Життя та творчість Дмитра Павличка - Література українська - Скачать бесплатно

XX століття виходить на останню пряму. З карти планети май­же щезли «білі плями», з'явилися чорні знаки екологічного без­глуздя. Амазонія — легені Землі — в сухотах. Аральське море дихає соляними суховіями. Чорнозем стомився. Меншає озону в атмосфері, більшає сум'яття в душі. Вмирають річки, наро­джуються легенди — про космічний родовід людства, про без­смертя духу, гарантоване всім. Розшифровано формулу ДНК, формулу гармонії людини і природи втрачено. Романтика космічних польотів спріснявіла, над глибинами людського єства розкошують екстрасенси.

Видобуто енергію атома, зневажено енергію сумління. Черго­вий міф НТР розвіяно над Прип'яттю.

Сучасник торопіє, перечитуючи історію століття, вслухаючись у скрегіт понять, стиснутих в єдиному просторі й часі. Потрібна воля і правда. Не для поганьблення чи хвали, а для руху вперед крізь твані напівістин, румовища суперечностей. Потрібна ясність думки і твердість духу, аби відробити свою частку історії й не знікчемніти в егоїстичному безсиллі. Бо як би не картало чи підносило себе людство, воно хоче жити, а зна­чить — мати майбутнє.

Понад усі науково-практичні дива, явлені вікові, що від­ходить,— потрібне гуманістичне осердя, доцентрова сила соціальної правди і волі, яка злютує в розумну цілість усі відкриття і звершення. Це і передовсім це буде дорогоцінною спадщиною, що її лишить XX століття прийдешньому. Тільки непохитна сила людського духу, здатного навести лад у самому собі і наокіл себе, побороти лжу й відстояти справедливість, може бути спадком, якого не торкнеться тлінь.

Час енциклопедистів минув, час універсальної особистості, провіщеної філософією комунізму, попереду. Справдешня універсальність — не в кількості освоєних фахових сфер, а в універсальному прояві людинолюбного, історично стверджу­вального духу. Мабуть, це те, що ми найбільше цінуємо в таланті або й над талант, те, що входить в ноосферу невловимою мате­рією моральності буття, гармонізує це буття і надає йому смислу.

Кажемо — Ленін, і думаємо насамперед про це. Кажемо — Вернадський, і думаємо про це. Дивимося на обеліски — і ду­маємо про це. Згадаймо тисячі й мільйони непримітних доль, якими країна підводилася з воєнних руш і прозрівала супереч­ності сталінської доби, не впадаючи у розпач та зневіру,— і ми зрозуміємо, що думаємо про те саме. Кожна чесна людина має тут свій ужинок.

Та незрідка,— особливо в мистецтві,— гуманістична мобілізованість є не тільки моральним підґрунтям роботи, а й її соціально-філософською метою. Вона спонукає митця проди­ратися крізь найгостріші суперечності і тим доводить і міць свою, і справдешність.

Так огир чекає на сміливця, щедро задобрена сокира кличе майстра до дерева, а скрипка — до мелодії. Кожне розумне знаряддя потребує застосування. І коли духовно-інтелектуаль­на змога людини XX століття справді є таким знаряддям у творенні історії, вона теж кличе своїх майстрів до прямого діла. Не десь і колись, у якомусь архімудрому суспільстві, а тут і тепер вона прагне явити свою дієвість і являє її, виступаючи вже не лише природним джерелом творчості, а й великою — на все життя — темою.

Боротьба з ентропією духу, розгубленістю й безсиллям, епіч­ний прорив до нового розуміння світу крізь товщу його проблем і парадоксів, звершення богів в ім'я істинно людської сутності, розвінчання міфів і напівправд задля гуманізації поступу — ось що значить ця невичерпна тема, яка в одній фразі звучить так: «Людино — ти можеш!». Близько сорока років творчого життя віддав їй Дмитро Павличко — поет, філософ, Майстер Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. в селі Стопчатові на Підкарпатті в багатодітній селянській роди­ні. Точніше — десь неподалік цієї дати, якою поява дитини була зафіксована при хрестинах у церковній книзі. Сталося це в полі при копанні картоплі — звичайний епізод хліборобського що­дення.

Кілька літ Павличкам довелося жити в стайні, бо хата згорі­ла, а нова зводилася поволі, зростала разом із дітьми. В пам'яті поета глибоко вкарбувалися майстерка, шурхіт пилки, запах розтятої деревини, перетворюваної на одвірок і платну, варца­бу і крокви — предмети теплі й гарні. Гуцульщина споконвік шанувала дерево — вірного супутника людини від колиски до труни. У Д. Павличка це особливе ставлення, відбите сотнями образів, посилювалося й першими дитячими враженнями.

Батько — Василь Миколайович — був чоловіком освіченим (як на свій час), вельми працелюбним та енергійним. Перейшов через фронти та війська першої світової війни, побував і в Ки­єві, і у Львові, де його засудили на розстріл, а він утік, звільнив­ши з собою і в'язнів Бригідок. Із встановленням у Галичині пілсудчини осів на дідизні, не втративши при тому інтересу до політики. Брав участь у сільських сходах, виступав у ролі на­родного адвоката, відстоюючи інтереси покривджених земляків. 1939 р. в перших лавах активістів зустрічав Червону Армію, став першим головою новоутвореного колгоспу. Працював усе життя і помер при роботі: «Якось, коли вже йому було за сім­десят, попросив у друзів своїх цигарку. Затягся й відкинув її геть. «Вже не смачна»,— сказав, і помер, стоячи, зіпершись плечима на стіну, так, ніби й смерть прийняв як роботу, а не від­починок».

Мати — Параска Юріївна Бойчук — була жінкою не­письменною, але при тому багато знала з «Кобзаря» та Франко­вих творів, до читання вголос яких щонеділі навертала дітей. Мала чудову пам'ять і смак до поезії. Д. Павличко пригадує вірші, якими вона диктувала йому листи до Коломийської гім­назії. Померла 1955 р. від тяжкої праці.

Освіта на Підкарпатті була в пошані. Та й житейський глузд підказував: малоземельні батьки нічого не могли лишити дітям у спадок, окрім знань, які прагнули дати за всяку, дуже тяжку як на селянський статок ціну.

Дмитро Павличко почав ходити до школи в Яблунів. Школа була польська, українська мова — заборонена. Конфлікти, що з цього виникали, поет пригадає згодом у нотатках «Про себе» та ще у віршах виллє гіркоту зневаженої гідності («За мову мужицьку не раз на коліна довелося у школі ставати мені...»). Він вивчить мову Міцкевича і полюбить культуру його народу, в Коломийській гімназії опанує німецьку та латинь, усе життя пожадливо й невтомно всотуватиме духовні скарби інших наро­дів та епох. І все це покріплюватиме в ньому любовне, трепетне, бережливе ставлення до рідного слова. Захист і плекання його стануть для Д. Павличка — одного з найосвіченіших україн­ських літераторів сьогодення — справою обов'язку й честі.

В тимчасово окупованій Коломиї одразу за парканом гімназії, де на той час навчався поет, фашисти розташували єврейське гетто. Звідси бранців партіями вивозили на розстріл, а ті, що лишалися, пухли від голоду. Темними ночами гімназисти прив'я­зували тягарі до привезених матерями паляниць і, розкручуючи такий молот із хліба й каменю, перекидали його на територію гетто. Вдень їх зустрічали страдницькі й вдячні погляди зчорні­лих єврейських дітей. Очі болю і сподівання. Вони запам'ята­ються назавжди.

1944 р. в числі інших заложників німці розстріляли брата Петра. Тоді вперше, схилившись на віко труни, Д. Павличко вилив свою любов і ненависть у ще дитячі, незграбні, та виболені рядки. До поеми «Вогнище», в якій цей трагічний епізод дістав філософське відбиття, було ще далеко. Та реальність — гірка й правдива — вже стала на порозі. Вона завжди притяга­тиме митця — уперед всіх фантазійних злетів та романтичних вигадок.

1948 р. Д. Павличко скінчив десятирічку. Історія вступу до вищої школи — окрема сторінка його досі не написаної авто­біографії, знаменна в багатьох відношеннях. Передовсім — широта зацікавлень, що провела поета через кілька міст, зму­шуючи його шукати застосування своїм вируючим силам. Була це й безсумнівна свобода вибору, ототожнювана самим пошукачем знань із Радянською владою, її глибоким гуманізмом.

Д. Павличко подав документи до Станіславського медичного інституту (зараз м. Івано-Франківськ), але відсутність потріб­ної довідки з військкомату та — суто емоційне — запах йодо­форму в похмурих коридорах (а за вікном цвіла, аж задихалася, липа!) ураз поламали ці наміри й привели юнака на фізичний факультет Чернівецького університету. Щоправда, не далі приймальної комісії. Але щось у цьому спалахові інтересу до основ світобудови було невипадкове, органічне для його натури. Воно уконкретнилося в рішенні стати студентом філософського факультету Київського університету, потвердженому блискуче складеними іспитами (філософією захоплювався давно, «Ді­алектику природи» Ф. Енгельса проштудіював іще в школі). Але стати студентом КДУ Павличкові теж не довелося — його не прийняли на тій підставі, що він був галичанином. У міні­стерстві змогли допомогти лише запискою до ректорату Львів­ського університету, де однією фразою зазначалося, що ім'ярек дозволяється прийняти на історичний факультет. І знову — мандри. Цього разу «зайцем», на дахах вагонів (гроші давно вийшли); чекання в приймальнях, сподівання. За браком місць на історичному Д. Павличко став студентом української філо­логії (відділ логіки й психології). Людина і космос, матерія і час — усе це замкнулося для нього на рідному слові, його нез­глибимій суті.

Випадок у Київському університеті не захитав ні моральних, ні суспільних поглядів Д. Павличка. Та й не було це для нього першим студеним повівом соціальних суперечностей, здатним пригасити палахкотіння молодої душі. Романтичні ілюзії ніколи не мали над поетом особливої влади; смислом і загадковістю повнилася для нього сама реальна дійсність. Та й доля не роз­щедрилася на «сни рожевого дитинства», а тим паче юності.

Від осені 1945 р. до весни 1946 р. Д. Павличко був ув'язнений у Станіславі по сфабрикованому звинуваченню в причетності до бандерівських злочинств. У ті роки рвійність у викритті всі­ляких «змов» та «груп» не була дивиною, особливо на західних, нещодавно возз'єднаних землях України. Комісія з Москви визнала безпідставними висунуті проти групи підлітків звину­вачення, але баланди покуштувати довелось.

А «на волі» чигала інша кривда — школярів, які запізна по­верталися додому, перестрівали бандерівці, допитуючись, чи бува, не комсомольці. Про кого таке дізнавалися — тих катували і страчували. Такою була дійсність. Надивився Д. Павличко і на повішених активістів, і на заподіяні «лісовиками» пожежі. Зблизька спізнав «лице ненависті», лице націоналістичного звірства, запам'ятав його на все життя.

Отак гартувалася нетерпимість до всякої соціальної неспра­ведливості, перегинів, якими б гаслами вони не прикривалися. Кожний прояв націоналізму завжди кликатиме поета до бою за рівність усіх народів, казенна бездушність і сваволя глибоко обурюватимуть його людську гідність. Як зізнається нині поет, до XX з'їзду КПРС він був внутрішньо готовий, особа «вождя всіх народів» ніколи не викликала захвату. Навіть на юнацький розсуд Сталін і його практика ніяк не сполучалися з кличною і дорогою ідеєю комунізму.

Ще будучи в університеті, Д. Павличко керує літературною частиною Львівського ТЮГу, з 1953 р.— навчається в аспіран­турі під керівництвом академіка М. Возняка. Однак поетична творчість відсунула наукову роботу на другий план, і дисерта­ції він так і не захистив. Гадаю, аби нині, як колись, було при­йнято присуджувати науковий ступінь за сумою праць, Д. Пав­личко із сотнями своїх блискучих літературознавчих і критич­них студій одержав би вищий.

Від 1957 по 1959 рр. Д. Павличко керує відділом поезії журналу «Жовтень», наступних п'ять років — на «творчих хлібах». Переїхавши до Києва 1964 р., поет якийсь час працює в сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка (за його робо­тами поставлені фільми «Сон» — у співавторстві з В. Денисенком, та «Захар Беркут»). 1966—1968 роки віддані роботі в секретаріаті правління СПУ, а потім знову «творчі хліби» і ве­лика, може, не так за часом, (1971—1978), як за покладеними зусиллями робота на посаді редактора журналу «Всесвіт». І тепер Д. Павличко вважає його своїм дорогим дітищем (цілий ряд всесвітньовідомих письменників уперше прийшли до українського читача саме зі сторінок цього журналу). Секретар СП СРСР від 1986 р., з 1988 р.— секретар правління СПУ. І про­тягом усього часу — численні відрядження, поїздки за кордон, участь у роботі багатьох делегацій та комісій, товариств, редко­легій тощо. Таким у загальних рисах виглядає трудовий шлях Д. Павличка, а на творчий — мусимо повернутися від початку.

1 січня 1951 р. в газеті ЛДУ «За Радянську науку» був опуб­лікований перший, як вважається, вірш Д. Павличка «Дві ялин­ки». Звісно, першим «з-під пера» він не був: «Писати вірші почав я в дитячому віці,— згадує поет.— Декламуючи зі сцени вірші Тараса Шевченка, я сприймав його твори як своє власне імпровізоване слово. З того вогнистого переживання я не міг вийти до того часу, доки не почав складати власні вірші. Одначе думати про себе як про майбутнього письменника я почав тіль­ки в студентські роки, і то не одразу, а десь уже на третьому курсі філологічного факультету».

Однак саме цим віршем Д. Павличко рішуче заявив про соціально-публіцистичну гостроту свого поетичного мислення, полоненого не перегрою відчуттів та естетичних вражень, а суспільною напругою і болем, що вигорблюють і благополучний, здавалось би, зріз життя. Веселе новорічне свято озвалося голо­сом болю, ще не причахлого у душі. Таке психологічне вторг­нення однієї реальності в іншу, моральний тиск однієї сутності на іншу стане архітектонічною особливістю Павличкових картин, позбавлятиме їх глазурованої гладкості та одноплощинності. Механізм цей з часом ускладнюватиметься — від спо­гаду, публіцистичної паралелі до діалектичного заперечення і єдності протилежностей. Однак важча, болісніша, соціальне питоміша образна думка завжди проступатиме крізь більш прозорі й світлі шари експозиції. Є тут своє психологічне підґрунтя, адже справжня втіха — та, що пам'ятає ще про біль, а радість поглиблюється знанням страждання.

Перша книжка Д. Павличка «Любов і ненависть» (1953) тому й стала першорядним явищем молодої музи, що принесла поезію громадянськи стривожену і гострокутну. Звеличення радян­ського сьогодення виростало зі свідомості учорашньої нужден­ності, а тому не мало казенної заданості. Воно прямо адресува­лося народу, що здолав стихію власництва й темноти, зажив благородно і сміло:

Мене також чекала згуба,

Нужда і безробіття вир —

Я син простого лісоруба,

Гуцула із Карпатських гір.

В твоєму університеті

Я вчусь тепер, народе мій.

Так дай же в молодому злеті

Мені піднятись вище мрій.

(“Я син простого лісоруба...»)

Ця громадянська напруга (подекуди тематично й роззосереджена) вирізняла дебют Д. Павличка з потоку української по­воєнної лірики, підрожевленої погідністю переможного на­строю, з другого боку — не надто сміливої порушувати гострі проблеми.

Вірш Д. Павличка виростав на свіжій межі двох епох рідного краю, в ньому нуртувала енергія суспільних перетворень, ви­крешуючись громовицями громадянського пафосу: «Але, люд­ське забувши щастя й горе, // Який до чорта буду я поет!» — писав двадцятичотирилітній автор «Любові й ненависті». Тут, у сліпучих спалахах світоглядної ясності, змикалися суспільно-психологічні суперечності Гуцульщини, які всеукраїнський чи­тач сприймав не так розумом, як серцем, відчуваючи «на дотик» тектонічне двигтіння незнаних життєвих глибин.

Це й важке перетворення в іншу — соціалістичну — якість одвічного стремління селянина до власного грунту («Земля»), утвердження в боротьбі нової ідеології, вивільнення свідомості з-під влади церкви — тривале, пов'язане з багатьма конфлікта­ми, аж до найболючіших — родинних («Відповідь батькам»). Це й подолання націоналістичної омани, що завдала стільки лиха возз'єднаним землям і гірко відлунилася по всій країні («Убивці»).

В усіх ліричних темах Д. Павличка пульсував пафос все-можності, невичерпної сили молодечого духу, бриніла висока оптимістична нота руху через «терни до зірок». В голосі молодо­го поета було щось неструджене, неперемерхле, щось від свято­го неофітського захвату. Все те, що згодом вигартується в усві­домлене і невідступне служіння Правді, в оце освячене її під­бадьорливим горішнім доторком «Людино — ти можеш!».

А ще художня достеменність, шорстка відчутність образу, про яку так гарно сказав потім А. Малишко: «В поезії Дмитра Павличка розвинувся, задзвенів, зацвів у слові вічний катран прикарпатського Покуття, з смереками і дубами, з мозолисти­ми, шкарубкими долонями батька, з ріллею, що пахне плугом і посіяним зерном».

Визнання прийшло до поета з першою збіркою. 1954 р., за пропозицією М. Бажана, Д. Павличка (заочно!) прийняли до Спілки письменників. Того ж року його творчість була високо оцінена на III з'їзді письменників України.

Наступні збірки («Моя земля», 1955; «Чорна нитка», 1958) разом із розвитком мотивів, які вже прозвучали, приносять і нові, дещо несподівані для суворо інтонованої музи Д. Павличка, а водночас такі природні. Коли в «Любові й ненависті» подих інтимних почувань ледь зазначився, перейшовши окремими віршами тихо, як вечірня казка, то вже в «Моїй землі» стужавів смерековим духом і почав витворювати свою власну поетичну плоть (цикл «Любов», пізніше названий «Пахощі хвої»). Його вірш ще часом підпадає під класичні впливи, скажімо, І. Фран­ка, Т. Шевченка (стилістика Кобзаря ясно проступає у пісні «Закарпатці, брати мої», 1954) чи В. Сосюри (мала поемка «Не по дорозі», 1954, написана в розповідній інтонації його ліро-епічних творів 20-х років). Та дедалі чіткіше вимальову­ються риси власного поетичного мислення, що проглянуть в усіх жанрах і стануть його особистим майстровим знаком. Це — особлива конфліктність ліричного сюжету, в якому думка і почуття рухаються доланням суперечностей, а обмеженість окремих позицій перетворюється на всеохопність діалектичного судження. На просторінь, що відкривається за явищем чи ста­ном і напоює людину жагою жити.

Поет зображує ліричного героя в багатьох психологічних ста­нах, кожен з яких суб'єктивно остаточний, але насправді пере­ходить в інший. Так, у вірші «Ти мене гуцулом називала» юнацька нетерплячість серця обертається очманілою зако­ханістю, що перегорає на гіркоту зневажених почуттів і, здавалося б, цілковиту внутрішню випорожненість, яка запов­нюється цілющим трунком досвіду: «У багатті другого кохан­ня // Першого завжди іскринка тліє».

Прорив до нового розуміння суті пережитого, трансформація конкретно-буттевого досвіду в енергію філософського знання, яке підноситься над собою і зіштовхується з іще більшою склад­ністю життя,— ось джерело драматургічної напруги Павличкового вірша, шлях художньої думки, що не обривається з остан­нім рядком, а продовжується за ним, немов за обрієм. І що особливо цікаво: переконаний у власній правоті, наступальний, навіть навальний поет, Д. Павличко не пригнічує читача, не притискає його думкою до координат реального будення, а, навпаки, мовби підштовхує і пропонує вийти за узвичаєні їх межі. Це тому, що виголошувана істина не означається в остан­ній інстанції, а мобілізує на освоєння нових соціально-філософ­ських просторів.

Згадаймо вірш «В хаті» (1955): стара баба обурюється на онуків, які в атеїстичному запалі наміряються винести з хати ікону пречистої («Що їх благаю — таж ви в комсомолі, Розуму братися час! // Де там! Ми, кажуть, її у стодолі // Можем при­бити для вас!»). У когось вона викличе усмішку, в когось жаль. Але ж парадокс у тім, що ця стара жінка сама вітає і розуміє нову ідеологію як можливість для молоді витворити щось краще, мудріше за те, чим жила вона, а не як право на знищення її малого світку, її уявлень, тобто її самої як наївної, «темної», але ж людини. Не сьогодні-завтра вона піде на вічні строки, й та ікона, що є часткою її життя, стане мальовидлом, і по всьому. Але й комсомольцям наче ж не личить обідати під образами. Так суб'єктивна правота героїв конфлікту змушує читача дати йому власну оцінку, зробити наступний крок в осмисленні си­туації. В даному разі ним є тільки гуманістична ідея про те, що все справді плідне й тривале народжується з доброти та уваги до людини, а не безоглядності та поспіху. Ця ідея не нав'я­зується читачеві, навіть не висловлюється, а мріє за поетичною картиною.

Діалектичність думки, що прозирнула в низці творів 50-х років, означила кінець «поетичного дитинства», раннього пе­ріоду творчості Д. Павличка і початок великої зрілої роботи. Але, як хотілося показати, в тому «дитинстві» були і правда, і принада. Найкраще про це сказав сам поет: «Я нічого не хотів би змінити в моєму минулому житті. Слабкі вірші, напи­сані мною в молодості, були щирими. Щирість і людяність я ціную вище за майстерність, тому що тільки з їхньою допомогою можна бути не просто майстром, але ж і лю­диною».

Для Д. Павличка це завжди означало чути інших, чути біль і радість народу, серцем вловлювати суворий голос доби як заклик зайняти місце в шерезі сміливців, правдоборців, тих, кого завжди менше. Розім'яклу в рефлексіях та декорах, улес­ливу й боязку музу поет зневажає як відступництво від великого обов'язку, покладеного народом на плечі своїх митців. Прозрін­ня нового й викриття виродженого, занурення в культурно-філософські глибини задля нових ідей — так розуміє він худож­ній труд. «У небесах схоластики не видно мислі-ластівки, не видно думки-блискавки, що бігає навискоки»,— писав Д. Пав-личко 1958 р., мовби роззираючись по надміру заквітчаних і перенаселених солов'ями поетичних просторах десятиліття. Ця думка не заадресована, однак поет і досі вважає, що біда поетичного покоління 50-х у тому, що воно «ніяк не може знайти свою тему». Накреслюється і власна програма: «блискавкою-мислею своє життя я висловлю». Першим її виконаним пунктом стала збірка «Правда кличе!» (1958), книга, яка стала духовним порогом «шестидесятників», — слава і сором свого часу, дитя мужності і жертва напівправди.

Вісімнадцятитисячний Гі тираж було вилучено з обігу й зни­щено. На IV з'їзді письменників України П. Тичині було дові­рено місію «осмикнути» поета, котрий вийшов за рамки дозво­леного, вибився з дифірамбічного тону, що Павло Григорович з властивою йому делікатністю й виконав. Сама книжечка не згадувалася як неіснуюча, але малася на увазі саме вона, її ін­вективні «неясності».

Тим часом жодних неясностей не було — то гримнула Прав­да про сталінську добу, бюрократизм, ідеологічне фарисейство, лицемірність; гірка нередукована правда, покликана до життя XX з'їздом КПРС, але в усій повноті своїй, як виявилося, перед­часна.

Це був голос громадянської совісті, яка назвала своїм ім'ям не тільки «вождя всіх народів» та його діяння, а й застерігала, що з його смертю не зникає антидемократичний механізм чи­новницького адміністрування. Досі сонет Д. Павличка «Коли помер кривавий Торквемада» лишається неперевершеною й унікальною за своєю соціально-філософською проникливістю алегорією:

Пішли по всій Іспанії ченці.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вони самі усім розповідали,

Що інквізитора уже нема.

А люди, слухаючи їх, ридали...

Не усміхались навіть крадькома;

Напевно, дуже добре пам'ятали,

Що здох тиран, але стоїть тюрма!

Тільки теперішній перебудовний час по-справжньому роз­крив ідею твору. Не випадково найкращу її інтерпретацію зна­ходимо в таких далеких від української поезії роздумах Є. Но­сова: «З вершин бюрократичної піраміди було скинуто її творця, у порослих мохом стінах абсолютистської споруди пробили віддушину, впустили живодайне повітря. Але ж сама піраміда лишилась! З усіма своїми ієрархічними поверхами і навіть вільним кріслом на вершині. А поки крісло не прибране, завжди буде спокуса залізти в нього й примірятися. Отже все, що було зроблено, можна було назвати лише послабленням, а не демократією».

І було назване в поезії Д. Павличком! Він перший і єдиний, за тридцять літ до рязановської пісеньки «Мы не сеем, не пашем, не строим, // Мы гордимся обіцественным строєм», від­важив ляпаса функціонеру, котрий «Не оре, не кує і не будуе, //Лише гукає: «В комунізм йдемо!». Перший і єдиний відверто сказав про розшарування суспільства на тих, хто працює, і тих, хто розподіляє плоди цієї праці, не забуваючи про себе та погейкуючи «жвавіше, жвавіше!» («Лист прибираль­ниці до поета»). Образ «кам'яного чоловіка» з одноіменного вірша, що до збірки не ввійшов і лише раз побачив світ зі сто­рінок «Літературної України» (1962, 3 листоп.), досі лишається найсильнішою метафорою духовного скам'яніння, що охопило країну в пору репресій, породивши не тільки можновладця, а й сліпого виконавця. Того, хто й досі не може опритомніти, тупо наморщує низьке чоло й хитає головою, читаючи в пресі жаску правду про вчорашнє, про самого себе. Аж страшно, як актуально звучать ці давні рядки:

Як гордо він ходив землею

З високим стажем без доган.

Він зняв сьогодні портупею —

На пенсії його наган.

За кожну кулю по копійці

Йому сплатила вже казна,

Та вбиті ожили партійці,

У «Правде» їхні імена!

Встають розстріляні поети,

Співці червоних барикад,

І правда ожила, та все те

Ненавидить камінний кат.

Він остовпів у новім сяйві

Великих Іллічевих слів,

Обтяли Шіві руки зайві —

Лишили дві для мозолів.

Для праці чорної лишили,

Та він їх ніжно береже...

Він ще готов сотати жили

З тих, що його забули вже.

З партійних позицій Д. Павличко викривав духовний параліч як тяжкий наслідок сталінізму, художньо-публіцистичним словом розбивав закам'янілу в страху свідомість сучасника, власним прикладом, а не тільки жестом, кликав його «і рости, і діяти» на благо народу. Йому справді боліли «хайживістські ямби» («Шановний критику, немов старі монети,..»), духовне зубожіння через утрату зв'язків з рідною культурою («Лист до одного знайомого в справах філологічних»).

У відкритій комуністичній боротьбі за оздоровлення всіх сфер суспільного життя Д. Павличко став у той авангард куль­турно-політичного фронту, що випередив свій час і сягнув дня теперішнього. Поклик правди, кинутий поетом і заглушений переляканими жерцями напівправд, нині звучить на повну силу. Це видання вміщує всі вірші, які після 1958 р. більше не публікувалися.

Але головне в тому, що мужнє слово Д. Павличка і тоді не завмерло в пустелі. Воно було почуте й оцінене. Вся творча молодь, яка за три-чотири роки могутньою когортою виступила на літературну арену й опинилася в центрі уваги, знайшла в цьому слові підтримку власному дерзанню, мала його за надій­ний тил своїх духовно-інтелектуальних пошуків. Так, надійний, бо спалена «Правда кличе!» снопами іскор злетіла в «Тиші і громі» В. Симоненка, «Баладах буднів» І. Драча, «Атомних прелюдах» М. Вінграновського, «Двадцятому валі» В. Олійни­ка — в усій полум'яній ліриці «шестидесятників».

Саме з цього погляду є слушною думка М. Ільницького про те, що творчість Д. Павличка виявилася зв'язковою ланкою між живими класиками та новопризовцями української літера­тури. Завдяки безстрашному внутровуванню художньої думки в нові, досі не займані життєві сфери, реалізованій на­станові докопатися до суті, до правди речей він має всі підстави іменуватися предтечею нині уславленої літературної хвилі. Від поетики Д. Павличка вельми різниться каскадно-метафоричний вірш І. Драча, неспішно-розважливий роздум Б. Олійника, матеріально відчутний образ М. Вінграновського. А поклик громадянського сумління і правди у всіх — єдиний.

Не раз писалося про спорідненість вірша Д. Павличка зі сло­вом великого Каменяра. Думка ця ілюструвалася низкою при­свячених І. Франкові поезій, ремінісценцій з його циклів та поем. А тим часом справжнім грунтом для неї була і е висока громадянськість поетичної мислі, вогонь сумління, що прибира­ється в своєрідне, відповідне часові слово. У Д. Павличка воно не раз набуває разючого публіцистичного звучання: «Як колись Шевченко, Франко, Олесь, так сьогодні Павличко часто бере в руки «бич Ювенала» і втручається в життєві справи сатирич­ним віршем, інвективою чи воззванням». Але не тільки. Бо сама публіцистична гострота зумовлюється філософською доскіпливістю суджень, культурою думки, загорнутої в зумисне позбавлену пишнот образну матерію.

Кажучи про інтелектуалізацію лірики, виявлену в порозумнішанні і думки поетичної, і почуття, не забуваймо зробленого тут Д. Павличком. Вже 1968 р. це ясно бачив і розумів А. Малишко: «Ідейно-філософська масштабність віку викликає до дії поезію інтелектуальну, мудру на слові, безмежну в своїх категоріях і художніх потенціях, де сфера емоційного звучання виповню­ється своєрідною гамою кольорів, звуків, душевних відтінків і найглибшим — у меті своїй,— найправдивішим і найпристраснішим зображенням і розкриттям людської вдачі». Отже, і в цьому плані творчість Д. Павличка пов'язала традиції Франка, Рильського, Бажана та інших схильних до поглиблено­го роздуму митців із сучасними поетичними пошуками.

Наприкінці 50-х поезія Д. Павличка увіходить в сталі про­блемно-тематичні річища, які пронижуть усі наступні книги поета. Виходячи на перший план чи відступаючи вглиб худож­нього континенту, вони будуть наповнюватися й тужавіти фі­лософським нуртом. Творчий розвиток поета видаватиметься рідкісне рівним і висхідним, хоч матиме, безперечно, винятково зоряні години.

Відданість певним темам помітна і в цьому тритомнику, складеному не за хронологією зі збірок, а з великих поетичних циклів, писаних протягом двадцяти-тридцяти років. Такою бачиться громадянсько-публіцистична лірика від згаданих поезій до інвектив «Спіралі» (1984) й «Поем та притч» (1986). Як одне велике дослідження прочитується у Д. Павличка культуроло­гічна тема, започаткована віршами, присвяченими Таланові (1953), і продовжувана досі. Ще одне річище — унікальна за пристрасністю та відвертістю інтимна лірика, що вперше озва­лася «Пахощами хвої», сяйнула «Гранословом» (1968) і гор­до піднеслася в «Таємниці твого обличчя» (1979). Крутими берегами рубаїв, сонетів і поем аж до восьмивіршів (1988) означена медитативно-філософська поезія, що дедалі сильніше вабить до себе поета, нагадуючи про психологічні закони творчості, за якими юності ближче захоплення, а зрілості — роздум.

Все це — розділи великої книги, художнього гуманістичного роздуму, що протистоїть навалі життєвих суперечностей та ентропічному холоду байдужості. Перейняти світ емоцією, за­барвити ставленням і значить для поета олюднити його, що возвеличує образ самої людини, утверджує торжество розуму. З цієї точки зору Д. Пав личко є чи не найпослідовнішим антропоцентристом нашої поезії, а його полум'яна лірика в цілісності своїй — глибоко епічною. Суть цього пафосу розкривають рядки 1961 р.: «Я тимчасовий, та мусить пройти вічність крізь мене».

На зламі десятиліть провідною для Д. Павличка стає гро­мадянсько-публіцистична лірика, звернена до головних політич­них явищ доби, проблем миру, інших народів і країн. З одного боку, глобальність мислі продиктована самим часом, могутнім стартом НТР, по-новому побаченою малістю голубої Планети. З другого боку, загострене соціально-філософське бачення знаходить більше простору за межами внутрішнього життя країни, ніж у них, виливаючись часом в енергійну, але абстраго­вану публіцистичність: «Слово — на чати! // Дружба — па­роль! // Кривді промчати // Тут не дозволь! // Очі ворожі // Гострі, як ніж. // Ти на сторожі // Правди стоїш».

Подібні інтонації переважають у книгах «Бистрина» (1959), «Днина» (1960, відзначена у 1961 р. Республіканською комсо­мольською премією імені Миколи Островського), «На чатах» (1961). Шугаючи в буттєвих піднебессях, поетичне слово Д. Пав­личка насправді тяжіє до реальності, соціальної конкретності.

Творчою радістю роботи з живим матеріалом забарвлені картини з життя революційної Куби, зібрані в книзі «Пальмова віть» (1960).

Особливий смак до відточеної думки відчувається в циклі «Салям алейкум» (1961). В поетиці Д. Павличка закріплюються інтонації та форми, притаманні поетичній східній традиції, зовнішня врівноваженість яких таїть вибухову афористичну суть («Кров одмиває вимушену зраду,// Невимушена зрада — пляма вічна»; «Щасливий той, хто бачив, мрію,// Але не до­торкнувсь її»). Сувора зосередженість злютовує вірші, присвя­чені боротьбі за мир, настроєні на тривожні згуки, що перекочу­ються меридіанами планети,— «Жест Нерона» (1962). Задана самою назвою, а далі й віршем, історична ремінісценція гово­рить про серйозність і трудність проблеми, що й виділяє лірику Д. Павличка з-поміж багатьох полегшених і бадьористих творів на тему миру: «На світі більше куль, аніж сердець!// На світі більше мін, ніж томиків поезій!// На світі більше бомб, аніж будинків!». Вихоплений з руху буднів, зловісний, не обірваний історією жест Нерона рішуче повертає поезію Д. Павличка зі звіданих висот декларацій (в ряді випадків художньо вдалих) до реальності.

Поет ніби перейшов за три моря, оком гуманіста окинув небо­краї XX століття, висловив своє розуміння соціально-етичних ідеалів і заразом відчув потребу поглиблення багатьох істин, їх нового параметрування дійсністю. Багато що відходило в сферу ілюзій, соціальної романтики, натомість вигромаджувалися брили проблем, які вимагали осмислення. Тут коріння «Грано-слова» (1968), книги виняткової художньо-філософської сили, з багатьох точок зору етапної.

Для самого Д. Павличка «Гранослов» — вияв цілісної естетики, грунтованої на реалістичному образі, діалектичному розвитку думки від конкретного до загального. Поняття «філо­софічність» зроджує в пам'яті багато імен, однак це зовсім не нівелює їх своєрідності. Так, від гіркотної конечності життя внуртовується в його солодку розкіш Л. Первомайський, формули вищих істин спостерігає в буденні В. Мисик... Д. Павличко пра­цює з «глиною» життя, мне її, випалює в горнилі різних, су­джень; йому конче потрібна придолонена густота реальності, якою поет оволодіває водномить, покладаючи на неї виражальні функції. Рефлексія, чуттєве нюансування, серпанкова багато­значність, раптовий відрух асоціацій — все це тамується в не­видимому «дотворчому» акті, в надрах завершеної, формально дисциплінованої картини. Типовим прикладом е портрет А. Ма­лишка:

Якби був зерном — те зерно б не розтерли,

Ярилася б нива камінна врожаєм.

Якби був горою, то тільки Говерлою,

Якби був рікою, то тільки Дунаєм.

(«Малишкові»)

Багато значив «Гранослов» і для української поезії. Ця книга продовжувала лінію інтелектуальної лірики, до певної міри підваженої і тривіальними розумуваннями в класичних формах, і метафорично звихреними новаціями молоді, яким не раз бра­кувало власне життєвої посутності. Сама проблема новатор­ства, яку в полемічних герцях інтерпретували то в суто ідеоло­гічному, то в суто стильовому аспектах, виносилася «Гранословом» на матеріалістичний грунт. Творчий приклад Д. Павличка свідчив про те, що істинні художні відкриття зумовлюються осмисленням нових, незайманих життєвих сфер. «Гранослов» стане знаменником великого творчого злету десятиліття, поєд­нає і узгодить традиційний вірш В. Симоненка з карколомним асоціативним рядом І. Драча, емоційну стихію М. Вінграновського із сольфовим співом І. Жиленко. Рідкісне розмаїття індивідуальних форм і стилів примириться на спільному грунті новоосвоюваних життєвих материків.

Після цієї книги вже не так важитиме спосіб висловлювання, як актуальність та проникливість думки,