Архив опросов
Ваш пол?
Время - это:
Вы:
Какая из вечных ценностей самая быстротечная:
Самая лучшая халява - это:
У вас за окном сейчас:
я люблю:
Я:

МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов



Союз образовательных сайтов
Главная / Рефераты / Правознавство / Договір дарування


Договір дарування - Правознавство - Скачать бесплатно


ВСТУП

Розвиток України ,як демократичної, правової, соціальної держави, яка повинна служити суспільству і людині, тісно пов’язані з розвитком приватного права, можливістю цивільно-правового забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Основним джерелом регулювання цивільно-правових відносин в Україні є Цивільний кодекс України. Саме з метою вдосконалення приватних правовідносин Верховною Радою України 6січня 2003 року був прийнятий новий Цивільний кодекс України ( який замінив Цивільний кодекс УРСР 1963 року).

Про високе значення цивільного кодексу в системі законодавства будь-якої держави (зокрема, України) зазначається в статті виданої Центром комерційного права, створеного при підтримці Агентства США з міжнародного розвитку : “Історичний досвід переконливо доводить надзвичайну роль таких цивільно-правових кодифікацій не тільки для розвитку громадянського суспільства в цілому. Цивільні кодекси виконують роль стабілізатора суспільства, економічної інтеграції та системоутворюючого елемента всієї правової системи. Прийняті в Європі у ХІХ столітті Французький цивільний кодекс (відомий у світі як “Кодекс Наполеона”) та Німецьке цивільне укладення відіграли велику роль в утвердженні принципів європейських революцій, у створенні сучасного вільного європейського суспільства, в розвиткові вільного підприємництва. Вони, як виявилося, несли в собі ше й велику стабілізуючу силу. Взяти, наприклад, Францію, де Цивільний кодекс 1804 року діє і до сьогодні. Це забезпечило правонаступництво суспільного життя та правового розвитку Франції, незважаючи на численні революції та перевороти протягом всього цього періоду. Доведено, що цивільне право Франції зберегло необхідну для суспільства стабільність та найважливіші юридичні завоювання Великої революції 1789—1799 років.

У цивільних кодексах закладено також могутній потенціал економічної інтеграції держав. Можна стверджувати, що підгрунтям сучасного Європейського Союзу були саме цивільно-правові кодифікації ХІХ та ХХ століть. Сьогодні ведеться велика робота над гармонізацією цивільного права в рамках Євросоюзу. Окремі європейські країни переглядають кодифікації приватного права. яскравим прикладом цього є реформа цивільного права в Нідерландах, що триває вже майже 50 років, результатом якої стала модернізація цивільного права. На порозі проведення такої реформи стоїть Німеччина. До європейського порядку денного внесено питання про створення Єдиного Цивільного кодексу Європи. Реалізація цього проекту в наступному столітті змінить обличчя світу.

У країнах, що утворилися після розпаду СРСР, відразу ж розпочалися кодифікаційні роботи в галузі цивільного права. Росія — одна із перших країн, що прийняла новий Цивільний кодекс (частина I — 1994 р.; частина II — 1995 р.). У Казахстані, Узбекистані, Киргизстані, Грузії також прийнято нові цивільні кодекси як єдині кодифікаційні акти для всієї сфери майнових та особистих немайнових відносин.”[1]

Серед інших, особливе становище у системі договорів про передачу майна у власність посідає договір дарування. Дарування є одним з найстаріших інститутів цивільного права. Він своїми витоками сягає Давньоримських часів, де він розглядався як підстава виникнення права власності. В подальшому інститут договору дарування зазнав не значних змін (про що буде йтися в цій праці).На даний момент у ЦК,договору дарування, присвячена ціла 59 глава, яка містить 14 статей. Якщо проводити аналогію з ЦК УРСР 1963 року, то новелами для договору дарування є :

• як реальність, так і консенсуальність договору;

• визначення прав і обов'язків сторін;

• зазначення умови в договорі;

• припинення (скасування) договору дарування;

• поняття пожертви; тощо.

В цій праці розкривається історія, зміст, ознаки , елементи даного договору.

1. Історія розвитку інституту дарування

Дарування є одним з найстаріших інститутів цивільного права. Так, формування інституту дарування в римському праві, як підстави виникнення права власності розпочалось в період республіки (V-I ст. до н.е.). Хоча тут воно розглядалось радше як одностороння угода, оскільки саме вчення про дарування розміщали у загальній частині цивільного права. Винятки стосувались обіцянок дарунку, якщо вони здійснювались у формі стимуляції, тоді можна було б угледіти елементи консенсуальності угоди - договору. Цікавим фактом з історії цього договору є те, що за римським правом значна кількість дарівних актів вчинялася між членами однієї сім’ї , тому значне місце у регулюванні сімейних майнових відносин приділяло саме даруванню (зокрема, обмеженню свободи дарування між подружжям, між близькими особами одного будинковолодіння)[2]

Історія умов в договорі дарування сягає ще часів римського права. Стосовно безвідплатних розпоряджень майном існував інститут наказу (modus), коли мова йшла про форму вчинення дарування donatio sub modo - дарування з покладенням на обдарованого обов'язку що-небудь виконати; невиконання такого наказу дає дарувальнику альтернативне право вимагати виконання його або повернення дарунку (дарування під умовою). Зміст modus або наказу полягав у тому, що на особу, на користь якої вчинялось дарування, покладався обов'язок виконати що-небудь (наприклад, даруючи сад, наказати в певні дні дозволяти іншим людям прогулюватись ним). Метою наказу було задоволення бажання дарувальника як праворозпорядчої особи. Невиконання наказу не зупиняло юридичний ефект угоди, а лише давало право на подання позову про виконання умови або про припинення договору і повернення дарунку.

Основа сучасних положень щодо предмету та ознак дарування закладена у творах видатних дореволюційних вчених-цивілістів Мейера Д.І., Шерше-невича Г.Ф., Грімма Д.Д., Дністрянського Станіслава1. Цікаво, що дані автори по-різному розглядали дарування і його місце в системі цивільного права. Так, наприклад, Д.І. Мейер та Д.Д. Грімм інститут дарування розміщали у загальній частині, хоча перший відносив дарування до розділу «майнові права» (зокрема, як спосіб набуття майнового права), а інший - у контексті римського приватного права, взагалі виділяв особливе «вчення про дарування» при загальних положеннях про угоди.

Розглянемо детальніше причини віднесення дарування як до способу набуття майнових прав, так і до односторонніх угод.

1. Д.І.Мейер відносив категорію "майнове право" до числа об'єктів цивільних прав. Відповідно, дарування виступає як спосіб "відчуження права" (конструкція переходу не речі, а права на неї). Для дарування характерними є такі риси :

Дарувальник позбавляється якого-небудь майнового права при житті (дарування на випадок смерті Д.І.Мейер вважав звичайним заповітом). Немає необхідності, щоб відчуження права з його набуттям були рівноцінними для контрагентів: "подароване" майнове право може бути "більш важливе" для особи обдарованої, ніж для дарувальника - потребується лише сам факт відчуження. Обдарована особа набуває право, якого у неї перед цим не було - вона збагачується. Без набуття права, без розширення сфери майнових прав особи - немає й дарування. Дарування представляє собою безеквівалентне набуття права однією особою внаслідок його відчуження іншою.

2. Основною причиною віднесення дарування до односторонніх угод слугувала сама наявність у римському праві інституту дарування на випадок смерті (одностороннє волевиявлення дарувальника).

Д.Д.Грімм зазначав: "Питання про місце вчення про дарування (donatio) в системі римського права до цієї пори вирішується по-різному. Одні вчені викладають це вчення в загальній частині, інші включають його у зобов'язальне право. Без сумніву одне, що вчення про дарування має досить загальне значення, що значна кількість різноманітних юридичних угод можуть слугувати засобом для надання однією особою безоплатної вигоди іншій, що дарування може бути здійснено не тільки у формі обіцянки подарунку, але й шляхом безпосередньої передачі подарунку однією особою іншій, що дару­вання зустрічається не тільки inter vivos (серед живих), а й mortis causa (з приводу смерті); у зв'язку з усім цим пропонується викласти основні начала дарування у зв'язку з загальним вченням про юридичні угоди"1.

Дарування Д.Д.Грімм розрізняв у широкому і вузькому розу­мінні. Даруванням в широкому розумінні він називав будь-яке надання особою безоплатної вигоди іншій, оскільки це здійснюється по добрій волі без будь-якого обов'язку, хоча б навіть це не призвело за собою зменшення майна дарувальника. Дарування ж у вузькому розумінні - таке добровільне надання безоплатної («безвозмездной») вигоди однією особою іншій, яке передбачає зменшення власного майна дарувальника.[3] Різниця між широким та вузьким розумінням дарування полягає в тому, що в римському праві обмеження стосу­вались лише дарування у вузькому розумінні (обмеження свободи дарування між подружжям).

Дарування у римському приватному праві передбачалось у формах:

A) Dando - дарувальник безпосередньо передає які-небудь об'єкти або встановлює які-небудь речові права, наприклад, узуфрукт на користь обдарованого.

B) Promittendo - дарувальник обіцяє передати в майбутньому яку-небудь річ або встановити яке-небудь право на користь обдарованого.

C) Liberando ~~ дарувальник прощає обдарованому борг або відмовляється від якого-небудь речового права на користь обда­ рованого.

Як особливі види дарування передбачались:

A) Donatio remuneratoria -дарування за особливу послугу, віддяка (особливо за рятування життя).

B) Donatio sub modo ~ дарування з покладенням на обда­рованого обов'язку що-небудь виконати; невиконання такого наказу дає дарувальнику альтернативне право вимагати виконання його або повернення дарунку (дарування під умовою).

C) Дарування всього майна або його частини. Використання дарувальником у майбутньому частини від подарованого (цесія зі сторони обдарованого стосовно дарувальника). Таке дарування не створює універсального правонаступництва[4] .

Для того, щоб з'ясувати належність дарування до односторонніх угод чи до договорів на наш погляд необхідно відповісти на запитання: яка фактична дія у процесі здійснення дарування є більш юридичне значимою (у розумінні настання позитивних юридичних наслідків для сторін угоди, тобто реалізація права власника на вільне розпорядження своїм майном і перехід права власності на це майно від однієї особи до іншої) - дії дарувальника по безоплатному від­чуженню майна чи дії обдарованого по прийняттю дарунку (майна у власність), іншими словами - що визнати юридичним фактом - сам факт безоплатного відчуження майна чи разом з прийняттям майна обдарованим? Відповідь на це запитання має важливе практичне значення: для визначення моменту виникнення права власності; визначення правового режиму майна.

Використовуючи теорію "юридичного складу" О.А.Красав-чикова[5] акт вчинення дарування слід розглядати як "складний юридичний склад ("сложный юридический состав") - сукупність фактів, між якими існує пряма залежність" . Необхідність прийняття дарунку обдарованим є завершальною цеглиною у конструкції дарування, що і визначає його зобов'язальний (договірний) характер. Одна тільки угода про передання речі в дар сама по собі ніяких правових наслідків не передбачає і правовим захистом не користується . Прибічник договірного характеру дарування Г.Ф. Шершеневич вказував: "Дарування - це угода, що грунтується на взаємній згоді, а не на волі одного дарувальника. До прийняття пропонованого дарунка особою, яку одаровують, дарування немає сили. Тому дарування призначається договором"[6]. Саме зустрічне позитивне волевиявлення обдарованого перетворює дарування в договір, що відрізняє його, наприклад, від заповіту, де не є потрібною згода одержувача при здійсненні цієї односторонньої угоди. Немає згоди обдарованого на отримання дару, або немає бажання дарувальника на безкоштовну передачу речі, немає і договору дарування.

Таким чином, ми з'ясували договірну природу інституту дарування у цивільному праві.

В радянський період договір дарування набув виключно реального характеру. Це було зумовлено етичним аспектом можливості пред’явлення вимоги обдарованого до дарувальника також були інші недоліки цивільного законодавства радянського періоду стосовно договору дарування, що не відповідали засадам ринкової економік ( вимоги щодо нотаріальної форми посвідчення договору).

2.Поняття та загальна характеристика договору дарування

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати у майбутньому іншій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок)у власність. [п. 1. Статті 717 ЦК України.]

Визначення поняття договору дарування de facto є визначенням сфери відносин, які потребують нормативного врегулювання, і de jure самого формального закріплення "відносної" важливості даного блоку суспільних відносин.

Для прикладу неоднозначності понять договору дарування, вкажемо на деякі з них.

Відповідно до § 938 Книги загальних цивільних законів "договір, у якому залишається комусь безоплатно якась річ, називається даруванням" ("даровизною")[7].

§ 516 Німецького цивільного уложення визначає дарування як надання ("предоставление") майна, завдяки якому одна особа (дарувальник) збагачує за рахунок свого майна іншу особу (обда­рованого), при цьому сторони згідні в тому, що надання здійснюється безоплатно. Дарування є безоплатним наданням, яке має місце серед людей при їх житті, і вичиняється у формі договору[8] .

Поняття договору дарування це формальне закріплення форм вчинення дарівних дій. Відповідно, об'єктом зобов'язання є власне

"форма передачі майна за договором дарування". Так, згідно ст. 572 Цивільного кодексу Російської Федерації окрім форм, поданих у ЦК України (безпосередньої передачі речі [dando] та обіцянки передати у майбутньому безоплатно майно у власність prommitendo], передбачено і третю форму вчинення дарування шляхом звільнення або обіцянки звільнити від майнового обов'язку [liberando]. Ця остання форма вчинення дарування є новелою російського законодавства, і на нашу думку позитивним кроком щодо розширення сфери застосування даного виду договору. Звільнення від майнового обов'язку або, інакше, прощення боргу в якості одного із способів припинення зобов'язання слід вважати двосторонньою угодою (договором), оскільки "презюмується, що для її вчинення потрібне досягнення згоди між кредитором і боржником"[9].

Поряд з вищенаведеними формами здійснення дарування виділяють також:

• Відмову від певного права (наприклад, відмова спадкоємця від спадщини на користь будь-кого з інших спадкоємців, держави або окремих юридичних осіб).

• Передачу майнового права (вимоги, іпотеки)[10].

• Внесення коштів батьками у кредитні установи на ім'я дітей.

• Відмову одного з подружжя від частки у спільному майні на користь другого з них.

• Нагородження державними та міжнародними преміями за заслуги громадян та організацій перед державою, народами світу та ін.

Основним критерієм, за яким слід відрізняти договір дарування від усіх інших безоплатних надань, є вид правовідносин, з приводу яких виникають права і обов'язки сторін. Так, "не можуть вважатися даруванням виплати премій працівникам у порядку існуючої системи оплати праці, виплати в порядку соціального захисту населення, приватизація громадянами державного майна на підставі приватизаційних сертифікатів" , тобто такі надання, які виникають з право­відносин трудових, соціального забезпечення і т.д.

Слід зазначити, що множинність форм здійснення дарівних дій не обов'язково повинна міститися у диспозиції норми, оскільки для визнання договору дарування необхідна сама безоплатність переходу майна або майнових прав та згода сторін на вчинення дарування.

Цивільний кодекс України встановлює, що договір дарування можливий як односто­ронній, так і двосторонній, як реальний, так і консенсуальний, безвід­платний.

Про те, що договір дарування за ЦК може розглядатись як одностороння угода свідчать такі положення: що дарувальник вправі відмовитись від договору дарування до вручення речі обдаровуваному, а останній – якщо негайно заявить про відмову від прийняття дарунку (ст. 722 ЦК). Тому автори вважають, що договір дарування може посвідчуватись в нотаріальному порядку лише в присутності дарувальника, який має намір в наступному передати і дарунок, і договір дарування обдарованому. Це положення може мати місце на практиці при попередньому посвідченні договору дарування перед весіллям, днем народження тощо. Коли ж весілля не відбулось, дарувальник вправі звернутись до нотаріуса і сам скасувати такий договір, якщо ми визнаємо договір дарування одностороннім правочином.

Але не слід плутати наведений вище правочин з договором дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому (ст. 723 ЦК), оскільки останній вважається посвідченим як двосторонній правочин. Характерними рисами цього правочину є те, що не зважаючи на одностороннє зобов΄язання за цією угодою дарувальника, обдаровуваний має право вимагати від дарувальника передання дарунка або відшкодування його вартості. Це положення зобов΄язує дарувальника навіть більше ніж обдарованого належним чином зберігати дарунок, оскільки, як зазначалось раніше, в разі розірвання договору дарування обдарований зобов΄язаний повернути дарунок лише тоді, коли він зберігся в натурі.

Договір дарування з обов’язком обдаровуваного на користь третьої особи (ст. 725 ЦК) передбачає істотні умови, які висуваються до обдарованого. Так, за договором дарування може бути встановлений обов’язок обдаровуваного вчинити певну дію майнового характеру на користь третьої особи або утриматися від її вчинення (передати грошову суму чи інше майно у власність, виплачувати грошову ренту, надати право довічного користування дарунком чи його частиною, не пред’являти вимог до третьої особи про виселення тощо).

Слід відмітити, що це положення стосується лише третіх осіб, а не дарувальника. При цьому, деякі умови цього підвиду договору дарування важко однозначно сприймати. Виходить, що обдарований приймаючи дарунок одночасно бере на себе зобов΄язання виплатити частину вартості дарунка третій особі. Вважати, що обдарований буде сплачувати більше ніж отримує, не має підстав, але з урахуванням індексації та несвоєчасної сплати дарунок може бути за вартістю меншим від обов’язків обдарованого[11].

Отже. аналізуючи вище викладене, можна прийти висновку,що односторонній чи двосторонній характер договору залежить від наявності прав та обов’язків у сторін. Так, якщо договір не містить обов’язку обдарованого вчинити певні дії на користь третіх осіб, то такий договір є одностороннім. В цьому разі обдарований має лише права ( отримати дарунок), а зобов’язаною стороною є дарувальник ( передати майно обдарованому). Якщо в договорі зазначено обов’язок обдарованого вчинити певні дії на користь третіх осіб. то такий договір є двостороннім. За загальним правилом, відповідно до п. 2 ст. 717 ЦК договір. що встановлює обов’язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дую майнового або немайнового характеру ,не є договором дарування. Винятки з цього правила становлять статті 723,725-727 ЦК. Згідно ст. 723 сторони можуть укласти договір дарування з умовою передання майна обдарованому в майбутньому через певний строк (термін) або у разі настання відкладальної обставини. Уразі настання строку (терміну) або відкладальної обставини обдарований має право зажадати передання йому дарунка, який визначений у договорі дарування. Якщо дарувальник, незважаючи на настання умови, ухилятиметься від виконання свого обов'язку, обдарований має право вимагати від останнього передання дарунка або відшкодування його вартості. Якщо до настання умови, визначеної в договорі, помре дарувальник або обдарований, договір дарування припиняється.

Окрім цього, на обдарованого може бути покладений обов'язок вчинити певну дію майнового змісту або утри на користь третьої особи (передати грошову суму чи інше майно у власність, сплачувати грошову ренту, надати право довічного користування дарунком чи його частиною, не пред'являти вимог до третьої особи про виселення тощо). Вимагати від обдарованого виконання покладеного на нього обов'язку має право дарувальник, а в разі його смерті, визнання безвісно відсутнім чи недієздатним - особа, на користь якої має бути виконаний цей обов'язок (ст.725). У разі ухилення обдарованого від виконання обов'язку на користь третьої особи дарувальник має право вимагати розірвання договору і повернення дарунка, а якщо таке повернення неможливе, - відшкодування його вартості (ст. 726).

Законодавець передбачає можливість як реального, так і консенсуального договору дарування. Слід зазначити, що ЦК УРСР передбачав лише реальність даного договору, оскільки в радянський період консенсуальний договір дарування вважався неприпустимим із точки зору моралі , бо в такому випадку обдарований мав би право вимагати у примусовому порядку повернення дару. Зміни у теперішньому кодексі зумовлені проголошенням принципу свободи договору, за яким сторони можуть надати чинність договору до моменту передачі речі, якщо це не суперечить законодавству. Право власності на дарунок виникає з моменту його прийняття. Якщо дарунок направлено обдарованому без його попередньої згоди, він вважається прийнятим, якщо обдарований негайно не заявить про його відхилення. Прийняття документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета дого­вору дарування, або символів речі (ключів, макетів тощо) вважається прийняттям дарунка (ст. 722 ЦК)[12].

Основна кваліфікуюча ознака, за якою договір дарування відрізняється від договорів про передачу майна у власність, це його безоплатність. Щодо безвідплатності, то цікавою з є точка зору російських вчених А. П. Сергєєва та Ю. К. Толстого : "На перший погляд відсутність зустрічного задоволення, тобто безоплатність зобов'язання, не відповідає природі цивільного права, оскільки майнові відносини, котрі входять у його предмет, традиційно сприймаються як матеріально-вартісні, товарно-грошові відносини. Дія ж макроекономічного закону вартості у повній мірі проявляється лише в сплатних зобов'язальних правовідносинах, оскільки саме тут відбувається своєрідний обмін товарами (речами, товарами, послугами). Однак, і безоплатні правовідносини, так само як і абсолютні право­відносини (для яких взагалі не властивий поділ на "сплатні - безоплатні"), також можуть відчувати дію закону вартості, хоч, і не настільки відчутно. Так, правовідносини власності безпосередньо не пов'язані з грошовим обміном, зате вирішення питання про належність особам тих чи інших речей є необхідною підставою для участі цих осіб в цивільному обороті, а об'єм і характер належних їм речових прав здебільшого передбачають зміст майбутніх зобов'язальних відносин. Основним, мабуть, є те, що річ не втрачає притаманну їй якість товару і тоді, коли вона переходить від однієї особи до другої безоплатно"[13]

Безоплатність дарування, фактично - це відсутність зустрічної еквівалентної вимоги. Німецький вчений Вальтер Шенрат слушно зауважує, що договір дарування виступає антиподом договору купівлі-продажу: «Завдяки даруванню, так як і при купівлі-продажу, остаточно передається право власності або інше майнове право від однієї особи до іншої - тільки без зустрічного задоволення»[14] . Заперечував можливість будь-яких зустрічних дій з боку обда­рованого Новицький І.Б. - він вказував, що « . зі всіх безвідплатних угод виділяється дарування. Дарувальник не тільки не отримує майнового еквіваленту, але й його власне майно так, чи інакше, в більшій чи меншій мірі зменшується внаслідок дарування. Вчинення обдаро­ваним будь-яких майнових надань на користь дарувальника з приводу чи у зв'язку з даруванням (або прийняття на себе, обдарованим зобо­в'язання такого змісту) позбавляє угоду якості дарчого договору"[15].

Однак, неправильно було б розуміти безоплатність договору дарування буквально, оскільки дарувальник як власник майна вправі вимагати певного еквіваленту за надане майно . Даний еквівалент є умовним (якщо під даруванням, не хочуть приховати договір купівлі-продажу з порушенням прав третіх осіб), хоча зазначення умови в договорі є гарантією вільного розпорядження власником своїм майном.

3. Елементи договору дарування

3.1 Предмет договору дарування

Предметом договору дарування може бути будь-яке майно (як індивідуально визначені речі, так і речі, визначені родовими ознаками), не вилучене з товарообороту і яке може бути у власності особи, якій воно дарується. Згідно ст. 718 ЦК України дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути також майнові права, якими уже володіє дарувальник, або які можуть виникнути в майбутньому.

Щодо нерухомого майна існують певні вимоги : підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Стосовно валюти, як об’єкта даного договору, то під нею розуміються грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним обом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти рахунках, внески в банківських та інших кредитно-фінансових установах на те-торії України.

Відповідно до Закону "Про цінні папери і фондову біржу" цінними паперами є грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником, і передбачають, як правило, виплату доходів у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передання грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Серед видів цінних паперів за законодавством України розрізняють акції, облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик, облігації підприємств, векселі, казначейські зобов'язання республіки, ощадні сертифікати, приватизаційні папери, інвестиційні сертифікати та ін[16].

Предметом договору дарування можуть бути майнові права. Останні можуть мати зобов'язальну і речову природу. Речові правовідносини відрізняються від зобов'язальних своїм об'єктом, на який спрямована діяльність суб'єктів.

При даруванні можуть існувати обмеження для набуття права власності громадянами на окремі види майна. Так, Постановою Верховної Ради від 17. 06. 1992 р. "Про право власності на окремі види майна" був затверджений перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України. До цього переліку входить: Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, що придбаваються громадськими об’єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси;вибухові речовини й засоби вибуху; всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва; бойові отруйні речовини; наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря); протиградні установки; державні еталони одиниць фізичних величин; спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації.

Цією ж постановою був затверджений спеціальний порядок набуття права власності на окремі види майна. Зокрема, постанова передбачає особливі вимоги щодо осіб та порядку отримання дозволу на ці речі.( наприклад для отримання дозволу на на вогнепальну гладкоствольну мисливську зброю треба звернутися до органів внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 21-річного віку)

Сторони договору дарування

Сторонами у договорі дарування можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, а в певних випадках — держава, Автономна Республіка Крим і територі­альні громади (ст. 720 ЦК України). Укладення договорів дарування громадяна­ми має здійснюватися з додержанням загальних правил цивільного законодав­ства про їх дієздатність. Крім того, сімейне та цивільне законодавство України встановлює додаткові гарантії захисту осіб, які перебувають під опікою або пік­луванням. Так, опікун не має права без дозволу органів опіки і піклування укла­дати угоди, а піклувальник — давати згоду на їх здійснення, якщо вони виходять за межі побутових. Такими угодами, зокрема, є договори, що підлягають нотарі­альному посвідченню і спеціальній реєстрації, відмова від належних підопічному майнових прав, поділ майна тощо.

Юридичні особи виступають сторонами у договорі дарування в межах своєї спеціальної дієздатності. Саме ці особи зумовлюють особливий інтерес в світлі спроби закласти в установчі документи право юридичної особи здійснювати дарування. Цікавим в цій ситуації має стати установчий договір, оскільки, з одного боку, буде закладено мету – отримання прибутку, а з іншого - право дарувати. Тут, на погляд авторів, все ж таки необхідно додержуватись принципів поділу юридичних осіб на підприємницькі і не підприємницькі. Останні можуть здійснювати дарування, оскільки в основі їх діяльності не повинна знаходитись мета – отримання прибутку. В усякому разі при зростанні кількості різноманітних фондів та непідприємницьких організацій, загальний рівень життя населення погіршується. Тому в основі діяльності підприємницьких структур має бути сплата податків, а держава має дбати про соціальне забезпечення населення При цьому законодавство не містить будь-яких обме­жень щодо прийняття юридичними особами дару. Водночас безоплатне відчу­ження майна (у тому числі й за договором дарування) вони мають здійснювати відповідно до вимог їхніх статутів та законодавчих актів. Підприємницькі товариства можуть укладати договір дарування між собою, якщо це прямо передбачено в їхніх статутних документах. Відповідно до ЗУ « Про господарські товариства» для акціонерних та товариств з обмеженою відповідальністю, товариств з додатковою відповідальністю установчими документами є статут та установчий договір, а для повних та командитних товариств – установчий договір.[17]

.Крім того, відповідно до ст. Стаття 43 Господарського кодексу України підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом, а відповідно до Стаття 133 цьго кодексу господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених Цивільним кодексом України. Таким чином, підприємства можуть здійснювати передачу свого майна на основі договору дарування на рівні з фізичними особами, зурахуванням певних особливостей .

Аналізуючи ж інших суб΄єктів, які вправі здійснювати дарування, а саме: фізичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальна громада, звернемо увагу лише на той аспект, що для таких суб΄єктів, яким є держава, обов΄язково має зазначатись механізм реалізації повноважень на дарування. Це положення також стосується територіальної громади, оскільки для прийняття рішення про дарування від імені цих суб΄єктів повинен існувати чіткий механізм узагальнення волі його суб΄єктів.

Договір дарування допускає його укладення за посередництвом представника дарування не належить до правочинів що мають укладатися особисто. Існують певні вимогищодо представництва. Передставник повинен діяти лише на підставі довіреності виданої довірителем (дарувальником).Передставник укладає договір дарування, щодо того майна яке вказано в довіреності.Відповіднодо ст. 245 Ц К довіреність укладається в формі, в якій відповідно до закону має укладатися правочин, тобто у письмовій формі належить укладати довіреність, якщо представником або довірителем (дорувальником) є юридична особа; якщо вартість майна щодо якого представник уповноважений укладати договір дарування, перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Неоподаткований мінімум складає 17 гривень[18], одже довіреність укладається у письмовій формі якщо її предмет оцінюється більше ніж 340 гривень.

Довіреність на укладання договору дарування, у якій не встановлено імені обдаровуваного, є нікчемною.

У тексті довіреності мають бути зазначені місце і дата її складання (підписання), прізвища, імена, по батькові (повне найменування юридичної особи), місце проживання (місцезнаходження юридичної особи) представника і особи, яку представляють, а в необхідних випадках і посаду, яку вони займають. У довіреностях на ім’я адвокатів зазначаються їх статус та членство в адвокатському об’єднанні (якщо адвокат є членом адвокатського об’єднання[19]

Деякі автори висловлюють позицію щодо некоректності поняття „генеральна довіреність” і проблеми в нотаріальній практиці і законодавстві стосовно розмежування понять довіреність та доручення. В сучасній юридичній практиці до останнього моменту посвідчуються довіреності, в яких передаються повноваження власника на розпорядження майном: продаж, дарування майна тощо. Тому необхідно звернути увагу, що з 01.01.2004 року подібні довіреності стають просто нікчемним. Тобто представник тепер буде вправі лише оформляти договір дарування від імені довірителя, а не розпоряджатись майном. Хоча вважається необхідним конкретизувати й інший момент, а саме на яке майно поширюються повноваження представника власника.[20]

Виходячи з вище викладеного практичній більшості випадків така довіреність має бути укладена в письмовій формі.

3.3. Форма договору дарування

У Форма правочину — це спосіб вираження волі учасників угоди. Одним із способів є усний правочин. При такій формі письмовий документ не складається. Характер­ною особливістю усного правочину є збіг двох стадій — укладення і виконання. Усна форма характерна для реального договору дарування. В усній формі уклада­ються договори дарування речей особистого користування та побутового призначен­ня. Критерієм віднесення предметів до зазначеної категорії є мета їх використання (особисте або побутове), відносно невелика цінність.

Усна форма договору за Цивільним кодексом передбачена для дарування речей особистого користування та побутового призначення. Письмово укладається договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому. У разі недодержання форми такі договори є недійсними. Договір дарування нерухомої речі укладається письмово і посвідчується нотаріусом. Договір дарування рухомих речей, які мають особливу цінність, укладається письмово. Законодавець не визначає критеріїв віднесення речі до такої, що має особливу цінність. Водночас дарування цінних рухомих речей може здійснюватися усно, оскільки коментовані правочини не є нікчемними. Передання такої речі за усним договором визнається правомірним, якщо судом не буде встановлено незаконності заволодіння нею з боку обдарованого. (ст. 719 ЦК).

Певними особливостями зумовлена передача в дар майнового права. Специфіка предмета договору дарування майно­вих прав зумовлює необхідність письмової форми правочину. Аналогічна ситуація складається у разі, коли укладення договору не збігається з моментом передачі да­рунка. В цьому випадку має місце консенсуальна угода. Недотримання письмової форми угоди є підставою для визнання її недійсною.

Спеціальна вимога щодо форми правочину встановлена для дарування валютних цінностей у розмірі, який перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковува­ного мінімуму доходів громадян. На сьогодні з урахуванням неоподатковуваного мінімум доходів громадян ця сума становить 850 грн. Договори дарування, що перевищують зазначений розмір, укладаються в письмовій формі з обов'язковим нотаріальним посвідченням. До ва­лютних цінностей згідно з Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" належить валюта України — гро­шові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України.

Правила цивільного законодавства про форму договорів дарування мають поширюватися і на угоди, що укладаються між подружжям, батьками і дітьми та між іншими близькими особами. Проте, у юридичній літературі висловлювалися думки про необов'язковість застосування правил цивільного законодавства про форму угод, що укладаються між такими особами, зокрема, між подружжям. Необов'язковість належного оформлення угод між подружжям чи іншими близькими особами позбавляла б суд в багатьох випадках встановити реальну наявність між ними договірних відносин. Це давало б можливість подружжю легко уникати відпо­відальності за особистими боргами або очікуваної конфіскації майна, оскільки дружина-боржник або один із подружжя, який скоїв злочин, завжди міг заявити, що належна йому частка у майні або його особисте майно вже раніше було подароване іншому з подружжя. Насправді таке майно продовжувало б перебувати у їхній спільній власності або роздільній власності дружини-боржника.

Отже, правила цивільного законодавства про форму угод дарування мають застосовуватися незалежно від характеру взаємовідносин їхніх суб'єктів. Не дає підстав для іншого висновку також аналіз судової практики, зокрема, постанови Пленуму

Верховного Суду "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" від 28 квітня 1978 р. (із змінами, внесеними постановою пленуму від 25 грудня 1992 р.). В цій постанові ,зокрема, наголошується на потребі визнання недійсними договорів дарування щодо нерухомого майна, уразі недотримання вимоги нотаріального посвідчення. Якщо така угода виконана повністю або частково однією з сторін, а друга сторона ухиляється від її нотаріального оформлення, за вимогою сторони, яка виконала угоду, її правонаступників або прокурора вправі визнати угоду дійсною. Однак це правило не

назад |  1  | вперед


Назад


Новые поступления

Украинский Зеленый Портал Рефератик создан с целью поуляризации украинской культуры и облегчения поиска учебных материалов для украинских школьников, а также студентов и аспирантов украинских ВУЗов. Все материалы, опубликованные на сайте взяты из открытых источников. Однако, следует помнить, что тексты, опубликованных работ в первую очередь принадлежат их авторам. Используя материалы, размещенные на сайте, пожалуйста, давайте ссылку на название публикации и ее автора.

281311062 © il.lusion,2007г.
Карта сайта