Писанка, яка з прийняттям християнства стала символом Христового Воскресіння використовується в релігійних обрядах і відіграє в них велику роль.
Кожний предмет народного мистецтва, поряд з практичним призначенням в обряді, відігравав роль знака соціальних відносин, поскільки уособлював у собі єдність символічного і практичного змісту. Саме у традиційному фольклорному середовищі предмети завжди суть знаки, а знаки – суть предмети. Образно-символічний статус зумовлюється їх функціональним призначенням у семіотичній системі свята та обряду. При включенні в цю систему вони функціонують як “знаки”, обрядові символи з певною семантикою, без неї – позбавляться цього символічного змісту, перетворюючись на звичайні ужиткові вироби. В залежності від актуалізації тієї чи іншої властивості, предмети набувають того чи іншого статусу.
Писанка позначена найвищим семіотичним статусом, в ній знаковість, як символ оновлення життя, виражена максимально, а утилітарність – мінімально.
Кожний предмет у семіотичній системі свята несе цілий пучок різних функцій, структурно пов’язаний між собою. Це практична, естетична, магічна функція соціальної і регіональної приналежності. Писанка виконує роль знака – символу, конденсату певних уявлень у системі свята та обряду.
В обрядових діях писанка виявляє полісемантичну символіку, пов’язану перш за все з магічними віруваннями, що беруть свій початок з антропейної, карпогонічної, контактної, продуцируючої типів магії.
Велика роль писанок в обрядах, що беруть свій початок у контактній магії, саме з цим пов’язаний звичай обміну писанками, як побажання щастя, здоров’я.
Християнський обряд обміну писанками при христосуванні під час Великодня пов’язують з життям Марії-Магдалини і Воскресінням Ісуса Христа. В одній з апокрифічних легенд говориться:
“Коли Цісар Тиберій довідався про засудження і смерть пророка по імені Ісус, то дуже розгнівався і покликав намісника Пілата до себе в Рим, щоб той звітував про цю подію. Боячись гніву Цісаря, Пілат взяв із собою одежу Христа, за яку солдати під хрестом кидали кості і яка мала ту чудодійну особливість, що кожному хто її носив дарувала любов і ласку людей. Маючи той одяг на собі, Пілат скільки разів не ставав перед Цісарем, завжди мав сердечний прийом і Тиберій завжди забував про докори, які мав то робити. Але ось прибула з Палестини в Рим Марія-Магдалина і, ставши перед Цісарем, подала йому в дар яйця пофарбовані на червоно, вітаючи словами: “Христос Воскрес!” Тоді Тиберій пригадав, про що він мав питати Пілата і, вислухавши від Марії-Магдалини розповідь про Спасителя й про його одяг, наказав такий відібрати від Пілата і винного покарати. А християни довідавшись про це вітання Марії-Магдалини, почали також в річницю воскресіння Христа фарбувати яйця і обдаровувати ними один одного, вітаючись радісними словами: “Христос Воскрес!”.
Ольга Цегельська подає свою легенду про писанки.
Легенда про писанки
Минув уже третій день, як помер Христос на хресті. Уже третій день журиться його мати Марія – не їсть і не п’є нічого. Жінки приходили до неї, хотіли потішити її, просили, щоб вона з’їла щось. Але Марія і далі не говорила, й нічого не їла...
Однією з тих, що часто приходили до Матері Божої, була бідна Ганя. У неділю вранці, коли всі раділи, що Христос воскрес, Ганя взяла своє добро – кілька яєчок і пішла до Марії.
- Маріє! Не плач, не сумуй, - просила вона. – Хіба ти не знаєш, що Твій Син воскрес? Не сумуй, а радуйся, Маріє!
- Знаю, - відповіла Марія. – Мій Син з’явився мені у сні. Навколо нього була така ясність, що очі боліли від неї. Знаю, що мій Син воскрес.
Дівчина дала Марії свій подарунок – кошик із яєчками. Сльози радості потекли з її очей і впали на яєчка.
І дивне диво сталося. Де впала сльоза з її святих очей, там на яєчках зацвілі чудові квіточки, гарні метелики, ясні зірочки. Усі яєчка в кошику засяяли різними кольорами веселки! Марія зраділа і почала роздавати ті яєчка людям.
- Радуйся! – казала вона кожному, коли подавала яєчка, - Христос воскрес! Христос воскрес!
Коли вже яєчок не стало, вона з подякою віддала кошик дівчинці. Ганя взяла його і вийшла на вулицю. Раптом глянула у кошик, а він повний писанок. Зраділа дівчина бігла вулицями Єрусалиму і кожному, кого зустрічала, давала писанку: - Радуйтесь! Христос воскрес!
Скільки Ганя не роздавала тих яєчок, а кошик в неї завжди був повний. Люди, яким вона давала писанки, несли їх далі, давали їх іншим і вітали словами:
- Христос воскрес!
Так за короткий час усі люди в місті знали, що Христос воскрес.
На пам’ять про це диво пишуть в Україні писанки. А на Великдень дарують їх рідним і друзям і шанують, як великі скарби.
Писанки пишуть для дарунків.
На Гуцульщині “ґаздині дають їх при посьвяченю паски сьвященикови і то в руку за те, “що він руками ирстить, вінчає, законює а при службі Божій підносить руки у гору та просить Бога за ввесь мир!” По посьвященю обділюють ся старші люде поміж собою писанками, дають одні другим за прости біг, а сполудня відбирають парубки дївкам писанки; наколи-б дївка сама дала писанку парубкови, се означало би, що вона хоче, аби він єї сватав”.
За стародавнім народним віруванням Бог тричі на рік відпускає мерців з “того світу”: перший раз у Чистий четвер, другий раз, коли квітуть жита, і третій раз на Спаса.
На Навський Великдень мерці відправляють своє Богослужіння і каються в гріхах. У цей день вони не бояться ні хреста, ні молитви, а як побачать живого чоловіка, то душать до смерти. А щоб мерці не задушили, то треба обливатися водою: “мерці мокрого бояться”.
В Чистий четвер мерці встають опівночі з своїх гробів і приходять під церкву на звук дзвонів, що б’ють тільки три рази. Зібравшись, вони стають перед церквою. Виходить священик, теж мрець, і голосно проказує якусь молитву, що від неї самі двері в церкві відчиняються. Мерці входять до церкви, і священик починає Богослужіння. Перед вівтарем стоять діти і тримають у руках крашанки, наповнені клоччям. Як Богослужіння скінчиться, всі мерці христосуються, а потім виходять з церкви і стають перед її дверима. Після того, як священик знову прочитає якусь молитву, двері церкви самі замикаються, а мерці йдуть на цвинтар і лягають у свої могили.
У великодній понеділок селяни ходять один до одного, христосуються і обмінюються писанками. Цей день називається волочильним. Ходять з поздоровленнями (переважно діти) до рідних, повитух, знайомих, священиків, приносячи в подарунок “волочильне”, що складається звичайно з пшеничного калача і кількох крашанок.
“...се властиво було, може, найбільш людське, гуманне, соціальне свято цілого річного кругу – се обопільне обдарування “дорою” (сей грецький термін досі живе місцями), зв’язане з виявами зичливості і всяких добрих почувань до “всього миру”.
“Діти (до дванадцяти років) носять пироги до батька хрещеного, до матері, до баби на другий день Великодня. Хрещений батько дарує дітей, дає 3 копійки або 5 грошей, батькова дружина насипле гостинців у хустку, дасть крашанок зо дві. Мати хрещена грошей не дає, а дає гостинці. Як дитина приходить до хрещеного батька з пирогами на Великдень, то каже: “Христос Воскрес, будьте здорові з празником!” Хто є в хаті, каже: “Спасибі, таке і вас поздоровляємо, хай великий (чи велика) ростеш!” – і погладить по голівці.
“Дитина сама розв’язує хустку з пирогами, бере пироги і кладе на стіл. Хрещена мати садовить дитину за стіл, почастує її, Насипле гостинця в хустку: насіння, цукерків, бубликів, крашанок; дасть дитині в руки і скаже: “Іди, дитинко, з Богом”.
“Принісши гостинці додому, дитина віддає матері, мати ж висипає їх у решето, а після обіду ділить їх дітям”.
Такі діти називаються “христосувальники”, а подекуди збереглася старіша назва – “волочебники”. Подарунок, що його волочебники одержують, називається “волочільне” або “волочебне”.
На Гуцульщині волочільний понеділок – “се днина, в яку парубки мають нагоду придивитись обстановкам домашнім та наобзорити дівки на сатаніє (обзорини). Газдині справляють у велике пущеннє у себе вечорниці, на які сходяться парубки і дівки танцювати; кожний парубок, що з якоюсь дівкою танцював, має від неї у великодні свята дістати писанку. За тими писанками ходять-волочаться парубки від хати до хати, відки і сей день називається волочільним понеділком. Писанками тими обмінюються парубки між собою, як стрічаються на дорозі, при чім один промовляє до другого: “Поможи нам, Господи, аби сі виділи так на тім світі, як і сі тут видимо”. У хаті звичайно угощують їх, а коли їх та дівчат набереться більше, гуляють при скрипці.
Крім “волочених” поздоровних пісень, на другий день свят виголошувалися ще спеціальні великодні вірші. Вірші виголошували здебільшого діти, переважно хлопчаки, перед хрещеним батьком, матір’ю, дідом, бабою або іншою ріднею. Ось приклад такого вірша:
Христос воскрес, не сам я знес,
А сам з собою душу покою.
Прийняв Христос великі муки,
Взяли Його під Божі руки,
Його мати стояла, такі слова звіщала:
“Ой, синочку мій ясний,
Перед тобою світ красний,
Як будеш ти воскресати,
Будуть перед тобою янголи літати,
З святим Воскресінням поздоровляти”.
За кожний розказаний вірш дарували писанку.
Широко великодні яйця використовуються при обряді роговіння.
Розговіни
Обряд розговіння у різних місцевостях України відбувається по-різному. Господар обходить тричі навколо столу, з мискою, наповненою “свяченим”. Ставши обличчям до святих образів, він розрізує на тарілці кілька свячених яєць і кінчиком ножа або ложкою підносить частину яйця до рота (ніби причащає) кожному членові родини, примовляючи:
“Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися світлого празника Воскресіння Христового в щасті і здоров’ї!”
Такий обряд розговіння ще й досі затримався на Поділлі, Волині та в західній Галичині.
В центральній та східній Україні розговляються свяченою паскою, яйцем, салом, ковбасами. Все це запивають “оковитою”, або без спеціального ритуалу. Розговляючись, стараються не ронити кришок “свяченого” на долівку, щоб, боронь Боже, не потоптати їх ногами. Кришки, що залишаються на столі, кидають у вогонь – “щоб миші не поїли”. Існує повір’я, що як миша з’їсть “свяченого”, то обернеться в кажана і буде літати над головою того, хто впустив “свячене”.
Першу шкаралупу з свяченого яйця кидають у воду – в ріку чи в море.
На Слобожанщині обряд розговіння відбувається так. Вся сім’я стає перед образами і молиться Богові. Після молитви сідають за стіл, і господар відломлює від паски “шишку” та віддає господині. Взявши “шишку”, господиня або відразу несе її корові, або зберігає і віддає корові тоді, коли та отелиться – “щоб відьма не спортила”. Віддавши “шишку”, господар ріже паску на шматки і запрошує всіх розговлятися. Спочатку їдять паску, яйця, шинку; потім доходить черга і до поросяти; звичайно, при цьому не забувають час від часу промочити горло горілкою чи якимось іншим питвом. Упиватися ж під час розговин не можна, бо “як уп’єшся на розговинах, то цілий рік будеш ходити немов у півсні, так тебе Бог покарає”.
Щоправда не скрізь і не завжди обряд розговіння відбувається весело. Якщо господарі вже поважні люди і дорослі діти у них померли або пішли поневірятися по світі, то мати, сідаючи за великодній стіл, плаче й примовляє:
Николаю мій, Николаю дорогий!
Ти то межи нами того Великодня був,
Ти то нам паску-дари покроїв,
Ти то нам до церкви відніс,
Ти то насамперед свяченого кушав,
А тепер ми без тебе і їсти не можемо.
Николаю мій, Николаю,
Хто би був казав ще тогідних свят,
Що ти уже цих не діждеш,
Николаю мій, Николаю дорогий!
Якщо ж мати не певна того, що її сини чи дочки вже померли, і ще сподівається, що її діти повернуться по святах додому, то вона залишає для них шматок свяченої паски та три крашанки. Все це вона загортає в рушник і кладе десь у затишному місці, покриваючи сухою материнкою – символом вічної надії. Цей дарунок від матері з великоднього столу зберігається до свята Вознесіння Господнього і в цей день віддається бідним – “щоб молилися за спокій душі загублених.
Після розговіння вмиваються, кладучи в миску два яйця і дрібну монету, а потім воду виливають на вогонь або в озеро.
“Коли на Великдень розговієшся і вийдеш з хати на вулицю, то що перше побачиш, тим і промишляй – буде удача. Якщо в цей день дощ або небо захмарене – буде врожай. В день свята Воскресіння Господнього ворота у царство небесне відкриті, а той, хто в цей день умре, прямісінько піде до раю. Дитина, яка народиться в цей день, буде нещаслива.
На Великдень, як зустрінеш якого чоловіка, хоч і незнайомого, поклонись, привітайся. Гріх не вітатися в цей день навіть з ворогом!
Після обіду ходять на кладовище христосуватися з померлими і кладуть на гробки крашанки, що їх відразу ж підбирають діти.
Відомий на Україні є звичай Гойдатися на гойдалці. Біля гойдалок грали в ігри, в яких використовували писанки і крашанки.
Гойдалки
Звичай гойдатися на гойдалці походить, як думають дослідники, з сходу, де гойдалка була відома ще в стародавні часи. До слов’янських країн цей звичай міг прийти з Туреччини, бо саме в південних слов’ян, що були під турецьким впливом, гойдалка – найулюбленіша весняна розвага.
Тепер це тільки розвага, але колись в основі цього звичаю була поважна мета: очищатися повітрям від усього злого, що накопичилося за зиму. А звідси: хто очиститься, той буде здоровий, а хто не очиститься – буде хворіти. У Боснії, Герцеговині, Сербії, а частково і в нас, на півдні України, існує повір’я, що хто погойдається на гойдалці в Лазареву суботу (у нас, властиво, на Великдень), той весь рік буде здоровий, а хто не погойдається, у того буде боліти голова.
Що цей звичай прийшов до слов’ян з нехристиянського сходу і колись вважався поганським, свідчить такий факт. Патріарх Андріян у 1697 році в інструкції, що була заадресована “старостам попівським”, наказував не ховати “ни на кладбищь, ни на убогомь дому, а на Поль и вь льсу тьхь, которые зграя утонуть или сь качели уб’ються”. Отже, якби цей звичай не вважався поганським, то церква не протестувала б проти гойдалки, та ще так суворо.
Пізніше гойдалка, як і багато інших поганських звичаїв, пристосувалася до нових обставин і здобула християнського тлумачення.
Існує звичай чіпляти в стодолі гойдалку; і старий, і молодий повинен погойдатися на цій гойдалці, на згадку про те, що Юда повісився.
Тут же, біля гойдалки, звичайно грають у крашанки чи писанки. Грає не тільки молодь, але й дорослі, жонаті чоловіки. Жінки й дівчата в іграх участи не беруть.
Найчастіше грають в “навбитки”, в “котка” та в “кидка”.
Гра “навбитки” полягає в тому, що один тримає в руці крашанку, носком догори, а другий б’є носком свого яйця. Потім б’є другий по кушці, тобто, по протилежному кінці; чия крашанка розіб’ється з обох кінців, той програв: він віддає свою крашанку тому, хто виграв.
У “котка” грають так: з похилого місця, з перепоною внизу котять яйця, одне за одним, намагаючись котити так, щоб попасти своєю крашанкою в крашанку партнера. Правило: хто частіше попадає, той більше виграє.
Гра в “кидка”. Один з партнерів кладе дві крашанки на такій віддалі одна від одної, щоб поміж ними не могло прокотитися яйце; другий партнер стає на віддалі одного сажня і кидає свою крашанку; якщо він попаде одночасно в обидві – виграв, а як попаде в одну або не попаде в жодну – програв.
Грають ще так: кладуть кілька шапок, під одну з них – крашанку; хто відгадає, під котрою з шапок є крашанка, той виграв, а не відгадає – програв.
Кладуть яйце на землю. В десяти кроках від нього стоїть один з партнерів, що хоче виграти яйце; йому зав’язують очі хусткою. З зав’язаними очима він відміряє десять кроків, розв’язує очі і має дістати до яйця, не сходячи з місця. Якщо дістане – виграв, не дістане – програв.
Другий день Великодня – понеділок – називають поливаним, бо в цей день християни обливають один одного. Обливати когось або самого себе – це стародавній звичай, що пов’язано з весняним очищенням водою. Не обходиться без писанок і тут.
На Гуцульщині дівки цього дня дають легеням (парубкам) галунки (крашанки) і писанки. Не дає сама, а ховає за пазуху, а леґінь відбирає від неї, звівши уперед з нею легку боротьбу. Діставши врешті, веде дівку до води, обіллє водою, буває, що й скупає цілу.
Крашанки роблять, або, як кажуть на Київщині, “галунять яйця”, а в Карпатах – “сливчать сливки” у Великодню суботу.
За народним віруванням, крашанки готуються в суботу тому, що яйця, пофарбовані в п’ятницю, швидко псуються, а, бувши зробленими в суботу, вони зберігаються протягом усіх свят.
Найбільше готують червоних крашанок. Не годиться робити чорних, бо вони нагадують про кров “лукавого”. Перше фарбоване яйце зберігають і, як треба, підкурюють ним хворого на пропасницю.
За стародавнім народнім віруванням на Чистий четвер – “Навський Великдень” Бог відпускає мерців з “того світу” Ставши опівночі з своїх гробів вони збираються перед церквою. І священик-мрець веде Богослужіння. Під час цього Богослужіння перед вівтарем стоять діти і тримають у руках писанки, наповнені клоччям.
Серед народу є багато вірувань, які пов’язані з готуванням великодніх писанок та крашанок. Наведемо деякі з них.
На Поділлі вірять, що найкращий час починати роботу з писанками – це другий день після Хрестопоклонної неділі, а на Сорок Святих треба виписати сорок клинців. У Вербну неділю та на Благовіщення з писанками нічого не можна робити, - попсуються. Щоб писанки довго зберігались, їх треба варити в Чистий четвер.
Шкаралупу з крашанок треба поламати на найдрібніші шматочки, щоб відьма не могла нею набрати роси, бо тією росою вона може попсувати корів.
Якщо відьма вколе кого-небудь шкаралупою з писанки, той захворіє і “висхне”.
Хустку, якою обтирають писанки, ховають – “щоб підкурювати нею бешиху”.
Товчене на порошок лушпиння крашанки підсипають до кормів курям – “щоб краще неслися”.
Шкаралупу з писанок чи крашанок в одних місцях викидають на стріху хати, а в других виносять на текучу воду.
Топтати ногами рештки пофарбованого яйця або писанки – великий гріх. Хто буде товкти ногами свячене яйце, того Бог покарає хворобою.
Майже по всій Україні є вірування, що шкаралупою свяченої крашанки можна підкурювати хвору людину чи тварину від пропасниці.
Крашанка, а ще більше писанка, одержана на Великдень після першого христосування, зберігається – “бо вона відвертає напасті злого чоловіка”. Крім того, така писанка “припинить пожежу”. Дівчата вмиваються з першою крашанкою – “щоб кращими бути”.
На перший день Великодня вся нечиста сила пов’язана і сидить по закутках. Якщо, прийшовши з церкви, піти з згаданою вище крашанкою по закутках двору, котячи свячене яйце по всіх темних закамарках, то можна натрапити на чорта, який буде сидіти у шапці-невидимці. “Як здобудеш ту шапку – щастя твоє, матимеш усе, що захочеш. Та бережіть, бо як схопить твою крашанку чорт – пропав ти, задушить нечиста сила”.
“Якщо на Великдень вистоїш у церкві всю ніч з крашанкою в кишені і вислухаєш, не куняючи, утреню і обідню, то тоді тримай це яйце хоч і десять років – воно не зіпсується. Якщо з тим яйцем вистоїш у церкві великодню службу вряд 20 років, будеш бачити всяку нечисту силу, а найбільше відьми будуть чіплятися до тебе, щоб виманити у тебе те яйце. Якщо ж підеш до церкви, не вислухавши діяння і не діждавшись, поки дочитаються до Христа, і покладеш крашанку на стіл, то після обідні вона буде іншого кольору. Знай: відьма перемінила твою крашанку”.
В ніч проти Великодня кладуть у миску з водою крашанку і мідний шаг – хто найраніше встане, тому шаг і крашанка. Якщо в хаті є доросла дівчина, то всі стараються робити так, щоб це дісталося їй. – “щоб вона була найкраща в хаті”.
Прийшовши з церкви, одне яйце відкладають окремо. Після того, як розговіються, господар бере те свячене яйце, йде з ним у стайню до тварин і, проводячи крашанкою по спині кожної тварини так, щоб був хрест, каже: “Христос воскрес!”. Потім обчищають у хаті це яйце від шкаралупи, кришать на дрібні частинки, змішують з висівками і дають їсти худобі. В інших випадках просиляють крізь це яйце нитку і вішають його цілим під повіткою. І одне, і друге робиться на те, “щоб скотина була здорова”.
Свячені крашанки люди зберігають з року в рік і, як трапиться пожежа, перекидають через вогонь, вірячи, що вогонь погасне. Вживають свячені яйця і від різних хвороб: кладуть шкаралупу свяченого яйця на вогонь і димом підкурюють хворого на пропасницю; від курячої сліпоти теж підкурюють таким же способом. Вірять, що свячене яйце може заспокоїти зубний біль. Хворі на пропасницю зашивають свячене яйце в хустку і носять при собі доти, доки хвороба не минеться.
“Дороге яйце не крашене, а біле і в піст бачили, та ще в Петрівку побачимо”.
Всі ці вірування свідчать про те, якого великого значення надавали наші предки писанкам та крашанкам.
На Гуцульщині ґаздині з писанок роблять пташки – голубці. Вибирають середину писанки, доробляють із кольорового паперу хвіст та крила, голову з воску. Цих пташок вішають у хаті на пам’ятку про те, що ...”Ісус народився, то голубец прилетів і над ним лелів”.
Шкарлупу від великодніх яєць викидати не можна – це великий гріх. На Гуцульщині їх кидали у вогонь, або воду.
Четверта частина
Традиційне мистецтво писанки оберігають і люди, які відірвані від українського материка.
Голод і жахливі злидні вигнали їх з рідного краю аж за синє море у пошуках кращої долі. Але як би добре не жилося українцям-трудівникам, їх ніколи не покидає туга за рідним краєм, за прикарпатськими селами. Адже незбагненна любов до України – основна риса почуття і громадянськості нашого народу. Лише вві сні поселенці часто линуть у рідне Прикарпаття, вдихають ароматне повітря синіх гір, ходять крутими плаями, насолоджують зір і душу дорогими серцю незабутніми краєвидами України...
Як наслідки ностальгії, українська громада в Канаді задумала спорудити величавий Пам’ятник українській писанці.
І ось у місті Вегревіль, 35 км від Едмонтона, гордо піднявся вгору пам’ятник. Величавий, неповторний! На ньому красується 10-метрова українська писанка величиною у триповерховий будинок! Уся розмальована багатьма різнокольоровими трикутниками. Геометричний орнамент надає писанці монументалізму, урочистості. Такого дива світ ще не бачив !.. Автора пам’ятника уже не називають по прізвищу, лише кажуть: Пан Писанка.
Автомобілісті помічають, як здалека від Едмонтона мріє якесь диво. Під’їжджаючи ближче, вони стають як укопані – перед їхніми очима, мов з-під землі виростає дивної краси романтичний пам’ятник, що уособлює геній мистецтва українських жінок-умільців – писанку.
Писанкарство, як традиційний вид українського народного мистецтва, є галуззю мистецької культури, яке так шанобливо оберігається в українській діаспорі. Згадаємо імена лише найбільш відомих українських писанкарок, діаспори, що знані у країнах світу.
У США: Анна Кміт, Лоретка Луців, Іванна Луців, Ярослава Сурмач, яка крім того написала про писанки книжки та публікації у періодичних видання у США, Люба Перчишин і Анна Кушнірук, що родом із Космача, яку вважають патріархом українського розпису писанок на американському континенті.
У Канаді: Одарка Онищук, яка крім того видала і книгу-альбом про українські писанки.
У Канаді більше, ніж у інших країнах світ4у, живуть і працюють українські писанкарці. Найбільш відомі з них – Оксана Ярош, Оля Давидюк, Оля Катулька, Буртик, Гробельська та багато інших.
У Польщі: Павло Кілочок із Соколиця, Емілія Наконечна із Сквежини, Марія Головач, Іванна Андруха з Бобровка, Марія Гайдучення з Торця, Ірина Мадзелян з Менджижеча, Юля Копанська з Порошиць. Велику роботу по популяризації і пропаганді в Польщі українського писанкарства і української культури взагалі (на Підляшші) проводить Михайло Ковальський, який провів уже (шістнадцять конкурсів по виготовленню українських писанок.
У Німеччині – в м.Ганновер відомою писанкаркою є Валентина Терешкун, яка не лише сама розписує писанки, володіє довершеною мініатюрною технікою виконання, але й своїми друкованими працями є активним пропагандистом цього виду мистецтва у Німеччині. Вона ж організувала курси для німців по виготовленню українських писанок. У Мюнхені добре знають чудову майстриню-писанкарку українського походження Ганна Вінтоняк-Гриценко, яка розписує писанки орнаментикою різних регіонів України.
Велику наукову працю в галузі дослідження української культури, зокрема писанкарства, здійснив відомий вчений-етнограф, українець за походженням, що жив у Німеччині, нині покійний Іван Сеньків.
У Відні українські писанки майстерно виготовляє вчителька Марія Р. Мельничук. Її писанки експонуються на багатьох виставках у Німеччині, Австрії, Швейцарії. Вона з великим успіхом репрезентує філігранний розпис писанкових мініатюр.
У Женеві українські писанки виготовляють майстри із родинної династії українців Рожанківських.
У Австралії: Шемечко Богдан (колишній священик), Баланда Ольга, Соловій Люба (з Херсона), Олексин Катерина (з Тернопільщини), подружжя Гузій Галина та Роман, Веремейчик Анастасія, Чайка Марійка, Денисенко Леонід, Берегова Галина, Юрчишин Микола – батько Данила (з Калуша) і їх дві дочки Наталка і Оксана, Олена Масна і її дочки, Софія й Леся, Єва Петришина, Людмила Мішало, Анничка Зелінська, Анна Цькуй і багато інших. Дуже багато писанка рів з Сіднею і його околиць, а також Мельбурна і його районів.
У Франції велику роботу по збереженню і популяризації українського писанкарства проводить Іванка Чумак. У Греноблі живе і працює дочка відомого діяча української культури Гната Хоткевича Галина Хоткевич, яка виготовляє чудові зразки українських писанок, а також популяризує у друкованих працях українське народне мистецтво у Франції.
Чехія і Словаччина. Досить широко розвинуте українське писанкарство у Східній Словаччині, де переважна частина населення – українці. Відомі осередки у Пряшеві, руська Поруба, с.Чертіжне, Ольки, Нижня Писання, особливу популярність здобула Анна Вугляр, яка передала мистецтво писанкарства своїй внучці Сусанці, Дарина Курочко (із Нижньої Писані), Оля Дроздова (із Пряшева) та інші. Відомим дослідником українського писанкарства у Словаччині, який опублікував ряд праць про українські писанки цієї країни, є Павло Маркович.
У Великобританії великою популярністю користуються лемківські писанки, виготовлені майстринею українського походження Анастасією Погар-Кокуцян. Там же живуть і працюють знані писанкарки Іванна Нестерук та Ангелінка Ціпко. У Англії популярною писанкаркою зарекомендувала себе також Катерина Лай щук, яка живе у м.Йорк-Шірі, за походженням з Буського району на Львівщині. Добре знають у Англії писанка рів-українців за походженням Павла Луці ва, Анастасію Тарську, Вітошинську та інших.
Писанкарки з Австралії у своїй творчості перевагу віддають восковим розписам. Широко використовують при виготовленні писанок старовинні гуцульські писанкові символи. Це безконечник, що знаменує нескінченність життя; тригер; пшеничні колоски, ружі.
Писанкарки використовують курячі, гусячі і качачі яйця, а Анничка Зелінська – навіть страусові.
Розвиткові писанкарства в українському середовищі Польщі найбільше сприяють щорічні конкурси писанок, які організовує Об’єднання українців Польщі. Традиційними для орнаментики українських писанок в Польщі є переважно лелеківські і бойківські мотиви.
Українське національне мистецтво і культура в Чехії та Словаччині мають чи не найсприятливіші умови. У Пряшеві діє єдиний поза межами України професійний український театр, вивчається українська мова у вузах і школах, видаються українські журнали “Дукля”, “Дружно вперед”, “Веселка”, газета “Нове життя”, проводяться цікаві фестивалі українського фольклору. То ж і писанкарство тут розвивається досить активно. Самобутні писанкарці живуть в Пряшеві, Руській Порубі, Нижній Писані.
Старійшиною українських писанкарів у колишній Чехословаччині поправу вважається Анна Вугляр. На її писанках виділяються на голубому тлі синьо-білі контури орнаментів, які нагадують журавлині ключі повздовж яйця. На синьому тлі оригінальними є різні зірочки, деякі із них нагадують поширений у гуцульських писанках елемент “штерн”. Ці зірочки здебільшого білі.
Сестра чину Судинок з монастиря у Крефельді (Західна Німеччина) – Вероніка видала монографію німецькою мовою під назвою “Писанки. Походження і значення українських писанок”. В цій праці авторка розмістила багато кольорових ілюстрацій українських писанок з колекції монастиря Студиток. Тут є 11 гуцульських писанок. Авторка поважала таланти гуцулів і зачисляла їх мистецтво до вершин українського народного мистецтва. Гуцульські писанки Вероніка ставить на перше місце.
Взагалі німці влаштовують по великих містах величаві біржі писанкарства, в яких бере участь більше, ніж 100 писанкарок. Присутні тут і українські майстри.
Типовим представником у писанкарстві діаспори є Олена Вінтоняк-Гриценко, що живе і працює в Німеччині. Писанкарством Олена Вінтоняк-Гриценко займається протягом багатьох років, чому сприяло захоплення вишивкою. Спочатку, розписуючи в геометричному стилі з орієнтацією на гуцульські та буковинські вишивки, вона прагнула вкрити виріб якомога дрібнішими формами – квадратиками, ромбами, трикутниками і трапеціями. В 70-і роки припадає її захоплення хвилястим меандром. Більшість писанок обведені по гострому й тупому кінцях дугастою смугою червоного кольору з жовтим меандром, а по центру круга – хрест, дерево життя, стилізована ялинка, трисвічник тощо. З часом художниця обводить ним і бічні поверхні – по вертикалі, діагоналі, або навхрест. У 80-і роки Олена Вінтоняк-Гриценко майстерно удосконалює композиції писанок, заповнюючи поверхню орнаментованими стрічками в найрізноманітніших варіантах. Складно визначити, яка система композиції є для неї характерна і якій вона надає перевагу. Класичні врівноважені композиції з двома перетятими навхрест кільцями змінюються поперечними писанками, а останні – поздовжніми кільцями з вкомпонованими квадратами, ромбами, трикутниками і зірками. Не дивлячись на велику кількість деталей, писанки не переобтяжені орнаментальними формами, що не здрібнені. Поверхня виробу має багато білих просвітів, що підкреслюють витонченість виписаних деталей.
Олена Вінтоняк-Гриценко вміло користується тлом. Довгий час ним була біля поверхня виробу, на якому чітко виділялись яскраві кольори розпису. Художниця любить не поступові м’які переходи, а різкі й контрастні зіставлення. При білому тлі вона надає насичений колір, а коли, за задумом, має бути ніжніший, то відділяє його тло чіткою темною лінією. Любов до контрастності привела її до використання в писанці чорного кольору. Вироби Олени Вінтоняк-Гриценко останніх років (кінець 80-х – початок 90-х) – це чудово згармонізовані композиції трьох класичних кольорів: білого, чорного і червоного.
Коли мова заходила про Україну, то французи, часто-густо мали на увазі Росію або вважали, що Україна – це частина російської території. Щоправда, французи старшого покоління мають уяву, що королева нашої держави Анна мала український родовід, а наша молодь знає, що в Україні урожайній землі, і там росте багато пшениці. Дехто з любителів мистецтва може назвати кілька прізвищ українських художників, життя і творчість яких були пов’язані з Францією, а жителі Тулузи можуть захоплено розповідати про українське музичне мистецтво. Але ніде правди діти, що на сьогодні французи майже не обізнані ні з історією України, ні з її мистецтвом. Тому й відкриття торік першої української виставки у великодні дні в Ліоні, на якій були представлені писанки з різних регіонів України, для жителів міста пройшло непомітно.
Виставку цю організувало товариство “Україна” з Києва та колишнє товариство “Франція-СССР”, яке зараз іменується як центр “Дружба”. Доцільно зазначити, що представляв виставку у Франції Голова Всеукраїнської Координаційної Ради з питань вивчення і відродження писанкарства, заслужений майстер народної творчості України пан Дмитро Пожоджук, який разом із завідуючою відділом образотворчого та декоративного мистецтва Українського Центру Народної Творчості панею Людмилою Гурою підготував надзвичайно цікаву експозицію писанок з різник теренів України: Слобожанщини, Бойківщини, Гуцульщини, Полісся, Поділля, Лемківщини. Найбільше сприяли в організації такої виставки в Ліоні від товариства “Україна” пані Раїса Собко, а з нашого боку, від товариства “Дружба”, пані Клер Жіменез. Коли до нас приїхав пан Дмитро Пожоджук з такою унікальною виставкою, довелося в центрі “Дружба” зняти частину російських експонатів з виставки-продажу і зробити в тих вітринах виставку писанок. За наполяганням пана Дмитра Пожоджука у вітрині нашого центру було виставлено і українські вишивки, а в головній вітрині вікон – карту України, плакат з портретом Тараса Шевченка, значки з портретами українських гетьманів, журнал “Писанка”. А через кілька днів центр “Дружба” прикрасив і український жовто-блакитний стяг.
Одним словом, експозиція сама по собі була цікавою, але люди на виставку не йшли. Хочу підкреслити, що при центрі “Дружба” діють курси вивчення російської мови, які ведуть чотири викладачі. То ж природно, що першими відвідувачами виставки українських писанок в Ліоні стали слухачі цих курсів. Пан Дмитро Пожоджук приїхав до Франції в гуцульському костюмі і вже з перших днів свого проживання в готелі “Ібіс” привернув до себе увагу французів.. До того ж він добрий оповідач, цікаво розповідав про історію України, народні звичаї, символіку писанок. І коли йому навіть дехто намагався заперечити, що це російська культура, він переконливо доводив своє.
Особливо цікавим був випадок, коли митець Дмитро Пожоджук пояснював старовинний український притаманний Гуцульщині елемент на писанці “граблі”. “Коли у нас була засуха – підкреслив він, - українці малювали на яйці граблі, щоб в такий спосіб викликати дощ. Зубці граблів нагадують краплини дощу...”. Опісля відомий у світі писанкар розвідав,
|
