Гітара в історії розвитку музичної культури - Музика - Скачать бесплатно
План
Багатогранна гітара.
З глибини віків.
Скільки струн у гітари?
Електрогітара.
Висновок
Використана література
Багатогранна гітара
Гітара – наймасовіший музичний інструмент. Людей, що грають на гітарі, хоча б на рівні декількох акордів, набагато більше, ніж тих, що грають на інших інструментах. І напевно, ще більше, ніж тих, хто б хотів навчитись грати на ній.
Гітара — найпоширеніший інструмент. На перший погляд може здаватися, що масовість і поширеність — одне й те ж. Це не так. Наприклад, у деяких європейських країнах губну гармоніку можна рахувати масовим і дуже відомим інструментом, але інший світ відноситься до неї прохолодно. А гітара поширена на всіх континентах, включаючи навіть Антарктиду. Гітара встигла побувати навіть у космосі. Напевно, з часом там будуть і інші інструменти, але першість назавжди залишиться за гітарою. І на кінець, гітара — самий різносторонній інструмент. Візьмемо хоча б акомпанемент — він також може бути дуже різним. Супровід туристської і студентської пісні, де від гітариста вимагається в більшості випадків лиш першоначальне вміння, сильно різниться, скажемо, від супроводу стародавнього руського романсу — отут вже треба володіти інструментом професіонально.
Мандрівні цигани-гітаристи здавна бродили по дорогам багатьох європейських країн. У своїй музиці вони використовували всього декілька традиційних мелодій, але поєднували їх так вишукано, що складалась уява постійно різної музики. Цигани віртуозно імпровізували, прикрашаючи мелодію гострими оборотами,— словом, складали свою музику, яка з труднощами передається відомими нам нотними знаками. Теми циганської музики також своєрідні — спочатку дуже повільний, він потрохи прискорюється і доходить майже до межі можливостей музиканта, потім різка зупинка і все починається спочатку.
У XVIII столітті музиканти-цигани стали об’єднуватися в хори, супроводжувані декількома гітаристами. Одні вели мелодію, а інші - гармонію. Циганські хори стали настільки популярними в XIX столітті, що викликали численні наслідування. Але можна перейняти мелодії, ритми, манеру гри і співу, але неможливо засвоїти ті тонкощі, що йдуть від глибинних народних традицій. А без цього наслідування залишається лише наслідуванням, не більше.
Ще один вид мистецтва гітари — фламенко. Правда, фламенко - це не тільки гітара. Як і в циганів, це ще і пісня, і танець. Місце народження фламенко — південні провінції Іспанії. Багато істориків музики вважають, що іспанські цигани сильно вплинули на становлення фламенко: відбулося змішання циганської й іспанської манер виконання, запозичення і переробка мелодій, і в результаті народилося зовсім особливе і самостійне мистецтво.
Циганські гітаристи дуже рідко виступають окремо від хору. А деяким гітаристам фламенко згодом стало тісно в рамках супроводу пісні і танцю, вони відокремилися і стали виступати самостійно. Їхня майстерність, що виросла до надзвичайної віртуозності, розгорнуло перед ними двері самих прославлених концертних залів.
Фламенко на гітарі — це мелодії, що чергуються акордами. Мелодії настільки швидкі, що на більшості інших інструментів зіграти їх не можна. Та й на гітарі вони можливі тільки завдяки особливим прийомам.
І ще фламенко — імпровізація. Можуть зійтися два-три гітариста і відразу, без усякої репетиції, зіграти саму складну композицію, що ніколи не була записана на нотному папері. Якщо їх попросять повторити, вони зроблять це, але вже інакше, чим у перший раз, музика народжується під час виконання.
Один з найвидатніших гітаристів фламенко - іспанець Пако де Лусиа. Його виступ не раз передавали в нас по радіо і телебаченню. Випущено дві його платівки - «Андалузькі мелодії» і «У п'ятницю ввечері в Сан-Франциско».
Пако де Лусиа у своїх інтерв'ю признається, що не пам'ятає, коли уперше взяв у руки гітару, оскільки це було в самому ранньому дитинстві. Грати він учився в батька, з шістьох років уже виступав разом з ним у невеликих кафе. У тринадцять років він — професіональний гітарист фламенко, що виступає самостійно на концертах. У двадцять три — володар першої премії на конкурсі фламенкистів. Ще через п'ять років його запрошують виступити в концертному залі Мадриду, призначеному винятково для виконання класичної музики. Незважаючи на всі ці досягнення, Пако де Лусиа вважає, що встиг освоїти тільки ази фламенко і йому належить ще вчитися й вчитися глибині і виразності народної іспанської музики
Наступний вид гітари не занадто розповсюджений і майже невідомий у нас. Це гавайська гітара. Іноді думають, що гавайська гітара — інструмент якоїсь особливої конструкції Це не так. Деякі незначні особливості в механізмі дійсно є, якщо гітара свідомо виготовляється як гавайська, але в принципі це звичайна гітара, тільки на ній повинні бути натягнуті сталеві струни, сучасні нейлонові не підходять.
Гавайська гітара під час виконання кладеться плашмя на коліна. Виконавець надягає на три пальці правої руки спеціальні плектри — щось подібне до наперстків з металевими перинками, якими защипуються струни. А в лівій руці гітарист тримає металеву пластинку - і нею він сковзає по струнах, не притискаючи їх до грифа. Звучання гавайської гітари, співуче, вібруюче, нагадує людський голос Звичайна гавайська гітара веде мелодію, а акомпанує їй друга гітара або який-небудь інший інструмент.
Доступна гітарі й джазова музика. Іноді до джазу відносять усю легку музику, вважаючи так: усе, що не класика, то джаз. Це невірно. Джаз — найскладніший вид музичного мистецтва зі своїми особливими законами. Отож, гітара в досконалість осягнула і складність джазу, і його закони. У двадцятих роках нашого сторіччя в джазових оркестрах вона зайняла місце, яке до цього належало іншому інструменту — банджо.
Гітара в джазі — не тільки інструмент, що акомпанує. У багатьох добутках їй доручають соло, а соло в джазі майже завжди імпровізація. Іноді джазові гітаристи виступають у концертах із самостійними номерами. Багато хто з вас чули, напевно, радянського гітариста Олексія Кузнєцова - його джазові імпровізації на гітарі завжди сприймаються з великим інтересом.
У дуетах, тріо і невеликих ансамблях гітара прекрасно поєднується з іншими інструментами — наприклад, скрипкою, домрою, мандоліною. Один час були популярні так називані неаполітанські оркестри, основу яких складали гітари і мандоліни. Люди старшого покоління, кому доводилося чути такі оркестри, пам'ятають їхнє найніжніше звучання.
Іноді, особливо в самодіяльності, ансамблі складаються з одних гітар. І навіть такому ансамблю доступний найширший репертуар —- від простих обробок народних пісень до складних творів.
Було кілька ролей гітари, і залишилося назвати ще три, без яких розповідь про гітарне мистецтво була би не повною.
Класична гітара. Та, котра, здається, може усі. Для неї написане величезна кількість добутків, аж до концертів із симфонічним оркестром.
Російська семиструнна гітара. Без її важко уявити собі таке чудове явище музичної культури, як росіянин міський романс.
І нарешті, електрогітара, що дало життя новому виду вокально-інструментальної музики, популярність якого серед молоді величезна.
Кожна з цих ролей заслуговує окремої розмови Але колись простежимо загалом історію гітари. Історія ця почалася тоді, коли не було ще ні скрипки, ні віолончелі, ні фортепіано.
З глибини віків
Намагаючись визначити справжній вік гітари, деякі дослідники відносять початок її родоводу до античних часів, аргументуючи це тим, що назва гітари походить від назви давньогрецької кіфари. Але і китаррон, і цитра теж запозичали свою назву від кіфари, однак ні на кіфару, ні на гітару ці інструменти не схожі, як не схожі вони і між собою. Тому будемо вважати, що від кіфари походить лише назва, а не сам інструмент.
Інші музикознавці міркують так: якщо в тринадцятому столітті гітара була вже широко відома, виходить, потрібно відняти ще два-три сторіччя і приписати народження гітари до десятого чи одинадцятого століття. Але і це спірно, тому що історія музики знає випадки, коли з моменту появи інструмента і до його широкого поширення проходило дуже небагато часу. Ручній гармоніці, наприклад, знадобилося для цього усього яких-небудь двадцять років.
Так що краще дотримувати лише того, що відомо вірогідно: сімсот років тому гітара вже була.
У її історії можна простежити п'ять виразних періодів. Умовно назвемо їхній так: становлення, застій, відродження, занепад, розквіт.
Становлення тривало біля півтора сторіч — приблизно до середини чотирнадцятого століття. У цей час гітара витісняє деякі примітивні струпні інструменти, опановує нехай дуже нескладним, але своїм власним репертуаром, стає одним із улюблених народних інструментів в Іспанії і потроху проникає в інші європейські країни. Але не встигла гітара як варто зміцніти і набратися сил, як у Європі з'явилася лютня. Сюди неї завезли араби. Заморська прибульця дуже незабаром відтіснила гітару, так енергійно, що на цілих чотири сторіччя призупинила її розвиток. Це і був період застою.
Те, що гітара не витримала конкуренції з лютнею і відійшла на задній план, легко з’ясовується. Лютня дуже древній інструмент, у первісній формі вона була знайома ще жителям Вавилона. До моменту своєї появи в Європі лютня володіла розвитими прийомами гри і великим репертуаром. До того ж європейські музиканти прийнялися удосконалювати лютню, писати для ніс нову музику. Тому суперництво лютні з гітарою ніяк не могло тоді скластися на користь останньої.
Але суперництво буває різним. Краще, якщо більш сильний партнер будить не заздрість і роздратування, а бажання розібратися в його сильних сторонах і у власних недоліках. Гітара вибрала саме цей шлях, і з'ясувалося, що період застою не зломив її, а змусив учитися.
Гітара поступово навчилася виконувати найбагатший репертуар лютні, скористалася багатьма прийомами гри на ній, і до середини вісімнадцятого століття почався зворотний процес — гітара стала витісняти лютню. Це теж було з'ясовано: можливості двох інструментів начебто б зрівнялися, але грати на гітарі було зручніше завдяки вузькому і довгому грифу.
Витиснувши лютню, гітара не забула свою вчительку: навіть у наші дні, коли репертуар гітари став незрівнянно ширше колишнього репертуару лютні, гітара нерідко з концертної сцени виконує стародавню лютневу музику. А сама лютня зараз такий же рідкий інструмент на підмостках концертних залів, як, скажемо, чи клавесин клавікорд.
Але ми забігли вперед. Ще тільки почався період відродження, і гітарі були потрібні свої ентузіасти. До кінця вісімнадцятого століття їх було вже чимало, а на початку дев'ятнадцятого сторіччя ми знаходимо серед них імена прославлених музикантів.
Віртуозно грав на гітарі Никну-коло Паганіні. «Я король скрипки,— говорив він, - а гітара моя королева». Паганіні написав чимало добутків для гітари — романси, сонати, варіації. Він уключав гітару у свої квартети разом зі скрипкою, альтом і віолончеллю.
Грали на гітарі і писали для неї Франц Шуберт, Карл Вебер, Гектор Берліоз. У записках Берліоза згадується, що він зобов'язаний гітарі своїм первісним музичним утворенням.
Період відродження гітари дав музикантів, що цілком присвятили себе цьому інструменту. Найбільш видатний з них — італійський виконавець, композитор і педагог Мауро Джуліані. Саме в його часи остаточно оформилася та гітара, що ми зараз називаємо класичною. Джуліані народився в 1781 році. У двадцять років став одним із кращих італійських гітаристів. Він успішно гастролював на батьківщині й у деяких інших країнах. Здавалося, Джуліані була приготована доля виконавця, однак брак концертів стає головною його справою. Джуліані пише власні твори для гітари і займається педагогічною діяльністю. Багато хто його твори, наприклад Третій концерт для гітари з оркестром, виконують дотепер. Але найважливіша спадщина Джуліані — його етюди. Мабуть, і зараз немає жодної школи гри на гітарі, що не містила би етюдів Джуліані, причому деякі з них служать не тільки для вправ. Наприклад, етюд №5 незмінно включає у свій репертуар будь-який гітарист — це один із найгарніших творів для гітари.
Помітний слід в історії інструмента залишив іспанський гітарист Фернандо Сор, що народилося в 1778 році в Барселоні. Сор на відміну від Джуліані не думав присвячувати себе винятково гітарі, хоча концерти його завжди викликали великий інтерес. Він писав симфонії, ораторії, опери, балети, а музику для гітари складав як би між справою. Однак час розсудив по-своєму. Гітарна музика Сор залишилася жити, а вся інша майже забута. Сор одним з перших відкрив у гітарі найширші поліфонічні можливості, використовував їх у своїх творах і описав у “Трактаті про гітару”.
Видатним педагогом гітари періоду її відродження був італієць Маттео Каркасси. Він настільки повно освоїв особливості і можливості цього інструменту, що його школа гри на гітарі дотепер служить для вивчаючих гітару одним з основних посібників.
До середини дев’ятнадцятого століття після багатьох удосконалень основним інструментом концертних залів стає рояль. Міцно утримує своє місце і скрипка. А для гітари настає час спаду. Виступи гітаристів залучають усе менше і менше слухачів. Суспільна думка різко міняється: піти на концерт гітариста означало виявити низький смак. Гітару стали вважати неблагородним інструментом, відвернулося від неї більшість композиторів. Помалу гітара у всіх країнах, хіба що крім Іспанії, пішла з концертних підмостків.
На щастя, період спаду тривав усього кілька десятиліть. А потім почався стрімкий розквіт. І початок розквіту в першу чергу пов'язаний з ім'ям іспанського гітариста Франсіско Таррегі Ешеа.
Таррега народився в 1852 році. Грати на гітарі навчився з дитинства. Навіть те, що потім він закінчив Мадридську консерваторію по класі фортепіано, не розлучило його з гітарою. Займаючись на ній по декілька годин у день, він віртуозно опанував усіма знайденими до нього прийомами гри і розробив власні. Таррега прийшов до висновку, що не розкрита найширша звукова палітра гітари, але ж темброва палітра звуку, найтонші звукові нюанси важливі так само, як техніка виконання. Багато концертуючи, Таррега прославився як видатний музикант. По-новому осмисливши гітару, він сприяв тому, що вона знову знайшла зацікавлених слухачів і стала концертним інструментом.
Був Таррега і блискучим композитором. Написав він не дуже багато, але чи ледве не кожен його добуток став класикою. А до славнозвісних його творів «Спогад про Альгамбре», «Мрії», «Варіації на тему хоти» ми ще повернемося, коли будемо говорити докладніше про можливості гітари.
Неоціненний внесок Таррегі й у гітарну педагогіку. Серед його учнів було чимало відомих виконавців. Один з них, Еміліо Пухоль, сам став згодом найбільшим педагогом гітари, професором консерваторії в Барселоні і Лісабоні, автором книги про свого вчителя і, самим головне, автором серйозної школи гри на шестиструнній гітарі, що була побудована на принципах техніки Таррегі.
Справа, почата Франсіско Таррегою, блискуче продовжив інший іспанський гітарист — Андрес Сеговія.
До Сеговії вважалося, що репертуар гітари обмежений, що її шість струн ставлять нездоланні перешкоди перед багатьма добутками. Андрії Сеговія зруйнував це упередження. Він довів, що гітара доступно майже усім.
Коли перегортаєш пітні збірники для гітари, часто зустрічаєш ім'я іспанського композитора Ісаака Альбеніса. Але Альбеніс спеціально для гітари ніколи не писав. Від Сеговія мистецьки пері лож іл багато хто його добутки, серед яких є справжні шедеври, і тепер із працею віриться, що автор і не припускав їхнього виконання на гітарі.
Більш того, є серед творів Альбениса речі, що уже «не звучать» на фортепіано, після того як Сеювія, а слідом за ним і іншими гітаристами, сталі виконувати їх на гітарі. Той, хто любить класичну гітару, прекрасно знає «Легенду» Ісаака Альбеніса (іноді її називають як «Астурію»). Це дивно красивий добуток настільки зріднився з гітарою завдяки Сеговії, що виконання його на якому-небудь іншому інструменті здається тепер просто немислимим. Але ж спочатку «Легенда» була написана для фортепіано.
У репертуарі Сеговії з'явилися твори найбільших композиторів: Баха, Генделя, Моцарта, Бетховена. Якщо при виступі сучасного гітариста з'являється, наприклад, скрипкова «Чакона» Баха, ми сприймаємо це як належне. А коли Сеговія переклав її для гітари і уперше включив у програму свого концерту, не було недоліку ні в здивуванні, ні в відвіртих глузуваннях. Перед Сеговієй стояла подвійна задача: мало було просто добре зіграти «Чакону», треба було ще і довести, що вона не утрачає виразності, глибини і сили у виконанні на гітарі.
«Чакона» — тільки один приклад перекладання творів Баха для гітари. А Сеговія взяв далеко не один твір і в Баха, і в багатьох інших композиторів-класиків. Йому довелося переглянути, вивчити, ретельно проаналізувати тисячі добутків, щоб відібрати для гітари повноцінний репертуар, що не уступає репертуару будь-якого іншого концертного інструмента.
Але і це Сеговії здавалося недостатнім. Він вважав, що гітара не повинна обмежуватися запозиченням музики, написаної для інших інструментів. Композитори повинні складати спеціально для неї.
Ми вже знаємо, що для гітари складали і раніш. Вона розташовувала великим власним репертуаром — згадаємо імена Мауро Джуліані, Маттео Каркасси, Фернандо Сора, Франсіско Таррегі. Багато творів цих композиторів стали класикою. Але діяльність Сеговії розкрила нові можливості гітари, вона остаточно затвердився як інструмент, здатний відтворювати складні поліфонічні твори. І якщо з цього погляду перебрати минулий гітарний репертуар, виявиться, що таких творів було небагато. Тому Сеговія звернувся до композиторів із пропозицією писати спеціально для гітари.
Скільки струн у гітари?
В цьому начебто в простому питанні варто розібратися до того, як ми перейдемо до історії російської семиструнної гітари.
Перші три-чотири сторіччя в гітари було всього чотири струни. Потім з'явилася п'ята. Причому п'ятиструнна гітара мала дев'ять струн. Цей парадокс роз’яснюється легко. Візьмемо для приклада мандоліну. Це чотириструнний інструмент, але кожна його струна здвоюється, тобто складається з двох однаково налаштовані струн, тому усього їх вісім. А в п'ятиструнної гітари першу струну, на якій в основному виконується мелодія, залишали одинарної, а інші здвоювали. Іноді, здвоювали і всі п'ять струн.
Подвійні струни додавали звучанню гітари характерний відтінок, що подобався багатьом, але налаштувати інструмент зі здвоєними струнами було не так-то просто. Може, ця незручність і змусила гітаристів відмовитися від здвоєних струн. Але швидше за всі, музиканти і майстри-виготовлювачі прийшли до висновку, що гітарі подвійні струни не властиві.
До кінця вісімнадцятого століття, майже одночасно з відмовленням від здвоєних струн, гітара обзаводиться ще однією басовою струною. У результаті вона стає тієї самої класичний шестиструнною гітарою, що ми знаємо зараз.
Треба сказати, що ідея здвоєних струн у гітари час від часу виникала знову, і навіть у наші дні деякі інструменти втілюють у собі цю ідею. Такі гітари називають звичайно дванадцятиструнними, але це той же шестиструнний інструмент, просто замість кожної струни в нього дві. Гітара зі здвоєними струнами використовується тільки для чи акомпанементу для участі в естрадному ансамблі, а гітаристи, що концертують, виконуючий класичний репертуар, відмовилися від них остаточно.
Коли гітара знайшла шосту струну, спроби збільшувати кількість струн на цьому не закінчилися. У середині дев'ятнадцятого століття французький гітарист і композитор Наполеон Кост додав до класичної гітари сьому струну. Він грав на такому інструменті і навіть пропагував його, але інші гітаристи не підтримали нововведення.
 Помітьте, ми поки не говоримо про російську семиструнну гітару, що у часи Наполеона Коста не тільки вже існувала, але мала своїх видатних виконавців. Сім струн на російській гітарі і сьомій струні на класичної — речі різні. До цієї різниці ми незабаром прийдемо, а поки закінчимо розповідь про спроби збільшувати кількість струн на класичній гітарі.
Коли стало ясно, що сьома струна не дає переваг класичному інструменту й ускладнює гру, деякі виконавці стали шукати інший шлях. Вони зберегли шість основних струн, але додали трохи допоміжних басових. Якоюсь мірою грати стало простіше. Наприклад, якщо на звичайній гітарі для узяття звуку фа на шостій струні потрібно було пригорнути її на першому ладі, то на удосконаленій гітарі цей звук брався на одній з допоміжних струн без усякого притиснення. Відчувши перевагу, деякі гітаристи довели кількість допоміжних струн до дев'яти, а всього така гітара мала вже п'ятнадцять струн. Збереглися інструменти навіть із сімнадцятьма струнами.
Але в багатострунних гітар виявилися і серйозні недоліки.
Гриф став непомірно широким і незручним. Від цієї незручності спробували позбутися, пристроюючи до гітари два грифи — один для основних струн, інші для допоміжних. Струни з обох грифів сходилися до однієї підставки, так що під правою рукою гітариста вони вже йшли поруч. Існував навіть унікальний інструмент із трьома грифами і з двадцятьма трьома струнами.
Але і додатковий гриф не рятував положення, тому що залишався інший недолік: допоміжні струни під час гри резонували, а гітарист не міг приглушити ті з них, що у даний момент не повинні звучати. Музичний добуток виявлявся засміченим сторонніми звуками.
Ці недоліки змусили гітаристів відмовитися від спроб збільшувати кількість струн. Утім, спроби ці завжди були одиничними — класична гітара вже більше двох століть залишається шестиструнна. У наші дні, мабуть, тільки один із всесвітньо відомих гітаристів — іспанець Нарціссо Епес — грає на гітарі із широким грифом і з десятьма струнами. Та й він, по власному визнанню, рідко користається допоміжними струнами.
Тепер, з'ясувавши, що гітара у своїй історії могла розташовувати самою різною кількістю струн, перейдемо до росіянки семиструнної гітари.
Гітара марки Х. Перейра-Коєлью.1800р.
Електрогітара.
У той момент, коли гітару об'єднали з електронікою, народився новий інструмент, якому поки не придумали власної назви, а щоб не плутати з прародителькою, дали приставку «електро». Давайте розберемося.
Що характеризує будь-який інструмент? Його музичні можливості, спосіб витягу звуку, фізичний принцип утворення звуку, тембр. Отож, усі ці характеристики в традиційної гітари й в електрогітари різні. Про різницю в зовнішньому вигляді немає і мови — не це головне.
Коли ми говорили про можливості класичної гітари, то згадували її поліфонічність, тобто здатність вести дві чи три мелодії одночасно. Електрогітара цієї здатності позбавлена через істотну різницю в способі витягу звуку. Гітарист, що грає на класичній чи росіянки семиструнної гітари, защипує струни чотирма пальцями правої руки, у деяких випадках використовує і мізинець. П'ять нігтів гітариста — це як би п'ять медіаторів, і чотири з них увесь час беруть участь у грі, а п'ятий чекає, чи не зустрінеться в даному добутку місце, що вимагає його участі. А електрогітарист тримає правою рукою один-єдиний медіатор. Їм можна брати акорди, грати мелодію, але вести одночасно дві і тим більше три мелодійні лінії не можливо. Правда, окремі електрогітаристи грають пальцями, і тоді можливості їхніх інструментів розширюються, але для електрогітари це нетипово — у переважній більшості випадків усе-таки використовується медіатор.
Фізичний принцип утворення звуку теж різний. І хоча в обох випадках первісним джерелом коливань служить струна, далі ці коливання підсилюються зовсім різними способами В звичайній гітарі резонує корпус інструмента, а в сучасній електрогітарі все посилення йде тільки за допомогою електроніки.
Звідси ж і різниця в тембрі. Електрогітара має можливість широко варіювати тембр — для цього пристосовані всілякі електронні пристрої, що стоять на шляху від звукознімачів під струнами до динаміків. Але серед безлічі її штучних тембрів уже немає споконвічного тембру звичайної гітари, тому що електроніці поки ще не під силу відтворити те, чого століттями домагалися музичні майстри, використовуючи шляхетні породи дерева й експериментуючи з конструкцією корпуса.
Але оскільки електрогітара усе-таки відбулася від звичайної гітари, це дає привід поговорити і про неї.
Може показатися, що порівняння традиційної гітари з електричної складається на користь першої. Це не так. Кожен інструмент гарний у своєму амплуа. Електрогітару не сприйняли виконавці класичних добутків, акомпаніатори стародавнього російського романсу, циганські музиканти, але у вокально-інструментальних ансамблях, в естрадних оркестрах і в деяких різновидах джазу вона знайшла своє місце і прекрасно справляється з дорученими їй ролями.
Історія електрогітари нараховує вже більше шістдесятьох років. Ще на початку двадцятих років робилися спроби — не занадто вдалі — електрифікувати гітару, а в 1927 році в Аргентині був виданий патент на перший цілком працездатний інструмент. Він анітрошки не був схожий на сучасні електрогітари і являв собою звичайну шестиструнну гітару, тільки звукознімач під струнами і провід, що йде до підсилювача, свідчили про нововведення. Винахідник у ту пору навряд чи припускав, що згодом електрогітара знайде власний вигляд, навчиться широко варіювати тембр і створювати різні звукові ефекти. Вимоги до нового інструмента спочатку були дуже скромними: треба було всього-на-всього підсилити тихе звучання гітари. І це удалося зробити — електрифікований інструмент міг звучати як завгодно голосно.
Але відразу виявилися і його недоліки, досить серйозні.
Виявилося, що звукознімач реагує не тільки на коливання струн, але і на випадкові удари по деці інструмента і навіть на тертя рукава виконавця об корпус. Ці шуми підсилювалися разом зі звучанням струн і домішувалися до музики, від чого вона супроводжувалася неприємними щигликами, шерехами і тріском.
Під час виконання могла виникнути і так називана паразитичний зворотний зв'язок. Голосне звучання гітари, що виходить з динаміків, впливало на деку інструмента ззовні, дека передавала додаткові коливання звукознімачу, вони знову підсилювалися і надходили на динаміки. Цей процес багаторазово повторювався, і зрештою динаміки починали вити і свистіти. В перші роки існування електрогітари не раз случалося переривати концерт, щоб відрегулювати апаратуру.
На додаток до всіх цих неприємностей у слухачів створювалося враження як би подвійного тембру: адже гітара тоді зберігала ще свій звичайний корпус і тому звучала не тільки через підсилювачі і динаміки, але і сама по собі. І хоча це власне звучання було значно слабкіше, ніж через апаратуру, усе-таки тембр роздвоювався, розпливався, ставав нечітким.
Конструкторам довелося чимало потрудитися, щоб усе це усунути. Удосконалювання електрогітари йшло довгі десятиліття, і тільки до початку сімдесятих років з'явилися інструменти, цілком задовольняючих навіть самих вимогливих музикантів.
Що ж зробили конструктори?
Звукознімач у перших електрогітарах був один на всі шістьох струн. Він являв собою довгастий магніт з обмоткою і розташовувався поперек струн. Конструктори замінили такий звукознімач окремими для кожної струни. Тепер вони виглядали як невеликі магнітні стержні, поміщені точно під своїми струнами. А всього їх було, відповідно, шість. Причому конструктори пішли на хитрість: у трьох звукознімачів обмотки навивалися в одну сторону, у трьох інших — в іншу. Для уловлювання коливань струни звукознімачу зовсім байдуже, у яку сторону навиті його обмотки. Але випадковий удар по корпусі впливає однаково на всі звукознімачі, у трьох виникає струм одного напрямку, у трьох — другою, і в результаті відбувається взаємне знищення. Електрогітара стає несприйнятливої до ударів, щигликам і взагалі до сторонніх шумів.
Однак це нововведення не до кінця усунуло інший недолік — паразитний зворотний зв'язок. До того ж залишалося невирішеним ще одне питання — подвійне сприйняття тембру. Помалу стало ясно, що дека, без якої немислима звичайна гітара, електрогітарі попросту не потрібна, вона тільки заважає
У 1935 році радянський конструктор електромузичних інструментів А Іванов зняв з гітари деку і дно, залишивши тільки обичайку. До обичайки була прикріплена спеціальна колодка, на якій розташовувалися звукознімач, струнотримач і перемикачі. Не так те просто було відразу відмовитися від традиційної форми гітари, тому конструктор зберіг колишні обриси обичайки, а резонаторний отвір, що пішло разом з декою, імітував за допомогою чорного кружечка, приклеєного до грифа.
Так були вирішені відразу дві проблеми. Звук самої струни, не посилений декою, занадто слабшав і з залу не чутний, так що з подвійним сприйняттям тембру було покінчено: усе посилення йшло тепер тільки електронним шляхом. Припинився і паразитний зворотний зв'язок: якщо раніш голосне звучання динаміків впливав ззовні на деку, те тепер її не було.
Незабаром стало очевидним, що нема чого зберігати в електрогітари зовнішній вигляд, схожий зі звичайною гітарою. Так зникла й обичайка, а оскільки струни, звукознімач і перемикачі повинні були на чомусь триматися, електрогітара знайшла замість старого корпуса новий, що представляє собою товсту дошку. У цьому новому корпусі через його масивність не виникали ніякі коливання, корпус був нейтральний і в утворенні звуку не брав участі.
Видалення традиційного корпуса було для електрогітари прогресивним кроком, але воно ж принесло і деякі незручності. Тепер гітарист, вправляючи будинку, змушений був користатися підсилювачем — адже дошка не резонує. І тоді разом з гітарами-дошками стали випускати так називані напівакустичні електрогітари. Їхній корпус не має настільки яскравими резонуючими здібності, як корпус звичайної гітари, тому на естраді такий інструмент зберігає майже усі властивості гітари-дошки.
Зате гітарист одержав можливість вправлятися і репетирувати, не включаючи апаратуру: для домашніх занять полуакустична гітара і без електроніки дає звук достатньої голосності. Зараз в ансамблях використовуються і гітари-дошки, і напівакустичні — кому що більше подобається.
Так поступово оформилися основи конструкції і зовнішній вигляд електрогітари. Але удосконалювання її продовжується дотепер.
Ми говорили вже, що винахідник першої електрогітари прагнув тільки підсилити тихе звучання інструмента. Однак з розвитком електроніки з'ясувалося, що на шляху від звукознімача до динамік можна дуже широко варіювати тембр і характер звучання інструмента, уводити різні ефекти, додавати звуку вібрацію. Якщо раніш електрогітарі вистачало тільки підсилювача, то зараз додалися і темброблок і спеціальні пристосування — наприклад, квакушка, бустер, ревербератор.
Але електрогітара зберегла здатність впливати на тембр ще і від струни. У звичайній гітарі тембр залежить від того, у якім місці защипується струна. Ближче до підставки він виходить більш гострим, сухуватим, а ближче до грифа — м'яким. Ця якість збереглася й в електрогітарі: на багатьох інструментах установлюються три і навіть чотири групи звукознімачів — одна в підставки, інша в грифа, третя (і четверта, якщо вона є) між цими двома. Підключаючи одну якусь групу звукознімачів, а інші залишаючи бездіяльними, гітарист одержує різний тембр. А можна уключити всі, але неоднаково підсилювати коливання від них, підбираючи потрібні співвідношення. Для цього рукоятки регуляторів звукознімачів установлені прямо на корпусі інструмента, під рукою у виконавця.
Електрогітарист може керувати і вібрацією звуку. Власне, вібрація, якщо потрібно, створюється в темброблоці, варто тільки натиснути відповідну кнопку. Така вібрація називається автоматичною, і впливати на неї безпосередньо вже не можна. Тому в деяких електрогітарах застосоване ще одне цікаве пристосування: струни в підставки кріпляться не як звичайно, а до валика, що може повертатися навколо осі за допомогою важеля. Виконавець, витягаючи звук, одночасно розгойдує важіль, валик при цьому ледве повертається туди і назад, натягаючи і послабляючи струни, і звук виходить вібруючим. Така вібрація, на відміну від автоматичної, називається виконавської. Нею вже можна керувати як завгодно — скажемо, починати звук звичайно, а продовжувати вибрируюче, чи навпаки.
Іноді на електрогітарі встановлюється зацікавлений пристрій — глушитель. Це металева пластина з приклеєним до неї тонким поролоном. Коли глушитель включений, пластинка піднімається над поверхнею корпуса і поролон доторкається до струн. Звучання інструмента стає уривчастим, оскільки коливання струн гасяться глушителем відразу після вібрації.
Розвиток електрогітари перетерпіло ще один важливий етап: поділ інструмента для виконання різних партій. Так виникли соло-гітара, ритм-гітара, бас-гітара. Відповідно з'явилися і розходження в пристрої. Ритм-гітарі не потрібно так широко варіювати тембр, як соло-гітарі, тому на ній найчастіше
установлюють тільки одну групу звукознімачів чи в кращому випадку дві. Не потрібна їй і виконавська вібрація звуку, так що струни можна кріпити звичайним способом, без валика з важелем. Немає на ритм-гітарі і глушителя. А басу-гітарі досить всього чотирьох струн, але гриф у неї і самі струни довше, щоб можна було одержувати більш низькі звуки.
Треба сказати, що електрогітарі взагалі дуже повезло. Майже відразу слідом за гітарою конструктори стали електрифікувати й інші струнні інструменти — домру, мандоліну, скрипку, арфу, але жоден з них не знайшов такої популярності, як електрогітара, і зараз їх можна зустріти лише в оркестрах, спеціально підібраних з електроінструментів. А електрогітара не тільки одержала найширше поширення, але і стала родоначальницею нового жанру естрадної вокально-інструментальної музики. Точніше, нового різновиду, тому що сам жанр існував задовго до виникнення електрогітари. Узяти хоча б бродячих співаків, що акомпанували собі на якому-небудь інструменті — їхній теж можна вважати представниками вокально-інструментального жанру.
Однак, говорячи про надзвичайну популярність електрогітари, не можна не сказати і про серйозні проблеми, зв'язаних з нею. Тільки в нашій країні існує біля ста п'ятдесятьох тисяч професійних, напівпрофесійних і самодіяльних вокально-інструментальних ансамблів. Це величезна цифра. Ніякий інший вид музичного колективу не може і мріяти про таку масовість. А тим часом гарних, оригінальних ансамблів завжди було дуже мало. Чому?
Поділ гітари на три амплуа значно полегшило освоєння інструмента. Вести на електрогітарі тільки мелодію, чи тільки ритм або бас набагато простіше, ніж грати на класичній гітарі, де все це сполучається в руках одного виконавця. На електрогітарі, особливо басової, уже через два-три місяця після початку занять можна досягти задовільних результатів. От і виходить, що більшість ансамблів стало організовуватися з непрофесійних музикантів і навіть не із самодіяльних — адже самодіяльність теж вимагає величезної праці. Ансамбль є, але немає культури виконання, немає достатнього смаку, немає вимогливості в доборі репертуару. Сучасна електронна апаратура з її звуковими ефектами стала підмінювати особистість музиканта. Іноді огріхи виконання ховаються ще і неймовірною, приголомшуючою голосністю. От що писав відомий радянський конструктор електроінструментів Андрій Олександрович Володин: «Приходиться тільки пошкодувати, що захоплення надмірною голосністю, доступної електрифікованому й електричному інструментам узагалі, і зокрема електрогітарам, досить часто перетворюється в руках «ентузіастів» у якусь дику самоціль, що заслоняє власне музичні можливості цієї нової техніки».
Зрозуміло, проблеми цей не загальні, і зовсім не винувата в них електрогітара як інструмент. Багато виконавців не
|
