Стереотипи мовної поведінки сучасної волинської молоді - Мовознавство - Скачать бесплатно

Стереотипність як одна з визначальних ознак мовної поведінки різних етносів є водночас підґрунтям, яке уможливлює стабільність мовного етикету кожного народу як системи, що обов’язково зберігає мовноповедінковий інваріант, реалізований через множинність конкретних індивідуальних виявів. Гарантом забезпечення цього інваріанта є передусім наявність певної “межі варіативності” [8, 12] на певному історичному зрізі, якай забезпечує системний характер одиниць мовного вираження етикету. На практиці існування цієї межі, з одного боку, встановлюється своєрідною “попередньою цензурою колективу” [3, 372]. Цей фактор, власне, “гарантує прискорення в традиції лише тих форм і зразків, які функціонально придатні для певного колективу” [3, 12]. Завдяки цьому індивідуальні мовноповедінкові вияви не можуть порушити структуру цього інваріантного ядра. Таким чином формується стереотипна ментальна модель мовного етикету, який залежить від тріади “етнос – мова – культура”.

Зауважмо, що “стереотип” як наукове поняття і об’єкт наукових студій належить до активно вживаних і досліджуваних у сучасних мовознавчих працях, зокрема в оно- і семасіології, лінгвостилістиці, і передусім у тих, які межують з іншими науками – етнографією, етнологією, етнопсихологією, і присвячені вивченню етнолінгвістичної системи національної мови, з’ясування етномовного бачення світу, опису обрядів і ритуалів, аналізу психоповедінкових архетипів тощо [1, 2, 4, 5, 12]. З огляду на це поняття “стереотип” набуває різного змісту і функцій залежно від сфери наукового використання.

У лінгвостилістиці, наприклад, поняття “стереотип”, “стереотипність” часто використовується як рівнозначне принциповій стандартизованості і є “однією з визначальних властивостей жанру, пов’язаних із його нормативністю. Той чи інший конкретний жанр (твір якого-небудь жанру в час його створення) завжди орієнтується на зразок, на визначену його модель, хоча це, звичайно, не “закриває” можливостей індивідуальних перетворень жанрової форми в конкретних творах” [6, 15].

У контексті досліджень мовної картини світу “Стереотипи, або еталони, – на думку В.Телії, є тією зв’язною ланкою, як поєднує сприйняття, мислення і мову. Вони становлять свого роду константи мовної картини світу, оскільки через ці імена в концептуальну картину світу вплітається те побутове уявлення про світ, яке зафіксоване цією мовою” [10, 46].

У психології це поняття позначає “стійке, емоційне за своєю природою психічне утворення, яке в спрощеній формі відображає деякий достатньо складний факт дійсності” [2, 102].

Психолінгвісти активно вивчають експериментальним шляхом національні концепти, стереотип “мовної та культурної етнічної свідомості (наприклад, концепти росіян – “душа, тоска, судьба, заду­шевность, удаль, воля, поле, даль, авось”) [9, 60].

В етнолінгвістиці поняття “стереотип”, зокрема, застосовується для опису традиційних словесних виразів і образів. Під стереотипом узагальнено розуміється “уявлення про предмет, сформоване у певному суспільному досвіді, яке визначає, чим є предмет, як він виглядає, як функціонує, як трактується людиною і т. д. … а також уявлення, зафіксоване в мові, доступне через неї, що належить до загальних знань про світ [11, 11].

Цілком виправдане й умотивоване, на наш погляд, є застосування цієї категорії для з’ясування типології національної мовної поведінки як у синхронії, так і в діахронії. Поняття “стереотип” у аспекті таких досліджень має кілька основних значень: 1) усталеність одиниць мовного вираження різних етикетних ситуацій, а отже, типологічність їх уживання з можливим індивідуальним варіюванням; 2) певний поведінковий конструкт, поведінкова система, властива якомусь соціальному, професійному угрупованню, окремому мовцю чи нації загалом, інакше кажучи, сформоване уявлення щодо нор­мативності поведінки осіб (відповідно до вікових, статевих характеристик і т. ін.), а отже, певна ментальна поведінкова модель, як вважається оптимальною з огляду на національні традиції; 3) типова, узвичаєна форма реальної мовної поведінки індивіда, певного колективу, яким властива повторюваність і закономірність уживання певних мовноетикетних одиниць.

Мовноетикетні стереотипи, які здебільшого асоціюються лише з набором узвичаєних для певного народу варіантів етикетних одиниць, що реалізуються відповідно до комунікативних умов, визначаються як “стійкі форми поведінки, які регулярно повторюються у вигляді певних зразків. Поведінка людини визначається тими нормами, які вироблені та прийняті в суспільстві, тобто в багатьох відношеннях вона стандартна” [7, 79]. А отже, поведінка людини, мовноетикетна зокрема, типізована, що виявляється в певних схемах, стандартах, і це уможливлює її уніфікацію. Все це породжує систему соціальних кодів (програм) поведінки, яка внаслідок повторюваності переростає в традицію. Мовноетикетні стереотипи здатні, однак, частково модифікуватися в ході історичного розвитку. А отже, система мовноетикетних стереотипів завжди представляє об’єднання ядерної, інваріантної частини й динамічної, завдяки якій змінюється (доповнюється й оновлюється) традиційна частина. Співвідношення стабільних і змінних варіантів на певному історичному відтинкові української мови, зрозуміло, є різним. Варто враховувати й те, що поява нових варіантів не завжди є позитивною для системи традиційного мовного етикету. Іноді, навпаки, вона може мати руйнівну силу і спричинити її деформування, позаяк не узгоджується з усталеними національними стереотипами і не відповідає моральним засадам.

Динаміка змін найвиразніше спостерігається, як стверджують спостереження, в мовленні молоді, яка є найгнучкішим “віковим угрупованням із-поміж інших за ймовірністю і здатністю створення нових мовноповедінкових стереотипів. “Готовність” до можливих змін у мовній поведінці значною мірою пояснюється віковими особливостями психіки (це, зокрема, “максималізм, емоційна нестійкість і підвищена збудливість, нерідко незавершеність формування системи психологічного самоконтролю, сублімованість сексуальної енергії в енергію агресії, підвищена навіюваність і схильність до емоційного підпорядкування” [2, 126]). Почасти відмінність мовноетикетної поведінки молоді обумовлена: 1) усвідомленим ігноруванням традицій (своєрідний протест-заперечення усталеного); 2) необізнаністю з національними традиціями. А отже, формування нових стереотипних одиниць є закономірним результатом дії згаданих чинників. За певних умов це може спричинити формування своєрідної мовноповедінкової системи (йдеться насамперед про мовні стереотипи певних соціальних молодіжних угруповань).

Особливо актуальним із огляду на це є вивчення відображення в мовленні молоді колективно сформованих ментальних стереотипів та реалізації індивідуальних концептосистем. З іншого боку, не менш важливе дослідження “концептуальної системи певних угруповань людей – носіїв однієї мови, об’єднаних територіально, за різними ознаками та психічними властивостями (освітою, професією, статтю, ерудованістю, темпераментом тощо)”, яка утворює узуальну картину [9, 83].

Для з’ясування типологічного й індивідуального, традиційного й неусталеного у вживанні мовноетикетних стереотипів мовцями віком від 17 до 25 років було використано різні методи: спостереження, інтерв’ювання та анкетування. Основний склад респондентів – студенти й школярі Луцька. З-поміж названих оптимально об’єктивним методом збору матеріалу є перший. Незначна похибка можлива в анкетуванні. Достовірність інформації, одержаної шляхом інтерв’ювання, значно нижча. Власне, це й зумовило застосування різних методів збору матеріалу.

Враховуючи частотність і вагомість звертань як засобу встановлення комунікативного контакту, привернення уваги й підтримання діалогу, передусім досліджувалися варіанти звертальних одиниць: у родинному спілкуванні, в колі однолітків, ровесників, а також у розмові зі старшими комунікантами (знайомими й незнайомими).

У результаті дослідження встановлено, що поряд із традиційними нейтральними звертаннями тату /тато, батьку /батько, мамо /мама, діду /дідо, бабо /баба, тітко /тітка, дядьку /дядько молодь часто послуговується демінутивами (зауважмо, що майже рівномірно в ролі вокатива фіксується і кличний, і називний відмінок).

Найуживанішими в мовленні юнаків і юнок є узвичаєні українські варіанти: татку /татко, татусю /татусь, татуню, татусику /татусик, мамочка /мамочко, мамусенько /мамусенька, мамцю /мамця, мамусю, матусю /матуся, мамуля, дідусю /дідусь, дідику, бабусю /бабуся, бабуню, бабцю, бабусенько /бабусенька.

Індивідуально-авторськими у мовленні молоді можна вважати варіанти мамусику /мамусик, мамуньчик, мамульчик, бабуньо, бабунчик, які фіксуються спорадично. Визначальними є також нетипові для традиційного етикету форми бабунь, татунь, татусь, мамунь. Не менш частотними є й усічені звертання, похідні від відповідних твірних основ, пор.: та, тат, батя, пап, па, мам, ма, баб, ба, дядь тощо. Вживання цих форм позначене відтінком фамільярності. Однак таку мовну економію навряд чи можна вважати типологічною для етикету українців.

Спостерігається, до того ж, активізація звертальних одиниць, властивих мовному етикету інших народів, як-от: папа, папік, папка, папаня, папанька, батяня, батянька, маманя, маман, мамка, мать, мамулічка, бабуля /бабуль, бабулік, дєда, дєдушка, дідуля /дідуль, хоча рідна мова таких респондентів, за їх твердженням, – українська. Крім того, в мовленні молоді посилюється творення пестливих звертань за допомогою продуктивних суфіксів на основі типових словотвірних моделей, напр.: мася, маська, масінька, мамунька, малюня (від мама), бабусічка, бабусінька, бабуська, бабунічка, бабулька (від баба).

Характерологічною ознакою молодіжного мовного етикету можна вважати і творення нових звертальних одиниць, які є безсумнівними оказіоналізмами, напр.: так, така (тато), мамчик, маменьчик, мамніц (мама), дюдю, дюдьо, дюдько (дід), бабулькó/-а, бабуська/-о, бабульча. Щоправда, іноді оказіональні звертання виникають на основі запозичень, напр.: маман, мамзелька/-о і т. ін. Частка згрубілих номінацій, які використовуються в ролі звертань (старий, дєд → тато; бабцéр → баба; бабуля, стара, старушка, мамчва → мама; дядян, дядел, дяпан → дядько), є незначною в безпосередньому спілкуванні. Частотність уживання таких пейоративних звертань зростає, зокрема в опосередкованому спілкуванні.

Почасти подібні звертання, залежно від стилю спілкування, набувають жартівливо-гумористичного забарвлення. Це стосується здебільшого родинних жаргонних звертань на зразок батискаф (до батька).

Звертаючись до однолітків, найчастіше послуговуються власними іменами, зокрема усіченими варіантами і демінутивами, частина яких є результатом індивідуальної мовотворчості, напр.: Васьок (Василь), Деник (Денис), Льоник (Леонід), Михасик (Михайло), Любчик (Любов), Колюнцьо (Микола), Надьок, Надюльчик (Надія), Назарик, Назик (Назар), Натаця (Наталія), Ру, Руся (Руслана), Руслик, Русик (Руслан), Юранцьо, Юрик (Юрій), Нікоша, Нінчик, Нінель (Ніна) і т. ін.

Типологічними для молодіжного мовлення є й прізвиська, вживані як звертання, напр.: Кабачок, Кармен, Мавпа, Мірон, Пончик, Сос, Фунтік, Шака, Коза, Піжик, Мєлкій, Льолік, Кузя тощо. Мотивація прізвиськ найрізноманітніша, однак спільною є особливість їх функціонування. На противагу іншим віковим групам, молодь активно послуговується прізвиськами в безпосередньому спілкуванні.

Визначальними для її мовлення є й такі частотні згрубілі вокативи: дєвонькі, дєвкі (здебільшого дівчата між собою), дєвка, дєваха, дєвчонка, чувіха, чувішка, чувачка (хлопці до дівчат), пацан, пацик, пацанчик, чувак (до хлопця – і хлопці, і дівчата), кєнт, кєндель, фуфло, корєфан, коріш, мужик, мудак, мурло (найчастіше хлопці між собою). Пор. також згрубілі варіанти власних імен: Колян (Микола), Натоха (Наталя), Льόха (Олексій), Свєтоха (Світлана), Татюха (Тетяна), Лільйон (Лілія), Катіще (Катерина) тощо.

Очевидне ствердження комунікативної дисгармонії має реальне підґрунтя: посилення соціального дискомфорту в сучасному українському суспільстві, а отже, зростання негативної словесної енергетики є його віддзеркаленням. Проблема комунікативних помилок і дисбалансу, неадекватності спілкування чи, навпаки, коректності мовлення аж ніяк не залежать лише від національно-ментального простору. Очевидно, маємо факт послаблення впливу мови на мислення, на певні звичаї людської поведінки і активізації екстралінгвістичних чинників на їх формування. З іншого боку, подібні факти ще раз засвідчують, що концептосистеми “індивідів різні і відповідають мисленнєвим можливостям людей (різниця може бути навіть у стереотипних знаннях). Ментальні лексикони носіїв однієї мови більш адекватні та стереотипні, модельні, але й вони залежать від різниці у концептосистемах” [9, 75-76].

Особливо яскраво це виявляється в спілкуванні закоханих. Молодь, як свідчать результати анкетування, добирає в основному традиційні звертання українських закоханих: зірочка, зіронька, кохана /-ий, коханнячко, рідна /-ий, ріднесенька /-ий, люба /-ий, сонце, сонечко, ластівочко, пташечко, золотко і т. ін. Такі звертання утворюють особливий емоційний простір ніжності, пестливості. Посилення інтимізації спостерігається завдяки вживанню присвійного займенника мій (моя).

Нетиповими для українського етикету є сучасні стереотипні звертання закоханих на зразок зай, зая, зайчік, зайка, заюня, заїнька, катьонок, катьоночок, котусік, котулічка, кицюля, кіса, кіска, кісонька, кошечка, кіця, кіцюня, кіцюнь, кіцька, кіцюлька, чорна кіцюля, красопєта, красотуля, ласточка, лапочка, лапуля, малиш, малишка, малютка, мусік, мусічка, мулька, пупсік, пєрсік (мій сладєнькій пєрсік), симпатюльчік, розочка, ізумрудік, чудо, крошка. Частотністю вживання таких звертань вирізняються, зокрема, автори рубрики “Освідчення в коханні” на сторінках газети “Сім’я і дім”. Ці звертання здебільшого утворені на основі сучасних номінацій, напр.: барабашко [15.10.98], містер Х [1.10.98], чорна пантера [9.04.98], привид червоного китайського зайця [4.09.97] і т. ін.

Оказіональні звертання, утворені за продуктивними словотвірними моделями української мови, стверджують відкритість синонімічного ряду номінацій, які можна використати в ролі вокатива, напр.: красунька, золотусику, моненятко, мурмиска, любчик, лисенятко, черешенька, риболик, білочка, малюсь­ка, риболіка, красунчику, мурчику, пушинко, мишко, перлиночко, жабка моя, коза, черв’ячок симпатич­ненький, нащастячко моє і т. ін.

Найчастіше такі звертання входять до складу звертальних виразів як опорні лексеми (напр.: моє маленьке створіннячко [14.08.97], мій коханий джмелику [6.08.98], мій принце снів [28.05.98], мій товстенький хом’ячок [20.11.97], мій промінчику [28.06.98], моє сонечко серед хмар).

Синтаксична трансформація народнорозмовних звертань спостерігається у виразах, побудованих шляхом нанизування опорних лексем і пояснювальних: Іванко, моя ти маленька, моя ти худенька [16.10.98]; Зайчик мій пухнастенький, темнесенький, вухастенький, куцохвостенький, очкастенький [2.04.98]; сонечко моє залякане, квіточко ти моя болотяная [3.09.98]; моя кохана, найжаданіша радість; жадана, бажана, найулюбленіша кохана. Стилістичній діапазон таких синонімічних рядів, як бачимо, різний, і нерідко жартівливо-гумористичний.

Деякі звертання є відображенням архаїчного ментального лексикону українців, як-от: княгине Ольго, мій королевич. Пор. із сучасними, своєрідними запозиченнями з пісень Олександра Пономарьова (зіронько моя небесная, перша і остання любов) і телесеріалу “Роксолана” (о найчарівніша квітко в садах падишаха) і т. ін.

У сучасному молодіжному мовленні активізуються також звертання, створені на основі чужомовних номінацій: мавпочко моя, мавп’ячок вухастенький, крокодільчик мій, крокодилька моя, мармулядочка, тігрьонок тощо.

Перебуваючи в стресовому стані, молоді вдаються до негативно забарвлених лексем, які, однак у мовленні почасти нейтралізуються суфіксами емоційної оцінки й інтонаційно (напр.: порося, цитра, моя маленька стервочко, козлик). Щоправда, декілька інформаторів зазначили, що, спілкуючись із коханим, вдаються до вульгаризмів (напр.: сволоч, паскуда, придурок, дибіл, ідіот, скотина, падло).

Суперечливість, непередбачуваність і нерегламентованість мовної поведінки певної частини молодіж­ної аудиторії зростає в неофіційному спілкуванні з ровесниками, зокрема незнайомими. У цих комунікативних ситуаціях використовуються такі згрубілі й лайливі звертання: малий, мала, чмо, казьол, овца, паразітік, баране, каліко, дура, дурочка, дурік, дибіл, потворо, ідіот/ідіотка, мимра, шельма, кобила, корова, зараза, балда, тупарила, сука, сучка, сучісько.

Значно стриманіші й виваженіші молодіжні звертання, до того ж, із меншою домішкою негацій, адресовані людям похилого віку. Реєстр таких одиниць обмежений: бабо, бабусю, бабуля, жіночко, мамаша, пані, тьотю, тьотя, тьотко, шановна (спорадично – стара, старушенція – до жінки; батя, дєд, дєдушка, діду, старий, мужчина /-о, пане (іноді – старий, старче, шановний).

До молодших за віком зазвичай послуговуються лексемами малий і мала, до брата –брат /-е, братан, братик /-у, братєла, братичку, братік /-у, братуха; до сестри – сестра /-о, сеструха /-о, сестричка /-о, сьóстра. До індивідуально-авторських слововживань родинного спілкування належать такі згрубілі звертання: старий – до старшого брата, стара, стара духовка, старшуха (до старшої сестри), вúдро, ти гадость мала (до молодшої сестри). Нечастотні також пестливі звертання, утворені шляхом вторинної номінації, напр.: ягідко, кíско (очевидно, рима до Лариско, позаяк цей вокатив адресований дівчині з цим іменем).

Отже, аналіз звертань, якими послуговується молодь у різних комунікативних ситуаціях, свідчить про очевидну динаміку традиційних українських вокативних стереотипів і функціонування своєрідної системи звертань із виразною віковою диференціацією у використанні. Гармонійність комунікації порушує передусім активізація використання пейоративних номінацій у функції звертань як вияв мовної вседозволеності й наслідок впливу різних соціальних чинників. З іншого боку, спостерігається частотне творення звертальних одиниць за продуктивними словотвірними моделями. Однак ядро української мови лексичної системи звертань, якими послуговується волинська молодь, усе-таки становлять традиційні стереотипні лексеми й вирази, що й забезпечує відносну стабільність ментального лексикону.

Література

Байбурин А.К. Ритуал в традиционной культуре. – СПб.: Наука, 1993. – 270 с.

Баронин А.С. Этническая психология. – К.: Тандем, 2000. –264 с.

Богатырев П.Г., Якобсон Р. Фольклор как особая форма творчества // Богатырев П.Г. Вопросы теории народного искусства. – М., 1971.

Этнические стереотипы мужского и женского поведения /Отв. ред. А.К.Байбурин, И.С.Кон. – СПб.: Наука, СПбо, 1991. – 319 с.

Этнические стереотипы поведения / Под ред. А.К.Байбурина. – Л.: Наука. Ленингр. отделение, 1985. – 325 с.

Кожина М.Н. Стиль и жанр: их вариативность, историческая изменчивость и соотношение // Stylistyka. – Ополе, 1996. – Вип.VIII. – C. 5-36.

Миронюк О.М. Про найуживаніші форми мовного етикету // Культура мови. – К., 1987. – Вип. 33. – С. 79-82.

Раевский Д.С. Модель мира скифской культуры. – М.:Наука. Гл. редакция восточной литературы, 1985. – 256 с.

Селіванова О.О. Актуальні напрями сучасної лінгвістики (аналітичний огляд). – К.: Фітосоціоцентр, 1999. – 147 с.

Телия В.Н. Коннотативний аспект семантики номінативных единиц. – М.: Наука, 1986.

Bartmiński J., O “Słowniku stereotypów i symboli ludowych” / Słowniki stereotypów i symboli ludowych. – S.9-34.

Słownik stereotypów i symboli ludowych /Koncepcja całości i nedakcja: Jerzy Bartmiński.– Lublin, 1996. – Tom I. Kosmos. – 439 s.