Життєвий і творчий шлях Тараса Мельничука - Література українська - Скачать бесплатно
Тарас Мельничук народився 20 серпня 1939 року і був третьою дитиною в родині Мельничуків. В інтерв’ю газеті “Вісник Коломиї” 1991 р. він признався, що тато не бажав його народження, але мати знайшла відвагу заперечити чоловікові.
Так і з’явився на світ великий український поет і страдник. Тоді в карпатських селах був звичай хрестити дітей іменами дідів і бабусь або ж на честь святих. А тут гуцульському хлопчику дають Шевченкове ім’я, таке рідкісне в цих краях.
Чи передчував батько, що синові судилася така тяжка доля? Чи передчувала щось вуйна Олена, порадивши назвати дитину ім’ям Кобзаря? Але чимось ім’я і талант Т.Мельничука подібні до Шевченкових.
Малому Тарасові довелося звідати тяжких лихоліть війни. І уже тоді в ньому вбачалася непокірна, горда вдача. Коли навчився читати, то побачив новий світ крізь призму думок і оповідок інших людей, які він знаходив у книжках. Читав багато, водночас здобуваючи знання і наснагу для майбутньої творчості.
Найбільше любив драматургію В.Шекспіра. особливе ставлення в Тараса було до Біблії. Дитиною у батьківській хаті вичитав з цієї Святої книги, що спочатку було Слово. І уже тоді збагнув, що Слово - це щось могутнє. Читаючи Біблію він відкрив для себе чарівну силу метафори, і це згодом переконало хлопця, що без метафори не може бути поезії. Вірші ж почав мережити з дев’яти літ, важко переносив кпини стосовно них.
Та настало ще одне лихо для гуцульського люду - по гірських схилах почали насильно творити колгоспи. В людей забирали майно надбане тяжкою працею. Не минула ця несправедливість і родину Мельничуків. Старший брат Василь допомагав і потайки сприяв лісовим хлопцям, а малий Тарас заздрив силі і відвазі невловимих вояків УПА. Уже дитиною він усвідомив, що сила духу може й гори перевернути.
Перша вчителька була родом з Коломиї. В малому Тарасові вона помітила великий талант і всіляко підтримувала обдаровану дитину, вела окремі заняття з ним, підживляючи потяг до красного письменства.
Закінчивши семирічку в рідному селі, Тарас з дозволу батька продовжував навчання у сусідньому селищі Яблуневі, де була середня школа. Тут ще більше зріс і змужнів його талант, він зустрівся з майбутнім поетом Дмитром Павличком, який вже закінчив школу і був відомим серед молодих поетів.
Після закінчення десятирічки працював коректором районної газети “Радянська Гуцульщина”, далі - в Комі АРСР лісорубом, валовідбійником на Донбасі.
Повернувся до рідного села напровесні 1957 року, одружився з коханою дівчиною Марійкою Залуцькою. В листопаді 1957 року призвали Тараса до війська аж у Приморський край, служити йому довелося в складних умовах у місті Сучанах, але недовго. В середині травня 1958-го його знову зустрічали Уторопи, дружина Марія та щойно народжена донечка Слава.
Після повернення з війська юнак почав готуватися до вступу в університет. Друзі і знайомі радили вчитись, щоб не пропав талант, і він пішов на денне відділення філологічного факультету Чернівецького державного університету ім. Ю.Федьковича.
У ранніх студентських поезіях Тараса вже викристалізувався велетенський дух протесту, зодягнений у метафору та неологізми. Автор сміливо декламував свої вірші в гуртожитку на студентських вечірках, котрі, попри суворі застороги коменданта й адміністрації гуртожитку, все-таки відбувалися. Та й сам влаштовував кулуарні поетичні вернісажі. На них звучало живе поетичне слово, в нескінченних суперечках народжувалися нові вірші, творилися метафори...
Тарас з дружиною Марією певний час займались різьбярством - в основному їм вдавалося виготовлення невеличких різьблених краєвидів та портретів відомих осіб. Але цей промисел не давав великих заробітків, і митець почав малювати.
Згодом, на третьому курсі їде по комсомольській путівці на будівництво гірничо-збагачувального комбінату в Кривий Ріг.
Наслухавшись про великі заробітки на сибірських лісоповалах і на великих комсомольських будовах Сибіру, Тарас вирішив і тут спробувати щастя.
1961 року з гуртом заробітчан-західняків опинився в далекому сибірському місті Красноярську. Через рік, загартований сибірськими вітрами, без “довгого рубля”, повернувся додому. У напівпорожній валізі чоловіка дружина знайшла зшиток ліричних поезій і кілька газет російською мовою, в яких були надруковані вірші Тараса. Вдалося влаштуватися на роботу аж у Верховині. Де знайшлося місце в районній газеті “Верховинські вісті” у відділі сільського господарства. Зарплата була відносно мала, крім того приходилося платити за найману квартиру в селі Глибокій. Власне, в цьому селі познайомився з дівчиною Марусею, яка стала його другою дружиною...
1964 р. поновляється в університеті, з якого через півтора роки його відраховують за вільнодумство.
1967 р. у видавництві “Карпати” виходить перша збірка віршів “Несімо любов планеті”. У цьому ж році автор вступає на заочне відділення Московського літературного інституту.
Саме десь у цей час у Чернівецькому університеті, де ще добре пам’ятали поета, був організований вечір поезії. На ньому виступив Т.Мельничук зі свіжою щойно завершеною поемою “Осанна”, яка пізніше увійде до його відомої збірки поезій “Чаґа”. Очевидно, саме тоді ім’я поета було занесено в картотеку КДБ і встановлено оперативний нагляд за ним, бо після виступу Тараса вже у Верховині викликали на розмову в органи. Відтоді почався тиск на автора і постійні залякування рідними та друзями, провокації і звільнення з роботи... довелося йому оббивати пороги не в одній редакції, але скрізь відмовляли, до того ж були проблеми з пропискою. Зрештою, махнув рукою на все те і знову подався в далекі сибіри. Тепер уже у Томську область, про що сам пізніше казав: “Туди посилали силоміць людей, а мене й звідти вигнали”.
Здає до друку рукопис збірки поезій “Чаґа”, що стало причиною його першого арешту 29 січня 1972 р. під час масового ув’язнення української інтелігенції.
Слідство, жахливі допити вправними слідчими КДБ довели поета до зриву, після чого його піддали психіатричному обстеженню у спецвідділі обласної лікарні. Тут сліпий випадок звів Тараса з цікавою людиною - втікачем із радянської держави Берничуком Аполлоном, з яким потім він опинився в пермському таборі.
Через місяць перебування під слідством, митець почав усвідомлювати дивну річ: чим більше він відкривав свою душу слідчому, тим більше ув’язнював її, плів сам на себе тугий невід, з якого не виплутатись. Та було надто пізно, щоб щось заперечувати.
У таборі, де опинився Тарас, були два довгі бараки з чотирма відділами. Кожен відділ мав дві житлові секції. Табірна адміністрація так хитромудро розкидала по секціях українських в’язнів, щоб їх було всюди порівну. Аби вони не жили згуртовано. Поет Олекса Різник, критик Євген Сверстюк та Олесь Сергієнко були в одній секції; Левко Лук’яненко з Покровським - в іншій, Анатолій Здоровий, Степан Сапеляк, Анрій Турик - ще в одній.
Тарас, володіючи неперевершеним мистецтвом словотворення і блискавичного римування, швидко став улюбленцем української громади зони. Існувала в зоні підпільна група, яка спритно переправляла інформацію на волю. Тарасові повідомили, щоб він приготував кілька хороших віршів, які можна передати за кордон. І справді, невдовзі вони були надруковані в закордонних часописах. У автора намагалися вивідати кому саме він читав чи передавав вірші. Але поет вдав із себе простака, пояснював, що його вірші міг хтось поцупити з тумбочки, тим більше, що їх забирають при обшуках, то, може, і самі кагебісти передають.
Навесні 1975 року Тараса перевели в сусідню тридцять дев’яту зону у Всесвятськ, де він познайомився з Іваном Світличним, Ігорем Калинцем, Анатолієм Марченком, Семеном Глузманом. Особливо поважав Тарас Ігоря Калинця, якого трохи знав ще з волі.
Після того, як відбув покару у Пермських таборах, вийшов на волю в березні 1975 р. Знаходився під наглядом органів безпеки. У квітні 1979 р. за “вчинення опору працівникові міліції”, а насправді - за антирадянську діяльність арештований на чотири роки. Далі - кілька років адміністративного нагляду, поневіряння в пошуках роботи. Працює в редакціях районних газет Хотина, Косова, Верховини, Івано-Франківська. 1982 р. в Торонто виходить збірка віршів “Із-за ґрат”, 1990 р. - “Строфи із Голгофи” (Великобританія). За збірку “Князь роси” (1990,1992) був удостоєний премії ім. Т.Г.Шевченка. 1994 р. була надрукована збірка поезій “Чаґа” у коломийській друкарні ім. Шухевича завдяки її директору Михайлові Андрусяку. Останні роки Т.Мельничук жив у Коломиї.
Роки, проведені у таборах (перший арешт 1972 р., другий - 1978 р.) залишили свій слід на безкомпромісній, відвертій душі поета.
Через рік після другого арешту Тарас пише відкритий лист із символічною і характерною для тодішніх часів назвою - “Прозріння”. У ньому людина за сорок, виснажена системою, таврована духовно, змушена обливати брудом своїх побратимів по перу та за переконаннями, відректися від своєї діяльності за попередні роки і вимушено співати дифірамби справедливій радянській владі. Чи не глум? Душа поета розривалася від болю, пишучи отакого “покаянного листа” і зрікаючись того, що творив майже все своє свідоме життя - самого себе. Цей лист, як зазначав сам автор, писався для того, “щоб мати можливість якнайскоріше повернутися на свободу до літературної праці, до своїх рідних і близьких, які, вірю, з нетерпінням чекають мого повернення...” [50;3].
Вимучена, зранена душа, зболене тіло, самотність - це і справді все те, що отримав митець після виснажливих поневірянь по тюрмах. Тому не дивують нас рядки “Прозріння”.
За таке самозаперечення варто засуджувати не митця, а епоху, яка зламала мільйони людських доль, стратила безліч талановитих діячів, покалічила тисячі світлих душ.
Нагороджений і покараний своїм буревійним характером і яскравим талантом, втративши здоров’я по таборах, Т.Мельничук згасав на очах. Останні роки його життя - це лікарняне ліжко, на якому рак догризав його зболені легені.
Розповідають, що за кілька днів до смерті прийшов до поета знаменитий гуцульський мольфар (чарівник, знахар) Михайло Нечай у гуцульському вбранні. Тарас підвівся. Вдихнув на повні груди (чого останніми днями не міг робити) і радісно вигукнув: “Гори! Гори!”
Вночі 29 березня 1995 року поета не стало. Він був Поетом і Патріотом з великої літери, справжнім князем поезії. У першій збірці віршів Т.Мельничука “Несімо любов планеті” (1967) є такі зворушливо провісні рядки:
... мені сили вистачить іти по дорозі, - якої нема. [48;7].
Це без перебільшення, приречення себе на загибель в умовах дикого режиму. Зате є упевненість і право “не прорости до вітчизн чужих, а бодай прорости маком гарячим на твоїй, Україно, терновій межі” [54;27].
Т.Мельничук казав: “Я зі світом хочу розмовляти на рівних. А світ же не боїться бути таким як є. То чого я маю боятися?” [55;14]. Все своє життя він боровся, щоб не зрадити себе, своїх ідеалів, прагнув завжди бути самим собою. Шкода, що для цього світу поети не завжди такі, якими вони є і мають бути. Чи не тому він постійно прагне перелицьовувати їх, перевиховувати тюрмами, таборами, іншими, вишуканішими методами. На долю Тараса також випало чимало психологічних тортур, колючих дротів таборів, де зневажалося все високе, нищилася людська особистість, виснажувалася думка і душа, руйнувалися фізичні сили. Долаючи біль, поет не занепадав духом, залишався собою:
На Вкраїну, моя дорога, на Вкраїну, -
Із усіх безнадій і надій.
Після десятиліть страждань прийшло повернення на волю. На запитання, як він прожив би своє життя, якби повернулися літа молодії, Т.Мельничук відповів: “Мандрами й поезією.”
Недруги не давали йому спокою. Так, в ніч з 19 на 20 серпня підпалили його рідну оселю. Напевне, намагалися позбутися і самого поета. Коли на згарище приїхали його друзі, то перш за все подумали: так і сталося. Але Тарас, на щастя, гостював у Тернополі...
Факт присудження премії ім. Т.Шевченка був, мабуть, тільки для позірності, мовляв, воздали. Однак ніхто не відчув більших обов’язків перед митцем.
Переступивши поріг “нової” хати в Коломиї, яку виділила йому місцева влада, можна було побачити тісну кімнатку з маленьким коридорчиком і з вікном на трасу. Усе це “знайшлося” для хворої, вже не молодої людини. Але поет ніколи не нарікав на свою долю.
Доля Т.Мельничука (як і багато інших того часу) була скалічена. За що? За антирадянську пропаганду. Тепер це звучить як злий глум. Доля знищена, але залишаються поезії, які вимагають ґрунтовного дослідження, визнання своєї неповторності.
Т.Мельничук - поет із яскравим, самобутнім і щедрим хистом. Він створив неповторний і життєствердний світ зі своїм способом мислення і почування.
А водночас - людина розкованої, вільної вдачі твердого гуцульського духу (“Зрубають - Пусти нове коріння, щоб не знали коли ти встиг”) і, безперечно, драматично долі.
Тернистий шлях також судився багатьом його віршам, рукописам... Скільки їх, списаних щільним живописним почерком, розсіяно поміж людьми, а скільки перетворилося у муках на чорний попіл...
Під пером Т.Мельничука утверджувалося вільне і своєрідне українське слово, щира любов до України, жагуче прагнення до неуярмленого життя на предківській землі. Поет успадкував вільний дух запорізьких козаків, який не дає стати рабом. Паростки цієї волелюбності досить помітно пробились у художньому слові першої книжки Тараса “Несімо любов планеті” (1967). Її вихід у світ якраз припав на період шаленого розгулу реакції, коли ім’я В.Симоненка вилучалось із літературного реєстру. Та й чи тільки Симоненка. Про Ліну Костенко загалом було заборонено згадувати, а для світової громадськості комуністичні ідеологи придумали казочку про щасливе безтурботне життя людства країни Рад, і такі як Тарас Мельничук тільки зводять наклепи на “радянську дійсність”.
Та й надрукована в 1982 р. українцями Канади у видавництві “Смолоскип” книжка Т.Мельничука “Із-за ґрат”, потрапила до України лише на початку 90-х. Поетичну збірку “Чаґа” було конфісковано під час арешту поета 1967 р. А було ще рукописів на яких 20 збірок, що їх зберігали відважні потові друзі. Звіз їх Тарас в Уторопи у 1990-му і мріяв упорядкувати та здати до друку, та не судилося.
Але за збірками, які залишилися після поета (окрім уже згаданих, це ще й “Князь роси” (1990) та “Строфи з Голгофи” (1990)), за рукописами творів, які друкувалися в періодиці (своєрідні добірки віршів у журналах “Дніпро”, “Україна”, “Жовтень” (тепер “Дзвін”), газеті “Літературна Україна”, колективному збірнику “Яворове листя” та ін.) ми, читачі, стаємо свідками відчайдушного прориву на той час крізь заґратовані обрії, задротовані шляхи...
Весною 1992 року Т.Мельничук став лауреатом Державної премії України імені Т.Г.Шевченка за збірку поезій “Князь роси”. А в липні цього ж року за добірку віршів у газеті “Літературна Україна” був удостоєний премії імені В.Сосюри і прийнятий до рядів Івано-Франківської Спілки письменників України.
Поетові, на жаль, не довелося повністю розкритися, реалізуватися і навіть залишити для майбутніх поколінь увесь творчий набуток. Чимало віршів щоденникових записів Т.Мельничук не вивіз із неволі, втратив при обшуках.
Доведений до відчаю, поет і сам спалював свої твори. Зокрема, в протоколі допиту від 3 липня 1972 року є пояснення причин спалення в листопаді 1971 року другого примірника збірки віршів “Чаґа”, різних віршів із циклів “Золотий Козелець”, “Дивосил”. Далі спалив ще й інші поезії, в основному - різні сонети. Названо причини: “Спалив після того, як зі мною було проведено бесіду в обкомі партії. Був поганий настрій і я вирішив взагалі покінчити з писанням віршів”. Коментарі, ясна річ, тут зайві.
Тарасова поезія містить в собі животворну енергію, малий космос його великої душі. Сам поетичний процес Т.Мельничук порівнював до випорскування - лету з-під ніг пташки чи гуркотливого скочування камінця з гори, середина якої має бути завбільшки в мову. Очевидно, що під дією інерції розмаху, силу якої зупинити неможливо, це скорочування нерідко призводило до втрати виразності образів. А це іноді допускало глибокий семантичний “провал” створюючи назовні враження ілюзіоністського прикидання. У такий спосіб чималий об’єм написаного може містити в собі постійно повторювані два-три слова, а сам твір може завершуватись наростаючими потоками незрозумілої мови чи неймовірним насильством.
Поезію Т.Мельничук писав “запоєм” і “боявся захлиснутися нею” [24;30]. Одержимий його поетичною енергією, “приголомшений його несамовитими метафорами”, І.Калинець написав деякі поезії, зокрема ліричний цикл (з присвятою Т.Мельничукові) “Різдвяне алогійне” [24;32].
Концентраційний режим лише блокував поетичну волю митця остаточним супротивником якої могла бути Смерть. Його лякав тільки порожній простір між Словом і Смертю, це нераз оповідав у нарисах автобіографічного есе.
Для розуміння поетичної індивідуальності варто розглянути фактори свідомого і підсвідомого у творчому мисленні Т.Мельничука. У публікаціях неодноразово згадуються виснажливі сни, які мучили поета майже щоночі із домінуючим образом гноївки, в якій у передсмертному екстазі під тиском Незнайомця бовталася його голова... Мотиви відчуженості, страху, нереалізованої спроби з’єднатися із Жінкою які ятрили душу Тараса, з відчаєм виливалися у віршовані рядки; їх можна було б назвати вписаними у твір сигналами страхітливої дійсності. Покинутість була пророкована йому ще перед народженням “... вже тоді, в 39-му, мене, немовля, мати сповила в звіриний страх, в людську різанину і криваву пожежу” [29;73]. Тут стає ясно, що життя уже спочатку досягло небезпеки, яка не може бути сумісна з фікцією свідомості. Підсвідомість мала вияв у снах. Поетові внутрішні переживання навислої небезпеки, виливалися у жахливі сновидіння, нічне марення, з яких, як говорив Т.Мельничук, “сам Франціско Гойя змалював би кращі свої полотна”.
Цікавими є міркування І.Франка з приводу участі підсвідомості у творенні художнього мислення. Він розмежовує “верхню” свідомість, яка самостійно творити не може і “нижню”, яка, коли її сколихнути (муки творчості), звільняється на певний час від безпосереднього контролю мислі і починає продукувати автоматично, відкриває свої незліченні багатства, з яких фантазія художника будує свій власний світ, схожий і несхожий на той, в якому ми живемо.
Сам Тарас Мельничук з цього приводу давав поради молодим поетам: “Якщо ви, хлопці, до Слова проберетесь і воно піде вам назустріч - тоді ви непереможні. Слово - то Бог. Воно - живе, воно - воля! У кожному нашому слові зачаївся Господь або його сподвижники. А Ісус - у серці. Тому якщо ти через Слово не сконтактувався з якимись вищими світами - злізай з воза. Притому Слово це повинно стати і лишатися тільки твоїм. Другий дасть інше Слово. А ти дай це! Це!..”.
Франко вказував на схожість поезії і сновидінь, помічав характерні спільні для них ознаки: предметність і яскравість образів, аналітичний характер зображення (образи розвиваються в часі), легкість асоціацій. Особливо важливою ознакою є символізація понять. “Поетична так само, як і сонна фантазія на любить абстрактів і загальників і залюбки транспонує їх на мову конкретних образів”. Часто ці образи надзвичайно далеко стоять від тих абстрактних понять, які вони символізують. Поетична фантазія, використовуючи спогади, що їх зберігає “нижня” свідомість, будує свій особливий світ. Цей світ живе за законами дійсності, яку відображує, і водночас за своїм внутрішнім законом - законом високого перетворення життя, домислу, якщо хочете - “міфа”.
Якою б не була поетична уява, вона обмежена досвідом, записами пам’яті і в значній мірі залежить від здатності вдруге пережити все пережите. Ця здатність властива кожній людині, в творчій діяльності набуває цілком особливих форм, є психічним станом, що супроводжує репродуктивне переживання і називається натхненням.
В художньому відтворенні пережитого величезну роль відіграє асоціація, вона заступає докладні і громіздкі описи. Народжується ряд нових естетичних засобів, основа яких - пропуск, який заповнює асоціація.
Тут варто сказати про асоціації, символи, образи, оскільки вважаємо ці поняття дуже характерними і важливими для розкриття поетичного світу Тараса Мельничука. У його віршах живуть і розвиваються образи роси (символ очищення, правдивості), гір (рідна земля, твердиня, яка є опорою в найскрутніші хвилини), пташок (уособлення стрімкості, пристрастей), трав і квітів (усе живе, що має душу і дороге до безмежжя). Поет говорив, що у росі, мов у краплині, відбувається весь світ, наші почуття, наші думки, наші страждання. Вона - лікувальна купіль на світанку, що зцілює від екземи та псоріазу. Образ роси у віршах Т.Мельничука з’являється в різних іпостасях; але всюди містить основну символіку - чистота, зцілення.
Так, у поезії “розкрий своє лоно...” проходить асоціація роси з дівчиною, яка “співала на гітарі”:
. . .
він першу-ліпшу зірку цілував
й вона страждала
бо не було у них дітей
лише роса співала на гітарі
і гнались юнаки
за дівчатами
як коні що сміються...
Незбережена цнота, яка стає причиною безплідності, відчаю чоловіка і жінки - це мотив, який вдало відлунюється одним символічним рядком: “лише роса співала на гітарі”. Уже йшлося про те, що образи поета наскрізні, тобто об’єднують вірші в єдине ціле, відбиваючись у них якоюсь одною деталлю, рисою, гранею із множини інших. Як от у вірші “сидить дощик...” той самий образ роси, але уже несе інше ідейне навантаження, задля цього відкривши іншу свою змістову сторону:
сидить дощик
у гаї гаї
та росу робить
крап-крап
крап-крап
Яке тобі росо дати серце
Щоб не розірвалося
а дай мені серце
зелене як калина
а дай мені серце
солодке як Україна.
Як бачимо, тут згадуваний образ асоціюється із новим життям, появою маленької істоти, якій душу, серце дається з неба. За віруваннями наших предків вода має здатність запам’ятовувати інформацію, можливо, десь звідси автор бере ідейну наснагу для останньої строфи вірша: серце виповнене любов’ю до України, її краси матиме силу знести, стерпіти, пережити долю, призначену йому і українській нації.
Та ж таки дівоча чистота. непорочність розкривається за допомогою символіки образу роси в поезії “присядь зайчику...”:
присядь зайчику
біля суниці
черлена ж
аж лапку пече
ти все ж таки мужчина
хоч і косити не вмієш
а трава аж під росою
а трава аж під косою
бо ж дівчина.
Тут розвивається ще одна значеннєва лінія цього образу - “трава аж під росою... бо ж дівчина” - звичаї, усталені міркування людей щодо цноти, невинності переносяться у середовище, сферу існування природи. Дійові особи вірша - зайчик і суниця, трава, яка “під росою”, ріка, яка “давно вже замужем”. Поет одухотворяє природні явища, тварин, надаючи їм специфічних людських рис. Вірш має у зв’язку з цим настрої захоплення минувшиною, обрядами, віруваннями і традиціями свого народу.
Самобутність світу художніх образів Т.Мельничука визначається певною мірою і властивим гуцульській міфології анімізмом усього сущого в природі. Чи не тут джерело улюбленого митцем художнього прийому - одухотворення природи, персоніфікація її явищ. Усе життя гуцула - від колиски до домовини - міцно переплетене із життям довкілля. Тим-то й у поезіях Тараса природа ніколи не лишається байдужою до людського смутку чи радості, горя чи щастя. Ліризм його закорінений у гармонії внутрішнього світу героїв і довкілля. Як от у поезії “а ще трави мої не скошені...” духовний стан, самопочуття, життєствердні настрої персонажа передаються природними явищами, ознаками:
А ще трави мої не скошені
І дороги в клубок не змотані,
І земля, як весільне запрошення -
З пшеницевою позолотою.
Над моїми скрипками манливими
Ще смичкові покручувать вуса.
Під моїми хмільними калинами
Ще дівчатам губити буси.
Щодо одухотворення природи, неживих предметів, варто зауважити, що цей прийом автор використовує і задля побудови нового омріяного світу:
. . .
а на столі хліб
у мережаній сорочці
і під стріхою
ластівка будує собі
маленьку Україну.
У цьому світі діють людські закони, однак тут вони сприймаються відсторонено, тому дивують, бентежать, стають незрозумілими, а деякі - взагалі не піддаються логічному осмисленню, як-от у наступній поезії:
сокира птахою
поклонилася
сокира
на маленьке деревце
помолилася
поможи боже.
Уже дещо було сказано про образ птахи у поезіях Т.Мельничука, тут ми можемо помітити нову значеннєву лінію - невпинність, швидкість. Сокира і птаха - два, здається, несумісні поняття, чому ж автор ставить їх у один рядок як порівняння? Чому сокира (знаряддя страти, вбивства) набуває людських рис, душу, бо ж отримує вміння молитися, просити чогось (здобувати енергетику) від створеного божества? І для чого - для страти, вбивства. Чи можна було виразніше розкрити суть людського життя, жорстоких взаємин, коли на трупах будуються держави-загарбники?
У творах громадянської (політичної) лірики йдеться про події суспільно-політичного життя (згубні наслідки війни, цивілізації, жахіття, винищування людей за власну думку, волелюбне слово, за бажання мати незалежність для свого народу), оспівуються постаті видатних історичних осіб (часто зустрічається міфологічний образ Ікара, казковий Мольфар, який будить національну гідність).
Як-от у вірші:
Падай, Ікаре...
Не мучся даремно.
На падіння право
Заслужив ти летом.
І вже назустріч тобі
Летять дерева
І птиці, і люди!..
Ікар не чує.
Ікар витирає сльозу,
Щоб не впала разом із ним
На планету. .
Автор співпереживає із духовними пориваннями героя, співчуває йому, вбачаючи його намагання марними. Читач може помітити спорідненість ідейних мотивів лету до сонця (символ правди) із творіннями митця, призначеними відобразити складні суперечності життя, затаврувати їх або ж возвеличити. І як Ікар, поет вимушений вистраждати болі народу, “витерти сльозу” з вірою в те, що його подвиг, лет душі, спонукає подивитися на небо (символ волі) зневірені очі нації, її провідників.
У філософській поезії Т.Мельничука порушуються проблеми буття людини і суспільства. Скороминучість і марність усього сущого на землі, і водночас неповторність кожного “дня грядущого” який дасть життя новим “проліскам, симфоніям, містам / й Прометеям...” - ідейна тематика наступного вірша - філософії буття:
Хай живуть сніжинки, що летять у завтра,
Хуртвоно, дужче хуртовинь.
Кожного колись чекає захід
Під пучком кощавої трави.
Він і ти, і я - усім одне спасибі
І платня усім одна і та ж.
Грай же, поки не погасла в скибах
Твого сонця скрипка золота.
Грай красиво, на високій ноті
Ув ім’я своє й ім’я других,
Де у зірки клен купує злото
Й височать собори, танки і стоги.
Рука поета-мислителя вбачається у останньому рядку вірша: “й височать собори, танки і стоги”. Людські творіння різного плану і сенсу тут поставлено в один рядок. Ми будуємо собори - символи святості, духовності, ведемо війни - нищення, заперечення життя, існування та стоги, які є життєствердженням. Поєднання несумісних понять, як уже було зазначено - одна із характерних рис світобачення поета, що розкривається у більшості його філософських віршів:
Слова сьогодні - мертві.
Не конче слів.
Долю читайте
По реактивних хрестиках в небі.
Хто хоче жити - нехай живе
А хто не хоче - устигне вмерти.
Та це не нове.
Простежується та ж тематика, що й у попередній поезії, однак тут маємо більшу художню довершеність, лаконізм фраз, що створює насиченість ідейного змісту.
У пейзажній ліриці Т.Мельничука чи не найбільш помітний весь розлогий світогляд його поетичної гуцульської душі, любов до кожної травинки, пташки, до України. Яке чудове бачення зими маємо у вірші “В грудні гори - верблюди білі”, де автор стан природи вміло поєднує з ліричним настроєм героя (однак не можемо сказати, що вони є суголосними, цю думку заперечували б останні два рядки поезії):
В грудні гори - верблюди білі.
В грудні в горах - радість морозна.
Завмира в снігових обіймах
Чорний дуб при санній дорозі.
Вовчий слід прошмигнув напоперек
Дзвін малинових китиць на конях.
І летить земля білопера,
Як висока чайка - півколом.
І нічого в зими я не прошу,
Тільки дзвонного лету в засніжжі
Й щоб не скоро ця вічна пороша
Замела очей моїх ніжність.
У Т.Мельничука превалює у віршах трагізм, але це світлий трагізм, що нас піднімає, окрилює. Митець прагне, щоб поезію його сприймали не як біографію, а тільки як поезію. Він був занадто вільний - творив поза цим світом, зовсім не працював на біографію. З його страждання, великого незмірного болю народилася справжня поезія.
А ось що говорить сам Тарас Мельничук в одному із інтерв’ю українському телебаченню: “Поезія для мене - усе. В усьому живе поезія - тільки треба побачити, почути її звуки, сконтактуватися з нею. Поезія - це та енергія, енергія, я б сказав, десь усього людства... це є щось таке глобальне і разом з тим це є Людина, це є Я” [27;4].
Поет, який нічого не знав, і навіть не підозрював, що в країні є політв’язні, зізнається про свій шлях у літературу і як влада позбиткувалася над ним: “Арештували мене 24 січня 1972 року. Під час слідства - звинувачення було... стаття 62. Це - антирадянська агітація і пропаганда з метою підриву, повалення радянської влади. У чому ж це повалення, що я так глибоко підкопав під радянську владу, що повалити міг її, таку могутню, підперту тисячами танків, ракет, міноносців?... а це було - вірші. Одним словом, звинуватили за поезію, за слово. За рідне слово...” [27;4].
Т.Мельничук завжди висловлювався гостро і категорично, різко і відверто. Від першої своєї поезії він уже належав часові, літературі, оскільки матеріалом для творчості були складні перипетії власного життя.
Його вірші - це і глибоке розкриття руху репресивної машини, яка не зупинялася перед нищенням людей фізично і морально. Багато потрапивши в її млинове колесо, канули в безвість, а ще більше - жевріли і скніли в сирих, тюремних камерах, чекаючи на виснажливі допити, і не кожному вдавалося вистояти і не зрадити друзів, рідних, самого себе...
Віра допомагала Поетові створити собі певний і доступний тільки йому Світ, в якому він садить свій Сад, в якому є все, чого так бракувало йому у знедоленому й холодному житті: і дерев, які плодоносять навіть взимку, і золота рибка як тотем, оберіг звичаїв і традицій гуцулів, і олені з оленятками, коні з лошатками, коники-цвірконики, трудівниці-бджілки, гуси-лебеді, чайки, перепілки.
У створених ліричних світах Поет знаходив порятунок від страшних снів, кривавої дійсності, бачив себе господарем на своїй землі:
. . .
В мене ланів,
в мене пшениць
Як срібла-золота
по всім світу.
За сто чужинських
зоряниць
Я не віддам
й вишневу віту. [13;40].
Віра допомагала Поетові розірвати колючий дріт на чистому небі і вивести Слово з ув’язнення, бо розумів, що:
... якщо поет не вільний,
То будь проклята воля та,
Що заставляє жить подвійним.
Важким, як чорний хрест, життям.
Віра витворила в ньому громадянську мужність, додавала сили для самопожертви, допомагала нести свій хрест і не втратити себе як особистість. Любові до України, надії на світле майбутнє своєї держави, нації, поетові вистачило, щоб зігріти, оживити кожен рядок свого вірша, щоб зарядити поезію животворною енергією душі, отого малого космосу. Т.Мельничук знав, що дорога на Вкраїну важка і терниста, але знав також і те, що лише там його Слово і Дім:
На Вкраїну дорога моя, на
Вкраїну -
З усіх безнадій і надій,
Чи то в чорну, чи в ясну
годину,
Бо там Слово моє і мій Дім.
На Вкраїну дорога моя, на
Вкраїну,
Камениста, тернова - іду все
одно,
Людині дано одну
Батьківщину -
Серце одно.
В перемерзлих таборах поет жив надією повернення до матері, до України. Мав сподівання, що все-таки виборсається на волю, а там Словом проб’є кригу зневіри і занепаду, підніме зі сплячки земляків, розбудить їхні національні почуття, бо ж знав:
Той іде, хто боїться застою,
А іде - до чогось дійде.
Хто не вірить в залізні устої -
У тумані повік не впаде.
Той іде, хто веде за собою,
Хто веде.
Оберегом від падінь і небезпек для Т.Мельничука була любов, що оповила його душу до безмежжя. У полоні її гарячих хвиль він стверджував: “Земля від ЛЮБОВІ не втомлюється”. Поет пізнав це почуття настільки, що вже не зможе вбити й найменшу комашку. Навіть росу збудити на світанні йому не вистачить сміливості.
Забилося серце вишні...
Хтось до сонця
дійшов...
Земленько, будь тепліша!
Люди, будбте ніжніші -
Сильніші!
Народжується ЛЮБОВ. [13;40].
Можна стверджувати, що вся творчість і життя Поета є вченням про Життя і всій його повноті і в духовній насиченості.
Отож, рядки, породжені стражданням і болем, сповнені любові до всього живого, крику відчаю, прохання зупинитись перед вбивствами, руйнуючою і всепоглинаючою цивілізацією вражають ще й своєю символікою, асоціативністю, багатогранністю образів, ритмомелодикою, структурною довершеністю.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Андрусяк І. “Мені сили вистачить іти по дорозі, якої нема” (Матеріали до уроку, 2. Гришин-Грищук І. Калинові ключі Т. Мельничука // Слово і час. - 1999. - № 10. -
|
