Сукнарство на Гуцульщині - Народні промисли - Скачать бесплатно
ЗМІСТ
Вступ
Розділ І
Відомості про сукнарство на Гуцульщині
Розділ ІІ
Народні технології виготовлення сукна
ІІ.1. Сировина
ІІ.2. Процес прядіння
ІІ.3. Процес ткання
ІІ.4. Процес валяння
Розділ ІІІ
Художні особливості гуцульського одягу із сукна
Розділ ІV
Типологія одягу
Висновок
Список ілюстрацій
Список літератури
Актуальність. Гуцульщина – одна з найцікавіших етнографічних областей в Українських Карпатах. Гуцульщина багата своїм народним мистецтвом, яке відзеркалює душу, побут, пристрасті, традиції та цінності народу. Коріння народного мистецтва сягають в глибоку давнину, а протягом століть воно стало спонукою до розвитку національної свідомості народу.[1] Саме Гуцульщина є унікальним і невичерпаним джерелом для дослідження і вивчення давніх традицій, звичаїв, строїв та мистецтва.
Відомо, що тут у ХІІІ-ХІV ст., було розвинене вівчарство.[2]
Народне мистецтво Гуцульського регіону надзвичайно різнобарвне, розкішне та унікальне, особливо в текстилях. Одяг, один з основних складників народної творчості, зберіг особливо на Гуцульщині, багато прадавніх елементів. Поєднання різноманітних технік і орнаментальних узорів у ткацтві дає гуцульському народному одягові його питомний характер і вирізняє його серед іншого народного одягу України.[3]
Мета. Вивчення технологій виготовлення сукна, краю та оздоблення верхнього одягу гуцулів – це завдання. Яке ставиться в основу роботи.
Хронологічні межі. На підставі етнографічних відомостей, усних розповідей та власних спостережень, знімок та експонатів музеїв фактичний матеріал походить з кінця ХХІІІ-ХVІІ ст. і датується початком ХІХ-ХХ ст.
Відомості про сукнарство на Гуцульщині
Збережена культурна спадщина великою мірою оберігає народ від загибелі й забуття. Без культурної спадщини, без історичних пам’яток неможливе відтворення минулого життя народу. Багато культурних надбань народу, звичаїв, традицій з тих чи інших причин в наш час пропадає і забувається, проте часто знаходяться такі люди, які цілком присвячують своє життя тому, щоб відтворити, зберегти і передати традиції минулого своїм нащадкам.
Гуцульщина – найбагатша історично-етнографічна область України, з унікальною культурою, фольклором, декоративним і прикладним мистецтвом, звичаями. Кажуть, що на Гуцульщині сама природа спонукає людей до творчості. Як би важко не жилося гуцулам – їх ніколи не полишало почуття прекрасного. Від покоління до покоління передавали вони своїм нащадкам не лише любов до своєї рідної природи, але й пристрасть до мистецтва.
Надомна форма праці, найпоширеніша на Гуцульщині, завжди посідала основне місце у виготовленні тканин. Вона визначалася значно глибшим осмисленням і засвоєнням багатих традицій, оскільки базується головним чином на спадковості родинного досвіду, стереотипах кожного локального осередку і тісно пов’язана з природним середовищем.
Ткацтво споконвічний жіночий вид занять у міру переростання його в промисел ставало чоловічим ремеслом.[4] Зародившись у сфері натурального виробництва (допоміжними видами занять – у міру переростання його в промисел) допоміжні промисли поступово ставили, допоміжними видами занять, які давали населенню додаткові засоби для існування.
[5]Яків Головальний писав ще у 80-х ХІХ ст., що гуцули з сіл Яворова, Шешор, Космача купують велику кількість вовни у мешканців інших сіл, прядуть її й виготовляють на продаж сукно та інші вироби. В наступні роки найбільш активно займались ткацтвом численні родини ткачів з сіл Жаб’є, Яворів, Брус тори, які славились сукном.
[6]Про існування сукнарства на території Гуцульщини засвідчують архівні матеріали ХХ ст. в яких зафіксовано, о в 1482 р. в с. Березові був млин і сукновальна – “ступа” (фолюша).
У ХVІІІ ст. зростає кількість ремісників зайнятих ткацтвом на території Гуцульщини. Найбільша кількість ткачів-ремісників була в передмістях Косова, де в 1753 р. проживало 33 тисяч. Велика кількість ткачів Косівщини виробляла полотна і вовняні тканини для верхнього одягу. В кожному селі виділялись окремі ткачі й цілі родини, які найкраще виробляли запаски, крайки, ліжники, верети, сукно та інші тканини.
Провідне місце в народному ткацтві Гуцульщини займало виготовлення вовняних тканин, зокрема сукна. Його ткали з вовняної пряжі натуральних кольорів – білого, чорного. Сивого, коричневого. Залежно від призначення сукно робили тонке і грубе. Для кожного виду сукняної тканини підбирали вовну належної якості, яку добре розчісували і пряли. Щоб сукно було м’яке, при тканні тинки підткання легко і рівномірно прибивали бердом. Пізніше його парили гарячою водою і прали пранником для ущільнення й тримання ворсу на його поверхні, Часом таке сукно били ще деякий час у ступах.
Народні технології виготовлення сукна
Сукно – основний вид продукції домашнього ткацтва, відомого по всій території України, зокрема на Гуцульщині види, що знайшли найширше застосування в виготовлені одягу.
Якість сукна, його естетичний вигляд, технологічні властивості, залежали від первинної обробки волокна способів його скручування в процесі прядіння та від процедур, пов’язаних з кінцевою обробкою тканини.
Сукно виготовляли з вовни домашнього прядіння. Зберігаючи при цьому натуральному барву вовни - - білий, сивковий (із сіро вовни) і чорнобурий. Найбільше цінилося сукно з вовни однорідних овець – м’яке, лискуче, глибокого чорного кольору.
Сукно в побуті використовувалось для виготовлення верхнього одягу. З сукна шили різні види плечового одягу, що відомі під такими місцевими назвами як: сердаки, кептани, куцони, чугоні, чулі, манти.
Товщина сукна, його ширина (до 70-80 см.) його пружність зумовили форми давнього народного одягу – просто лінійний крій складений з прямокутних деталей, що зрідка доповнювався вставними гострокутними клинами або так званими вусами.
Окремі елементи сукняного одягу зшивали їх художнім стібком, а бере жінки закріплювали обміткою. Більше видні місця прикрашали нашивками з білого, чорного або барвистого вовняного шнура або, як це видно на гуцульських сердаках плетеними з барвистої волічки косичками, китицями дарновистами і аплікаціями кольорового сукна.
Розділ ІІ.1. Оскільки важливе місце в господарстві гуцулів займало вівчарство, то основною сировиною для ткацтва (особливо у високогірних селах) була овеча вовна. Якість вовни залежала від породи овець, відгодівлі та їх догляду.
Обробка вовни заключалася в тому, що спочатку знімали овече руно раз або двічі на рік – весною і восени. Прали вовну в річковій воді, сушили, розскубували її пальцями і чесали на гребенях. Взимку їх прями на веретені з кужелями.
[7]Знімали “руно” (стригли овець) металевими ножицями двічі на рік: на весні стригли старих овець, влітку ягнят. Вовна зі стрижена з одного ягняти називалася “міцно”, а з річно вівці “ярки” – “натенина”. Зістрижену вовну сортували по кольору і по якості, парили окропом в дерев’яному цебрі 2-5 годин, потім перекладали в плетений з ліщини кошик в якому промивали її холодною водою і просушували на горожах, на жердинах і драбинах.
Спочатку вовну розскубували (“скубли”) руками, після чого розчісували (“чухрали”) на вертикальному гребені відділяючи при цьому довгу вовну (“чистий волос”) від короткого (“штиму”). Коротку вовну розчісували (“гра блювали”) на металевих щітках (“граблях”). Щітки – це дерев’яні дошки (20-30 х 24-28 см) до яких кріпилися на ремені дротяні гачки на відстані 1 см один від одного (мал.. ). Від густоти розміщенні гачків залежала якість розчісування вовни. При чесанні практикувалося змішування вовни ягнят та річних овець у певних пропорціях.
Існували різноманітні способи обробки вовни з метою досягнення певної фізичної властивості структури тканини.
Так із довгого “волосу” пряли тонкі, цупкі, й тугі нитки на підткання, тільки грубші ніж на основу.
На основу для сукна брали преважно “волос”, але на підткання часто змішували “міцел” і “натенину” і вовну старих овець. Сікна виготовлялися різні. Заможніші люди більше виготовляли з тоншого сукна переважно з вовни однорідних овець і ягнят. Бідні селяни змішували різні сорти вовни, часто різної якості і робили з неї грубе сукно.
Загалом обробка вовни на Гуцульщині протягом довгого часу проводилася вручну, із застосування знарядь і засобів обробки характерних для інших етнографічних груп.
Розділ ІІ.2. Характерним для Гуцульщини було те, що в гірських селах обробка вовни була на вищому рівні.
Заключним етапом обробки сировини, була підготовка частого прядива до прядіння. Для цього з повісма витягували “миканки” розкладали їх на мокрій лавці і зволожені туго конусоподібної форми. П’яли нитки веретеном з куделі ((кожівки”, “кужівки”) (мал.).
Давнішого виду куделі робили з стовбура з короткими сучками або з потовщенням посередині. При прядінні нижній кінець куделі – “Державно вставляли в діру лавиці або в “присідку” чи (ідучи дорогою) “сідець”. Відомо, що гуцули пряли ідучи дорогою чи їдучи на коні в цьому випадку куделю закладали за пояс.
Пряли нитик з допомогою веретена, виготовленого з ліщини.
[8]На Гуцульщині існувало два типи веретен: - давнішого типу, що закінчувались внизу своєрідною потовщеною головкою з різними заглибленнями для навивання ниток; - новішого, що мали коліщатко, яке виконувало функцію розгонового колеса.
Спосіб прядіння загальновідомий. Грубі нитки пряли довшим та важчим веретеном, а тонкі – порожним і легшим веретеном. Пряли в кулаці і в пучках. В кулаці переважно тоді, коли веретено легше, а коли важче в пучках.
Напрядини нитки змотували з веретена на мотовило довжиною (70-200 см). Кожні 3 нитки рахували за одну “чисницю”, 10 чисниць становило “пасмо”, 20 пасем – “півміток”, два півмітки – “міток”. Кожне пасмо перев’язувалось шнуром.
Обчислювання ниток на чисниці загальноприйняте, але кількість ниток в пасмах залежно від довжини мотовила в багатьох місцевостях України була різна.
Зняту з мотовила пряжу (“міток”) вимочували в теплій воді, пізніше мили, після чого злили, для цього у великий цебер викладали дерев’яну бочку з отвором на дні (“полованницу”, “золницю”). Отвір знизу затикали чопом, а зверну накривали черепком. На дно часом клали вівсяну солому, а на нього клали “мітки”, пересипані попелом з букових дров. Зверху “мітки” теж накривали вівсяною соломо. Заливали окропом і зав’язували веретою. “Мітки” парились цілий день, у вечері чіп витягували, вода із золою стікала в цебер, її знову доводили до кипіння і знову заливали цим кип’ятком “мітки”. Так цей процес повторювали протягом 2-3-х діб, вранці і ввечері, після чого “мітки” вибирали, полоскали в річковій воді, добре прали пранником на камені, висушували переважно на морозі від чого пряжа ставала м’якою і білою.
Розділ ІІ.3. Наступним етапом у виготовленні сукна є процес ткання.
Верстати на сукно не різняться будовою від тих на яких тчуть полотно, у них лише нити і бердо рідше бо основа грубша та й сукно має вийти м’яке, а не туге як полотно. Сукно на сіраки тчуть просто як полотно на сорочки тільки ріхліше. На основу для виготовлення сукна, пряли міцну, сильно скручену нитку з довгої жорсткої вовни – “волосу”, а для утка часто змішували “міцок”, “нотенину і вовну з старих овець”.[9]
Для повсякденного одягу виготовляли грубе (“остре”, “чіворське”) сукно з вовни старих овець, а для святкового - значно тонке і м’яке.
Відповідно до традицій окремих осередків сукно робили з різною фактурою. В Північних регіонах Гуцульщини (Баня-Березів, Білі, Ослави, Заріччя, Микуличин) характерне сукно з своєрідною вузликуватою поверхнею _ “ключками”. Для досягнення цього фактурного ефекту підбирали волос як на основу так і на ткання. пряли легко виткане сукно валяли в ступах для ущільнення й отримання ворсової поверхні. Тут використовувались сукна переважно натуральних кольорів на сердкаки, а з білого – виготовляли святкове вбрання, весільне.
В Південних регіонах Гуцульщини (Космач, Соколівка, Виженка) робили тонше сукно з гладкою поверхнею чорного або темно-коричневого кольору для сердаків.
У гірських місцевостях (Річка, Криво рівня) на повсякденний одяг ішло сукно, чорного, коричневого, білого кольорів, з сірого робили святкову манту, з білого – чучило.
Виробництвом сукна тут до кінця ХІХ ст.. займалися цілі родини, також сукном сплачували податки.
Сувої сукна входили також для посагу дівчини.
Розділ ІІ.4. На Гуцульщині побутувало сукно як природного так і фарбоване в чорний і червоний кольори. Сукна з натуральної сировини мали природну барву вовни, себто: чорну, білу, сиву, темно-брунатну, коричневу.
Сукна з натурального чорного кольору з часом руділи, тому їх часто задублювали (“червоними”) у відварі кори з чорної вільхи та лушпиння горіхів.
Черлене (червоне) сукно роблять з білого натурального сукна, яке протягом 2-3 діб обезжирюють, тобто парять в лузі з букових дров і після цього фарбували камеллю з галунок на бурячковій заквасці. В тому розчині сукно повинно улежати найдовше 1 годину, і під час цього процесі його потрібно часто і обережно повертати.
Сукно натурального чорного кольору виготовлялося з “мильки” – вовни молодих овець, через що воно називається мицькове. Таке сукно не потрібно фарбувати, воно все одно залишиться чорним, його використовують на строни для жінок (мал.)
Вовну із старих овець, яка є брунатна, а сукно з неї після валяння рудаве, фарбують на чорне ось як: сухі та спілі стручки випущеного бобу заварюють із зернятами соняшника, березовою та вільховою корою; відвар зливають до бодні і кидають туди сукно на 3-4 доби, часто перевертаючи, після чого його сушать на повітрі. Таке сукно не тратить чорної барви, воно стає густіше і триваліше, але на дотик воно менше делікатніше ніж мицькове.
На Гуцульщині найбільше побутував одяг з червоного сукна.
ІІ.5. Заключним етапом виготовлення сукна, є процес валення.
Сукнянук тканину злегка прибивали бердом, а потім віддавали ущільнювати (“уступувати”) у сукновальні (“фольги” мал.) чи водяні струпи. Збереглися згадка, що в 1482 р. в с. Березові був млин і при ньому сукновальня.
В гірський селях виготовляли багато сукна, тому ступи були при кожному млині, а в таки селах, як Білоберізка, Красноїлів, Богдан і Яблониця, було по три і більше ступ.
[10]В.Залозецький писав, що тільки водному селі Річці в 1870 р-х було 15 млинів, при яких працювали ступи. На жаль на даний час ступи не збереглися.
Принцип валення у водяних ступах відрізняється від ручних фолюшів, які побутували у рівнинних місцевостях України.
Процес воляння проходив так: вода з малинівки падала на водяне колесо обертаючи при цьому вал (“воротило”) на осі якого навхрест на певній відстані вмонтовано чотири гранчасті стовпці (метачі”, “метанки”). Паралельно валу розміщена колода з одним або двома видовбаними півкруглими коритами, гніздами, перегородженими стояками. В кожному кориті – по два сходоподімних зубчастих молоти (“наголовачі”, “макогони”,”довбні”) прикріплені на видовжених чотиригранних балках (“батога”). Вони на певній відстані вмонтовані в “нивиці” на металевому “сворені”. При обертанні валу кожен метач раз по раз чачепає грань скупаря піднімаючи його вгору, після чого той подав назад і зубами бив сукно в кориті зібране в складки. Оскільки в першому ступорі зуби довші з одного краю, то він б’є і завдяки конічній формі корита піднімає складку сукна, другий має довші зуби з протилежного боку, тому він при падінні б’є і одночасно перевертає цю складку. В такий спосіб безперервно ступорі б’ють і перевертають усі складки.
Кожні 2-3 години ступи зупиняли, сукно перебирали, щоб воно не заплуталось і не билося. В гнізда вкладали по 30-35 мір сукна (сукно міряли на “лікті”, на “рифи” та сажні), заливали його теплою водою, яка невеликим струменем стікала зверху по жолобу.
Валяли сукно 1-2 доби поки воно не стане густе і на поверхні з’явиться “барва” – дрібні ворсинки. Тривалість залежить від якості вовни, щільності прядіння і густоти ткання.
Художні особливості гуцульського одягу із сукна
Верхня гуцульська одіж – тільки сукняна та кожушана, з матеріалів домашнього виготовлення.
Серед типів сукняного верхнього одягу виділяється плащовидний одяг двох форм: мішковина накидка без рукавів – гуля; і різновидності плащовидного одягу з рукавами – сердак, манта, чуганя.
Найдавнішим зразком плащовидного одягу є гуля, яка до цього часу збереглася в Карпатахяк верхній обрядовий одяг (під час весілля одягають молоді). Форма гулі надзвичайно проста. Шили її з білого або з сірого домотканого сукна, без рукавів.
Вона нагадує мішок один бік якого розшитий (мал. ...). В негоду верхній зшитий ріжок гулі одягали на голову, як капюшон. (мал....) Гуля застібалася під шиєш металевими чепрогама з’днаними ланцюжками або вовняними кенурами.
Іншою різновидністю плащовидного одягу гуцулів була манта – широка, довга з капюшоном, шилася із доморобного сукна. Носили її внегоду і морози поверх кожуха. Слово “манат” французького походження (manteau – широке жіноче пальто). Відоме воно також і в гуцульскиз чоловіках.
Ще одним типом верхнього одягу гуцулів є сердак. Серднаки виготовляють з червного вабо чорного сукна, переважно тунноподібного крою. Секрдак міг мати по боках два клини, які доходили до рукавів. Це був одночасно і жіночий і чоловічий одяг. Його носили поверх безрукавок, оздоблювали по коміру, полах, подолу, рукавах та швах кольоровим шнуром і китицями з різнобарвних вовняних ниток – дармовисами.
Чудові зразки верхнього сукняного одягу Гуцульщини знаходяться в фондах Коломийського музею6 Манта 1937 р. с. Жаб’є, Верховинського району (мал......). Чоловіча манта пошита з сірого домотканого сукна. Верхні китиці (півкруглі), стоячий комір – червоний. Комір обшитий червоним шнуром та трьома кривульками (ясно-жовта, зелена, рожева). Кишені обшиті ясножовтою косичкою, різнокольоровим шнуром та кривулькою (синьою, рожевою) прикрашені п’ятьма ґудзиками.
Багато прикрашений капюшон: - поділений на дві частини, які обшиті кривулькою з рожевого шнура та маленькими ґудзиками. На кінці капюшона – вовняна “чічка” (помнон). (мал.....)
Манта кругом обшита червоним шнуром. На передах – червоний шнурок з однієї сторони якого чергуються більші та менші ґудзики з волічки.
На обох передах 4-ри великі петлі зроблені з кремової кісочки. (мал.....) Автор невідомий.
Сердак 1899 р. с. Яворів Косовського району (мал....). Пошитий з червоного домотканого сукна. Кругом і на швах потрійно штикований. Комір стоячий. Спереду прикрашений петельками з чорного шнура та штикованими жовто-зеленими зубцями. На плечах кучерики і розетки, чорний шнурок.
Перед сердака прикрашений багатими ґудзиками з перевагою земного та кремового кольорів.
Сердак обшитий чорним шнурком-пісочкою. Домоткане бите сукно, вовняні китиці, штапівка, гладь, Автор невідомий.
Сердак 1900 р. с. Замагора, Верховинський район, з темнокоричневого сукна, вишитий вовняними нитками ясно-жовтого, зеленого, рожевого і голубого кольорів (мал.....)
Навколо потрійно штикований ясножовтими та зеленими нитками, на передах нашита ясно-жовта косичка, з однієї сторони якої зелені петельки з вовняної косички, з другої вишиті великі півкруглі зубці та малі волічкові ґудзички.
Великі яскраві волічкові ґудзики та дармовиси. Клини під пахвами декоровані у верхній частині ясно-жовтою косичкою, навколо півкруглого вирізу внизу вишиті кучері та нашиті ґудзики. Над ними вишити кругленькі розетки.
Комір стоячий, декорований півкруглими зубцями та ґудзичками. Автор невідомий.
Гуля 1900 р. с. Річка Косовського району (мал....) з домотканого білого сукна. Горловина обшита петлями з зеленої вовняної кісочки та різнокольоровими волічковими ґудзиками.
На капюшоні зелена розетка, нашиті тир пісочки та обшита такими ж ґудзиками (мал.....)
Гуля кругом обшат чорною вовняною кісочкою, прикріплена білими, рожевими, ясно і темно-коричневими, голубими, ясножовтими, ліловими і зеленими нитками. Внизу в кутах полів нашиті три різнокольорові волічкові ґудзики. Автор невідомиф.
Гуля поч. ХХ ст.. с. Ясенів Горішній, Верховинський район (мал.....) з допомогою білого сукна. Прикрашена чорною пісочною та та кольровими волічковими ґудзиками з перевагою гарячих кольорів.
Обшита кругом чорною пісочкою. Біля шиї петельки з пісочки, посередині вирізу – хрест з ґудзиків.
На капюшоні – один більший (посередині), та три маненькі хрестики з ґудзиків. Автор невідомий.
Основним поясним чоловічим одягом є штани.
Існують різні типи крою штанів. Еволюцію їх крою можна простежити на гуцульському вбранні ХІХ-ХХ ст.. Під час великих морозів гуцули натягають “колошні” з білого сукна(грубого). Сукняні гуцульські гачі являють собою окремі колошні об’єднані трапецивидного вставного ззаду. (зшиті з конопляної тканини вони звуться портянгиці).
Гуцульські гачі не доходять до пояса сантиметрів на 15 і тримаються шнуром на клубах. Гачі заправляють в онучі або носять поверх онуч і тоді вікочують на кінцях сантиметрів на 10. (мал....) Колошні по шву вишиваються різнокольоровою геометричною орнаментичною (мла....)
Основне призначення одягових тканин – захищати та прикрашати тіло.[11]
ВИСНОВКИ
Народні промисли є важливим засобом виховання найкращих людських якостей сприйняття світу за законами краси.
Характерним для народної творчості Гуцульщини є те, о виготовленні виробів декоративно-прикладного мистецтва кожне село має свої традиції особливості.
Народні майстри у своїй творчості і протягом сторіччя відбирали лише найдоцільніше і найхарактерніше.
На Гуцульщині важливе місце серед домашніх промислів займала обробка рослинної і трав’яної сировини, що було зумовлено заминутістю натурального господарства: природно географічних, соціально-економічних факторів, особливостями сільськогосподарської діяльності.
У полі господарських занять кожної гуцульської родили здавна важливе місце займала обробка вовни. Оскільки найважливіше місце у господарській діяльності гуцулів займало вівчарство і основним ремеслом була обробка вовни та виготовлення вовняних виробів зокрема сукна.
Вивчення цього питання займалося багато дослідників: Я. Головацький, В.Гнатюк, В.Сидорович, В. Шухевич та інші.
В дослідженні сукнарства дуже допомагають знахідки прядильно-ткацького приладдя, функціонуючі тепер знаряддя, згадки готової продукції.
До наших днів в окремих селах Гуцульщини ще займаються цим видом ткацького ремесла і не тільки продовжують його підтримувати а й розвивають і вдосконалюють його.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Антонович Є., Харчук-Чугай М., Станкевич М., Декоративно-прикладне мистецтво // Художнє ткацтво- Л.: “Світ”, 1992, с.29.
Гошко Ю.Г. Гуцульщина // Історико-етнограчне дослідження – К.: Наукова думка, 1987, с. 470.
Горинь Г.Й. Грендиш Я.Д. Никорай О.І. Гуцульщина// Домашні промисла і ремесла. – К.: Наукова думка, 1987. – с. 127-134.
Домашенвський М. Історія Гуцульщини // Народне вбрання Гуцульщини в контексті українського національного строю – Л.”Логос” 2001, с. 267.
Матейко К.І. Український нардний одгі: Верхній одгя – К.: “наукова думка”, 1977 – с. 97.
Никорак О.І. Гуцульщина // Художнє ткацтво. – К.: Наукова думка, 1987 – с.370.
Сидорович С.Й. Художня тканина західних областей УРСР: Технічне виготовлення нардних художніх тканин. – К.: “Наукова думка”, 1979. – с. 31-63.
Шухевич В. Гуцульщина – Л. Накладом Наукового Товариства ім.. Шевченка, 1901 с. 151-152.
[1] Волинець Л. Наше життя.// Українське народне мистецтво – 1986 - №10 – ст.10-11.
[2] Царя. “Дзвін” // Світлини Гуцульського краю – 1991 - № 6 (560) – с. 153.
[3] Никорок О.І. Гуцульщина // Художнє ткацтво: - К.: Наукова думка, 1987. – с. 364-370.
[4] Дома шевський М. Історія Гуцульщини // З історії розвитку ткацтва Гуцульщини (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.) Л.: “Логос” 2001 р. – с. 262.
[5] Горинь Г.Й., Грендиш Я.Д., Никорак О.І. Гуцульщина // Домашні промила і ремесла. – К.: Наукова думка, 1987 . – с. 127-134.
[6] Никорак О.І. Гуцульщина // Художнє ткацтво. – К.: Наукова думка, 1987 – с. 364-370.
[7] Гошко Ю.Г. Гуцульщина // Історично-етнографічне дослідження - К.: Наукова думка, 1987 – с. 470.
[8] Сидорович С.Й. Художня тканина західних областей УРСР. Техніка виготовлення народних художніх тканин. – К.: “наукова думка” 1979 р. с. 31-63.
[9] Никорак О.І. Гуцульщина // Художнє ткацтво. – К.: Наукова думка, 1987 – с. 360.
[10] Горинь Г.Й. “Грендиш Я.Д., Никоран О.І.Гуцульщина// Домашні промисли і ремесла. – К.: Наукова думка, 1987 р. – с.127-136.
[11] Дома шевський М. Історія Гуцульщини // Народне вбрання Гуцульщини в контексті українського національного строю – Л.: “Логос” 2001 , с. 277.
|
