Проблема реконструкції наукового знання - Наукознавство - Скачать бесплатно

про фiлософiю", а не фiлософiї.

Стосовно висловлювання "переказ фiлософiї" навряд чи виникне заперечення у бiльшостi людей, що називають себе фiлософами, оскiльки з власного досвiду вони можуть навести безлiч прикладiв переказу фiлософiї без самої фiлософiї. А стосовно висловлювання "мiф про фiлософiю" можуть виникнути рiзноманiтнi iнспiрацiї. Найперша з них, скорiше за все, повинна бути присвячена наступним питанням: "Хто був першим фiлософом?" i "Коли виникла фiло­­­софiя?".

Відповідаючи на цi питання з урахуванням наведених розмежувань переказiв, ми можемо побудувати цiлком ймовiрну гiпотезу, що пер­­­шим фiлософом була людина, яка спромоглася виголосити ПОРЯД двi наступнi тези: "Я, знаю, що я - нiчого не знаю!" i "Пiзнай само­­­го себе!". Рефлексивна самоорiєнтацiя людини, що поставила цi те­­­зи поряд самочевидна. Як безпосереднiй наслiдок дотримання виголо­­­шених Сократом тез ми маємо розглядати його знаменитi дiалоги з мислителями, поетами, громадянами i самим собою. Цi тези постiйно орiєнтованi на припинення найцiкавiшого переказу iронiчним питан­­­ням.

Тому стосовно появи фiлософiї, маємо зазначити, що до Сократа може вже й була фiлософiя, але не було фiлософiв. Фiлософiя досок­­­ратикiв - це явище культури, яка вибудовувалася через дiалог мис­­­лителiв (а не фiлософiв), що став джерелом появи фiлософiв. Так, першi рефлексивнi питання постали вже в апорiях Зенона, але вони безпосередньо не перетворилися у повноцiнну фiлософську рефлексiю, а стали пiдставою для софiстичних переказiв (мiфiв) про парадокси. Лише з критики мудростi софiстiв починають виростати першi фiлосо­­­фи - Сократ та його учнi. Зазначимо, що розгляд можливих пропо­­­зицiй звернутися до прикладiв "фiлософiї" Сходу ми залишимо на iнший раз, оскiльки тут може виникнути багато варiантнiв, а серед них найвiрогiднiшим буде варiант, який обґрунтовуватиме, що схiдної фiлософiї ще нiколи не було, а були лише вчення - перека­­­зи, якi спиралися на певнi догми (релiгiя), або перекази, що iсну­­­ють самi по собi та нiчим не обмеженi (мiфологiя).

Розглядаючи елементарний комунiкативний процес, можна визнати, що, скорiше за все, структура судження (синтаксис) формує зв'язок уявлень, а сенс та змiст розкриваються через чуттєво оформленi асоцiативнi переживання. Тому сенс одного висловлювання для рiзних людей буває рiзним. Тобто, синтаксис дає послiдовностi, передаєть­­­ся повторюванiстю, а семантика - сенс, який людина розкриває для себе за допомогою власного досвiду. Саме вiдмiннiсть сенсу одного переказу для рiзних людей, скорiше за все, фiлософи намагаються зняти за допомогою рефлексивного мiркування, вiд якого вимагається зупинити безмежнiсть можливих асоцiацiй. Такої зупинки семантичної плинностi не досягнути впровадженням одних лише синтаксичних пра­­­вил. Практично це здiйснюється впровадженням аксiом, основополо­­­жень, якi пiдвладнi правилам синтаксису, але розкривають себе вик­­­лючно за допомогою семантичної однозначностi, що умоспоглядається, стає нiбито "оче-видною" (видною очами). Якщо очевиднiсть для рiзних суб'єктiв дискурсу не наявна в однозначнiй формi, тодi цi суб'єкти нiколи не знайдуть спiльної мови, нiколи не зрозумiють одне одного. Однак, хоча очевиднiсть i може створюватися, нiби-то, за допомогою мови (теза Х.Патнема) її змiстовна складова за межами мовлення, в умоспогляданнi. Тому, якщо мовлене у завершенiй реф­­­лексiї постає у вiдношення до феномену поза-мовленого, треба вести розмову про переказ, що якось вiдноситься до зовнiшнього щодо нь­­­ого. Зупинившись на умоспогляданнi аксiом як можливому варiантi представництва зовнiшнього стосовно вимовленого можна висунути гiпотезу, що визнає експериментальну технiку, рiзноманiтнi технiчнi засоби емпiричного дослiдження, тiєю однозначною констан­­­тою, яка дозволяє людини вступати у дiалог iз природою, поро­­­зумiтися з нею. Тобто технiку можна розглянути як замiнювач мови. У свою чергу, в фiлософiї, яка, за нашим визначенням, є переказ про перекази, формується пост-фiлософське вiдношення переказу до iсну­­­ючого за його межами. Це вiдношення i складає основу наукового свiтобачення. А першим науковцем, за такого визначення, слiд виз­­­нати творця першої системи аксiом - Евклiда. У даному випадку ми погоджуємося з думкою Альберта Енштейна, що висловив наступне: "Розвиток захiдної науки засновано на двох великих досягненнях: на вiдкриттi грецькими фiлософами формальної логiчної системи (в Евклiдовiй геометрiї) та на вiдкриттi можливостi виявляти система­­­тичним експериментуванням каузальних зв'язкiв (Ренесанс). Ми не маємо, з моєї точки зору, дивуватися тому, що такi вiдкриття не було зроблено китайськими мудрецями. Дивуватися потрiбно тому, що цi вiдкриття взагалi було зроблено." [Цитується за:12.-p.15].

У зв'язку з iснуванням вiдмiнностей у тлумаченнi процедури ре­­­конструкцiї рiзними авторами ("рацiональна реконструкцiя" - Лака­­­тос; "реконструктивна рефлексiя" - Гудмен; "деконструкцiя" ­­­Деррiда) виникає потреба в здiйсненнi деяких пояснень.

Це важливо тому, що виявлення нерефлексивної природи реля­­­тивiзму виникає саме при використаннi поняття "реконструктивна рефлексiя". Тобто, використовуючи таку рефлексiю ми робимо зро­­­зумiлим, що релятивiзм являє собою фрагмент незавершеної (не­­­послiдовної) рефлексiї в формi зовнiшньої за змiстом розповiдi про неї.

Поняття "реконструкцiя" безпосередньо пов'язане з логiко-мето­­­дологiчною процедурою - редукцiя, яка полягає у зведеннi одного явища до iншого з метою спрощення. До редукцiї вдаються постiйно, коли здiйснюють абстрагування вiд багатьох властивостей i вiдно­­­шень об'єкта до декiлькох, зводячи умови дiї того чи iншого закону до стандартної ситуацiї. Особливо часто редукцiю використовують в процесi доведення, зокрема при спростуваннi шляхом доведення до абсурду. Одним iз варiантiв редукцiї є зведення до першоначала (лат. reducere - повернення), яке здiйснюється за допомогою вiдтворення (re...constructio - вiдбудова) з простих елементiв форм та систем рiзних варiацiй складних i навпаки. Тому реконс­­­трукцiя у своєму спрощеному (механiчному) варiантi виглядає як вiдбудова цiлiсного вигляду мiста чи будiвлi (археологами) за рештками, описами окремих елементiв, що збереглися.

За свiдчення Ж.Деррiди "деконструкцiя почалася з деконструкцiї логоцентризму, деконструкцiї фоноцентризму, зi спроби вилучити з досвiду думки панування лiнгвiстичного моделювання" [13.-с.154]. У своїх роз'ясненнях росiйському колезi з Москви В.Подорозi, Ж.Деррiда зазначає "Звичайно деконструкцiю зображують як те, що заперечує можливiсть iснування дечого зовнiшнього по вiдношенню до мови, як засiб включення усього в мову... Це досить глибоке i, я вважаю, iдеологiчно i полiтично мотивоване нерозумiння - подавати деконструкцiю прямою протилежнiстю тому, чим вона у дiйсностi є"[13.-с.153-154]. Отже, деконструкцiя, по сутi справи, являє со­­­бою варiант рефлексiї та реконструкцiї через редукцiю до начал досвiду думки де відсутнє "панування лiнгвiстичного моделювання".

Поняття "реконструктивна рефлексiя" було розгорнуте Нельсоном Гудменом i обґрунтоване Хiларi Патнемом, за допомогою якого Н.Гуд­­­мен пропонує розглядати "конфлiктуючi" норми, стандарти i суджен­­­ня, що лежать у пiдвалинах тiєї чи iншої системи наукових знань. На вiдмiну вiд "рацiональної реконструкцiї"(I.Лакатос) "реконс­­­труктивна рефлексiя не втрачає своєї цiнностi в наслiдок виявлення факту, що мрiя про унiверсальну та єдину реконструкцiю [рацiональ­­­ну реконструкцiю - курсив авт.] нашого свiту є утопiя" [2.-с.490]. Будь яка реконструкцiя фрагментарна. I здається, що деструкцiя єдиний варiант реконструкцiї, яка з самого початку визнавала фраг­­­ментарнiсть власної реконструкцiї. Однак, деконструкцiя не спраць­­­овує, коли "нашi" фрагментарнi реконструкцiї, а також реконс­­­трукцiї, що протистоять "нашим", дозволяють досягати "легкого вза­­­їмного регулювання" (Гудмен) норм i стандартiв, умоглядних осново­­­положень, яке становить продуктивне джерело їх змiни.

Отже, завдяки реконструктивнiй рефлексiї фрагментарне реконс­­­труювання стає здатним до зворотного зв'язку, до рацiонального самокоректування норм i стандартiв: заснованi на усталених нормах i стандартах реконструкцiї дозволяють вiдкривати факти, якi приз­­­водять до змiни уявлень, що складали джерело цих норм i стандартiв [позитивне визначення реконструктивної рефлексiї]. Таким чином, наявнi норми i стандарти наукового пiзнання (i будь-якого iншого) складаючи iсторичний здобуток стають непересiчною (тобто абсолют­­­ною, а не релятивною) умовою нових, кращих, бiльш ефективних норм i стандартiв. Яскравим прикладом слугує вiдкриття аномальних явищ, якi стали джерелом наступних за класичною фiзикою I.Ньютона теорiй - вiдносностi та квантової механiки, з вiдповiдними методологiями, стандартами i нормами.

Читач знайомий з основами фiлософiї Гегеля i марксизму одразу помiтить спорiдненiсть реконструктивної рефлексiї зi знаменитою "дiалектичною спiраллю" розвитку через повернення до попередньо пройдених етапiв (основне положення дiалектичного методу).

Проте, ця схожiсть не є тотожною. На вiдмiну вiд принципiв дiалектики Гегеля i Маркса, як вчення про розвиток Унiверсуму, принцип реконструктивної рефлексiї, будучи спорiдненим з дiалек­­­тичним методом, не ототожнює дискурсивну процедуру побудови мiрку­­­вання з властивостями буття за межами цих мiркувань.

Зазначенi дiалектичнi фiлософiї є типовими зразками вчення, що тяжiють до описiв Унiверсуму через виявлення єдиної першопричини усiх процесiв подiй. Однак, вiдрефлексованi переконання про на­­­явнiсть єдиної субстанцiї вимагають доведення, що вона (субс­­­танцiя) вже вiдома, вже визначенi та описанi усi її iстотнi влас­­­тивостi. За iнших уявлень неможливо вести розмову про єдину субс­­­танцiю взагалi [Детально див.:14.-с.119-127].

Мовчазне (невiдрефлексоване) прийняття положення, що вже визна­­­ченi та описанi властивостi субстанцiї, вимагає, щоб iснуюче у ми­­­нулому, сучасному чи майбутньому тлумачили як "продукт" (саморуху, саморозвитку, самореалiзацiї) однiєї єдиної субстанцiї (наприклад: природа, дух, матерiя). При цьому редукцiя полягає у тому, щоб буття витлумачити як модифiкацiю, трансформацiю та метаморфозу об­­­раної теоретиком субстанцiї, її "першоначала". А реалiзацiя да­­­ного принципу вiдбувається через процедуру редуктивного пiдведення явищ пiд наперед означенi всезагальнi властивостi першоначала. От­­­же, у виглядi останнього, ми маємо фiлософiю ототожнення субс­­­танцiї та форм iснування.

Але таке ототожнення не орiєнтує на примноження вже набутого знання про iснуюче. Фактично, переказ , що пропонує нам така фiло­­­софiя "вiдмовляється" вiд доведення, оскільки у ньому воно немож­­­ливе, бо "усе є одне й те саме" (чи дух - чи матерiя). Звiдси на­­­роджується антирефлексивне бажання шукати "тисяча + ще одну" де­­­монстрацiю дiалектики Природи. Вiдповiдно не iснує проблеми з'ясу­­­вання взаємозв'язку рiзних форм iснування, бо рiзноманiсть це лише "позiрнiсть".

Науковий рацiоналiзм, на вiдмiну вiд зазначеного типу фiлософс­­­твування, визнає за можливе начало наукових мiркувань тiльки озна­­­чення основоположних характеристик самого себе, своєї думки як пiдстави для наступних думок, а не iснуючого поза думкою. Дiйснiсть для науки завжди є те невiдоме, що потрiбно пiзнати. Iнакше наука втрачає сенс свого iснування. Для наукового свiгляду обов'язково повинно буди щось невiдоме.

Спираючись на реконструктивну рефлексiю фiлософський дискурс у якостi власної онтологiї має "свiт" наявного знання, а не чутт­­­єво наочну реальнiсть. Тому по вiдношенню до вже здобутого в про­­­цесi пiзнання така рефлексiя стає методологiчною засадою визнання наявностi чогось невiдомого людинi, що є джерелом сумнiву, щодо можливостi позбутися незнання перенесенням на сферу невiдомого вже вiдомого. Тобто даний дискурс явно вийшов за межi аристотелiвської традицiї, для викладу науки якої використовувалася схема, що скла­­­далася з двох елементiв: об'єктивна дiйснiсть i картина цiєї дiйсностi.

Використана література

1. Карнап Р. Преодоление метафизики логическим анализом язы­­­ка//Аналитическая философия науки: становление и развитие. -М.,1998.

2. Патнем Х. Реализм с человеческим лицом//Аналитическая фило­­­софия науки: становление и развитие. -М.,1998.

3. Борн М. Размышления и воспоминания физика: Сборник статей. -М.,1977.

4. Аристотель. Метафизика//Сочинения: В 4-х тт. -М.,1976. -Т.1.

5. Ратников В.С. Физико-теоретическое моделирование: основания, развитие, рациональность. -К.,1995.

6. Чуйко В.Л. Iнтерпретацiя та реконструкцiя наукового знан­­­ня//Фiлософська думка. -N5. -К.,1999.

7. Рорти Ричард. После философии - демократия//Боррадори Дж.Американский философ: Беседы с Куайном и др.-М.,1998.

8. Lyotard J.-F. La Condition postmoderne. Rapport sur le savoir. -Paris,1979.

9. Чуйко В.Л. Гносеологiчнi проблеми аналiзу процесу техно­­­логiчного використання наукового знання// Проблеми фiлософiї. N91. -К., 1992.

10. Платон. Диалоги.-М.,1986.

11. Див.: Лосев А.Ф. Миф, число, сущность. -М.,1994.

12. Price D.J. de S. Science Since Babylon. -Vale,1961.

13. Жак Деррiда у Москвi. -М.,1992.

14. Чуйко В.Л. Про методологiчну недосконалiсть монiзму// Фiло­­­софськi читання пам'ятi Павла Копнiна -К.,1997.

15. Чуйко В.Л.Конструирующее мышление и технологическое приме­­­нение науки//Философские проблемы современного естествознания. -Вып. 72. -К.,1990.

16. Кондаков Н.И. Сравнение // Логический словарь-справочник. -М.,1975.

17. Рижко В.А. Концепцiя як форма наукового знання. -К.,1995.

18. Категории диалектики, их развитие и функции. -К.,1980.

19. Кузанский Н. Сочинения в двух томах. -Т.1. -М.,1979.

20. Ильенков Э.В. Проблема противоречия в логике//Диалектичес­­­кое противоречие. -М.,1979.

21. Декарт Р. Сочинения в 2-х тт. -Т.1. -М.,1989.

22. Эмпирик С. Сочнения в 2-х тт. -Т.2. -М.,1976.

23. Гадамер Х.-Г. Истина и метод. -М.,1988.

24. Дэвидсон Д. Пост-аналитические перспективы//Американский философ: Беседы с Куайном, Дэвидсоном и др. -М.,1998.

25. Чуйко В.Л. Гносеологiчний аналiз класичних методологiй фiлософiї науки// Вiсник Київського унiверситету iменi Тараса Шев­­­ченка. -Вип,26.-К.,1997.

26. Кант И. Критика чистого разума. -Симферополь,1998.

27. Кант И. Пролегомены. -М.,1934.

28. Касавiн I.Т. "Мiграцiя. Креативнiсть. Текст. Проблеми нек­­­ласичної теорiї пiзнання". -М.,1999.

29. Лук'янець В.С., Кравченко О.М., Озадовска Л.В. Сучасний на­­­уковий дискурс: оновлення методологiчної культури. -К.,2000.

30. Дубинин Н.П. Что такое человек. -М.,1983.

31. Энгельс Ф. Диалектика природы//Маркс К., Энгельс Ф. Соч.2-е изд.-Т.20.

32. Салтовський О.I. Основи соцiальної екологiї. -К.,1997.

33. Рорти Р. Случайность, ирония и солидарность. -М.,1996.