Музичний фольклор Тернопільщини - Музика - Скачать бесплатно
Музична культура Тернопільщини має свою давню історію, яка формувалася протягом багатьох віків на терені прабатьківщини слов’ян – в Західному Поділлі (східна Галичина) та в Південній Волині. Її історія, як показують археологічні дані, відзначається спадкоємністю традицій, наступністю культури, відсутністю глобальних суспільних катаклізмів, які могли би перервати культурний розвиток.
Як показують зразки традиційної культури, зокрема календарно-обрядової, на Тернопільщині домінує протоукраїнський (слов’янський) субстрат з незначними домішками середньоазійського (кімерійці) та іранського (скіфи, сармати). Останній розширив спектр дохристиянських вірувань, пов’язаних із багатобожжям, а також зі сферою покоління різного роду фетишам та тотемам.
У період середньовіччя музична культура Тернопільщини як складова усієї західноукраїнської була позначена впливами литовсько-польського, а пізніше австро-угорського субстратів, які залишили певний слід у її народному та професійному аспектах.
Музичну культуру Тернопільщини складають таких чотири компоненти, як народна, церковна, аматорська та професійна народна культура.
Найдавнішою із них є традиційна народна культура, яка бере свої початки із раннього етапу формування суспільства. За твердженням українських вчених-музикознавців, найдавніші її форми збереглися з періоду трипільської культури (IV-III тисячоліття до нашої ери), тобто з того часу, коли наші предки почали тотально займатися землеробством. Найкращим доказом цього є календарно-обрядовий фольклор, сюжетика та образна система якого майже повністю збереглися із того часу. Власне він (фольклор. – О.С.) був основою і сутнісною частиною обрядових дійств, які через втрату світоглядних уявлень на природу частково забулися, а залишили лише основний смисловий код для розуміння ролі цих пісень у давніх торжествах. Немає сумніву в тому, що з тих старовинних свят склалися пізніші народні звичаї, ігри та забави, забарвлені християнською символікою, яка в більшій мірі, не протирічить останній, а лише її взаємодоповнює. Це особливо стосується найбільших двох річних календарних свят – Різдва та Великодня.
Серед річного календарно-обрядового циклу Тернопільщини найбільш збереженим до останнього часу виявився зимовий. Його складають такі свята, як Андрія, Миколая. Різдво, Новий рік та Йордан.
На Тернопільщині зимовий календарно-обрядовий цикл відкриває свято Андрія (місцеві жителі кажуть “Андрея”). Воно належить до найрудиментальніших у цілому циклі. Адже, це свято ініціює усі наступні, зокрема різдвяні.
Свято Андрія по своїй суті є своєрідним передвісником різдва (народження) усього сущого, так як його основними атрибутами-знаками є вода та вогонь (згадаймо різного роду замовляння на воді та на вогні-свічці), а особливим його символом-знаком є “калета” – прообраз майбутнього новонародженого сонця.
На жаль, до нашого часу збереглося дуже мало андріївських пісень які виступають, скоріше всього, у формі речитативних замовлянь – тих первісних пісенних прототипів, які пізніше сформували строфічну пісню. Найпоширенішою на Тернопільщині є наступна андріївська пісня:
Андрію, Андрію,
Я коноплі сію,
Спідницев волочу,
Бо віддаватися хочу.
Цей, свого роду, еротичний мотив якраз і ініціює майбутнє народження двох животворчих начал – світла (вогню) та води.
Наступним у зимовому циклі є свято Миколая. Його особливо люблять діти за принесені ним подарунки, а старші – за чудотворність та добродійність. Святий Миколай, що довгий час був єпископом в Мирах (провінція Лікія, в Малій Азії), після смерті отримав назву великого чудотворця та добродійника (до недавна його образ знаходився майже у кожній хаті). Через те, він значно більше ніж інші святі оспіваний в народній творчості та возвеличений у християнському богослужінні.
До нашого часу на Тернопільщині збереглися і виконуються такі пісні про святого Миколая, як “О хто, хто Миколая любить”, “Святителю Миколаю”, “Ішов Миколай лужком-бережком” та ін.
Вони, як правило, писемного походження, хоча останнім часом ці пісні вже втратили авторські ознаки і, значною мірою, фольклоризувалися, тобто виконуються як народні твори.
Їхнє писемне походження особливо відчутнє на словесному та мелосному рівнях (несиметричність строфічних віршів, секвенційність мелодичного становлення, класичні норми кадансування тощо), а фольклорне – в самому способі виконання та передачі від покоління до покоління.
У 20-30-х рр. ХХ ст. на Тернопільщині в шкільних та дошкільних закладах розігрувалися невеличкі сценки, пов’язані із рядженням у Святого Миколая, Ангелів, Жидів, Чортиків та ін. Вони, як правило, вели з дітьми моралізаторські бесіди, чемним дітям дарували подарунки, а нечемним – прутики. В радянський період ця традиція була строго заборонена комуністичним режимом, а в період утворення держави Україна була знову відновлена.
Найбільшим святом на Тернопільщині в зимовий час є Різдво. В дохристиянський період у цей час наші предки святкували різдво денного світила – сонця, а в християнський період – різдво Сина Божого Ісуса Христа. Як бачимо, ці свята поєднані між собою ідеєю світлоносного начала. Адже, Син Божий як і сонце є найбільшим світлом як на небі, так і на землі.
Свято Різдва багате різними обрядовими дійствами, де головну роль відіграє музика, танці, пантоміма. Серед музичного компоненту домінуючу роль відіграють пісні, які називаються колядками та щедрівками.
Термін “колядка” праукраїнського походження. Він походить від імені богині неба Коляди, яка в цей період народжувала нове Сонце. Колядки – це своєрідні духовні жертви на честь народження нового божества – Світла. Їхня функція – супроводжувати різдвяні обрядові дійства, особливо на Свят вечір та в перший день різдвяних свят.
Колядування дітей та й дорослих у різні часи мало велику магічну силу. Адже, воно виконувало своєрідну функцію “першого полазника”, який завжди ніс у кожну українську родину щастя, радість і добро.
Колядки, що побутують на Тернопільщині, в основному, поділяються на дохристиянські та християнські. Перші, починаючи з початку ХХ ст., були активно витіснені колядками християнського змісту, що активно функціонують на Тернопільщині і до сьогодні.
Для дохристиянських колядок властива прославна та гумористична тематика, суспільно пронизана аграрними мотивами. Адже, вони прославляють господаря, його сім’ю, а також веселять їх гумористичними куплетами, надаючи їм святкового настрою. В кінці кожної колядки звучали віншування – своєрідні формули-побажання та вимоги винагороди, що вказувало на священнодійство колядників, на їхню можливість приносити до осель не тільки добро, але й зло.
Для дохристиянських колядок властива як симетрична, так і несиметрична строфіка, яка втілюється переважно у прості однорядкові строфи із приспівами, що втілюють у собі основний смисловий код свята (це переважно “Святий вечір”).
Найпоширенішими ритмічними формами вірша у дохристиянських колядках є нецезурований шестискладник (6), семискладник (7), або цензурований десятискладник (5+5). Ритмічні форми приспівів у колядках бувають значно більшими за обсягом складів ніж самі строфи. Це вказує на їхню домінантну особливість у цих творах в цілому.
Дохристиянські колядки характеризуються силабомелодичним ритмом у формі об’єднання ( ), моторною мелодикою та вузькооб’ємними ладозвукорядами (тетрахорд, пентахорд).
Дохристиянські колядки виконувалися на Різдво дітьми, хлопчиками-підлітками та парубочими гуртами, де заспів виконував, як правило, їхній провідник, а приспів – усі учасники гурту колядників.
Останнім часом на Тернопільщині виконуються лише колядки християнського змісту. Вони як жанр сформувалися у середньовіччі з метою кращого розуміння біблейної оповіді про народження сина Божого – Ісуса Христа. Згодом ці пісні стають складовою частиною і інших обрядових дійств народного походження – “Кози”, “Коня”, “Ведмедя”, лялькового та живого вертепів.
Колядки християнського змісту останнім часом ввійшли у репертуар різного роду сільських та міських гуртів. Вони виконуються і в церквах до і після святої літургії протягом 40 днів після Різдва.
Тематика християнських колядок, в основному, розкриває подію народження Дитятка Божого – Ісуса Христа. Основними персонажами в них є ті особи, які були присутніми при Його народженні – це породілля Пречиста Діва Марія, її чоловік Йосип, три царі, пастушка та ангели. У християнських колядках домінуючими є мотиви радості, святковості, благоговіння, що створюють піднесений настрій та надають самому обрядові величного характеру.
Строфіці християнських колядок на відміну від дохристиянських властива гетерометрична побудова, позначена впливами літературної версифікації. Адже, її першими творцями були переважно спудеї та вчителі колегіумів і академій, які й використовували класичні (переважно латинські) системи віршування. Через те, тут використовуються і новітні силабомелодичні моделі, що основані на формах об’єднання з дробленням або об’єднання.
Християнські колядки переважно укладаються у дворядкові або чотирирядкові строфи, в основному, без приспівів, а їхня мелодика – співна (кантиленна) і реалізується в помірно-повільних темпах.
Більшість колядок християнського змісту базується на гексахордних або на семиступеневих ладозвукорядах як плагального, так і автентичного поєднань.
Друге та третє свято в зимовому календарно-обрядовому циклі Тернопільщини складають Новий рік (тут його називають Старим Новим роком) в порівнянні із іншими зимовими майже повністю вийшов з ужитку і святкується лише на рівні церковного свята Василія – архієпископа Христової церкви в Малій Азії, одного із авторів Святої літургії. З дохристиянської обрядовості в ньому залишилося до нашого часу лише дитяче віншування та парубоче маланкування. Якщо обряд дитячого засівання поширений по всій тернопільській території, то обряд “Маланка” в найбільшій мірі зберігся у її південних районах – Чортківському, Заліщицькому, Борщівському.
Пісні, що виконуються в період цих свят називаються щедрівками. Ця назва, що походить від Щедрого вечора, бере свій початок із далеких дохристиянських часів. Щедрівки як жанр закріпилися в календарній обрядовості в період осілого ведення нашими предками господарства – землеробства.
Новорічні щедрівки, побутуючі на Тернопільщині, складають дві групи: 1) щедрівки, виконувані лише дітьми – хлопчиками та 2) щедрівки, виконувані парубочими гуртами.
Для дитячих щедрівок властива переважно жартівлива тематика. Характерними для цього жанру є мотиви прохання та побажання усяких гараздів.
Дитячі щедрівки, в основному, будуються на невелечких несиметричних строфоїдах формульного характеру, хоча деякі із них є й симетричними (“Щедрик”). Їм переважно властивий нецезурований шестискладник (6) та цезурований восьмискладник (4+4). В них домінує регулярно-часокількісний ритм, хоча в несиметричних щедрівках перевагу має нерегулярна акцентність. Ритмічна організація у сегментах, в основному, тяжіє до об’єднання, а ладозвукоряди – до трихордності.
Дитячі щедрівки виконуються жваво одним щедрувальником або невеличким гуртом (двома-трьома дітьми) під вікнами, в сінях або в оселі. Після щедрівок декламуються невеличкі віршики-віншування побажального характеру.
Парубочі щедрівки виконувалися в давніший період лише в тих хатах, де були дівчата. Останнім часом на Новий рік вони виконуються лише в обрядовому дійстві “Маланка” і тому вони ще називаються маланковими. Їхня поетично-образна та мелосна системи дуже близькі до старовинних колядок, але адресат їхній – це, в основному, дівчина, її краса та прагнення вийти замуж за любимого парубка.
На відміну від дитячих щедрівок парубочі виконуються гуртами у формі антифонарію: сольний заспів та гуртовий приспів.
До нашого часу на Йорданські свята на Тернопільщині збереглися обряди щедрування. Це, в основному, щедрують дівчата парубкам. Адже, це дівоче (жіноче) свято, бо воно прославляє культ народження води (водяного (жіночого) животворчого начала).
Йорданські щедрівки за своїми словесно-музичними характеристиками дуже близькі до новорічних щедрівок. Відмінним у них є лише сам адресат (головним персонажем-образом у йорданських щедрівках є парубок, що прагне одружитися з коханою дівчиною).
Починаючи з другої половини ХІХ ст., йорданські щедрівки значно християнізувалися (в них появилися образи Пречистої Діви Марії та інших свят) і тепер виконуються під кутом зору християнської дидактики. Дівчата та молоді жінки ходять щедрувати на церковні потреби.
Другим найбільшим святом в календарному році є Великдень. На Тернопільщині він активно святкується і в наш час. Особливо в ньому збереглися ті обрядові дійства, які були властиві для молодіжних гулянь ще в дохристиянський період.
На відміну від різдвяних у великодних забавах домінуючу роль відіграють дівочі гурти. Вони, як правило, є основними організаторами гаївкових обрядів – стародавніх синкретичних дійств, в яких одинакову функцію відіграє пісня, рухові елементи та пантоміма.
Пісні, які виконуються у гаївкових обрядах, називаються гаївками (у північних районах Тернопільщини – Лановецькому, Кременецькому та Шумському їх називають веснянками).
На відміну від колядок та щедрівок у гаївках значно ширшою є їхня тематика. Вона, як правило, базується на вегетаційних, міфологічних, аграрних, любовних та жартівливих компонентах. В ній домінують такі мотиви, як зустріч весни і її оспівування, вітання весняних птахів, вирощування злакових, городніх культур, парування та залицяння молоді.
Гаївкам Тернопільщини властиві, в основному, симетричні пісенні форми, хоча в деяких, особливо в старіших збережені і несиметричні (наприклад, у “Зайчику”, “Сам ходжу, сам”, “Мак” та ін.). Через те, у більшості їхніх віршів часто спостерігається нерівноскладовість (відхилення від норми на одну-три складоноти) і, тим самим, порушується ритміка віршування.
Гаївкам і веснянкам Тернопільщини властиві вузькі складочислові форми віршів. Це, в основному, такі форми, як 6, 4+3, 4+4, 5+5, 6+6, 4+4+6 та ін. У ритмічному відношенні для них властива регулярна акцентність (це пов’язано із їхнім руховим (кроковим) характером.
У структурах пісень цього жанру домінують такі форми ритмічної організації, як об’єднання ( ) та репетиція ( ).
Гаївкам та веснянкам Тернопільщини властиві, в переважній більшості, тетрахордно-пентахордні ладозвукоряди, в основі яких лежать закличні інтонації. Останні переважно будуються на кварто-квінтових інтервальних стрибках, які обігруються або поступово заповнюються.
Переважна більшість гаївок та веснянок Тернопільщини зберегла стародавні хореографічні елементи, які базуються на рухах колом (символ сонця), “змійкою” (символ вічності життя), шеренгами (символ руху хмар), а також рухами, що імітують ріст дерев, городніх та злакових культур.
На Тернопільщині останнім часом гаївки та веснянки все менше виконуються молоддю та людьми середнього покоління, а стають набутком репертуару дітей-підлітків (досить в обмеженій кількості).
Літній календарно-обрядовий цикл представляють Зелені свята та свято Івана Купайла. Дохристиянські засади цих свят на Тернопільщині до нашого часу дуже мало збереглися, а пісні (за винятком волинських районів) повністю канули в Лету. В Зелених святах збереглося лише саме клечання гіллям (кленом, ясенем) та травами (татарським зіллям) сільських та міських осель, а також вихід процесією в поле для його освячення. Хоча у другій половині ХІХ ст. на Бережанщині, за спогадами Б. Лепкого, на Зелені свята функціонував обряд “Вільха”, виконуваний лише самими дівчатами і близький за структурою до гаївкового. Його супроводжували і відповідні пісні, зокрема “Ой хилився дуб на дуба” (запис пісні зберігся без мелодії).
На жаль, стародавні пісні, які супроводжували зеленосвятські обряди до нашого часу обряди до нашого часу не збереглися, а збереглися лише пісні християнського змісту, які супроводжують обряд посвячення полів. Це переважно пісні “Христос воскрес, радійте люди”, “Царю небесний”, “Душе святий”, “Дар найкращий”, “Всі тя хори”, що розкривають зміст християнського свята Трійці.
Ці пісні, як інші церковні, сформувалися у XVIII-ХІХ ст. з метою глибшого розуміння християнами церковного обряду, зокрема суті окремих свят та їхніх святих. Всі вони, в основному, літературного походження і складені служителями церкви або спудеями духовних семінарій чи академій. Через те, їм властиві впливи латинського віршування та мелос, орієнтований на авторські зразки. Останньому, в основному, властива секвенційна мелодика, класичні форми кадансування та симетрична періодичність строфіки. Ці зразки переважно розспівувалися способом терцової втори.
Купальська обрядовість як і зеленосвятська збереглася на Тернопільщині лише фрагментарно і то в більшій мірі у південноволинських районах – Лановецькому, Кременецькому та Шумському. Якщо в останніх районах вона збереглася на рівні активного функціонування пісень у самому обряді, то в західноподільських районах вона ще на початку ХХ ст. вийшла з ужитку і збереглася лише на рівні клечання дикими травами осель та господарських споруд. Відповідно і пісні на цій території перестали функціонувати і до нашого часу не збереглися.
Тематика купальських пісень, збережених на Тернопільщині, в основному, будується на еротичних та жартівливих мотивах, тобто вона зберігає первісну сутність купальського свята – нічного шлюбування молоді.
Мелос купальських пісень, в основному, представляє давнішу фольклорну верству: прості одно-дворядкові строфи переважно із приспівами, що розкривають семантику самого свята, типову ритмічну форму вірша 5+4, архаїчну вузькооб’ємну мелодику й відповідні оліготонічні ладозвукоряди та переважно одноголосий спосіб виконання.
Купальські пісні переважно супроводжуються простими хореографічними елементами – ходінням навколо багаття та купальського деревця – “купайла”. Купальський обряд останнім часом, втративши свій первісний зміст, перетворився у молодіжні ігри та забави.
Жниварські пісні на Тернопільщині через втрату їхнього соціального статусу також мало збереглися в активному репертуарі місцевих жителів (їх взагалі не було багато) і тепер функціонують лише серед старожилів як релікти.
Зміст жниварських пісень – оспівування важкої праці хліборобів та возвеличення самого закінчення жнив. Жниварські пісні часто бувають і жартівливого змісту: оспівується лінивість женців.
За мелосом жниварські пісні творять дві групи: 1) пісні строфічних побудов та 2) пісні ладканових побудов. Якщо пісні першої групи виконуються переважно під час походу в поле та приходу з нього і через те вони мають похідний (маршовий) характер, прості за формою та мелодикою, то другі представляють групу, контрастну за характером та мелосом. В їхній основі лежать строфи формульного характеру (близькі до весільних ладканових), з речитативною мелодикою та типовим тетрахордним ладозвукорядом.
Жниварські пісні виконуються одноголосо, а якщо гуртом, то з гетерофонічними елементами. Вона значно більше індивідуалізована ніж інші обрядові пісні.
Родинно-обрядова пісенність Тернопільщини як і календарна останнім часом значно звузила сферу своєї дії і залишилася в обрядах лише на рівні основних вузлових елементів.
Найбільшого забуття серед родинних обрядів набула родильна (хрестинна) обрядовість. Адже, зі зміною самих умов народження дитини (сільських та міських баб-повитух замінили кваліфіковані лікарі-акушери) відпала потреба у їхніх традиційних супровідних елементах. Таким чином, родильний обряд залишився лише на рівні християнського чину хрещення в церкві і через те стародавні пісні, які супроводжували його до цього, призабулися і майже повністю вийшли з ужитку. Якщо в центральній та південній частині родильні пісні навіть відсутні в пасивній пам’яті старожилів, то в північних районах Тернопільщини (Лановецькому, Кременецькому, Шумському) деякі із них старожили ще пам’ятають, зокрема ті, які пов’язані із співом бабі-повитусі або бабусі новонародженої дитини.
Пісні, що пов’язані із народженням дитини, на Тернопільщині поділяються на дві групи: власне родильні (виконуються бабі-повитусі) та хрестинні (виконуються після чину хрещення дитини за столом).
Перша група пісень (родильні) представляє давнішу фольклорну верству. Адже, їхній зміст складають ритуально-прославні мотиви, що пов’язані із головними персонажами, які присутні під час народження дитини. Це, в основному, невеличкі пісні-формули з вузькооб’ємною строфікою та ритмічною будовою вірша (5+5, 4+4+4). Мелодика родильних пісень, в основному, тяжіє до речитативності, так як їй характерний вузькооб’ємний ладозвукоряд (переважно три-тетрахорд). Для родильних пісень властиве сольне виконавство. Їх переважно виконують куми або близькі родичі новонародженого.
Хрестинні пісні в порівнянні із родильними значно пізнішого походження. Вони сформувалися в період запровадження обряду хрещення (XIV-XV ст.). За тематикою хрестинні пісні розкривають стосунки головних персонажів хрестин – кумів. Особливо їм присутні жартівливі мотиви.
Мелос хрестинних пісень також позначений впливами звичайних пісень, особливо жартівливих. Йому властива симетричність строфіки, з перевагою складочислових форм 6+6, 4+4+6 та ін. У цих піснях домінують чотирирядкові строфи із автоматичним повтором третього та четвертого речень та моторна мелодика. Ладозвукоряди в хрестинних піснях, як правило, оліготонічні (пента- та гексахорди).
Хрестинні пісні виконуються переважно як застольні, або як приспівки до танців. Через те вони мають, в основному, танцювальний характер.
На Тернопільщині найбільш збереженим серед родинних обрядів виявився весільний. Він зберіг переважно майже усі вузлові елементи, лише в значній мірі скоротився у часі. Особливо звелася до мінімуму довесільна обрядовість – сватання чи заручини, хоча у північних та південних її районах вона майже повністю функціонує. Найбільш збереженим є власне весільний обряд, хоча значна частина пісень, які його обслуговували, вийшла з ужитку.
Власне весільний обряд в давніший період розпочинався зі співу коровайних пісень (до речі, вони збереглися до останнього лише у північних районах Тернопільщини – Лановецькому, Кременецькому та Шумському). За своїми музично-стильовими особливостями вони повністю споріднені із власне весільними піснями-ладканками.
Власне весільні пісні, що побутують на Тернопільщині, складають групу строфічних та нестрофічних пісень.
Строфічні весільні пісні, в основному, виконуються під час обдаровування молодих і тому їх часто ще називають віватами (термін польського походження і означає похвальну пісню). Їхні сюжети, в основному. Розкривають майбутнє життя одружених, або висміюють окремі вади тих гостей, яким адресуються ці вівати. Через те. Вони мають часто уживану (типову) ритмічну форму вірша – 4+4, 6+6, 4+4+6 та типові мелодії (вівати співаються на дві-три різні мелодії).
У строфічних весільних піснях найчастіше зустрічається моторна мелодика танцювального характеру, що будується на тетрахордно-пентахордних ладозвукорядах іонійського та еолійського нахилів.
Весільні строфічні пісні-вівати виконуються лише окремими виконавцями з елементами імпровізаційності )словесні тексти можуть складатися під час самого виконання) і мають, як правило, інструментальні перегри.
Нестрофічну групу весільних пісень складають ладканки. Це переважно пісні давнішої фольклорної верстви. Вони беруть свій початок в період формування самого весільного обряду. Й саму назву вони отримали від богині Лади – покровительки шлюбу.
За тематикою пісні-ладканки – це, в основному, відповідний коментар ходу самого весілля. Вони одночасно виконують дві функції: епічну та режисерську (розповідають про весільний обряд та спрямовують його у відповідне русло). Головними персонажами пісень-ладканок є головні дійові особи весілля: молодий, молода, дружки, дружби, світилки, старости тощо. Особливо пісні-ладканки багаті обрізною лексикою: весільними фетишами-оберегами.
За структурою пісні-ладканки представляють так звану ладканову форму (термін Б.Луканюка). Вона, як правило, складається із трьох-шести, семи несиметричних речень (в них можуть бути відхилення на один-три склади) серіаційного типу мелодичного становлення. Типовими ритмічними формами вірша у ладканках є: 7, 5+5+3, 5+5+7. Вони якраз і формують навколо себе відповідні мелодичні типи, які обслуговують майже весь комплекс весільних пісень. Ритмічна форма організації сегментів у ладканках тяжіє до об’єднання ( ) і сформована переважно речитативною мелодикою. Хоча часто зустрічається в них і кантиленна мелодика, особливо у вінкоплетинських піснях.
Типовою у піснях-ладканках є і ладозвукорядна будова. Вона, як правило, базується на іонійських тетрахордах, які часто можуть уживатися із субсекундами чи субквартами. Дані пісні виконуються переважно жіночими чи дівочими гуртами в унісон. Їх виконують, як правило, свашки чи дружки.
Останнім часом пісні-ладканки на Тернопільщині виконуються лише в основних вузлових частинах весільного обряду, зокрема при вінкоплетинах, при готуванні молодої до шлюбу, при накладанні на голову молодій хустки тощо.
Весільний обряд Тернопільщини не обходиться без інструментальної музики, яка виконує в ньому домінуючу роль, особливо останнім часом. Вона дає відповідний сигнал про початок самого весілля, про прихід гостей, про час відпровадження до шлюбу та повернення від нього, про час дарування молодих, про прощання молодої із дівоцтвом тощо. При цьому відтворюються відповідні інструментальні мелодії.
Інструментальна музика також є основним організуючим елементом весільного дозвілля. Вона супроводжує танці, а також різного роду весільні ігри та забави. У даному разі вона часто виступає у вокально-інструментальній формі. Танці виконуються під спів музикантів-інструменталістів.
На Тернопільщині виконуються такі весільні танці, як вальси, польки, фокстроти, танго, сучасні танці-“трясилки”, а також танцювальні ігри “Хустинка”, “Передача”, “Віник” та ін.
Найстабільнішим у своєму розквіті на Тернопільщині є похоронний обряд. На відміну від двох попередніх він повністю виступає у християнізованому обрамленні, за винятком поминок, які у своїй основі несуть язичницьку похоронну культуру, схожу на дохристиянську тризну.
Музичний компонент похоронного обряду Тернопільщини базується на плачах-голосіннях, похоронних піснях християнського змісту, літургійних елементах та інструментальній музиці.
Найбагатшим похоронний обряд є плачами-голосіннями. У своїй основі вони зберігають найдавніші елементи організації мелодичного матеріалу. Це, переважно, різні за побудовою строфоїди (чотири-вісьмирядкові), що поєднуються між собою способом асонансного віршування. Вони на відміну від інших строфоїдів не мають строго означеної ритмічної організації. Тематика плачів-голосінь, в основному, спрямована на конкретного адресата (у даному разі померлого – чоловіка, дружину, маму, тата, брата, дочку, дитину тощо) і ніколи не виступає у сталих формах, тобто є повністю імпровізаційною у своєму становленні. Тут домінуючу роль в організації словесного тексту відіграють різного роду пестливі та пом’якшувальні слова (ріднесенький, молодесенький, золотесенький тощо).
Кожен вірш плачу-голосіння – це свого роду окрема мелодична фраза, яка організовується способом спадання інтонаційонго матеріалу зверху вниз. Вона переважно охоплює інтервал квінту-кварту і може бути як діатонічною, так і хроматичною. Хроматизація фрази особливо властива в драматичних моментах плачу-голосіння (в моменти приходу до хати найближчих родичів, священика, виносу покійника з хати, опускання його в могилу), в усіх інших – діатонічна.
Похоронні плачі-голосіння на Тернопільщині виконуються лише близькими родичами-жінками окремо одна від одної (чоловіки за померлими в цьому регіоні не голосять).
Останнім часом на Тернопільщині все частіше при покійникові, особливо у вечірній час виконуються пісні християнського змісту. Ці пісні, як правило, усно-писемного походження. Вони ввійшли у похоронну обрядовість з початку ХХ ст. і їхнє виконання при покійникові все більше набирає традиційних ознак.
Тематика похоронних пісень переважно базується на моментах прощання покійника із цим світом і переході його в потойбічний світ. Тут домінують різного роду жалісливі мотиви, які сприяють драматизації самого пісенного сюжету.
Строфіка похоронних пісень, в основному, позначена впливами писемної творчості. Адже, їхніми творцями переважно були дяки або регенти церковних хорів. Через те в них домінують впливи авторської творчості. Найчастіше у похоронних піснях використовується чотирирядкова строфа без приспіву або дворядкова строфа із приспівом, укладена у кратні метри. А мелодика переважно будується на секвенційному розвиткові, що особливо драматизує сам пісенний матеріал.
Ладозвукоряди в похоронних піснях переважно обрамлені семиступеневою або октавною школою і тяжіють до автентичних завершень.
Похоронні пісні на Тернопільщині виконуються лише церковними хорами під керівництвом дяка або регента біля покійника у вечірній час та під час проводів його на кладовище.
В похоронному обряді використовуються два церковних чини: панахида та похорон. Вони, в основному базуються на літургійному матеріалі і мають лише окремі похоронні піснеспіви, обрамлені мінорним нахилом. Особливо це відчутньо у завершальному елементі „Вічная пам`ять”.
Завершальний етап похоронного обряду часто супроводжується грою духового оркестру. Він виконує спеціально написані для цього ритуалу похоронні марші.
Дитячий фольклор на Тернопільщині як і по всій Україні складається із двох пластів: пісень, виконуваних дорослими для дітей та піснями, виконуваними самими дітьми.
В групу пісень, виконуваних дорослими для дітей входять такі народномузичні жанри, як колискові, забавлянки (утішки), пісні-казки, небилиці та пісні з казок.
Найпоширенішими серед них є колискові. Вони належать до приурочених пісень, тобто виконуються лише при заколисуванні дитини. В давніший період колискові пісні виконували переважно магічну функцію, були своєрідними оберегами від хвороб та усіляких нещасть, а в останній період, втративши своє первісне призначення, вони стали лише звуковою ейфонією при заколисуванні дитини.
Тематика власне колискових пісень, в основному, базується на фантастичних сюжетах. Тут переважають такі казкові персонажі, як Сон, Дрімота, Котик, Гулі тощо. В них домінують такі приспівні елементи, як „нини”, „люлі” тощо.
У колискових піснях переважає ізоритмічна строфіка з пріоритетом складочислових розмірів 6, 4+3, 4+4, 5+5+7. У них домінує ритмічна форма об`єднання ( ).
Тип мелодичного становлення в колискових піснях співний, а сам наспів складається з коротких, варіаційно повторюваних наспівок, які виконують функцію заколисування і мають переважно шести-восьми рядковий метр.
Колисковим пісням Тернопільщини властивий в значній мірі терцово-квартовий обсяг, який виступає як у мажорному, так і в мінорному нахилах. Деяка частина колискових пісень має обсяги пентахордів та гексахордів.
Колискові пісні виконуються в повільних або помірних темпах, тихим звучанням, переважно низьким грудним регістром. Їх виконують, як правило, жінки під супровід якихось хатніх робіт – вишивання, гаптування тощо.
На Тернопільщині до останнього часу в репертуарі дорослих збереглися такі пісні дорослих для дітей, як забавлянки. Вони, в основному, покликані фізичну зміцнювати дитину, створювати в неї бадьорий настрій.
Тематика забавлянок різноманітна, але найбільше вона пов`язана із привабливими для маленьких дітей тваринами та птахами чи домашніми роботами. Частими персонажами в забавлянках є коник, котик, ласочка, ластівка, сорока, мишка та ін.. Поетика забавлянок наближена до дитячого світосприймання.
На Тернопільщині забавлянки зустрічаються як строфічні, так і астрофічні з перевагою останніх. В їх основі лежать ладканкові структури, що, переважно, складаються з трьох-дванадцяти різноскладових віршів. Строфічні забавлянки представлені невеличкими побудовами (від однієї до чотирьох-п`яти строф) із симетрично поєднаними віршами.
В забавлянках переважають такі типи ритмічної організації, як репетиція та об`єднання ( об`єднання – найбільш поширена форма). Для них найхарактернішими є дворядкові та чотирирядкові варіаційні форми, або трирядкові ладканові форми (АВА, АВА`).
Найчастіше у забавлянках представлена речитативна моторика із вузькооб`ємним мелодичним контуром в межах секунди, терції чи кварти.
Забавлянки виконуються лише одноголосо дорослими та старшими дітьми з відповідними пантомімічними рухами і належать до групи принагідних народномузичних творів.
До нашого часу на Тернопільщині у фольклорному середовищі дорослих для дітей збереглися дитячі пісні-казки – це „Два півники”, „Бігло козенятко”, „Зажурився щиголь”, „Козуню-любуню”, „Чи ви чули, Тодосію” та ін. Вони на відміну від інших дитячих пісень, творять групу напливових і є найбільш функціональними в дитячій народній музичній творчості.
Найчастіше у піснях цього жанру зустрічається зооморфна тематика. Тут коло персонажів є широким та різноманітним – це цапок та кізонька, горобейчик, півник, бузьок, жабка, котик, жучок, мишка та ін.
Більшості дитячим пісням-казкам притаманні і жартівливі елементи. Тут висміюються окремі вади тварин, які уподібнені до людських. Ці пісні часто супроводжуються хореографічними рухами та пантомімою.
Дитячі пісні-казки як і забавлянки характеризуються строфічними та астрофічними побудовами. У них часто зустрічається сапфічна строфа (п`ятивіршова побудова із вдвічі укороченим останнім віршем). Нестрофічні композиції часто уподібнені до ситуативних музичних картинок з наскрізною формою розвитку (міні-оперетки).
В дитячих піснях-казках домінують такі ритмічні форми віршів, як 4+3, 4+4, 4+4+6, а також дворядкові та чотирирядкові строфи із автоматичним повтором останніх речень. Часто зустрічаються і п`ятирядкові ладканкові форми варіаційного розвитку. У піснях цього жанру, в основному, використовується діалогічність викладу матеріалу у формі запитання-відповіді.
Найпоширенішою у дитячих піснях-казках є моторна мелодика. Адже, майже усім пісням цього жанру властива танцювальність та пантомімічність, козачково-гопачкові ритмічні малюнки. Часто зустрічається і вальсова метрика.
У жанрі дитячих пісень-казок найчастіше зустрічаються пентахордно-октахордні ладозвукоряди як мажорного так і мінорного нахилів.
Дитячі пісні-казки творять найбільший пласт серед дитячого фольклору, співаного дорослими для дітей і в автентичному середовищі виконуються переважно самими дітьми для когось одноголосо.
На Тернопільщині побутує ряд казок, в яких зустрічаються музично-поетичні вставки у формі діалогів та монологів. Вони виступають не як завершені твори, а як інтерлюдійні ланки, які цементують саму композиційну структуру казки. Їхня тематика є повністю підпорядкована основному сюжетному стрижню. Вона є продовженням діалогічних та монологічних форм самої казки.
Пісні з казок, як правило, невеликі за обсягом. Вони складаються із дво-, тристрофічних ізоритмічних побудов із складочисловою будовою вірша 4+4. Ця ритмічна форма належить до найстаровинніших і генетично пов`язана із формуванням казкової традиції. Інші структуротворчі та мелосні характеристики аналогічні із піснями-казками, за винятком мелодики, яка в піснях із казок є в основному речитативною. Адже, казковому жанру, в значній мірі, властива епічна стихія і через те говірковий тип мелодичного розвитку в них є пріоритетним.
Також вужчим за обсягом є їхні ладозвукоряди (трихорди, пентахорди), які ніби акумулюють природній інтонаційний фон, що властивий для рецитації казки в цілому.
На Тернопільщині найпоширенішими казками, в яких зустрічаються музично-поетичні вставки, є „Лисичка”, „Котик та півник”, „Івасик-Телесик”, „Дивна сопілка”, „Колобок” та ін.
Вагомий пласт у дитячій музичній творчості Тернопільщини складають пісні, виконувані самими дітьми. Це заклички, примовки, прозивалки, звуконаслідування, колядки, щедрівки, веснянки-гаївки та пастуші пісні.
Заклички, примовки та звуконаслідування творять один пласт давнішої фольклорної верстви. На початковому етапі вони втілювали вербальну магію для дорослих, потім ця віра поступово втрачала свій сенс і залишалася жити лише в світі уявлень дітей.
Адресатом у закличках, примовках та звуконаслідуваннях є головні небесні світила, метеорологічні явища, комахи, птахи та тварини. На початковому етапі вони, вірогідно, супроводжувалися певними магічними діями, відгомони яких ще можна помітити у деяких сучасних текстах. Тривале функціонування закличок, примовок та звуконаслідувань серед дітей викликало появу зразків, створених ними самими і вже позбавлених стародавніх вірувань. Тепер ці твори – це суто дитяча творчість. Вони звучать найчастіше в період розквіту природи – навесні.
Головним поетичним прийомом в закличках, примовках та звуконаслідуваннях є звертання до конкретного адресата – явищ природи, тварин, комах. Композиційно вони складаються із експозиції та своєрідного епілогу, в якому сконцентроване бажання здійсненого.
У ритміці пісенних віршів-закличок, примовок та звуконаслідувань переважають побудови, що складаються, в основному, із семи-, восьми складочислових форм (4+3, 4+4). Їхні строфи переважно тирадної будови і позбавлені чіткої симетрії (що вказує на стародавність їхнього походження).
Ритмічна організація в сегментах, в основному, базується на репетиційних та дроблених формах ( ) і має нерегулярну акцентність.
Мелодика закличок, примовок та звуконаслідувань речитативно-декламаційного характеру і охоплює вузькооб`ємні звукосполучення (дихорди, трихорди, тетрахорди, дитоніку, тритоніку та тетратоніку).
Дані твори рецитуються як дитячими гуртами, так і окремими дітьми одноголосо з деякими пантомімічними елементами (рухами рук, голови, тулуба тощо).
На Тернопільщині найпоширенішими закличками, примовками та звуконаслідуваннями є „Вигрій, вигрій, сонечко”, „Не йди, не йди дощику”, „Ой вітре, вітроньку”, „Гет, хмари, гет”, „Водо, водо, холодная”, „Зозуле рябенька”, „Бузьок-чапля”, „Коровко, коровко”, „Муравлі, муравлі”, „Равлику-Павлику”, „Дзінь, бом”, „Нум плакать, нум”.
Найпоширенішим жанром в ігрових моментах дітей є прозивалки, що є суто дитячою творчістю. У прозивалках найяскравіше відображені особливості вікової етики дітей, їхні реакції під час сварок чи суперечок.
У прозивалках вихідним елементом у створенні образу є імена конкретних адресатів, які обігруються різними дошкульними римованими словами.
За структурними та мелосними ознаками прозивалки дуже близькі до закличок та примовок і споріднені основними елементами виконавства.
В групу фольклору, виконуваного самими
|
