Життя і творчість Бетховена - Музика - Скачать бесплатно
План
Формування світогляду Бетховена.
Громадянська тема у його творчості. Філософський початок. Проблема бетховенського стиля. Зв’язки з мистецтвом ХVІІ століття. Класициська основа бетховенської творчості.
Творчий шлях. Роки художнього формування. Ранні твори. Значення банського періоду. Ранній венський період. Період зрілого стилю. Критичні роки. Пізній Бетховен.
Фортепіанні сонати. Їх формально-конструктивні особливості. Характеристика Першої, “Патетичної”, “Місячної”, “Апасіонати”. Варіації.
Камерно-інструментальні твори Бетховена. “Фіделіо”, “Урочиста меса”. Вокальна лірика.
Бетховен – одно з величезних явищ світової культури. Його творчість займає місце в одному ряді з мистецтвом таких титанів художньої думки, як Толстой, Рембрандт, Шекспір. З сторони філософської, демократичної, мужності новаторства Бетховен не має собі рівних в музичній культурі Європи минулих століть.
У творчості цього композитора закарбувалось велике пробудження народів, героїка та драматизм революційної епохи. Звернення до всього людства, його музика була сміливим викликом естетиці феодальної аристократії.
Світогляд Бетховена формувався під дійством революційного руху, що розповсюдився в передових колах суспільства на межі XVIII-ХІХ століть. Протест проти соціального гноблення і деспотизму визначив провідне направлення німецької філософії та літератури, поезії, театру та музики.
Великий переворот у Франції дуже вплинув на Бетховена. Цей геніальний музикант, сучасник революції, народився в епоху, яка точно відповідає його таланту, його титанічній натурі. До наших днів мистецтво Бетховена залишається неперевершеним. Революційна тема ні в якому разі не вичерпує собою спадок Бетховена. Найвидатніші бетховенські твори відносяться до мистецтва героїко-драматичного плану. Основні риси його творів відображають тему боротьби і перемоги, прагнення вільного існування. “Героїчна”, П’ята та Дев’ята симфонії, увертюри “Коріолан”, “Егмонт”, “Леонора”, “Патетична соната” та “Апасіоната” – саме це коло творів майже одразу завоювали Бетховену велике світове визнання. Герой, який відображений у кожному музичному творі композитора – борець, володіє безмежною мужністю та пристрастю, разом з тим, наділений і багатим, тонко розвинутим інтелектом. Ніхто з попередників Бетховена не досяг подібної філософської глибини й масштабності думки. У його музиці широко виражено життя у всій його красі – бурні пристрасті та безкінечна мрійливість, театральна драматична патетика і лірична сповідь, картини природи та сцени буденного життя...
Попередники Бетховена були композитори-однодумці щодо написання своєї музики: рівновага та симетрія музичної мови, плавність ритміки, камерне прозоре звучання. А для Бетховена уява про прекрасне вимагала чистих почуттів. Він шукав інших інтонацій – динамічні і тривожні, різкі і завзяті. Звучання такої музики стало насиченим, щільним, драматичним; його теми набули небувалу тоді лаконічність, сурову простоту. Людям, які виховувались на музичному класицизмі ХVII ст. бетховенська манера вираження здавалась незвичною до такої міри, що композитору не один раз докоряли, що він прагне оригінальності, помічали в його нових вираженнях лише незрозумілу, ріжучу слух з дисонантним звучанням музику. Але й ця новизна у його творчості нерозривно пов’язана з культурою і класикою того періоду.
Найбільш тісно творчість Бетховена зв’язана з мистецтвом Німеччини та Австрії.
Насамперед у нього відчувається спільність з віденським класицизмом ХVIII ст. Не випадково Бетховен увійшов в історію культури як останній представник цієї школи. Він став на шлях своїх попередників – Гайдна, Моцарта, близько сприйняв героїко-драматичні образи глюківської музичної драми. Також Бетховен являється духовним спадкоємцем Генделя. Героїчні образи генделівських ораторій почали нове життя на інструментальній основі в сонатах і симфоніях Бетховена. Зв’язок композитора з філософською лінією в музичному мистецтві, які здавна получила розвиток у хорових та органних школах Німеччини став її типовим національним початком і досяг високого вираження в творчості Баха. Вплив філософської лірики Баха на весь стрій бетховенської музики глибоко і безперечно простежується від Першої фортепіанної сонати до Дев’ятої симфонії і останніх квартетів, створених незадовго до смерті.
Бетховенська творчість пов’язана з видами національної культури – традиційна німецька пісня, протестантський хорал, демократичний зінгшпіль та вуличні віденські серенади. Також у ній з’являються форми християнської пісенності і інтонація сучасного міського фольклору. Насправді, все національне в культурі Німеччини та Австрії знайшло відображення у сонатно-симфонічній творчості Бетховена.
Так само і французьке мистецтво внесло свій вклад у формування багатогранної творчості Бетховена. В його музиці відчутні відгуки русоїстських мотивів, які прийшли XVIII століття, втілення в французьку комічну оперу, починаючи з “Селянського чародія” самого Руссо і закінчуючи класичними творам у цьому жанрі Гретрі. Суворий характер масових революційних жанрів Франції залишив у ній слід, створивши розрив з камерним мистецтвом XVIII ст. Опери Керубіні внесли гостру патетику, безпосередність та динаміку пристрасті, близькі емоційності стилю Бетховена.
Від перших до останніх творів композитора незмінно притаманні ясність та раціональність мислення, рівновага між частинами цілого, які являються характерними признаками класицизму цілого, які являються характерними признаками класицизму в мистецтві взагалі, в музиці – частково. У цьому значенні Бетховена можна назвати прямим послідовником не тільки Глюка, Гайдна і Моцарта, а й самого основоположника класициського строю в музиці – француза Люлі, який творив за сто років до народження Бетховена. Найбільше себе проявив композитор у сонатно-симфонічних жанрах, які були розроблені музикантами епохи Просвітництва та досягли класичного рівня у творчості Гайдна та Моцарта. Він – останній композитор ХІХ ст., для якого класициська сонатність була найбільш природною, останньою, у якого внутрішня логіка музичної думки панує над зовнішнім, чуттєвим початком.
Бетховенська музика значно відрізняється від музики композиторів епохи Просвітництва. Їй притаманний величезний заряд енергії, накопичення почуттів та важлива риса бетховенської естетики, як і всіх композиторів-класиків ХVIII ст., - чуття гармонії з миром, зв’язок з людством та світом у цілому. Його творчість пройнята тією силою, вірою, радістю життя, які прийшли до кінця в музиці з початком “романтичної епохи”.
Завершуючи епоху музичного класицизму, Людвіг Ван Бетховен одночасно відкривав дорогу наступаючій епосі. Його музика вища усього, що було створено його сучасниками і наступаючим за ним поколінням, перегукуючись з пошуками ще більш пізнього часу. Погляди Бетховена у майбутнє дивовижні. До цього часу не вичерпні ідеї і музичні образи геніального бетховенського мистецтва.
Людвіг Ван Бетховен народився 15 грудня 1770 року у сім’ї придворних музикантів у м.Бон. Батько будучи обдарованою людиною: придворний тенорист, викладав вокал, теорію музики та гру на клавесині, - він скоріше шкодив, ніж розвивав здібності хлопчика. Помітивши його талант, батько вирішив зробити з дитини клависиста-вундеркінда, але зразу ж після перших концертів батько заспокоївся, тому що результати були невтішні.
Знаменитий композитор, органіст, письменник про музику, Крістіан Готліб Нефе по-справжньому вплинув на художнє формування юного Бетховена. Нефе ознайомив свого учня з великими німецькими композиторами минулого. Глибоке вивчення “Добре темперований клавір” І.С.Баха залишило слід на всю творчість Бетховена. Він постійно тягнувся до поліфонії – це було характерним для його музики. А ось до фуги композитор звернувся вже у останньому періоді творчості. Саме Нефе познайомив Бетховена з творами Генделя, які теж мали певний вплив на подальшу творчість.
Французькі та італійські комічні опери, які ставились при дворі, німецькі зінгшпілі також займають своє місце у ранній творчості Бетховена. Відголоски театральних вражень юності зустрічаються не тільки у варіаціях на теми арій з комічних опер, а навіть в бетховенській “Пасторальній симфонії”. Ще опери Глюка (“Орфея” і “Альцесту”) сильно вплинули на формування особистого стиля Бетховена.
Першими творами, які дійшли до слухачів, були: варіації на марш Дреслера c-moll, три сонати для клавесина, але особливо виділяється Друга, f-moll.
Бонський період життя не виділяється плодовитістю. Молодий композитор писав досить повільно. За десять років він написав не більше 50 творів. Але, не дивлячись на це, той період художнього формування був важливим для Бетховена. Він працював у різних жанрах, зумів знайти риси своєї творчої індивідуальності.
Бетховен був висококультурною особистістю, не дивлячись на те, що з 11 років він перестав відвідувати школу. Свій кругозір він розширив тільки дякуючи самовихованню. Він вивчив французьку, італійську мови, знав латинь і все життя поважав класичну літературу. Читав літературу грецьких письменників, знав напам'ять багато з Шекспіра. Також добре був знайомий і з німецькою літературою, ще з дитинства. До числа захоплень, вже пізніше, добавилась і персидська поезія, в тому числі філософські вірші Омара Хайями.
Велику роль у розвитку творчості Бетховена відіграли такі великі композитори як Моцарт та Гайдн. Вже з першого знайомства Моцарт був приємно вражений імпровізаціями Бетховена і запевнив перед своїми друзями, що це молодий музикант з великим майбутнім. А Гайдн, у свою чергу, коли бував у Боні, погодився керувати його заняттями. Він був у захваті від почутої кантати Бетховена. З того часу і до кінця життя творчість композитора була пов’язана з Віднем.
На протязі двох століть Відень був одним з найбільших музичних центрів Європи. Ще у XVII ст. Віденський двір грав роль “оперного філіалу” Італії, а в XVIII ст. Відень пропонував різновидні і багатонаціональні оперні жанри.
Коли Людвіг ван Бетховен приїхав у Відень, то почав виступати як віртуоз-піаніст в аристократичних салонах, де зразу ж зазнав великого успіху. Його неповторний дар і майстерність не мали рівних собі серед піаністів того часу.
При першому виступі переш широкою аудиторією Бетховен виконав свій фортепіанний концерт B-dur – це перший концерт, який був визнаний під №-2. І в три фортепіанні тріо. Ці виступи у Відні принесли Бетховену великий успіх. Після концертів у Празі та Берліні були опубліковані перші фортепіанні сонати ор. 2, присвячені Гайдну. З того часу Бетховен – віртуоз і композитор – завойовує любов широкої аудиторії. Йому вдавалося не тільки виконувати свої твори, а зразу ж їх публікувати.
До основних творів раннього періоду Бетховена відносяться: 20 фортепіанних сонат, дві симфонії, шість квартетів, три тріо, септет, дев’ять сонат для скрипки з фортепіано, дві сонати для віолончелі з фортепіано, два квінтети, три фортепіанних концерта, балет “Творення Прометея”, ораторія “Христос на Масличній горі”. Все це було написано у різних жанрах з високою майстерністю, композиторською індивідуальністю, що було прийнято називати раннім бетховенським стилем.
Також звертає на себе увагу рід інтонацій раннього Бетховена і його віденських попередників. В більшій мірі Бетховен ще зберігає “витончені” звороти XVIII ст., менуетні ритми, затримання, дріблену орнаментику.
Симфонія №2
Найбільш “чистим” зразком ранньокласициського стилю у Бетховена являється його септет Es-dur для скрипки, альта, віолончелі, контрабаса, кларнета, валторна та фагота. Цей витвір по задуму близький дивертисментій сюїті епохи класицизму типу моцартівських “нічних серенад”. Септет одразу сподобався віденським слухачам.
Коли великий композитор втратив слух, то з життєрадісного і товариського він перетворився на похмурого і віддаленого від людей. Від самогубства його врятувала тільки музика, його творіння. Він відчував. що ще не все виконав, для чого був покликаний.
Саме в той період намітився перехід до нового бетховенського стилю. Тоді він признається, що не задоволений своїми попередніми творами і хоче вступити на новий шлях написання. У Другій симфонії, у ор. 35, у “Крейцеревій сонаті” для скрипки і фортепіано, в піснях на тексти Гелерта Бетховен помічає небувалу силу драматизму, емоційну глубину, тяготіння до великих масштабів новаторської трактовки форми. І з появою Третьої симфонії остаточно склався героїко-драматичний стиль так званого зрілого Бетховена.
Найвидатніші твори Бетховена відкривають нову епоху в історії музичного мистецтва, були створені у тих роках. У їх числі шість симфоній: “Героїчна”, Четверта, П’ята, “Пасторальна”, Сьома, Восьма; опера “Фіделіо”, увертюри “Коріолан”, “Леонора”, музика до “Егмонта”, Скрипічний концерт, Четвертий та П’ятий фортепіанні концерти, фортепіанні сонати “Апасіоната” і “Аврора”, п’ять геніальних квартетів, “32 варіації для фортепіано”, “Фантазія для фортепіано, хору та оркестру”, Шосте фортепіанне тріо, До-мажорна меса, пісні та тексти Гьоте.
У центрі бетховенського мистецтва тих років – героїчна боротьба. Музика наповнена сильною динамікою, здобуває силу та цілеспрямованість, в яких з небувалим реалізмом віддзеркалюються діалектика життєвих процесів. Вся вона – дітище нової епохи.
Долаючи канони старого мистецтва і створюючи новий героїко-драматичний стиль, Бетховен незмінно зберігав класициську строгість форми. Він довів до вдосконалення логіку тематичного та тонального розвитку, цілісність форми і строгу архітектоніку, притаманні класициській сонаті та симфонії.
Для стилю зрілого Бетховена характерні героїчні теми, побудовані на акордовій тризвучній мелодиці, притаманній німецьким народним пісням. Разом з тим героїчні, фанфарно-маршові обороти зближують їх з піснями та гімнами Французької революції:
Фортепіанний концерт №5
Різкі, тривожні інтонації, побудовані на повторнім стократнім звуці, додають гостру схвильованість та драматизм багатьом бетховенським темам:
“Крейерова соната”
Також музиці Бетховена притаманна ароматизована мелодика:
Квартет №9
Багато нового Бетховен вніс і в ритміку. У його музиці зникли не тільки менуетні ритми, а й плавність, рівновага, характерні для музики Глюка, Гайдна, Моцарта.
Часто бетховенські теми дуже прості по мелодико інтонаційному змісту, але й при цьому не втрачають невичерпний інтерес до себе. Бетховен своєю музичною мовою у творах умів разити не тільки багатством, але й простотою. Хоча за простотою ховалось безліч різних елементів.
На творчість Бетховена неабияк вплинула поезія Готе. Композитор написав ряд пісень на любовно-ліричні вірші поета. музику до драми “Егмонт” і задумав положити на музику створену в той час першу частину “Фауста”.
Історичні події 1810-1820 років, які різко змінили соціально-політичну обстановку в Європі, безпосередньо вплинули і на життя та творчість Бетховена.
Політика Наполеона викликала у Німеччині та Австрії широкий патріотичний підйом. Саме в той час вперше були почуті твори музично-романтичної школи – пісні Вебера, Шуберта, Льове, опери Гофмана, Вебера, Шпора. Глибокий зв’язок з народною національною культурою виявився характерною особливістю романтичних напрямків Німеччини та Австрії нового часу.
Разом з тим у творчості романтиків намічається відхилення від естетики та художньої форми бетховенського покоління. Героїчна тема революції, яка так близька Бетховену, поступилась більш суб’єктивним темам: збільшився інтерес до показу внутрішнього світу людини, її тонких душевних переживань. Здавалось, що композитор вичерпав свою революційну тему. В той період він більше звертався до лірики, до пісенного жанру, до жанру романтиків – пісні.
У фортепіанних творах помітних потяг до менш крупних форм, до фольклорних та суспільних тем. Це помітно у Двадцять п’ятій фортепіанній сонаті. Повальна частина перевершує “Пісні без слів” Мендельсона, а фінал нагадує народних хоровод.
У творчості великого композитора не всі дні були багаті на написання шедеврів. В період застою його творчості були написані такі маловідомі твори, як “Іменинна увертюра” ф.115, кантата “Славна мить”, симфонія “Битва при Віторії”.
Критичний період для Бетховена співпав з моментом його найвищої слави. У 1813 р. наполеонівська армія потерпіла поразки в битві при Віторії. Бетховен написав в зв’язку з цим симфонію для симфонічного оркестру з участю пушок та дзвонів. Оркестром Бетховен диригував сам. Грандіозно виконаний твір приніс композитору великий успіх як ні одна інша симфонія. Через деякий час відкрився Віденський конгрес, Бетховен виступив з кантатою “Славна мить”, і після виступу йому було дане звання почесного громадянина міста Відня.
Погіршувалось життя композитора разом із погіршенням слуху. Він не міг вільно спілкуватися з людьми, ускладнювалась його виконавська діяльність. В той час цікавість до серйозної, класичної музики різко зникла. Видавці навіть перестали публікувати сонати та симфонії, обмежуючись танцювальними п’єсами, перекладами популярних опер. На оперній сцені процвітали модні чужоземні новачки; процвітало салонне мистецтво... І саме в той час слава Бетховена почала гаснути.
Бетховен будучи прихильним своїм революційним переконанням, часто у розмовах з друзями засуджував політику. І тільки світова знаменитість вберегла композитора від арешту.
Саме у роки кризи життя Бетховена його мистецтво стало надбанням широкої аудиторії, завоювавши народну любов.
Після певного перериву у творчості у музиці Бетховена зявляється новий стиль. П’ять останніх фортепіанних сонат, дві сонати для віолончелі ор.702, “Багате лі” ор.126, фуга для струнного квінтету, “33 варіації на вальс Діабеллі”, Девята симфонія, “Урочиста меса”, п’ять квартетів. Глибина думки, рішуче, сміливе новаторство, характерні для всієї творчості Бетховена.
Найбільше у пізній творчості Бетховена виділяється тяга до філософсько-піднятого відображення дійсності, поглибленого мислення. Це завжди було характерно для Бетховена.
Новизною у пізній творчості Бетховена являється “вальсова” тема:
Фортепіанна соната №32
У зв’язку з посиленням раціонального, філософського початку в музиці Бетховена значно зростає значення поліфонії. Подвійна фуга у фіналі Девятої симфонії, фуги у фіналах фортепіанних сонат ор.106 і ор.110, ряд фуг в “Урочистій месі”, першій частині квартета ор.131, у варіаціях на вальс Діабеллі, велика фуга для квартету ор.133, фуга для квінтету ф.138 – все це високі зразки бетховенського поліфонічного мистецтва пізнього стиля.
Разом з тим в музиці, заснованій на народно-жанрових і пісенних темах, Бетховен звертається до варіаційних прийомів розвитку.
У той період, як ніколи, композитора приваблювала хорова музика. Він створив хоровий фінал у Дев’ятій симфонії, “Урочисту месу” і залишив величезну кількість нарисів до хорових творів, яким так і не довелось вийти у світ.
Творчі замисли Бетховена народжувались безперервно. Мріяв написати “Реквієм” і музику до “Фауста”, написати нову шкалу фортепіанної гри. Маючи з плечима безмежну кількість витворів, Бетховен до останнього моменту свого життя почувався так, ніби не написав ще ні однієї ноти.
Фортепіанна соната була для Бетховена найбільшою формою вираження його думок і почуттів, його головних художніх напрямків. Композитор на фортепіано імпровізував найчастіше у сонатній формі. У цих імпровізаціях зароджувались образи його майбутніх шедеврів. Кожна бетховенська соната – завершення художнього твору; всі разом вони утворюють скарб класичної думки у музиці.
Саме у сфері фортепіанної музики Бетховен був впевнений у своїй творчій індивідуальності, переборов риси залежності від клавірного стилю ХVIII ст. Фортепіанна соната настільки випереджала розвиток інших жанрів Бетховена, що до неї не зрівняється звичайна схема періодизації бетховенської творчості.
Характерні для Бетховена теми, манера їх розвитку, драматична трактова сонатної схеми, нова ритміка, нові темброві ефекти вперше появились у фортепіанній музиці. З часом, бетховенська соната стала схожа на симфонію для фортепіано.
Всі сонати Бетховена відрізняються одна від одної. Деколи композитор не дотримується традиційних тональних співвідношень. І завжди сонатний цикл виходить цілісним організмом, в якому всі частини і теми об’єднюються між собою глибокими, часто прихованими від зовнішнього слуху внутрішніми зв’язками.
В дусі різних жанрів Бетховен змінює художній вид окремих сонат. Деякі свої сонати він трактує то в дусі симфонії, то квартета, фантазії, увертюри, варіації, фуги.
Перша фортепіанна соната f-moll починає собою лінію трагічних та драматичних творів Бетховена. У ній добре помітні риси “зрілого” стилю, хоча хронологічно вона повністю відноситься до раннього періоду творчості. Її першій частині та фіналу характерні емоційна напруженість, трагічна гострота.
Adagio та менует характеризується рисами “чуттєвого” стиля. В першій та останній частинах звертає на себе увагу новизна тематичного матеріалу: мелодії побудовані на акордових контурах, різкі акценти, відривчасті звучання.
У Першій сонаті відчувається трагедія, вперта боротьба, протест. До цих образів Бетховен звертається у своїх фортепіанних сонатах: П’ятій, “Патетичній”, у фіналі “Місячної”, у Сімнадцятій, в “Апасіонаті”.
“Патетична соната” тісно пов’язана з музичним театром. Її театральність добре помітка у першій частині, де показані типові образи героїчних опер передреволюційного часу. У першій частині виражений конфлікт між “долею та людиною”, який визначив драматургію класициської трагедії.
Перша частина сонати – “тема-діалог”. Вона нагадує жалібні інтонації благання, які виражають настрій страху – це є типово трагічним інтонаціям оперної і симфонічної музики ХVIII ст.
Друга частина спокійна – Andante cantabile. Широка, захоплююча мелодія в низьких “альтових” регістрах, багатий “педальний” фон, виразна лінія басів, приглушена звучність створюють відчуття глибокої сконцентрованості.
Драматичний фінал у формі рондо-сонати завершує “Патетичну сонату”. Фінал також пронизаний драматичністю. Соната закінчується не змиренням, а викликом долі.
До найбільш піднесених, поетичних та оригінальних творів Бетховена належить “Місячна соната”. У ній немає театральності і оперної патетики. Вона побудована на сфері глибоких душевних почуттів. Композитор назвав її “Соната як фантазія”. Будова залежить від поетичного замислу. Душевна драма, викликані нею переходи станів – від скорботності і сумних роздумів до бурхливої активності визначають рух образів і послідовний перехід від adagio до presto.
І частина – Adagio – Бетховен з рідкісною ліричною зосередженістю виразив почуття скорботи, владу нерадісних дум. Манера, з якою Бетховен розкриває цей трагічний образ, зближує цю частину сонати з деякими хоральними прелюдіями Баха. Викладено Adagio в прелюдійсно-імпровізаційній формі.
ІІ частина – Alegretto – з її пустотливою грацією і скерцозним гумором в тріо розсіює гнітючу атмосферу І частини.
ІІІ частина – Фінал. Музика фіналу втілює образ бурхливого трагічного хвилювання. Основним конструктивним елементом фіналу служить лаконічний мотив, який незмінно повторюється і інтонаційно зв’язаний з акордовою фактурою І частини. Контраст між строгою періодичністю повторень мотиву і стрімким розвитком інтонацій створює ефект крайньої схвильованості.
“Апасіоната” №23, f-moll.
Героїчні образи фортепіанних творів Бетховена одержали невичерпне художнє вираження в “Апасіонаті”. Музику сонати характеризує драматургічна цілісність: послідовно, на протязі циклу змінюються образи тривожної настороженості, страждання, героїчної лірики, спокійного споглядання, закінчуючись картиною напруженістю боротьби.
І частина – сонатне Alegro. Всі теми цієї частини так чи інакше зв’язані з головною партією. Унісонний рух по звуках мінорного призвуку поступово стає вираженням героїчного початку. З інтонацій висхідної секунди, протиставленої першому елементу теми, виростає образ страждання та протесту. Стократний мотив, який нагадує мотив “Долі” з П’ятої симфонії, вносить настрій похмурої тривоги. Як змінена головна тема стає І побічна партія, яка асоціюється з піснями і гімнами французької революції. Зв’язуючи і заключна теми і вся музика розробки виростають з інтонацій головної партії.
В скульптурній рельєфності, компактності всього звучання “Апасіонати” відчувається великий план симфонічного письма. Навіть динамічні контрасти, при всій їх піаністичності, відтворюють прийоми інструментовки для класичної симфонії в головній партії та в побічній. Зникають внутрішні межі між розробкою і репризою. Розробка досягає гігантських розмірів. Кода не тільки перетворюється в другу розробку, але і грає роль емоційної вершини всієї частини. Злет і падіння, гнів, страждання і просвітлення – весь емоційний зміст І частини виражено в безупинному русі.
ІІ частина – Andante con moto – ліричний епізод циклу, написаний в формі теми з варіаціями. В ньому панують глибокі натхненні роздуми.
ІІІ частина – Фінал – боротьба людини з оточуючими її ворожими слами, і цей поєдинок досягає кульмінації в коді. Тут проходить розмежування образів і це дає право розглядати коду третьої частини як епілог: велика людська драма, довгий шлях, повний внутрішніх протиріч, закінчується трагічною загибеллю героя. Але вихід намічений – тільки разом, з багатьма людьми можна перемогти.
Фортепіанний спадок Бетховена зберігає у собі 3 збірки багателей, більше 20 циклів варіацій, 4 рондо, біля 40 маленських фортепіанних п’єс (вальси, лендлери, екосези, менуети). Перше місце серед цих творів займають варіації.
Бетховен починав свою фортепіанну творчість з варіацій і ними ж закінив її. Після сонати це була найбільш улюблена із форм.
У варіаціях написаних у юному періоді Бетховен наслідував своїх попередників.
Надалі, починаючи з “15 варіацій з фугою” на тему контрданса із балету “Прометей”, Бетховен дає нову, поглиблену трактову цього старовинного інструментального жанру, “32 варіації” на власну тему відносятья до числа найвидатніших фортепіанних творів Бетховена.
“33 варіації на вальс Діабеллі” – один з найбільш видатних фортепіанних творів пізнього бетховенського стилю. Це своєрідний цикл з 33 мініатюр, різко контрасних між собою, але зв’язаних драматургічною лінією розвитку.
Своїми “Багателями” Людвіг ван Бетховен перевершив майбутню романтичну мініатюру, зв’язану з побутовою музикою. Але в камеральних п’єсах індивідуальність Бетховена, сила його натхнення і поетичності проявились слабше, ніж в крупно масштабних сонатних жанрах.
Шістнадцять квартетів займають велике місце у творчому спадку Бетховена.
Розвиваючи психологічні тенденції квартетної музики, Бетховен відкрив нові виразні сфери, створив своєрідний камерно-інструментальний стиль.
Спочатку Бетховен йшов по шляху своїх попередників. Значну роль придбали поліфонічні засоби, вироблялись камерні прийоми письма. Бетховен посилював ці риси. В його перших шести квартетах відчувається велика емоційність.
Народження нового стилю знаменується появленням опуса 59, присвячнеі російському послу у Відні графу Розумовському, що містив три квартети (7, 8, 9). Вони співпадають на той період творчості з яким зв’язані “Апасіоната”, П’ята симфонія, “Коріолан”. Тут Бетховен використовував теми російських народних пісень.
Твори опуса 59 мають характер єдиного циклу: Сьомий квартет (F-dur) написаний у світлих тонах, крім повільної частини (f-moll), яка відрізняється трагічною глибиною.
Восьмий квартет (e-moll) – ліричний центр циклу. В його повільній частині панує піднесено-хоральний настрій.
Скерцо і фінал – народно-жанрового характеру. Фінал цікавий ладовою своєрідністю.
У Дев’ятому квартеті (C-dur) – володіють скерцозно-юмористичні тони. Мелодійність та емоційність перекликаються з ліричними мініатюрами романтиків.
Квартети ор. 59 разом з Дев’ятим і Одинадцятим квартетами – становлять вершину західноєвропейської квартетної музики ХІХ ст.
Після Одинадцятого квартету Бетховен не писав в цій області 14 років. Але, філософські і психологічні тенденції його пізнього періоду, устремління поліфонічного жанру. Вже після того як були створені останні фортепіанні сонати, Дев’ята симфонія і “Урочиста меса”, Бетховен знову звернувся до нього.
П’ять останніх квартети являлись останніми завершеними творами Бетховена. У них знайшли найбільш повне вираження характеру особливості пізнього стилю. З величезною художньою силою проявляється в цих квартетах внутрішній світ геніального художника-мислителя.
Крім струнних квартетів, Бетховен залишив багато інших камерно-інструментальних творів: септет, три струнних квінтети, 6 фортепіанних тріо, десять скрипічних, 5 віолончельних сонат, виділяється струнний квінтет.
Єдина опера Бетховена – “Фіделіо” (1805-1814). Вона одна з найзначніших явищ у музично-драматургійному мистецтві ХІХ ст. Невдала сценічна доля опери пояснюється зарозумілою сміливістю її задуму і втілення.
На фоні застоявши традицій опера Бетховена здавалась у свій час настільки новаторською і тяжкою для сприйняття, як була “Героїчна симфонія” у області сучасної інструментальної музики.
Цю оперу неможливо віднести до якогось єдиного оперного напрямку. З рідкісною свободою і органічністю Бетховен поєднав принципи різноманітних шкіл. Герой “Фіделіо” – героїчний і одухотворений. Цю оперу Бетховен писав у стилі і дусі шиллерівської драми. Інших опер не писав тому що не міг знайти теми, яка б підходила.
У сценах першого акту музика близька оперному стилю кінця ХVIII ст. Але під час розвитку соціально-трагічної лінії, композитору допомагають нові засоби, використані особистою симфонічною музикою.
Роль симфонічної драматургії в “Фіделіо” велика. Саме оркестрова партія розкриває всю глибину почуттів і думок персонажів, всю атмосферу героїзму, страждання і боротьби. По своїй виразній ролі оркестрова партія не тільки змагається з вокальною, але часом і перевищує її.
Музика другого акту – повністю основана на симфонічному розвитку. Вокальна партія в “Фіделіо” в більшості позбавлена оперної пісенності.
До найбільш сильних вокальних епізодів відноситься знаменитий дует Леонори і Рокко. Дві великі арії характеризують героїв.
По-новому трактовані в “Фіделіо” і хори. Також відомо, що з найбільш емоційних ефектів опери – звук труби, що возвишає прихід свободи в той самий момент, коли ворог збирається умертвити героя, - визвав нарікання критики: композитора докоряли у тому, що він ввів у високу сферу мистецтва звук поштового ріжка.
Бетховен неодноразово звертався до музики для сцени, зв’язаної з драматичним театром і балетом.
Перший сценічний витвір Бетховена, поставлений у Відні, - балет “Творення Прометея”. Композитора приваблював образ Прометея – титана, який ощасливив людство.
Серед творів для сцени виділяється широко відома музика до трагедії Гьоте “Егмонт”. Сюжет трагедії взятий з історії героїчної боротьби нідерландського народу з іспанськими гнобителями. Музика Бетховена посилила її революційно-героїчні риси.
До найбільш значних витворів композитора відноситься “Урочиста меса” D-dur для чотирьох солістів, хору і оркестру. Написана одночасно з Дев’ятою симфонією і фортепіанною сонатою ф.106, меса близька їм по глибині постановки філософських питань, по грандіозності, новизні інтонаційного строю і форми. Ідейна значимість цього твору не рівняється з тим поводом, який послужив підштовхом до його створення.
Меса для Бетховена не мала ритуально-церковного значення. Для цього це був історичний жанр, в якому накопичились багаті традиції філософської музики. Цей твір далекий від ідеології католицизму, догматів християнства.
Виконувати месу в концерті у виді ораторії рекомендував сам композитор.
Між різними частинами існує інтонаційний зв’язок. Строгий тональний план зв’язує всі твори. Роль оркестрового розвитку настільки великого значення, що цей твір можна назвати синтетичним по жанру.
Кожна з 5 частин меси індивідуальна у музичному відношенні. Найпростіша перша – “Kyrie eleison”, написана в три частинній формі, її розвиток засновано на протиставленні моментів урочистої величності почуттям душевної слабкості і печалі.
“Gloria” – багато частинна, включаючи фугу. Основна тема частини близька тріо з Дев’ятої симфонії і російській темі “Слава” із тріо скерцо Восьмого квартету.
Незвичаний інтонаційний стрій меси. Колоритні ефекти хорового звучання додають всій музиці неабияку красу; в “En incarnatus”, який нагадує хоровий стиль Палестини, несподівано звучать старовинні лади.
Фінал меси на слова “Dona nobis pacem” Бетховен пише танцювального складу музику, що нагадує одну з варіацій оди “До радості”. Тема послідньої фуги була взята з фінального хору “Месії”, одної з найсвітліших, життєрадісних ораторій Генделя. Подібно Д’евятій симфонії, “Урочиста меса” закінчується вірою у життя.
Вокальна лірика займає у творчому спадку Бетховена набагато менше помітне місце, ніж великі інструментальні та вокально-драматичні жанри. Він створив біля 80 пісень, 20 канонів, ряд арій і ансамблів. Пісенна мініатюра мало була схожа на філософське мистецтво і героїчні сюжети. Але не дивлячись на це, до пісенного жанру Бетховен звертався все своє творче життя. Саме у його творчості німецька пісня вперше помітно піднялась на рівень побутового мистецтва і стала виразністю різноманітних складних ідей і почуттів. Не тільки ліричні образи, але й філософські теми, громадські мотиви, сатира, гумор знайшли своє місце у вокальній ліриці Бетховена.
До найбільш видатних досягнень в цій області відносяться філософсько-ліричні пісні та вірші Гелерта, які були особливі строгим і врівноваженим настроєм. Також пісні на вірші Гьоте займали важливе місце у цій сфері. Саме у цих піснях визначився характер вокального камерного стилю ХІХ ст. Ще Бетховеном був створений пісенний цикл “До далекої коханої” на текст Ейтелеса.
У Бетховена зустрічаються вокальні створи на громадянські мотиви, які виникли як відгук революційних подій у Франції і патріотичного підйому у Відні. Серед творів на італійські тексти виділяється драматична аріетта “In questa tomba ascura” (“У цій темній могилі”) на текст Карпани.
Одна з найбільш популярних бетховенських пісень – “Сурок” – відноситься ще до бонського періоду.
Великий художній інтерес представляють бетховенські обробки народних пісень: ірландських, шотландських, уельських і інших для голосу з супроводом інструментальним тріо. Залишаючи недоторканою мелодику цих пісень, Бетховен у своїй гармонізації проявив глибоке розуміння їх народно-національної ладової основи.
Література:
Історія зарубіжної літератури. Випуск третій. В. Конен. – Москва: “Музика”, 1989 р.
|
