєї школи, може бути пасербом серед чужих народів і ніколи не виб'ється на самостійну дорогу існування" М. ГРУ ШЕВСЬКИЙ

лим вимогам нашого часу, а тим більше завдан­ням розбудови української школи на Україні, бо, насправді, треба наново творити й саме українське шкільництво в цілому, а також у його регіональних (місцевих) варіантах. До одного з них і належить українське гуцульське шкільництво і школознавство.

Українське школознавство — одна з галузей ук­раїнської педагогіки, що охоплює питання ор­ганізації і керівництва шкільної справи на Україні. Українське гуцульське школознавство, крім цього, спільного для всієї України, бере під увагу також самобутні риси вияву цього процесу на Гуцуль-щині.

Слово "школа" давньогрецького походження, що в дослівному перекладі передається як "вчена бесіда", "навчальне заняття", "місце радості". У су­часній українській мові воно може вживатися у різних значеннях. Ним називають: 1) публічну або приватну установу, де виховують і навчають молодь; 2) всіх учнів, які відвідують якусь школу; 3) будинок, де вчаться учні; 4) всіх учнів, прихиль­ників якогось учителя-наставника, його ідей, по­глядів чи переконань (у філософії, літературі, ми­стецтві); 5) особливий напрям науки якогось учи­теля або поглядів духовного керівника; 6) різні види навчання й виховання; 7) мистецький на­прям; 8) досвід, що чогось навчає. То й нерідко школою величають і саме життя людини. "Життя — найкращий ідеолог, життя — найвища школа шкіл!" — відзначав П. Тичина.

Школа, як правило, має той чи інший національний характер, зумовлений самобутністю життя нації, своєрідністю історичного шляху, нею пройденого.

Українською національною школою називаємо той навчально-виховний заклад, який своїм змістом і духом підпорядкований самобутній при­роді української дитини, потребам забезпечення

її належного тілесного, духовно-морального й інтелектуального розвитку, повністю відповідає її прагненням, корінним інтересам батьків та ук­раїнського народу в цілому, а також ідеалам ук­раїнської педагогіки у формуванні довершеної особи українця.

Українська національна школа у рамках її за­гальнонаціональних, державних на Україні норм може мати також свої регіональні (місцеві) ви­дозміни певного порядку. Скажімо, на Гуцуль-щині може утворюватись і функціонувати ук­раїнська гуцульська школа, на Бойківщині — бойківська, на Поліссі — поліська, на Слобожан­щині — слобідська і т. д. з відповідними її педа­гогіками.

Педагогіка — наука про виховання, навчання, освіту, що розкриває нам загальні правила, зако­ни, яких треба додержуватись, щоб досягти своєї мети. Вона, як і школа, теж наділяється певними національними рисами. Кожен народ плекає собі подібну школу й власну національну педагогіку. Щоб українська школа була справді національ­ною, вона повинна базуватися на українській пе­дагогіці.

Звичайно, немає окремішної, скажімо, національної хімії, фізики, математики, біології чи кібернетики. Зате є національними ті науки, що стосуються конкретної країни, її народу, природи, культури, побуту, історії. Наприклад, історія Ук­раїни, українська мова, лінгвістика, етнографія, географія, народознавство, українське шкільництво, українська система виховання, ук­раїнська школа, українська родина, бо є ук­раїнський народ, нація, суверенна Українська Де­ржава. До того ж педагогіка не тільки наука, а й мистецтво. А мистецтво, як правило, має своє національне вираження (українська пісня, музика, живопис, хореографія, архітектура, фольклор і т. д.). Крім того, педагогіка як наука й мистецтво стосується особливої, властивої тільки їй сфери — формування людини з притаманними їй національними рисами, суспільно-побутовими ознаками.

Педагогіка через виховання та навчання дітей і молоді відтворює і розвиває у кожному наступно­му поколінні народ, націю. Тому й національний підхід у науковому розв'язанні проблем педа­гогічних є обов'язковим.

Українська гуцульська національна школа тоді чогось варта, коли вона забезпечує світовий рівень навчання учнів й реалізовує, спільно з сім'єю і громадськістю, українське національне вихован­ня.

Кожен конкретний народ через свою національну систему виховання органічно продов­жує себе в своїх дітях, генезує національний дух, менталітет, характер, психологію, традиційну ро­динно-побутову культуру, спосіб життя. Тому цілком природним й об'єктивно закономірним виступає його прагнення мати свою власну національну систему виховання.

В основу сучасної науки національного вихо­вання як процесу формування особистості покла­дено: саму природу виховного процесу в його етнічному, вселюдському, національному вира­женні; дитину, як окрему, оригінальну й неповторну цінність, об'єкт і суб'єкт виховання, основні фактори психолого-педагогічного впливу на ста­новлення повновартісної людини, гарантування права й умов формування і всебічного розвитку особистості в її повному ціннісному всевиявленні.

Колоніальне підневілля привело до того, що ко­лись шкіл на Гуцульщині було мало. Та й рівень навчання в них був низьким. Майже всі початкові школи з українською мовою навчання були однокласними й двокласними. Панувала майже суцільна неписьменність. То й ставлення гуцулів до шкіл було прохолодне. І незважаючи на це все, виростали ж гуцульські діти розумними, мораль­но стійкими, мужніми, витривалими й працьови­тими. Виробленню цих позитивних рис у них сприяло широке застосування батьками й гро­мадськістю надбань української народної педа­гогіки у її гуцульському варіанті.

Тому прародителькою й одним із першоджерел педагогіки гуцульської школи має стати народна навчально-виховна мудрість гуцулів, як і ук­раїнського народу в цілому. Вона йде від діда-прадіда, вітця-матері, родини, рідної оселі й мате­ринської мови, гір карпатських, полонин і бес­кидів, лісів і пралісів, річок і потічків швидкоплин­них, від ясного неба і світлого сонця, від доброго серця й щирої душі, глибоких людських почутив і переживань, кришталевої чесності й людяності, світлої духовності, опришківського завзяття, сер­дечної любові до дітей, відданості гуцульському краєві й неньці - Україні.

Гуцульська народна педагогіка — це вироблені й застосовувані в середовищі гуцулів традиційні знання, засоби і досвід виховання та навчання дітей та підлітків. Основне її кредо — підготовка підростаючих поколінь до твердого життя в суво­рих умовах гірського краю і відхожих промислів. А гуцульська етнопедагогіка — це наука про гу­цульську народну педагогіку.

Усі видатні педагоги досягли високого творчо­го злету завдяки тому, що свою навчально-вихов-пу діяльність будували на засадах народної педа­гогіки. Тому гуцульська школа повинна мати ет-нопедагогі'шу основу.

Етнопедагогіка досліджує традиційний масо­вий досвід виховання дітей, з'ясовує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педа­гогічних ідей нашого народу в сучасній науково-педагогічній практиці, досліджує способи встанов­лення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне зна­чення тих чи інших явищ народного життя й виз­начає їх відповідність чи невідповідність сучасним завданням виховання.

Етнопедагогіка розкриває педагогічний по­тенціал давніх звичаїв і традицій в сучасних умо­вах та визначає доцільність нових звичаїв, які сприяють вихованню довершеної особи українця. Вона робить надбанням учителів гуцульської школи традиційний виховний досвід гуцулів у контексті педагогічних винаходів української нації та національних меншин України, сприяю­чи перетворенню емпірики в колективний експе­римент, в колективну думку, в науку.

Таким чином, етнопедагогіка повернена об­личчям до практики. Вона служить практиці роботи гуцульської школи, озброюючи вчителів керівництвом щодо використання у роботі зі шко­лярами народних педагогічних засобів, пе­ревірених багатовіковою виховною практикою, знайомлячи батьків із досвідом ефективної педагогізації родинного побуту, а підростаюче по­коління — із загальнолюдським досвідом самови­ховання.

Енергійна розробка й наполегливе впроваджен­ня в гуцульській школі створеної в центрі Європи української етнопедагогіки не тільки надає родин-но-громадсько-шкільном вихованню національ­ного характеру, але й впевнено спрямовує в русло європеїзму, проймає рисами істинності, вселюд­ськості, гуманності й демократизму.

Ідеальний варіант гуцульської школи той, що базується на інтеграції народної педагогіки, етно­педагогіки та педагогічної науки в цілому, передо­вої практики навчання і виховання школярів.

Українська етнопедагогіка виступає як надзви­чайно вагомий компонент українознавства, в то­му числі й гуцульщинознавства, могутній фактор етнічної соціалізації особистості, формування національне) свідомих гуцулів-українців, всебічно розвинених, справедливих і чесних, сильних ду­хом, тілом і розумом.

Національне виховання в гуцульській школі, базоване на українській етнопедагогіці, україно-гуцульщинознавстві, сприяє піднесенню національної самосвідомості учнів, формуванню сукупності уявлень про власну націю, її само­бутність, історичний шлях, місце серед інших ет­носів (націй). Саме воно, українське національне виховання, побудоване на україно-гуцульщинознавстві й здобутках вселюдської культури, репре­зентує автентичне педагогічне обличчя гуцульсь­кої школи, її успіх і славу, щасливе майбутнє.

Відродження і розвиток гуцульської школи немислимі без опори А підтримки з боку гуцульської родини. Таким чином, наше звернення до даної теми не випадкове. Належне висвіт­лення її конче необхідне для розв'язання родинних проблем і завдань батьківської педагогіки, формування національної сис­теми українського родинно-громадсько-шкільного виховання, наукового прогнозування перспектив зміцнення гуцульської сі­м'ї й піднесення її ролі у вихованні дітей та молоді.

Під українською сім'єю (родиною) розуміємо "родове й свояцьке об'єднання українців, що складається з чоловіка, дружи­ни, дітей та інших близьких родичів, які належать до українсь­кої нації і мешкають разом. У нашому конкретному випадку йдеться про традиційну українську родину гуцулів — етнічної групи українців, які мешкають у гірських районах Івано-Фран­ківської, Чернівецької та Рахівському районі Закарпатської об­ластей.

Фундамент структури й побутової культури гуцульської ро­дини — український, загальнонаціональний. Маючи визначаль­ні етнокультурні риси, властиві всьому українському народові, гуцульська родина разом з тим наділена й певною регіональною своєрідністю, зумовленою особливостями історичної долі та при­родних умов Гуцульщини, деякими відмінностями в господарстві, культур, побуті й мові корінних мешканців гуцульського краю.

Об'єктом нашого висвітлення є гуцульська родина традицій­на, чиї типові ідеї, звичаї і норми склалися історично й переда­ються з покоління в покоління. І до уваги беремо перш за все аспект родинно-педагогічний.

Традиційна гуцульська родина є етнорегіональним варіан­том єдиної у своїй основі традиційної української родини. І коли Параска Крутяк із с. Космача Косівського району Івано-Франківської області висловлює своє любовне ставлення до рі­дної гуцульської родини рядками складеної нею пісні-поезії "Ро­дина", то такі чи подібні родинні почуття має не тільки гуцул, але й лемко, бойко, подоляк, покутянин, поліщук, тобто кожен українець:

Тато, мама, брат, Сестричка мила, Це є мої рідні, Моя родина. Вранці, ввечері, щодня Благаю Бога я, Щоб в щасті прожила Родина моя.

І справді, хіба не такі ж переживання, хоч передані іншими словами, щодо своєї родини виявляє, скажімо, українець-сло-ожанин рядками української народноі пісні "Віє вітер на до­лину", записаній на Харківщині:

Нема ж цвіту білішого Над ті полуниці, Нема ж роду ріднішого, Як брат та сестриці. Нема ж цвіту білішого Над хрін та над редьку, Нема ж роду ріднішого Над отця, над неньку. Нема ж цвіту білішого !| '" Та над ожиноньку, Нема в світі вірнішого Та над дружиноньку.

А в пісні "Ой ходю-блудю та й по вулиці" подоляки (записано на Поділлі) кажуть:

Нема дерева ряснішого Ой та від дубочка, Нема роду ріднішого Та від батечка. Нема цвіту цвітнішого Ой та від маківки, Нема роду ріднішого. Та від матінки. Нема цвіту цвітнішого Понад полуниці, Нема роду ріднішого, Як брати й сестриці.

І таких чи подібних їм прикладів по всій Україні можна на­вести дуже багато.

Традиційна гуцульська родина є яскравою, чудовою, чарів­ною квіткою єдиного суцвіття української родини, переконли­вим свідченням розмаїтого родинотворчого феномена українсь­кого народу, багатою окрасою не тільки українського націона­льного, але й загальнослов'янського і загальнолюдського родинобудівництва.

Зароджена й сформована посеред Європи, географічний центр якої розташований поблизу міста Рахова, традиційна українська гуцульська родина щедро наділена ознаками європеїзму й нале­жить до родин європейського типу.

Перебуваючи в гуцульських селах і спілкуючись із гуцулами Надвірнянського, Косівського та Верховинського районів Іва­но-Франківської області, Вижницького і Путильського районів Чернівецької та Рахівського району Закарпатської областей (а саме вони за сучасним адміністративним поділом й охоплюють етнографічну територію Гуцульщини), я переконався, що їх ме­шканці, особливо гуцули й гуцулки старшого покоління, вияв­ляють до сім'ї й родинних зв'язків глибоко пошанне, а то й прямо таки побожне ставлення. То й пригадуються мені сказані ними такі цікаві міркування, як-от: "З родини йде життя люди­ни", "Без сім'ї нема щастя на землі", "Сім'я — ключ до щастя", "Міцна родина — сильна держава» тощо. І ці золоті слова із народної скарбниці знань випромінюють велику мудрість люд­ського буття.

Облагороджувальне проміння отчого світильника, мамина ласка, бабусина доброта, дідусева розсудливість, тепло хатнього затишку в колі рідних братиків і сестричок на все життя зали­шають глибокий слід у душі й серці кожного гуцула.

Традиційна гуцульська родина — перший осередок любомудрості, національного виховання гуцула, світлиця моральних чеснот і благородних вчинків, плекальниця пошанівку до рідної мови, предків, релігії, карпатського краю, фольклору, народних традицій, свят, обрядів, символів, самобутньої родинно-побуто­вої культури, гуцульського мистецтва, ремесел і промислів. Гу­цульські вдача і характер, духовний світ теж формується там, де гуцул народився і виріс, тобто в родинному гнізді. Не випадко­во в гуцульській коломийці наголошується:

Ой не той то, брате, гуцул, Що погуцулився. Але той то, брате, гуцул, Що в горах вродився.

Функції гуцульської родини благородні й різноманітні: від­творення й продовження гуцульського роду, українського наро­ду, нації; виховання дітей; організація домашнього й підсобно­го, господарства, ремесел і промислів, споживання, побуту, до­звілля; забезпечення єдності, наступності й спадкоємності по­колінь, передачі дітям духовних і матеріальних цінностей, виро­бничого та життєвого досвіду, господарсько-трудових умінь і навичок, родинно-побутової культури; етнічна соціалізація; під­готовка молоді до сімейного життя.

Коріння гуцульської родини сягає вглиб сивої давнини, її традиції складаються й розвиваються впродовж багатьох тися­чоліть, форма шлюбного союзу вже досить виразно постає ще в індоєвропейську епоху. Моногамія (одношлюбність) остаточно закріплюється у час Київської Русі, з прийняттям християнства, і виступає провідною формою сім'ї й понині.

Довгий час на Гуцульщині зберігається велика родина, яка може об'єднувати до 20-30 душ. Дорослі діти рідко відділяються від батьків, мешкають разом, ґаздують спільно. А порядкує хтось із найстарших, найбільш досвідчений, вольовий і кмітливий. Ця тенденція зберігається і в наступних XIV-XVII століттях. Поряд з великими родинами з'являються й малі індивідуальні сім'ї, кількість яких наприкінці XVIII ст. різко зростає. Вони склада­лися з батьків і неодружених дітей (4-5 чол.).

З собою на господарстві батьки, як правило, залишають най­молодшого сина, передаючи йому в спадок своє господарство й хату. При відсутності синів це право одержує наймолодша доч­ка. Той, хто залишається в господі батьків, зобов'язаний дотри­мати їх до смерті. Цим мудрим кроком запобігається самотня старість, реалізується синівський і дочірний обов'язки перед батьками, єдність і спадкоємність поколінь.

Батьків похилого віку віддавати в будинки для перестарілих ("дідорні") на Гуцульщині не прийнято. Синівська й дочірня невдячність серед гуцулів гостро засуджується. Той, хто вдаєть­ся до цього негідного вчинку, зазнає великого сорому перед Богом, людьми і цілим Божим світом.

Українські народні чесноти й норми християнської моралі пильно оберігають добрі родинні взаємини всіма можливими засобами, у тому числі й через культивування родинного мов­леннєвого етикету.

Традиційна гуцульська родина має повну розгалуженість назв спорідненості й свояцтва, що свідчить, на мій погляд, про стій­кість зв'язків і тісних взаємин не тільки внутріродинних, але й між родичами та свояками — як близькими, так і далекими. В основному ці назви, за незначним винятком, такі ж, як і по всій Україні.

До матері гуцульські діти звертаються словами: "мама", "ма­мка", "неня", "ненька", а до батька: "тато", "таточко", "дєдя", "дєдик", "няньо", "нянько". Згадаймо гуцульську коломийку:

Ой летіла ластівочка та сіла на дубка. Люблю мамку, люблю нянька, люблю свого любка.

Український історик, гуцул за походженням (з с. Нижній Березів Косівського району Івано-Франківської області), Іван Кузич-Березовський у своїй книзі "Оріяна", присвяченій праіс­торії України, твердить, що слово "мама" походить від Ама — імені богині землі; "тато" — від праукраїнського слова "пато", яким наші далекі предки-орії величали своїх головних держав­них правителів (тому запорізькі козаки свого отамана звали ба­тьком); ненька, неньо — від власного імені бога врожаю Нана; внук — від унк (рід).

Як бачимо, слова "мама" (неня), "нянько" (тато) мають бо­жественне походження, то й ставитися до осіб, яких так назива­ємо, тобто до мами й до тата, треба з особливою пошаною. Побу­тування азійської "матірщини" тут категорично неприпустиме.

Нам, українцям, які підняли пошану до матері на рівень па­тріотичної любові до неньки України й до культу Богоматері, вдаватись до брутальної лайки не тільки непристойно, але й злочинне.

Самі завжди пам'ятаймо й дітей, внуків та правнуків своїх застерігаймо, що той, хто полюбляє брудну лайку, в першу чер­гу, ганьбить сам себе, свою рідну матір, бабусю, всю свою родину, наносить велику шкоду українській культурі, чинить страшний зло­чин проти України. Тому треба рішуче й назавжди відмовитися від цього найдикішого азійського (московського) паскудства.

У нашому рідному гуцульському середовищі споконвіків при­йнято ставитись до тата й мами, дідусів і бабусь, братів і сестер, родичів і свояків із глибокою повагою і ввічливістю, дітям до батьків звертатись через пошанне "Ви". Невід'ємним компо­нентом етикету щоденного вітання гуцулів виступає діалог: "Мамка, татко дужі? — "Дужі, єк ваші?"

Ні в українській літературній мові, ні серед гуцульських діа­лектів немає слів, які б ображали дєдика чи неньку. Тож наслі­дуймо й бережім цю прекрасну гуцульську традицію пошанного ставлення до батьків, до родини.

Залежить це, в першу чергу, від самих батьків. Невипадково кажуть, що в порядних батьків чемні діти. Як виховаємо своїх дітей, такими й будуть. В основі їх виховання лежить застосу­вання народної педагогіки, спрямованої на плекання душі, тіла й розуму, людської гідності й національної гордості гуцула-укра-їнця, патріота незалежної України, пройнята вільнолюбивим ду­хом опришківства і легендарного ватажка опришків Олекси Довбуша, добра пам'ять про яких пильно зберігається у головах нащадків не тільки на Гуцульщині, але й по всій Україні.

В арсеналі гуцульської родинної педагогіки такі могутні ви­ховні засоби впливу на дітей та молодь, як рідна материнська мова, чарівна природа карпатського краю, багатющий фольк­лор гуцулів різних видів і жанрів, звичаї, традиції, свята, обря­ди, символи, ритуали, ігри й іграшки, народне мистецтво, реме­сла й промисли.

Завдяки глибокій пошані до світлої пам'яті своїх предків, власної самобутньої родинно-побутової культури, що з великою майстерністю і правдивістю змалював класик української літе­ратури Михайло Коцюбинський у повісті "Тіні забутих пред­ків": гуцули, як ніхтй інший, чи не найкраще зберегли від руїв-ницьких наскоків чужинців і яничарів своє рідне, національне, тобто те, що найдужче формує гуцульське "Я", гордість за при­належність до гуцулів, до української нації. Домінантність названої риси й міцної етнічної солідарності, а з ним і загаль­ноукраїнської єдності досить виразно демонструвались, зокре­ма, на Першому Світовому конгресі гуцулів у Івано-Франківсь­ку в жовтні 1993 року.

Гарний звичай панує в гуцульських селах і понині, коли всі, хто зустрічається на його вулицях, навіть незнайомці, чемно ві­таються між собою. Цим культивуються коректні, доброзичливі взаємини між людьми. Тут усе чітко й конкретно передбачено: хто, коли, де, з ким і як повинен вітатися. І діти прилучаються до цього змалку, з колиски, коли їх привчають робити "па-па", привітно махаючи ручкою. При вітанні з дідусем та бабусею внуки цілують їхню руку, а ті у відповідь гладять чемних онуків по голівках і цілують їх у щічку.

Бути чемними й привітними привчають дітей гуцульські на­родні казки, персонажі яких обов'язково вітаються між собою. За проступки своїх дітей несуть відповідальність батьки. Тому при вгамуванні бешкетника неодмінно запитують, чий він син і неодмінно ставлять' до відома його батьків.

Для допомоги сім'ї у вихованні дітей залучається якомога ширше коло людей, громадськість. Одним з яскравих підтвер­джень цього є давня традиція добору кумів, тобто других батьків новонародженого, його опікунів і захисників. Завдяки кумівст­ву дитина, крім рідних батька й матері, має ще хрещених бать­ків, які добровільно тримають педагогічне шефство над дити­ною від її народження й аж до зрілості.

Після запрошення "в куми" між рідними й почесними бать­ками встановлюються дружні взаємини. За активної участі ку­мів відбувалося хрещення дитини, посвята в повноліття і навіть весілля вихованців, які називають вибраного батька "нанашком", а вибрану маму — нанашкою (очевидно, від слова наш, тобто свій, такий, як свій, рідний). Народна педагогіка вимагає, щоб діти з повагою ставились до почесних батьків, слухали їх порад, з вдячністю сприймали зауваження, тобто так само рете­льно виконували їхні вказівки, як і рідних батька й матері. Зви­чайно, що батьки із задоволенням сприймають таку громадську допомогу у вихованні, нерідко, особливо в святкові дні, відвіду­ють своїх кумів, приносять дарунки. Кум і кума, в свою чергу, обдаровують гостинцями своїх підопічних, які у відповідь на це прагнуть радувати їх гарною поведінкою, приходять до них до­дому, розповідають про свої справи.

Сімейно-побутові стосунки, які складаються на основі кумівства, значною мірою посилюють потенціальні можливості сім'ї у вихованні дітей. В особі кумів батьки бачать порадників і по­мічників у вихованні своїх дітей, а також повною мірою і "гро­мадських контролерів" (устами кумів часто передається громад­ська думка про вихованість дітей у тій чи іншій сім'ї). Українсь­ке народне прислів'я "Що кум — то ум" свідчить про досить активну педагогічну дію і авторитет кумів. Все це й сформувало такий загальний висновок, що "Куми рідніші, ніж брати". Про авторитет інституту кумівства свідчить і те, що під час першого дня весілля кумам відводиться одне з найпочесніших місць — навпроти молодих, перші скибки весільного короваю вручаються саме їм — почесним батькам молодої і молодого. Другого дня рідні й почесні батьки сідають на місце молодих, молода пара вшановує їх.

У куми намагаються запросити людей статечних, авторитет­них, розсудливих, працьовитих, які викликають почуття поваги і симпатії ("Батьки суджені, а куми люблені"). У куми запрошу­ються люди як по лінії кровних, так і свояцьких зв'язків, а та­кож сусіди, знайомі, тобто сторонні.

Доросла людина, яка з якихось поважних причин залиши­лась без сім'ї, заслуговує співчуття. Якщо навмисне уникає обо­в'язків сім'янина, то такого осуджують. Гуцули кажуть, що "Не­одружений не потрапить у рай".

Справжня сім'я обов'язково має і виховує дітей. Тому тради­ційна гуцульська родина, як правило, багатодітна:

Ой знала я дуже много співанок співати, Присіли м'я малі діти — стала забувати.

Бездітне подружжя бере на виховання чужих дітей, переваж­но круглих сиріт, бо той, хто не має дітей, позбавляється Божо­го благословення. Ухиляння від дітонародження гріховне.

Малят колишуть, співаючи їм колискових пісень, що сприяє гарному ростові й розвиткові дітей:

Повішу я колиску на тоту смерічку,

Ой я у ній виколишу дівочку, як чічку.

Колисочка яворова, а шнурок шовковий,

Ой спить у ній моя радість — хлопчик мій медовий.

Вищенаведені гуцульські коломийки, як бачимо, випромі­нюють велику материнську ніжність і безмежну любов до дітей.

Звичайно, що колискових пісень співають дітям не лише на Гуцульщині, але й по всій Україні та й в інших народів світу.

Однак гуцульські колискові пісні наділені властивими тільки їм рисами — карпатським колоритом, гуцульським діалектом, своє­рідною мелодикою і манерою виконання, віддзеркаленням ко­ломийкових мотивів. Тому часто-густо у гуцульській родині ко­лискову пісню підмінюють коломийками, жартуючи, що завдя­ки цьому "дитина вже в колисці ніжками дриґає й ручками по­махує під коломийку". А це означає, що маємо справу з пестувальним мистецтвом справді високої проби. Великим багатст­вом і розмаїтістю відзначається також гуцульське дитинознавство, що неабияк сприяє правильній організації виховання ді­тей у сім'ї.

Гуцульська батьківська педагогіка передбачає підготовку під­ростаючого покоління до твердого життя, зв'язаного з різними, часом дуже несподіваними, життєвими випробуваннями й обо­в'язковою участю змалку у посильній праці. Кожен із членів сім'ї має усталені господарські обов'язки. Перебування на пові­трі, загартування, участь у посильній праці робить дітей витри­валими. Оскільки орної землі на Гуцульщині дуже мало й про­дуктів харчування не вистачає, то гуцули змушені заробляти хліб поза межами свого краю. Відсутність чоловіків вдома через ви­їзд на заробітки перекладає в цей час всю хатню, а також господарську роботу й виховання дітей на плечі жінки. Тому дівчат змалку прилучають не тільки до жіночої, але й до чолові­чої праці. Гуцульська жінка здатна їхати з бербеницями верхи на коні, вправно орудує сокирою і косою, виконує роль глави сім'ї, господині дому і двору.

Тривалі й далекі відлучення когось із подружжя від дому че­рез виїзди на заробітки викликають певні нюанси в родинних стосунках, вимагаючи від чоловіка й дружини неабиякої стійко­сті й сили волі щодо збереження подружньої вірності й чеснос­ті, стриманості й розсудливості при виникненні різних пліток, наговорів і непорозумінь, мужності й наполегливості у доланні труднощів задля недопущення розпаду сім'ї, задля родинного благополуччя і щасливої долі свої дітей, міці Української дер­жави.

Рішучість і відвага у відстоюванні свого сімейного щастя має в очах гуцульської громади високу оцінку. Очевидно, саме на цьому ґрунті й постала відома всім гуцульська легенда, що пере­дається з уст в уста, від покоління до покоління, і дійшла до нашого часу: про шовкову косицю — шовкову квітку. Так на­зивають гуцули дивний витвір природи, відомий як білотка альпійська, або едельвейс. Ніжна шовкова квітка росте на непри­ступних кам'яних урвищах. Тільки сміливець міг принести ко­ханій дівчині цю квітку. Міг принести, а міг і загинути. Але той, хто, ризикуючи життям в ім'я любові, приніс квітку, той зможе захистити свою любов, той вартий любові. Розповідають, ніби так одружувались колись гуцульські легіні.

Що за чудо - гуцульське весілля! Щедре своєю радістю й гостинністю, родинною теплотою і злагодою, мистецьким дове­ршенням і високим духовним злетом.

Найкраще серед усіх весіль на Україні та в цілому світі! Свя­то єднання двох закоханих сердець, свояцьке злиття родин, ма­ніфестація появи ще однієї гуцульської сім'ї. То ж від усієї душі побажаймо їй щасливої долі!

Настав той вирішальний час, коли потрібно якнайрішучіше повернутися до відродження традиційного статусу гуцульської родини з її непорушним авторитетом, подружньою вірністю, любов'ю до дітей і відданістю святому обов'язку їх виховання, повагою до батьків, материнського покликання жінки.

У державній національній програмі "Освіта" ("Україна XXI століття"), серед пріоритетних напрямів реформування освіти відзначено, що в основу національного виховання мають бути покладені: принципи єдності сім'ї і шкоди, наступності та спад­коємності поколінь; прищеплення поваги до батьків, жінки-матері; організація родинного виховання та освіти — як важливої ланки виховного процесу і забезпечення педагогічного всеобучу батьків.

Побудувати повноцінну гуцульську школу без родини, по суті, неможливо.

"У сім'ї шліфуються найтонші грані людини-громадянина, людини-трудівника, людини-культурної особистості. Із сім'ї починається суспільне виховання. У сім'ї, образно кажучи, за­кладаються коріння, з якого виростають потім і гілки, і квіти, і плоди. Сім'я — це джерело, водами якого живиться повноводна річка нашої держави. На моральному здоров'ї сім'ї будується педагогічна мудрість школи", — відзначав В. Сухомлинський.

Гуцульська родина — перша школа українського патріотиз­му, національного єднання та виховання, місце прищеплення здорових норм і навиків, кузня пошанівку рідної мови, звичаїв, традицій, свят, обрядів, символів. Державні акти, всі засоби соціального й педагогічного впливу та захисту повинні бути спря­мовані на службу родині, на збереження й розквіт здорової сім'ї, зміцнення її педагогічних позицій і авторитету, створення спри­ятливих умов для повноцінного родинного виховання дітей.

А справжнє родинне виховання прийде з належним оволо­дінням батьками сучасними педагогічними знаннями й уміння­ми застосовувати ці знання на практиці, що зумовлює гостру потребу організації педагогічного всеобучу.

Педагогіка повинна стати наукою для всіх — і для вчителів, і для батьків. То ж слід подбати про те, аби дати кожному батько­ві й матері, всім гуцульським родинам, бодай мінімум наукових знань з української родинної педагогіки. Саме на це й зорієнто­вана пропонована батькам, керівникам шкіл та вчителям про­грама педагогічного всеобучу батьків учнів гуцульської школи. Така програма в Україні складена вперше. Вона зорієнтована також на здійснення едукації українознавчої, забезпечення гар­монії родинно-громадсько-шкільного виховання дітей та моло­ді Гуцульського краю.

Оскільки успіх у навчанні й вихованні молодших школярів та й учнів наступних класів у значній мірі визначається їх до­шкільною підготовкою, програма педагогічного всеобучу охоп­лює також актуальні питання виховання дошкільнят у гуцульсь­ких родинах, яку подаємо окремо.

Гуцульське родинне виховання — то одна з гілок українсько­го національного виховання. Вона органічно поєднує в собі на­ціональне, вселюдське й суто гуцульське, неординарно-самобу­тнє, традиційно властиве українським родинам Карпатського краю.

Під національним родинним вихованням розуміємо ціле­спрямований, систематичний виховний вплив батьків на дити­ну з метою утвердження у її свідомості етнічної (національної) культури, мови, єдності, своєї національної неповторності й ва­гомості.

Нації стають вселюдськими саме тоді, коли вони по-справж­ньому національні. Національне виховання має сприяти підне­сенню національної самосвідомості, формуванню сукупності уявлень про власну націю, її самобутність, історичний шлях, місце серед етносів (націй).

Гуцульське родинне виховання базується на таких провідних принципах, як: український патріотизм й висока національна свідомість; природовідповідність; любов до батька й матері, роди­ни, рідного краю; шанобливе ставлення до української мови й традиційної родинно-побутової культури гуцулів; почуття взає­много обов'язку між батьками і дітьми та членами родини; гу­цульська етнічна соціалізація; європеїзм; участь дітей у посиль­ній хатній роботі та господарській, і громадській діяльності; прилучення до гуцульського народного мистецтва, місцевих ре­месел і промислів; утвердження здорового способу життя; збе­реження родинної честі й солідарності між родичами і свояка­ми; забезпечення єдності, наступності й спадкоємності поко­лінь.

"Без науки до всього короткі руки", — гласить народна муд­рість. Тому в основу гуцульського родинного виховання, а та­кож самої програми педагогічного всеобучу батьків учнів гу­цульської школи покладено принцип науковості. В ній тісно переплітаються сучасні здобутки педагогічної науки в галузі ро­динного виховання, досягнення української народної педагогі­ки та етнопедагогіки, прогресивні виховні традиції гуцульської родини. При складанні програми творчо використано вже набулий досвід у цій важливій справі.

Не залишено поза увагою й принцип історизму демократиза­ції й гуманізації. Опора на історію гуцульської родини, батьків­ської педагогіки Гуцульщини не має нічого спільного з архаїза­цією виховання. Зрозуміло, що архаїзовувати сучасне родинне виховання, повертаючи його до старовини, не потрібно. Та й навряд чи це можливо.

Кожна епоха в житті країни висуває свої виховні завдання. Сучасне родинне виховання гуцулів має відповідати новим жит­тєвим вимогам і потребам розв'язання нових соціально-педа­гогічних проблем. Істина ця абсолютна, як і незаперечною є необхідність мати автентичну українську родинну педагогіку на Україні. А щоб її відродити й далі розвивати, слід актуалізувати й творчо осмислити всі найкращі педагогічні набутки з минуло­го, правильно вибрати виховні кроки сучасні з передбаченням очікуваних позитивних результатів майбутнього.

Мудрість народної педагогіки кличе шанувати минуле й са­мовіддано трудитись задля майбутньої щасливої долі наших ді­тей і внуків. Недаром кажуть: "Перед минулим — зніми капе­люха, перед майбутнім — засукай рукави".

А ще в програмі підноситься державницька ідея, бо як буде самостійна, міцна й високорозвинена Українська держава, то й світлою буде доля гуцульської родини й відкриється широкий простір для застосування й розвитку української родинної етнопедагогіки.

До важливих прикмет програми належить те, що в ній про­блеми родинного виховання розглядаються у тісному передплетенні з питаннями етнології й антропології, етнопсихології й демографії, українознавства і людинознавства, економіки й до­моведення, загальної, соціальної і вікової педагогічної психоло­гії, фізіології, гігієни, культурології, релігієзнавства, педагогіч­ної деонтології, родинознавства й дитинознавства, потребами утвердження здорового способу життя родини.

За змістом і структурою програма носить покласний харак­тер. Це означає, що батьки одержують широку педагогічну ін­формацію стосовно виховання дитини, яка навчається в той час у певному конкретному класі.

Заняття у мережі педагогічного всеобучу проводяться щомі­сячно у найзручніші для батьків дні й час — від вересня до травня кожного року. Тривалість занять — не менше однієї акаде­мічної години з обов'язковим збереженням наступності в їх про­блематиці впродовж усього періоду навчання.

Програму педагогічного всеобучу для тих молодих гуцулок і гуцулів, які ще підростають до шлюбу та для тільки що одруже­них, подамо окремо.

Пропонована програма призначена для народних універси­тетів та лекторіїв педагогічних знань, для батьків, які мають ді­тей шкільного віку. Вона може в певній мірі реалізуватися та­кож в індивідуальній роботі чи під час проведення масових ви­ховних заходів із батьками — батьківських конференцій, педа­гогічних читань, вечорів запитань і відповідей, а також у педа­гогічній самоосвіті батьків.

З метою підвищення ефективності занять варто широко ви­користовувати лекції, бесіди, батьківські збори, відкриті уроки, семінари, педагогічні практикуми, усні журнали, диспути, об­мін досвідом роботи тощо. За рівень і якість занять відповідає дирекція місцевої шкали. Проводять їх найкомпетентніші в про­фесійному відношенні фахівці — досвідчені вчителі, вихователі, науковці, батьки, керівники шкіл та органів освіти, провідні спеціалісти інших галузей знань — психологи, лікарі, економіс­ти, юристи, митці, українознавці, духовні особи.

Програма орієнтовна, розрахована для творчого використан­ня, внесення при потребі необхідних коректив і доповнень з врахуванням місцевих конкретних умов і можливостей роботи, складу слухачів, їх освітнього й культурного рівня, потреб і по­бажань батьків.

Відкривається програма загальною проблематикою, висвіт­лення якої здійснюється для всіх батьків школи — на вступних (організаційних) заняттях народного університету чи лекторію педагогічних знань, загальношкільних батьківських зборах, пе­дагогічних читаннях чи конференціях.