Лучшие автора конкурса
1. saleon@bk.ru (96)
4. patr1cia@i.ua (45)


Мир, в котором я живу:
Результат
Архив

Главная / Украинские Рефераты / Наукознавство / Історизм як форма теоретичної рефлексії в науковому пізнанні


Історизм як форма теоретичної рефлексії в науковому пізнанні - Наукознавство - Скачать бесплатно


Зазначимо, що для появи iсторизму, не меш важливого значення нiж для появи конвенцiоналiзму, мала знаменита "теза Дюгема-Куай­­­на", яку ми розглядали вже у 2-му роздiлi даної книги.

Вже конвенцiалiзм обгрунтував, а Куайн доповнив логiчним аналiзом, що мiж емпiричними даними i теорiями зв'язок не безпосе­­­реднiй, а має залежнiсть вiд процесу "переходу" бази емпiричних даних у мову символiв цiлої групи гiпотез. Отже визнається немож­­­ливiсть вiдокремлення кожної з гiпотез, наприклад, у теоретичнiй фiзицi, вiд iнших теоретичних положень. Факти, у зв'язку з цим, завжди "навантаженi" змiстом який несе теоретична система в цiло­­­му.

Куайн зазначав, що немає наукових положень, якi повнiстю неза­­­лежнi вiд досвiду. Жодна з наукових теорiй, гiпотез не має iмунiтету щодо її верифiкацiї. Однак, верифiкацiя здатна лише ко­­­ректувати теорiю через її окремi положення, отже - бути процедурою збереження теорiї, а не спростування. Фальсифiкацiї, перевiрцi та спростуванню в науцi пiдлягає система взаємопов'язаних положень теорiї, а не окремi її речення чи гiпотези. Вiд цього залежить стiйкiсть теоретичних систем при зiткненнi з суперечливими даними досвiду та здатнiсть теорiї до самокорекцiї на грунтi конвенцiї науковцiв.

Вiдомий французький фiзик-теоретик, iсторик природознавства П'єр Дюгем (1861 - 1916) був одним iз перших дослiдникiв, який звернув увагу на iсторiю науки як на джерело методологiчних прин­­­ципiв природознавства, вiн дав першi обгрунтовування наявностi зв'язку мiж методологiєю та iсторiєю науки.

Дюгем безпосередньо приймав участь у розробцi рiзноманiтних напрямкiв теоретичної фiзики. Науковому спiвтовариству найбiльш вiдомi його працi з проблем теорiї термодинамiки та електроди­­­намiки. Свої розробки у сферi теоретичної фiзики, вiн здiйснював, перш за усе, маючи на метi вирiшення проблеми створення єдиної фiзичної теорiї, прагнучи зробити її на основi унiверсалiзацiї по­­­няття "енергiя".

Як iсторик природознавства Дюгем вiдомий такими своїми працями: "Еволюцiя механiки" (1903), "Походження статики" (1905 - 1906 ), "Етюди про Леонардо да Вiнчi" (1906 - 1913),"Система всесвiту" (1913 - 1917) та iншi. А також дослiдженням у сферi методологiчних проблем фiзики присв'яченi працi "Фiзика якостi" та "Фiзична те­­­орiя, її предмет i структура" (1906).

Незмiнним предметом фiлософських дослiджень П.Дюгема були мето­­­дологiчнi проблеми побудови фiзичної теорiї. Центральна проблема методологiчних дослiджень Дюгема полягала в протиставленнi двох традицiйних способiв побудови теоретичного знання: теорiя як пояс­­­нення (у фiзицi традицiя Декарта - Лапласа) та теорiя як опис чуттєво не даних процесiв (у фiзицi традицiя Паскаля - Ампера).

Кожна спроба розглядати фiзичну теорiю як пояснення, а не опи­­­сування дiйсностi, як обгрунтовано П.Дюгемом, обов'язково акту­­­алiзує ряд метафiзичних питань, що виходять за межi фiзики, якi неможливо остаточно вирiшити засобами позитивних наук. До таких одвiчних питань вiдноситься, i така центральна проблема "методо­­­логiї пояснення", як проблема iснування матерiальної дiйсностi вiдмiнної вiд даних органiв чуття; проблема пояснення природи да­­­ної реальностi. Цi "два питання,- визначає П.Дюгем, - не можна вирiшити методами експериментальних дослiджень; бо емпiричнi дослiдження мають справу тiльки з чуттєво даними явищами ... Вирiшення цих питань... це справа метафiзики" [1. -с.24]. Перше свiдомо визначене питання, що ставив перед собою Дюгем - у чому полягає мета кожної фiзичної теорiї. В iсторiї фiзики вiн знаходе лише двi можливi вiдповiдi:

1) кожна фiзична теорiя, вважають визнанi логiки, має на метi пояснення вiдмої групи законiв, доведених експериментально;

2) кожна фiзична теорiя, вважають фiлософи, є абстрактна сис­­­тема, що має на метi узагальнити i логiчно класифiкувати групу експериментальних законiв, не претендуючи на їх пояснення.

Така рiзниця в розумiннi теорiй походе вiд того, що спостере­­­ження фiзичних явищ призводе до зiткнення з дiйснiстю, яка безпо­­­середньо не дана чуттям, а тiльки пов'язана з ними (невiдомим нам чином). Тому теорiя сповiщаючи нам про дiйснiсть, яка прихована за явищами не спроможна зробити цю фiзичну реальнiсть предметом без­­­посереднього споглядання. Теорiя обмежує себе лише доведенням, що нашi споглядання утворюються так, нiби дiйснiсть є такою, якою її визнають. Отже, теорiя завжди складає певну конструкцiю гiпотетич­­­них пояснень. Слiд враховувати й на те, що якщо в емпiричних те­­­орiях фiзики мають предметом свого роз'яснення експериментально встановленi закони, то "чиста" теоретична фiзика не дає таких пе­­­реконливих аргументiв, щоб iснувала можливiсть доведення усiх її елементiв емпiричними засобами (використовуючи теормiнологiю iндуктивiзму - в "чистих" теорiях завжди наявнi елементи, якi не­­­можливо пiддати процедурi верифiкацiї). Проблема ускладнюється ще й такою обставиною, що жодна метафiзична система також неспроможна дати точних визначень, якi дозволяють вивести з них усi елементи, якi мають мiсце в фiзичних теорiях. Фiлософськi роз'яснення, що наявнi в iсторiх науки та фiлософiї, дають лише негативнi визна­­­чення природи фiзичного тiла, заперечуючи вичерпнiсть усiх вiдомих означень (як фiлософських так i наукових). Таким чином, з ме­­­тафiзичних систем неможливо обгрунтовано вивести та визначити потрiбнi елементи для побудови строгої фiзичної теорiї. А такий стан речей призводе до того, що фiзики часто використовують понят­­­тя, припущення, котрi не можна визнати нi метафiзичними, нi науко­­­вими (у строгому розумiннi цього слова). Завжди в засадах фiзичних роз'яснень знаходиться дещо, що нiяк не роз'яснюється.

На пiдставi таких мiркувань Дюгем робе узагальнюючий висновок, що фiзичну теорiю неможливо визнати проясненням, навiть якщо спи­­­ратися на концепцiю постiйної взаємодiї метафiзики i науки.

На думку Дюгема, довершена фiзична терiя є вiдображення (опису­­­вання) реальностi, яка виявляє себе через емпiричнi данi, але сама по собi принципово не дана чуттям (емпiрiї). Головна мета науков­­­ця, який формулює теоретичне положення, полягає у тому, щоб опису­­­ючи результати емпiричних дослiджень вiдкрити способи логiчної систематизацiї та класифiкацiї експеритментально встановлених за­­­конiв. Фiзичну теорiю не можна розглядати як абсолютно гiпотетичнi пояснення скритої вiд безпосереднього спостерiгача реальностi, яка опосередковано виявила себе в експериментальних даних (експеримен­­­тальних законах). Такi пояснення складають основу метафiзики, на­­­турфiлософiї, "вiд яких об'єктивна наука повинна звiльнятися" у своїй iсторичнiй еволюцiї. Загальний недолiк метафiзики, вважає Дюгем, полягає у тому, що фiлософи "йдуть" до природи вiд своїх надто узагальних принципiв, загальнофiлософських настанов, а це призводить до феномену догматизацiї науки, втрати еврiстичної по­­­тенцiї наукового пiзнання. З точки зору догматичного свiтогляду кожну нову думку, фактично кожне вiдкриття слiд розглядати як пустi, єретичнi, неможливi уявлення.

Теоретична наука лише як описування має право на "повагу", "еволюцiю"; це самостiйно iснуючих органiзм, котрий пояснювальна частина експлуатує як паразит (Дюгем).

Свою позицiю критики "методологiї догматизму" Дюгем обгрунтовує тезою, що нове знання завжди у чомусь суперечить вже вiдомому. Са­­­ме ця властивiсть нового заперечувати у тих чи iнших моментах вiдоме є принципова ознака нового. Тому нове знання неможливо виз­­­нати результатом еволюцiї попереднього, вже вiдомого, "старого" знання.

Обгрунтування концепцiї методологiї побудови теорiї як вiдобра­­­ження дiйсностi, у Дюгема супроводжується систематичною критикою iндуктивiзму. Заперечуючи традицiйне, для позитивiзму, розумiння опису реальностi в теорiї лише як результату iндуктивного узагаль­­­нення даних систематичних емпiричних спостережень, вiн зазначує, що послiдовний iндуктивiзм призводить до антинаукового фiлософсь­­­кого солiпсизму, згiдно з яким єдиною реальнiстю є мова суб'єкта, його "Я", а предмет фiзичних дослiджень - мовнi феномени. Дюгем обгрунтовує тезу, що результати емпiричних дослiджень не мають са­­­мостiйного значення, вони завжди розглядаються крiзь систему по­­­нять певної теорiї (науковi факти завжди теоретично навантаженi; в iншому випадку їх нiхто не визнає за науковi). Система понять пев­­­ної теорiї дозволяє розглядати емпiричнi данi як встановленi факти (тобто науковцями було створене обгрунтування, що саме цi емпiричнi данi є факти, а не щось iнше) та виявляти наявнiсть емпiрично даного взаємозв'язку мiж рiзними процесами, подiями, як спiввiдношення символiчних конструкцiй, якi не можна звести до по­­­няття "результат iндуктивного узагальнення". На фактах iсторiї фiзики Дюгем послiдовно демонструє, що такi конструкцiї мають ха­­­рактер не iндуктивних узагальнень, а саме апрiорних систетичних суджень, якi наявнi в мовi та свiдомостi науковця до емпiричного дослiдження у формах цiлеспрямованого намiру проведення певного експерименту.

У своїх дослiдженнях з iсторiї фiзики Дюгем, використовуючи по­­­яснення Платона, що таке асторономiя, визначає вiдмiннiсть мiж рiзними рiвнями пiзнаня, настiльки чiтко i виразно, що його кон­­­цепцiя серед багатьох фiлософiв науки часто визнається класичною.

Дюгем вказує, що Платон вирiзняє три ступеня астрономiї: спог­­­лядальний, геометричний i фiлософський. Нагадаємо, що на той iсто­­­ричний перiод, вiдношення науки та фiлософiї складало одну не­­­подiльну систему думок. Тому дане вирiзнення ступенiв, на думку Дюгема, має унiверсальне методологiчне для античної науки значен­­­ня. Видiляються три рiвня пiзнання. Нижчий рiвень є пiзнання за допомогою чуттєвого споглядання. Вищий рiвень є пiзнання з допомо­­­гою чистого iнтелекту, на якому споглядаються вiчнi iстини. Вищiй рiвень спiвпадає з тим, що фiлософи найчастiше називають "безпосе­­­реднiм спогляданням", або концепцiєю "чистого розуму" абсолютних рацiоналiстiв.

Мiж нижнiм i вищим рiвнями пiзнання iснує ряд змiшаних суджень, якi складають промiжний рiвень. Пiзнання, засноване на судженнях змiшаного рiвня, Платон називав геометричним пiзнанням. Саме те, що сьоднi (у перiод життєдiяльностi Дюгема) називають природоз­­­наством, "сучасною наукою" i розвинулося iз цього змiшаного, гiбридного рiвня суджень, якi характеризують специфiчнi власти­­­востi самого предмету свого дослiдження (математично даний теоре­­­тичний об'єкт), а не приписують йому певнi властивостi та перетво­­­рюються в систему догматiв, iстинних незалежно вiд змiн, якi мають мiсце в iсторичному процесi розвитку науки.

Розглядаючи конкретнi проблеми, що були усвiдомленi у наслiдок осмислення кризи фiзики кiнця ХIХ ст., на вiдмiну вiд А.Пуанкаре (який також займався iсторiєю фiзики), Дюгем використовує iсторiю фiзики як методологiю вирiшення ряду проблем теоретичної фiзики. При цьому вiн пiдкреслював, що саме iсторiя спроможна не дати впасти вченому в "амбiцiозну догматику або вiдчай пiрронiзму". Iсторiя науки сповiщає людинi про "предвiщення, якi проголошували­­­ся сформульованими теорiями та реально були реалiзованi у дiйсностi, вона створює переконання про те, що фiзичну теорiю не можна розглядати як абсолютно штучну систему, яку вважають сь­­­огоднi придатною для пояснення процесiв у дiйсностi, а завтра неп­­­ридатною, що вона є класифiкацiя все бiльш наближена до природьої, все бiльш вiрне вiдображення реальностi..."[1. -с.56]. Фiзична те­­­орiя це система математичних положень, що виведенi з обмеженого кола принципiв, якi сформульованi з метою повного i однозначного (точного) охоплення в єдину систему експериментально встановлених законiв.

Тому єдиним критерiєм iстини фiзичної теорiї залищається обг­­­рунтована iндуктивно узгодженiсть iз емпiричними даними. Однак ця узгодженiсть реалiзується лише вiдповiднiстю мiж уявними теоретич­­­но визначеними взаємодiями i фактами, що були передбаченi цiєю те­­­орiєю, якi були вiдкритi для фiзики саме при допомозi фiзичної те­­­орiї. Теорiї не повиннi бути "паразитуючими" на тiлi вже створеної емпiричними дослiдженнями науки, вони самi є "мотор", рух фiзики до нового знання.

Причину iсторичних змiн формулювань загальних положень фiзики, законiв науки, Дюгем вбачає у тому, що досвiд констатує безпе­­­рервне виникнення нових суперечностей мiж законами та фактами дiйсностi, а фiзики безперевно покращують формулювання законiв природи, щоб вони адекватнiше описували факти. Визнаючи, що таке протистояння мiж дiйснiстю i теоретичними знаннями продовжується безперервно, Дюгем дотримується положення про безперевне спросту­­­вання досягнутих здобуткiв науки новими узагальненими описами за­­­конiв природи. Положення про те, що новi теорiї охоплюють собою i попереднi теорiї як вiдносну iстину, яка має обмежену новими дани­­­ми сферу використання в науцi, дозволяє Дюгему дати вiдповiдь на виявлену конвенцiалiстами проблему наступництва мiж класичною i новою фiзикою.

Iсторичний аналiз становлення фiзичної теорiї переконує Дюгема у тому, що "накопичення" вiдносних iстин у нескiнченому процесi пiзнання складає остаточну iстину, яка адекватно моделює власти­­­востi дiйсностi, її сутнiсть.

Доповнення iсторичним аналiзом "арсеналу" вирiшення проблем розвитку фiзичної теорiї дозволив створити уявлення про формування поняття фiзичної теорiї як цiлiсного образу дiйсностi, фрагменти якого за межами цiєї цiлiсностi втрачають рацiональний сенс. Саме це поняття дає можливiсть вести розмову про науку (фiзику, матема­­­тику, хiмiю тощо), як про певну цiлiснiсть. Поняття "наука" тепер стає змiстовно, а не лише формально, визначеним. Утворюється пiдстава для змiстовного визначення специфiчних, iстотних для її власного розвитку властивостей.

Пiд впливом поширення iсторичного аналiзу науки в фiлософiї на­­­уки аналiтична орiєнтацiя починає змiнюватись синтетичною. Пом'як­­­шується дихотомiзм понять "емпiричне-теоретичне", протиставлення теорiй та фактiв, контексту вiдкриття i контексту обгрунтування. Замiсть рiзкого протиставлення емпiричного знання як надiйного, обгрунтованого, незмiнного, теоретичному знанню як самосуперечли­­­вому в основоположеннях та мiнливому, виникають концепцiї про взаємопроникнення емпiричного i теоретичного. Загальним стає пере­­­конання про "теоретичну навантаженiсть" факту, що фiксацiя науко­­­вого факту можлива тiльки за умови наявностi вiдповiдної теорiї, котра детермiнує факти. Тому факти, вiдкритi за допомогою однiєї теорiї, можуть за своїм значенням вiдрiзнятися вiд фактiв, вста­­­новлених при допомозi iнших теорiй. Обгрунтовується, що змiни те­­­орiй можуть спричинюють змiни у фактуальному фундаментi наукових знань.

Iсторизм заперечує переконання послiдовникiв позитивiзму, що процес появи нового знання є абсолютною протилежнiстю процесу обг­­­рунтування знань. Iсторичнi реконструкцiї процесу вiдкриття спира­­­ються на концепцiю єдностi процесу виникнення i обгрунтування но­­­вої теорiї.

Жорсткий демаркацiонiзм, який грунтувався, у першу чергу, на теорiї верифiкацiї, критицi традицiйної фiлософiї як ненаукової метафiзики, замiнюється тезою про єднiсть наукового i ненаукового знання. I.Лакатосом, Т.Куном починає визнаватися прийнятнiсть фiлософських означень, що були використанi у наукових теорiях. Так, парадигмальна концепцiя Т.Куна стверджує, що парадигма опи­­­рається на ряд фундаментальних положень, котрi неможливо спросту­­­вати за визначенням, окiльки вони носять метафiзичний характер. Згiдно з I.Лакатосом - "старi" науковi теорiї не вiдкидаються, а поступово витискуються "новими". "Незмiнне ядро" науко­­­во-дослiдницької програми у концепцiї I.Лакатоса наповнюється реф­­­лексивними (фiлософськими) обгрунтуваннями. А Пол Фейєрабенд, ви­­­являючи iррацiональнi складовi наукової дiяльностi, взагалi вiдмовляється вiд твердження про iстотну вiдмiннiсть науки, мiфу, фiлософiї.

Опора на факти з iсторiї науки, дослiдження процесiв змiн у на­­­уковому пiзнаннi дозволили встановити, що процеси виникнення, ста­­­новлення, замiни наукових iдей та теорiй мають загальнi форми, якi усталено повторюються. Вiдкидається уявлення про зразки наукових теорiй, якими, наслiдуючи аналiтичну фiлософiю науки, традицiйно вважали теорiї математичної фiзики. Хоча слiд визнати, що най­­­частiше iсторичнi данi, що використовуються у якостi iлюструючого наукового матерiалу стосуються, як правило, математики та фiзики. Однак, постiйно пiдкреслюється, що в iсторiї науки можна вiднайти рiзноманiтнi данi для iлюстрацiї рiзних iдей (навiть протилежних), тому евристичне значення таких iлюстрацiй є вiдносне.

Дослiдження iсторiї науки, результати порiвнянь iсторичних етапiв еволюцiї науки привели до поширення антикумулятивiзму у ро­­­зумiннi росту знання. Загальновизнаним стало переконання, що в iсторiї науки неминуче iснують катаклiзми, революцiйнi перетворен­­­ня, коли вiдбувається перегляд попереднiх теорiй, якi були визна­­­ними, обгрунтованими, доведеними. Разом iз теорiями постiйно пе­­­реглядаються факти i методи, методологiї, фундаментальнi свiтог­­­ляднi положення та переконання.

Приблизно у серединi 70-х рокiв (значною мiрою - завдяки зусил­­­лям П.Фейєрабенда) серед фiлософiв науки поширилося переконання, що створення загальновизнаної теорiї, iдеальної моделi науки, яка iстинно реконструює iсторiю науки, - справа безнадiйна. Програма створення унiверсального наукового методу, яка була проголошена ще позитивiзмом, опиралася на надiю, що фiлософiя науки, сама являючи собою науку про науку, вже завдячуючи своєму iснуванню приведе до створення загальновизнаної методологiчної концепцiї. Однак, дис­­­кусiї у межах фiлософiї науки довели, що вона не спроможна створю­­­вати загальновизнанi концепцiї. Виявилося, що вона несе у собi ха­­­рактерну рису iсторiї фiлософiї - розмаїття думок i позицiй. У свою чергу, саме Фейєрабенд визнаючи проблему демаркацiї анти­­­номiєю виявив її принципову важливiсть, оскiльки якщо наука та мiф можуть невирiзнятися, тодi будь-який послiдовний розум завжди буде мучитися питання про необхiднiсть науки взагалi.

Центральна проблематика iсторичних дослiджень у фiлософiї нау­­­ки, за свiдченням Ст.Тулмiна (з яким можна погодитись), була змальована ще Р.Дж.Коллiнгвудом у працi "Нарис метафiзики" (1940). Коллiнгвуд звернув увагу на наявнiсть iєрархiї питань i тверджень у природознавствi. Ця iєрархiя свiдчила, що загальнi принципи у науцi не являють собою унiверсальнi твердження, з яких дедуктивно виводяться особливi та одиничнi твердження. Найбiльш явно, ця iєрархiчнiсть притаманна математичним наукам, базовi положення котрих є чiтко фiксованими. У природознавствi специфiчнi положення отримують своє значення лише при спiввiднесеннi з певними ме­­­тафiзичними доктринами. Загальнi принципи (визначення простору, часу, субстанцiї, закону та iн.) вiдносяться до специфiчних поло­­­жень не як аксiоми до виведених наслiдкiв, а як фундаментальнi проблеми, через розгляд яких просуваються дослiдження у певнiй сферi пiзнання.

Теза Коллiнгвуда, що "iнтелектуальнi змiни в науцi пов'язанi iз змiнами базових припущень", опирається на переконання про вiдсутнiсть доведених i обгрунтованих абсолютних унiверсальних на­­­укових положень. Тому для фiлософа типу "коллiнгвудiвського ме­­­тафiзика" [2. -с.171] проблема дослiдження науки складається з "пояснення, за яких умов i в наслiдок яких процесiв певна су­­­купнiсть абсоютних посилань змiнюється iншою" [2.-с.172]. Каузаль­­­не визначення iсторичностi науки було зафiксоване Тулмiном у тако­­­му визначеннi Коллiнгвуда: "Абсолютнi передумови кожного суспiльства на кожному етапi його iсторiї створюють вiдповiдну структуру, котра переживає напруження, i цi напруження зростають з рiзних причин. Якщо напруження стають дуже значними, структура руйнується та змiнюється iншою, що являє собою модифiкацiю старої структури, але без цих руйнiвних напружень" [2.-с.173].

Коллiнгвуду, також, належить визначення головної проблеми iсторичного аналiзу науки - неможливiсть рацiонального пояснення еврiстичних змiн. Вiн вказував, що модифiкацiя старої структури знань у нову не являє собою пряму рацiональну дiю науковцiв. Даний процес вiдбувається як нiким не запланований. Тому завжди зали­­­шається проблема визначення, у кожному конкретному випадку, чи був "рацiональним" перехiд вiд старих припущень до нових[Див.: 2.-с.170 -189]. Нова сукупнiсть "абсолютних" припущень не може визнаватися критерiєм, бо вона сама стане колись старою.

Зазначимо, що вiдкриття нового "методу iсторизму" належить То­­­масу Семюелу Куну.

Томас Кун, спочатку в 1961р. - у статтi "Про функцiю догмату в науковому дослiдженнi", а потiм у книзi "Структура наукових рево­­­люцiй" (1972) i на симпозiумi у Бедфорд-коледжi (Лондон, 1965), висуває теорiю наукових змiн, призначену для вирiшення визначеної Коллiнгвудом проблеми.

Кун, здiйснюючи порiвняння "нормальної" та "революцiйної" нау­­­ки, аналiз вiдмiнностей способiв дiяльностi рiзних наукових това­­­риств, виявив, що iсторизм може виконувати функцiю методу та мето­­­дологiчної пiдвалини формування певної "парадигми" чи "дис­­­циплiнарної матрицi" (поняття "дисциплiнарна матриця" використо­­­вується ним в останнiх працях, як уточнення поняття "парадигма").

Конкурентна боротьба рiзних наукових товариств, яка представле­­­на перiодами панування окремих парадигм (певних загальних способiв iнтелектуальної та експериментальної дiї) та розпаду парадигм (процеси пошуку i становлення нових способiв конкретно наукового свiтосприйняття), у Т.Куна, складає не тiльки iсторичну реалiю буття науки та науковцiв, а й пiдвалину iнтелектуальних процесiв, за яких єдиним способом iнтелектуальної рацiональної дiї науковцiв стає використання певної моделi iсторiї як методу. У книзi "Струк­­­тура наукових революцiй" зазначено, що в процесi виникнення прин­­­ципово нових iдей важливу функцiю виконують психодинамiчнi iррацiональнi елементи, якi вiн описує у якостi "гештальтiв". Суб'єктом гештальту є особистiсть, яка всупереч усталеним науковим традицiям пропонує уявлення, що заперечують ряд розповсюджених на­­­укових переконань як анахронiзми.

У свою чергу, стосовно даного питання, Iмре Лакатосом було по­­­казано, що нi генiальнiсть яскравих особистостей, нi еврiстичнiсть та зручнiсть нового знання не стають вирiшальними аргументами для наукового товариства у процесi визнання новацiї, бо бiльшiсть уче­­­них завжди є частка конкретної наукової школи, яка дотримується "своїх" "загальноприйнятих" уявлень. Новi уявлення просто не ро­­­зумiються, а тому не сприймаються абсолютною бiльшiстю. I у цьому нерозумiннi немає нiчого дивного, бо розумiння є результат осмис­­­леного, рацiонального сприйняття. А оскiльки пропонується нове, яке заперечує опрацьовану систему уявлень, тодi воно визнається як "антинаукове".

У наслiдок аналiзу поняття "нове знання", ми можемо зробити висновок, що нове у чомусь обов'язково заперечує та спростовує по­­­переднє. Без цього заперечення "новим - старого" поняття "нове" немає нiякого сенсу. Тому визнання процесу появи нових знань вияв­­­ляє парадокс iррацiонального поступу науки, яка вважається загаль­­­новизнаним зразком рацiональностi.

Визначення процесу, за допомогою якого реально знiмається вка­­­зана проблема, вдалося (незалежно вiд I.Лакатоса) зробити Т.Куну через аналiз процесiв вiдновлення наукових кадрiв певної наукової школи. Методологiчну функцiю, як виявилося, виконують пiдручники та посiбники (з фiзики, математики, хiмiї та тощо), якi створюють­­­ся вiдповiдними науковцями, що завжди мають певнi науковi уявлен­­­ня. Написання навчального посiбника завжди супроводжується дидак­­­тичною обробкою iсторiї науки окремим вченим, який керується влас­­­ними науковими уявленнями. Оскiльки кожен пiдручник є систематизо­­­ваний виклад iсторiї вiд "елементарних" до "сучасних" надбань пев­­­ної галузi пiзнання, тодi "сучаснi" уявлення, яких дотримується автор (парадигма товариста до якого належить автор) повиннi несу­­­перечливо вкладатися у загальнонауковий iсторичний здобуток. Отже, у виглядi пiдручника iсторiя, вiдабстрагована вiд хронотопностi iсторичної емпiрiї, стає реально "дiючим" методом не тiльки рацiонального єднання нових наукових уявлень з попереднiми у несу­­­перечливу систему, а й методом формування нової парадигми, нової наукової школи, нового товариства однодумцiв.

У межах методологiї iсторизму методи дедукцiя, iндукцiя знахо­­­дяться у логiчному пiдпорядкуваннi новiй класифiкуючiй системi (конвенцiя) та методу фальсифiкацiї, як засобу прийняття науко­­­востi нової конвенцiї.

Звертаючись до iдей основположника метода iсторизму Томаса Се­­­мюеля Куна слiд зазначити, що вiн формує свою концепцiю iсторичної динамiки змiн у науковому знаннi при спробi подолати суперечностi логiчного емпiризму та критичного рацiоналiзму.

Не дивлячись на значнi досягнення критичного рацiоналiзму, пов'язанi зi створенням концепцiї формування нового знання при вирiшеннi попередньо усвiдомлених проблем, серед представникiв фiлософiї науки залишилася загально визнана невдоволенiсть немож­­­ливiстю проведення остаточної фальсифiкацiї. Методологiя критично­­­го рацiоналiзму давала позитивнi наслiдки при її застосуваннi лише до деяких перiодiв розвитку науки, залишаючись безсилою перед цiлим рядом проблем, усвiдомлених у середовищi представникiв фiло­­­софiї науки. Розповсюджений образ науки як системи знання, змiни якого пiдпорядкованi принципам методологiї та логiки, суперечив значному фактуальному матерiаловi, котрий засвiдчував, що мають мiсце надметодологiчнi шляхи розвитку науки.

Т.Кун, вирiшуючи цю проблему, створює власний образ науки, спе­­­цифiка котрого полягає в тому, що логiко-методологiчнi фактори розвитку науки втрачають свою всеосяжну надiсторичну норма­­­тивнiсть, позбавляються визначень унiверсальностi та пiдпорядкову­­­ються функцiональнiй залежностi вiд iсторично обмежених способiв дiяльностi наукового товариства. Розробка концепцiї функцiональної залежностi вiд спiвтовариства науковцiв логiко-методологiчного ба­­­зису наукового пiзнання дозволила Куну опрацювати модель iстори­­­ко-наукового процесу як послiдовної змiни станiв конкурентної бо­­­ротьби мiж рiзними товариствами вчених. Найбiльш визначними момен­­­тами даного процесу Кун вважає перiоди "нормальної науки" i "нау­­­кової революцiї".

Запропонована Т.Куном концепцiя фiлософiї науки спрямовується на критику iдейного грунту нормативiзму в епiстемологiї - переко­­­наностi в абсолютнiй унiверсальностi критерiїв науковостi та нау­­­кової рацiональностi. Цi критерiї проголошуються ним iсторично вiдносними. Способи вирiшення наукових проблем не детермiнуються попереднiми методологiчними здобутками. Визначення рацiональностi на вiдмiну вiд нерацiонального в iнтелектуальнiй дiяльностi кожен раз встановлюється заново при затвердженнi парадигми. Тим самим Кун заперечує фундаменталiзм емпiризму, вважаючи, що не iснує фактiв, незалежних вiд парадигми, i не може iснувати нейтральної мови емпiрiї. Товариство вчених, керуючись вiдповiдною парадигмою, вчиться бачити свiт скрiзь її нормативи. Не факти визначають те­­­орiю, а теорiя визначає - якi саме факти будуть нею осмисленi, стануть предметом свiдомостi.

Стратегiчний задум Т.Куна полягає в тому, що саме iсторiя науки має стати джерелом та пробним каменем епiстемологiчних моделей рiзних концепцiй у фiлософiї науки. Запропонувавши обмежити паную­­­чий в неопозитивiстськiй та попперiанськiй традицiї образ науки як системи знань, змiни i еволюцiї котрого пiдкорюються канонам мето­­­дологiї i логiки, i замiнивши цей образ на схему науки як розгалу­­­женої форми дiяльностi наукових спiвтовариств, Кун стає засновни­­­ком нової лiнiї в розвитку фiлософiї науки - iсторичної школи [Див.:3. -288с.].

Специфiка запропонованого образу науки полягає в тому, що логiко-методологiчнi фактори науки втрачають свою надiсторичну нормативнiсть i стають функцiонально залежними вiд вирiшуваних проблем i панiвного у вiдповiдний iсторичний перiод способу дiяль­­­ностi наукового товариства.

Кун констатує, що антиiсторичний стереотип формувався на основi класичних праць i пiдручникiв. Так, з цих праць часто напрошується висновок, що змiст науки репрезентований лише описуваними на їх сторiнках спостереженнями, законами i теорiями. Але, якщо науку розглядати як сукупнiсть фактiв, теорiй i методiв, зiбраних у пiдручниках, що знаходяться в оббiгу, то в такому разi вченi - це люди, якi лише бiльш чи менш успiшно роблять свiй внесок у ство­­­рення чи поповнення цiєї сукупностi. Розвиток науки за такого пiдходу - це лише поступовий процес, в якому факти, теорiї й мето­­­ди докладаються до все зростаючого запасу досягнень, котрий i є науковою методою i знанням. Iсторiя науки при цьому перетворюється у таку дисциплiну, яка фiксує як цей послiдовний прирiст, так i труднощi, що перешкоджали нагромадженню знання.

У протилежнiсть цьому, Кун намагається не стiльки вiдшукати в колишнiй науцi "нетлiннi" елементи, котрi збереглися до сьогоднi, скiльки розкрити iсторичну цiлiснiсть науки за того перiоду, коли вона iснувала.

Вiдтак розвиток науки є не нагромадженням несуперечливих фактiв, концепцiй i т.п., а змiною певних гештальтiв. Вважаючи, що розвиток науки є почерговою змiною двох циклiв - перiодiв "нор­­­мальної науки" i перiодiв "наукових революцiй", Кун пояснює, що у перiод "нормальної науки" всi вченi подiляють певний гештальт, парадигму, а у перiод наукової революцiї вiдбувається гешталь­­­тперключення, змiна парадигми.

Соцiально-психологiчний характер концепцiї Куна визначається його розумiнням наукового спiвтовариства , члени якого подiляють певну парадигму. Прихильнiсть до даної парадигми зумовлюється не тим, що вчений виступає як творець нових iдей, а становищем його в данiй соцiальнiй органiзацiї науки, його iндивiдуальними психо­­­логiчними якостями, симпатiями, естетичними мотивами i смаками. Саме цi i подiбнi до них фактори є, згiдно з Куном, основою науко­­­вого спiвтовариства i пояснюють стiйкiсть певної парадигми.

Тобто, центральне поняття в концепцiї Куна - поняття "парадиг­­­ма", або сукупностi найзагальнiших iдей i методологiчних настанов в науцi, якi визнаються на даному етапi дослiдження науковими i приймаються науковим спiвтовариством.

Парадигма має двi властивостi: 1) вона прийнята науковим спiвтовариством як основа для подальшої працi; 2) вона мiстить не­­­розв'язанi питання, тобто вiдкриває простiр для дослiджень.

Парадигма не є чимось статичним, застиглим. На її основi прово­­­дяться дослiдження, в результатi котрих парадигму переформовують, уточнюють.

Послiдовний перехiд вiд однiєї парадигми до iншої через рево­­­люцiю є звичайною моделлю розвитку зрiлої науки. Однак ця модель не характерна для перiоду аж до кiнця XYIII ст., до появи робiт Ньютона. До кiнця XYIII ст. не було такого перiоду, для якого була б характерна якась єдина точка зору на природу свiту, а замiсть цього було безлiч шкiл.

В перiод нормальної науки ми маємо справу з трьома типами дiяльностi: 1)збиранням значимих фактiв; 2) порiвнянням фактiв i теоретичних передбачень; 3) переформулюванням теорiй. Тобто, iз тим, що моделювалося iндуктивiзмом, конвенцiоналiзмом i фаль­­­сифiкацiонiзмом.

Нормальна наука, як правило, не створює нiчого нового нi в фе­­­номенологiчному, анi в концептуальному вiдношеннi. Вчений звичайно заздалегiдь знає, якi результати вiн має отримати. Однак вiн завж­­­ди має сумнiв у тому, чи їх вдасться отримати. Той, кому це вдається зробити, доводить свої здiбностi i вмiння.

Нормальна наука не спрямована на вiдкриття чогось принципово нового. Але це нове все-таки неминуче виникає. Наукове вiдкриття ­­­не одиничний акт, а процес, котрий включає i виявлення нового, i усвiдомлення того, що отриманий результат - це дiйсно нове. На од­­­ному з етапiв розвитку нормальної науки неминуче вiдбувається розбiжнiсть спостережень з передбаченнями, виникає "аномалiя". I коли таких аномалiй нагромаджується достатня кiлькiсть, нормальний плин науки припиняється, настає криза, яка звичайно приводить до створення нової теорiї. На прикладах систем Птолемея i Копернiка, кисневої теорiї горiння i теорiї вiдносностi Кун показує, яким чи­­­ном попередня теорiя перестає адекватно пояснювати нагромадженi факти, як пiдготовлюється нова теорiя i вiдбувається змiна пара­­­дигми [Див.:3.-с.112-115].

Кун вважає, що в кризовий перiод розвитку теорiї iнколи вдаєть­­­ся пояснити факт, що суперечить їй, в межах старої парадигми. Од­­­нак, якщо цього не вдається зробити, виникає безлiч тлумачень ста­­­рої парадигми. Криза може закiнчитись також тим, що завдання, що виникло, розв'яжуть на основi старої теорiї. Iнколи "пiдступне" завдання просто вiдкладають на майбутнє. Нарештi, в крайньому ви­­­падку, замiнюють стару парадигму. За кризових перiодiв змiнюється тематика дослiджень, рiзко зростає iнтерес до аномальних фактiв, розхитується стереотип наукових поглядiв до тих пiр, поки криза не розв'яжеться науковою революцiєю.

За аналогiєю мiж полiтичною i науковою революцiями, при замiнi парадигми вченi, згiдно з Куном, розподiляються на прибiчникiв но­­­вого i прихильникiв старого. Остаточне рiшення, приймати чи нi но­­­ву парадигму, залежить вiд бiльшостi членiв наукового спiвтова­­­риства, якi на це погодяться.

Думку, що нова парадигма включає стару як окремий випадок, Кун вважає помилковою. Як на приклад вiн вказує на те, що маса в фор­­­мулах Ньютона i Ейнштейна означає рiзнi поняття. Суть справи - не в можливостi звести одну парадигму до iншої, а в змiнi поглядiв на простiр i час: iдеї Ейнштейна не лише не включають в себе уявлення Ньютона, але й заперечують їх. Тим самим, наукова революцiя це змiна саме фiлософських переконань науковцiв.

Кун пiдкреслює, що вирiшальний критерiй вибору парадигми ­­­кiлькiсть i важливiсть проблем, якi можна розв'язати на її основi. Але цей критерiй лежить вже поза наукою. Наука революцiонiзує свiт, що лежить за її межами.

Зi змiною парадигми змiнюється i весь свiт вченого. Абсолютна об'єктивна мова наукового спостереження, про яку мрiяв Декарт, не­­­можлива. Сприйняття вченого завжди буде зазнавати впливу парадиг­­­ми, загальних метафiзичних настанов окремого кола науковцiв..

Кун вважає, що iснуюча педагогiчна традицiя i характер змiсту пiдручникiв приховують факт наукових революцiй. Якщо дивитись на пiдручники, то можна прийти до висновку, що рух науки - це лише поступове наближення до нинiшнього її стану. Великим вченим мину­­­лого приписуються думки, яких вони не мали, їх висловлювання тлу­­­мачаться з позицiй сучасностi на пiдставi новiтньої реконструкцiї iсторично наявних надбань науки.

Процес затвердження нової парадигми має складну структуру. Кри­­­терiєм надання переваги виступають фальсифiкацiї, новi можливостi розв'язання наукових завдань, простота, яснiсть, науковий престиж автора. Але в бiльшостi випадкiв докази на користь нової i старої парадигми зрiвноважуються. Однак, оскiльки вибiр парадигми вiдбу­­­вається в перiод кризи, себто тодi, коли вченi розчарованi старою парадигмою, вони приймають нову парадигму на пiдставi нерацiональ­­­них мотивiв.

Кун вважає, що вчений - член наукового спiвтовариства - є зви­­­чайно добре пiдготовленим i до наукової роботи, i до кризи науки. Не пiдготовлений вiн лише до виходу з кризи. Тому нову парадигму, як правило, висуває або дуже молода людина, або вчений, який нещо­­­давно прийшов до даної наукової царини.

Вихiд з кризи, тобто виникнення нової парадигми, становить ор­­­ганiчний компонент наукового прогресу. Структура науки, подiленої на конкуруючi школи, завжди така, що прогрес її неминучий.

Таким чином, перiод нормальної науки визначено парадигмою, така наука спрямована на дослiдження визначеної базовою теорiєю сферу явищ. Обмеження такого роду створює умови для поглиблення дослiджень, задає критерiї професiоналiзму, бо в його межах немає потреби апелювати до вихiдних принципiв i виправдовувати викорис­­­тання певних понять. Усе це створює певну мовну традицiю нормаль­­­ної науки, в якiй наявнi свої конвенцiї щодо сенсу i змiсту термiнiв, понять тощо. Отже, конвенцiональне визначення термiнiв, понять, мови має своє iсторичне обмеження, котре слiд завжди вра­­­ховувати. Поглиблення та поширення наукового усвiдомлення буття, визначене парадигмою пiд час перiоду нормальної науки, призводить до появи побiчних результатiв, що сприймається як отримання кри­­­терiїв для вiдсiву ненаукових проблем.

Парадигма спрямовує дослiдження не тiльки закладеною у нiй мо­­­деллю визнаних науковим спiвтовариством способiв пiзнавальної дiяльностi, вона певною мовною структурою може спрямовувати i шля­­­хом абстрагування вiдповiдних правил iз визнаних способiв дiї. Вченi погоджуються у своїй iдентифiкацiї парадигми, попередньо не узгоджуючи її повну iнтерпретацiю. Тому за перiоду нормальної нау­­­ки парадигма дiє, функцiонуючи у напiвсвiдомiй формi. Перший симп­­­том кризи нормальної науки - набуття парадигмою форми обмежуючих принципових правил. Нормативна форма парадигми є свiдченям її най­­­вищої досконалостi, i водночас початком її занепаду. Коли парадиг­­­ма набуває зрiлого самовизначення, що здiйснюється через її усвiдомлення у формi системи норм науковостi, наука починає всту­­­пати на шлях свого революцiйного розвитку, починається руйнування цiєї системи, оскiльки вона набула форми догмату (св4ятого писан­­­ня).

Вченi нiколи не сприймають невiдповiднiсть ряду фактiв теорiї, якою вони керуються, у якостi контрприкладу, бо нове виникає внаслiдок взаємодiй, котрi якiсно невiдповiднi парадигмальному са­­­моусвiдомленню, парадигмальному поглядовi на дiйснiсть. Тому вва­­­жається, що для обгрунтування фактiв, неосяжних для вiдповiдної парадигми, потрiбен iнший теоретичний рiвень дослiджень зi своїми новими способами наукової дiяльностi. Такi факти Кун називає "ано­­­малiями". Кун засвiдчує, що аномалiї можуть виникнути i бути усвiдомленими тiльки на фонi парадигми; у цьому полягає її головна епiстемологiчна функцiя. Чим бiльше розвинута парадигма, тим вiдчутнiший для наукового товариства вплив аномалiй. Однак, ано­­­мальнiсть все рiвно залишається за межами парадигми i не визнаєть­­­ся фактом. Фiксацiя аномалiй вiдбувається у формi визнання наяв­­­ностi "головоломки", додаткової мороки.

Поступово настає перiод професiйної невдоволеностi неспро­­­можнiстю наукового товариства вирiшувати головоломки, виникненням мороки з постiйного дискутування ряду питань. Це настає перiод кризи науки. Вiдкриття нового як наукове досягнення вiдбувається у формi осмислення аномалiй, через визнання їх фактом. Як правило, проблеми, по вiдношенню до котрих фiксується поняття кризи, бува­­­ють такого типу, якi вже були предметом усвiдомлення, а практика нормальної науки визнала їх вирiшеними (наприклад: що ми розумiємо пiд термiном "простiр"). Такi проблеми вирiшуються тепер з ураху­­­ванням аномалiй, якi сприймаються як контрфакти по вiдношенню до попереднього теоретичного рiшення. Таким чином, вiдкриття, поява нової теорiї, замiна парадигми стає реальнiстю через перегляд ос­­­новоположень, якими користувалися попереднi поколiння вчених. Тим самим, цi основоположення стають предметом окремого аналiзу: експлiкуються, рефлексуються, спiвставляються.

Остаточним моментом становлення нової парадигми є спiвставлення двох парадигм мiж собою i природою. Таке спiвставлення можливе ли­­­ше за умови наявностi нової парадигми, яка має здатнiсть вирiшува­­­ти головоломки, вiднесенi попередньою парадигмою до аномалiй. Ре­­­зультатом спiвставлення, як правило, буде органiзацiя нового нау­­­кового спiвтовариства, об'єднаного новою парадигмою. Тому парадиг­­­ми спiвставляються не як варiанти лiнгвiстичних вправ, а як рiзнi свiтогляднi системи.

Представник американського постпозитивiзму Стiвен Тулмiн у се­­­рединi 60-х рокiв запропонував iншу iсторичну модель науки, цент­­­ральна iдея якої полягає в iсторичному формуваннi та функцiону­­­ваннi "стандартiв рацiональностi та розумiння, якi складають осно­­­ву наукових теорiй".

Основною проблемою, яка знаходиться у центрi уваги Тулмiна, є проблема пояснення концептуальних змiн у науцi. Ця проблема вира­­­жена у питання - "яким чином, за яких обставин i завдяки якому процесовi фундаментальнi поняття змiнюють одне одного?" [4.

назад |  1  | вперед


Назад
 


Новые поступления

Украинский Зеленый Портал Рефератик создан с целью поуляризации украинской культуры и облегчения поиска учебных материалов для украинских школьников, а также студентов и аспирантов украинских ВУЗов. Все материалы, опубликованные на сайте взяты из открытых источников. Однако, следует помнить, что тексты, опубликованных работ в первую очередь принадлежат их авторам. Используя материалы, размещенные на сайте, пожалуйста, давайте ссылку на название публикации и ее автора.

© il.lusion,2007г.
Карта сайта
  
  
 
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов Союз образовательных сайтов