Ім'я фізичної особи. Місце проживання фізичної особи - Правознавство - Скачать бесплатно

При реалізації правоздатності, набутті і захисті суб'єктивних прав істотне значення має ім'я фізичної особи, під яким вона на­буває прав та обов'язків та здійснює їх, а також місце проживання фізичної особи. Наприклад, місце проживання враховується при визнанні особи безвісно відсутньою, оголошенні її померлою, виз­наченні місця розгляду позову тощо.

Право на ім'я належить до особистих невідчужуваних прав гро­мадян. Стаття 28 ЦК передбачає, що фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям, яке надається їй відповідно до закону. Водночас при здійсненні окремих цивільних прав фізич­на особа може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені. Наприклад, автори творів науки, літератури, мистецтва і об'єктів суміжних прав можуть використовувати для ін­дивідуалізації псевдонім, що не повторює ім'я іншої особи.

Відповідно до Конвенції про права дитини остання одержує право на ім'я з моменту народження.

Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона нале­жить. Саме ці ознаки індивідуалізують фізичну особу як учасника цивільних відносин.

Згідно зі ст. 145-148 Сімейного кодексу (СК) України ім'я дити­ни обирається за згодою батьків, по батькові дається за іменем батька, якщо інше не передбачено законами України чи не ґрунту­ється на національних звичаях. Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків, а якщо вони мають різні прізвища — за згодою між ними. Спори між батьками з приводу імені чи прізвища дити­ни вирішуються органами опіки та піклування або судом.

Якщо дитина народилася у батьків, які не перебувають у заре­єстрованому шлюбі, і батько дитини не встановлений у визначено­му законом порядку, то ім'я дитині дається за вказівкою матері, по батькові — за іменем особи, записаної у Свідоцтві про народжен­ня дитини як її батько, а прізвище — за прізвищем матері.

Прізвище, ім'я та по батькові реєструються в органах РАЦС (ст.49 ЦК).

Фізична особа має право змінити ім'я у разі укладення шлюбу, розірванні шлюбу, визнання його недійсним, усиновлення, вста­новлення батьківства (ст.ст.35, 45, 46, 113, 231 СК).

Крім того, фізична особа, якій виповнилося 16 років, може змі­нити своє прізвище та ім'я за власним бажанням. Особа, що досяг­ла 14 років, може зробити це за згодою батьків або того з них, з ким вона проживає, чи піклувальника, але за умови, що це відпо­відає її інтересам. Порядок зміни прізвища, імені і по батькові гро­мадян України визначається Указом Президента України від 31 грудня 1991 р. №23 "Про порядок переміни громадянами України прізвищ, імен та по батькові" і Положенням про порядок розгляду

клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1993 р. №233.

До досягнення дитиною 16-річного віку органи опіки та піклу­вання за спільною заявою батьків мають право, враховуючи інтере­си дитини, змінити її ім'я, а також прізвище на прізвище іншого батька. Таке прохання може бути викликане невдалим сполучен­ням імені і по батькові, бажанням врахувати національні традиції тощо. Після досягнення дитиною семирічного віку на таку зміну імені та прізвища необхідна її згода. Якщо батьки проживають ок­ремо, той з них, із ким дитина проживає постійно, має право кло­потатися про надання дитині його прізвища. Питання вирішується органами опіки та піклування, виходячи з інтересів дитини та з її згоди, якщо вона досягла семирічного віку.

При зміні імені відповідні зміни вносяться в актовий запис про народження та інші документи. Паспорт підлягає заміні. Усі ци­вільні права й обов'язки, набуті фізичною особою під попереднім ім'ям, зберігають чинність. Водночас про зміну імені фізична осо­ба має повідомити своїх кредиторів та боржників. Цивільне зако­нодавство не передбачає спеціальних санкцій за невиконання цьо­го інформаційного обов'язку. Однак його невиконання може роз­глядатися як зловживання цивільним правом, а відтак спричиняти наслідки, встановлені ст.ст.13, 15-23 ЦК.

Місце проживання фізичної особи

Місце проживання має істотне значення для здійснення і захис­ту прав фізичної особи, забезпечення стабільності цивільних відно­син. Так, місце проживання боржника або кредитора може мати значення для встановлення місця виконання зобов'язань, якщо во­но не передбачено законом чи договором (п.5 ч. І ст.532), місця від­криття спадщини (ст. 1221), для визнання особи безвісно відсут­ньою і оголошення її померлою (ст.ст.43, 46 ЦК).

Тому ст. 29 ЦК спеціально присвячена цьому питанню. Згідно з цією нормою місцем проживання фізичної особи є жилий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Слід зазначити, що ця норма ЦК ґрунтується на положенні ст. ЗЗ Конституції, згідно з яким кожний, хто законно перебуває на території України, має право вільно пересуватися, обирати місце перебування і проживання.

Варто звернути увагу на те, що ст. ЗЗ Конституції розрізняє міс­це перебування громадянина і місце його проживання.

Місце перебування фізичної особи — це те місце, де вона зна­ходиться тимчасово (готель, санаторій, притулок тощо).

Місце проживання фізичної особи — місце, де громадянин пос­тійно чи переважно проживає (як власник будинку чи квартири; як наймач чи піднаймач житла; як член сім'ї власника, наймача тощо або на іншій підставі, встановленій законодавством; у будинку-інтернаті для інвалідів, громадян похилого віку тощо).

Фізична особа може проживати постійно в якомусь одному міс­ці, але може мати кілька місць проживання (ч. б ст.29 ЦК). У тако­му разі правове значення має встановлення тієї обставини, у яко­му з цих місць проживання вона вчинила юридичне значиму дію (склала заповіт, уклала договір тощо), щодо наслідків якої виник­ла суперечка.

З метою забезпечення умов стабільності цивільних відносин та виконання фізичними особами обов'язків щодо Інших суб'єктів права встановлена їх реєстрація за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування.

Реєстрацію фізичних осіб за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування слід відрізняти від прописки. Якщо ос­тання ґрунтується на так званій дозвільній системі і має за мету певні обмеження вибору місця проживання, переміщення грома­дян тощо, то призначення реєстрації — фіксувати перебування фі­зичної особи у вільно обраному нею місці проживання чи перебу­вання.

Оскільки нормативні акти про прописку є такими, що супере­чать Конституції, громадяни, прописані за місцем проживання, вважаються такими, що пройшли реєстрацію. Відмова у реєстрації (яка не має конститутивного значення, але зберігає значення дока­зу при встановленні місця проживання) може бути оскаржена у су­довому порядку.

Можливість обрання місця проживання залежить від віку та стану психічного здоров'я фізичної особи.

Самостійно реалізувати це право може фізична особа, яка до­сягла чотирнадцяти років, за винятком обмежень, встановлених за­коном (ч.2 ст.29 ЦК).

Тут варто звернути увагу на певні розбіжності в підходах до ви­рішення цього питання у ЦК та СК, який взагалі не передбачає можливості проживання неповнолітніх окремо від їх батьків, усиновлювачів, опікунів. Проте перевагу мають норми ЦК як основного закону, що визначає цивільний статус фізичної особи (ч. І ст.29 ЦК).

Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотир­надцяти років визнається місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місце­знаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я то­що, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не вста­новлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) чи організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Батьки, які проживають окремо, визначають, з ким з них проживатиме дитина, шляхом угоди між ними. Якщо вони не дійшли згоди, спір вирішує суд, виходячи з інтересів та з урахуванням думки дітей (ст.160 СК).

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти ро­ків, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна чи місцезнаходження навчаль­ного закладу або закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідного органу, який виконує щодо неї функції опікуна.

Поняття та елементи дієздатності фізичної особи

Для того, щоб мати можливість самостійно створювати для се­бе цивільні права і обов'язки, фізична особа має бути не тільки правоздатною, а й дієздатною.

У найпростішому вигляді дієздатність як правова категорія мо­же бути визначена як здатність особи своїми діями набувати прав та обов'язків. Вона може бути визначена й інакше — як здатність особи вчиняти дії з правовими наслідками. У кожному разі наголо­шується, що дієздатна особа сама для себе, своїми власними діями набуває прав та обов'язків, у результаті власних дій стає учасником правовідносин.

Для того, щоб від цих загальних характеристик дієздатності пе­рейти до її визначення на галузевому рівні, необхідно врахувати, на­самперед, характер дій, які може вчиняти суб'єкт певної галузі права, та властивості прав і обов'язків, які він може створювати для себе.

Зазначені вимоги враховані, зокрема, у визначенні цивільної ді­єздатності фізичної особи, що міститься у ЦК.

Цивільна дієздатність фізичної особи — це її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснюва­ти, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у ра­зі їх невиконання (ст.30 ЦК).

Наведене визначення цивільної дієздатності фізичної особи достатньо повно характеризує цю правову категорію. Водночас во­но має той недолік, що не містить вказівок на особливості дієздат­ності саме фізичної особи, не зазначає ті ознаки, які відрізняють її від трактування дієздатності особи юридичної (котра, однак, згідно із концепцією ЦК не збігається з поняттям дієздатності фізичної особи - ст.92 ЦК).

Вирішення цієї колізії можливе завдяки врахуванню елементів дієздатності, які входять до її складу в одному та іншому випадках.

Як згадувалося вище, елементами змісту дієздатності фізичної особи є:

1) можливість самостійного вчинення правочинів (правочиноздатність);

2) можливість нести самостійну майнову відповідальність (деліктоздатність);

3) можливість складати заповіт та бути спадкоємцем (тестаментоздатність);

4) можливість обирати собі представника та самому виступати як представник (трансдієздатність);

5) можливість займатися підприємницькою діяльністю (бізнес-дієздатність). Доцільність виокремлення такого елементу дієздат­ності, як бізнесдієздатність, зумовлена тим, що цей елемент загаль­ного поняття дієздатності не обмежується лише загальним правом вчиняти правочини, а й пов'язаний з учиненням дій щодо держав­ної реєстрації громадянина як індивідуального підприємця, з одно­го боку, і поширенням на фізичних осіб-підприємців правил нор­мативно-правових актів, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб (ст.ст.50-54 ЦК).

На перший погляд, виокремлення деяких елементів дієздатнос­ті не має практичного значення, а швидше знаходиться у площині теоретичних дискусій. Проте це хибне враження.

ЦК, даючи у ст. 30 загальне визначення цивільної дієздатності, водночас у подальших нормах диференційовано підходить до ви­никнення окремих елементів дієздатності. Так, якщо правочиноздатність виникає у особи, яка досягла 14 років (за умови, що бать­ки, усиновлювачі чи піклувальники не заперечують проти правочину - - ст.ст.32, 221, 222), то виникнення деліктоздатності ЦК пов'язує з наявністю додаткових умов (зокрема, з наявністю майна, достатнього для відшкодування — ст. ЗЗ). Якщо часткова правочиноздатність є навіть у особи, яка не досягла 14 років (ст.31), то трансдієздатність, як випливає зі ст.242 ЦК, настає лише з досяг­ненням повноліття. Хоча заповіт є одностороннім правочином, але право на нього (тестаментоздатність) виникає лише в осіб з пов­ною цивільною дієздатністю і до того ж (на відміну від інших правочинів) не може здійснюватися через представника (ст.1234 ЦК).Така сама вимога повної дієздатності, як загальне правило, висунута ст.50 ЦК щодо фізичної особи, яка хотіла б займатися підприємницькою діяльністю. Виняток з цього правила встановле­ний ст.35 ЦК, але й тут існує особливість — віковою межею є "не­типовий" для норм ЦК вік — 16 років. Тому слід визнати, що роз­різняти вказані елементи дієздатності доцільно також і з практич­ної точки зору, оскільки це дає можливість диференційовано під­ходити (що робить ЦК) до визначення вимог стосовно надання особі того чи іншого виду (елементу) дієздатності.