Я:
Результат
Архив

МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов Webalta Уровень доверия



Союз образовательных сайтов
Главная / Рефераты / Література українська / Спогади про Івана Франка


Спогади про Івана Франка - Література українська - Скачать бесплатно


жінкою у Кобринської) з просьбою про дозвіл відві­дати мене, бо «його душа сього потребує!». Це мені було страшно не на руку, бо я саме збиралась до Жовтанців, щоб там провести зелені свята... Саме коли я над цим метикую з листом у руці, а підвода з моїми чемоданами жде на мене перед хатою, раптово з'являється переді мною Франко, такий радісний та оживлений переконан­ням, що зробив мені наймилішу в світі несподіванку! Та коли помітив зажурений вигляд мого лиця, упав, бід­няга, як з неба на землю. Як я йому не толкувала, що тут гостей, та ще мужського роду, я не можу прийняти з погляду на мою зверхню раду шкільну, а ще більше з уваги на моїх батьків, які б не годні були ані раз зрозу­міти такої близької дружби з жонатим чоловіком, Франка в цьому не можна було переконати, і він, засмучений, прямо винуватив мене в рівнодушності до його терпінь. Мене і саму серце боліло над його розчаруванням. Він, бідняга, з таким радісним довір'ям біг від залізниці більше як 4 милі на те, щоб замість прожити 2 дні в моїй уютній домівці і висказати наодинці усе, що там гіркого накопичилось віддавна, та по-давньому зачерпнути з чистого джерела дружби заспокоєння для душі, мусив оце вертатись до гамірливих Жовтанців, щоб там перед ціка­вими та підозріваючими «парадувати!». Засмучений до краю, навіть не хотів оглядати ані мого нового помеш­кання, украшеного велетенськими папоротями, ані прекрасного города, умаєного побоями, їхали до Жовтанців майже мовчки, приїхали під вечір. Якось дався упросити переночувати. На другий день, коли появився у нас пер­ший гість, що називався паном Кульчицьким і предста­вився Франкові як рідня його матері, яка мала походити з інтелігентної родини, Франко з нехіттю відпекався від всяких кровних зв'язків з інтелігентами і так раптово зник, що ніхто не зауважив коли, і не попрощавшись навіть зі мною. І це було наше останнє в житті побачен­ня, таке нефортунне і болюче.

Десь невдовзі я заручилася і через два роки віддалась та пішла зі своїм мужем далеко, аж за границі Галичи­ни, в сільську глушину, відірвана зовсім від свого доте­перішнього центру. Прийшлося жити в дуже важких умовах і без жодних виглядів на якийсь контакт з куль­турним світом. Мої зносини, навіть і листовні, з Франком, як і цілим кружком тих осіб, серед яких я досі жила, порвалися зовсім. Пізніше я дізналась, що Франко не переставав до мене відзиватись, але не знаю, з яких при­чин ці листи до мене не доходили. Кобринська також засипала мене листами, закликаючи до помочі в органі­зації жіночого літературного руху, але, приїхавши раз несподівано і заставши мене в ліжку з однотижневою дитиною по однім боці, а з однорічною по другім, перестала вже надалі мене займати.

Все ж таки час від часу приходили до мене заклики від Франка та Лукича з покликом до діла.

В останньому листі, який дійшов до мене від Франка десь коло 1895 р., він каже, що збирає старі церковні рукописи та друки і при цій нагоді хотів би приїхати до нас. Ясно, що під тим приводом Франко бажав доконечно побачитись зі мною та приглянутись зблизька моєму життю-буттю. Я також бажала цього побачення і рада йому була, але якось не сміла цього прямо сказати — думала, що мій муж на такі прямі самозапросини не міг нічого іншого зробити, лиш таки, воленс-ноленс, його запросити від себе, і тому лишила йому рішення цієї справи. Між тим, мій муж не порозумів інтенцій ні моїх, ні Франка в цій справі і тому з блаженною нечемністю відписав, що ніяких таких старинних пам'яток в нашім церковнім архіві нема і що шкода йому (Франкові) за цим до нас трудитися. І оце було останнє, що розділило мене з моїм незабутнім другом навіки.

Але я все манилася надією, що коли отрясусь вже з моїх нагальних материнських та ґаздівських обов'яз­ків, то іще хоч під старість найду можливість вернутися до культурного центру, до кружка моїх давніх друзів і до праці, за якою рвалася неволена душа, спутана важкою буденщиною, та вернуся до нього, до забутого друга, щоб хоч вже під захід сонця огрітись його останніми проме­нями, тим більше, що старість, наче хрустальна чаша, указувала б і засвідчувала, навіть і перед чиїмсь лихим оком, непорочну чистість дружнього напою.

Але поки я добилася до воріт тієї блаженної старості, важка недуга Франка, відтак довголітня, жахлива вій­на, а внаслідок неї смерть мого друга, проглинули навіки всі мої красні сподівання.

А тепер мене усе тривожить думка, що не будь ми колись такими наївними теоретиками в справах дружби чи супружжя, і наївні в своїх рішеннях життєвої ваги, усе, може би, було інакше та краще склалося... А най­менше, як не всі, то більші лиха можна б було обминути, а хоч здебільшого притуплювати надто гострі канти життєвої скали, що так безпощадно ранила дорогу голо­ву нашого Мойсея.

І не можна виправдуватися навіть тим, що таке вже було призначення долі! Бо доля, на яку ми так любимо жалітися, не має, як каже Метерлінк, іншої зброї проти нас над ту, яку самі ми їй до рук подаємо. Вона не су­дить, лиш вказує в деяких рокових хвилинах шляхетні помилки і дрібничкові чесноти. І ми не можемо виправ­довуватися, що в рокові дні, що рішають про щастя або горе життя кожного з нас, ми не вчували внутрішньої перестороги власної чуткої душі! А нині бачимо, що ко­ли б тоді лиш один рішучий крок ступили, або хоч руку піднесли були, усе інакше склалось би було! Треба було лише відчинити двері, бо на порозі ждало несміле при­значення...


4. Уляна Кравченко. Щирий друг і вчитель.

З раннього дитинства виростала я в літературній ат­мосфері. Мої батьки мешкали в 1860-1869 рр. в будинку Леонтія Устияновича, колишнього бургомістра вільного містечка Миколаєва над Дністром,— батька Миколи Усти­яновича, славного повістяра і поета. Я чула багато про нього з уст його родини. Брат Миколи Устияновича, тоді молодий студент, виголошував його вірші. Ніжність слів таких віршів, як «Рекрутка» і «Пещена дитина», чару­вала мене. Мені, малій дівчині, здавалося тоді, що пое­ти — то окрема каста, а поезія — таємний обряд. Я хо­тіла пізнати Миколу Устияновича. Думала, що він чаро­дій і знає джерело краси. Але Микола Устиянович проживав тоді в горах, в селі Славську, а в 1870 р. пе­реселився аж на Буковину, і мені не довелося бачити живого поета.

А коли пізніше читала поезії Юрія Федьковича — за­бажала пізнати того поета, та тоді не бачила навіть портрета співця зеленої Буковини.

В 1877-1881 рр., коли я вчилася у Львівській учитель­ській семінарії, — слідила за думами поета І. Я. Франка, що писав вірші під псевдонімом Мирон. Слова його пі­сень підносили, будили шану і дивний страх, що він один із недосяжних і недоступних велетнів духа, що його ідеї випередили покоління його сучасників. А його ідеї не були чужі для мене. Про соціалізм чула я від інженерів, що в 1872 р. будували залізничний шлях в моєму рідному місті. І слова «en commun...», «tout est a touts» зали­шили відгомін у душі...

З журналу «Друг» знала я поезії, з яких в 1914 р. Франко склав збірку «Із днів моєї молодості». Читала також збірку «Балади і розкази», видану в 1876 р. Вже перші твори Франка йшли наперекір тодішнім читацьким смакам, але він вирішив служити загальнолюдським по­ступовим гуманним ідеям. Через те зустрів ненависть ретроградних людей, зустрів наклепи та напади і, вреш­ті, потрапив до тюрми.

В семінарії між товаришками почувалась я самітною — кріпилася словами поета і передчуттям, що стрінемося в житті. Найсильніше вражали мене, молоду дівчину, поезії «Беркут», «Наймит», «Каменярі». Гаряче бажала пізнати поета-автора полум'яних строф. Бажання не здійснилося — Франко мав за собою арешт, був поліційно і судове переслідуваний, а я мешкала у представника влади, судового радника. Ореол революціонера — борця за ідею приваблював мене. Молода, вільнодумна дівчина у своїм захопленні до літератури та революційних ідей бачила в ньому ідеал. Непризнаний тоді ще офіціально провідником у літературі, він був для мене тим, котрий вводить в поезію нову форму і новий зміст. А що в творах живе автор, в моїй уяві поставав портрет Франка. Гімн «Вічний революціонер» найкраще характеризував його постать та окреслював мені духовне обличчя сильного індивідуальністю Каменяра, який, прорвавши коло тем­ноти, показує людям новий шлях...

25.IX 1883 р. здала я кваліфікаційний іспит у Львові і вернулась до Бібрки, де учителювала вже 2 роки. Довгі осінні вечори присвятила того року науці арифметики і геометрії. Хотіла підготовитися до іспиту на вчительку до середніх шкіл, щоб дістатися до більшого міста. В Бібрці світ мистецтва для мене був зачинений, умов до творчості не було.

Книги дорогих мені поетів відклала, а мрії свої про творчу працю поховала... Осіння декорація — мелодра­матичний настрій... Не хотіла стрічатися з давнішими знайомими. Не хотіла вертатися до теперішнього «milieu». Здається, я знов на щабель вище зійшла, та див­люся на світ інакше, як люди. Ніщо для мене не Існує. Не знаю, чия вина, що я самітна. Може, ніхто не винен і нічого незвичайного в моєму житті нема. У мене тільки вдача поетеси — і туга за виявленням свого «я».

Заглиблена в правилах Піфагора, з великим здивуван­ням відібрала [я] в перших числах листопада лист, адре­сований до мене незнайомим, характеристичним письмом. Був це перший лист від І. Франка. Незнайомий, але споріднений духом,— вирішив мою долю... Від того часу почалося наше листування, що припинилося з його смер­тю 1916 р. З великої епістолярної спадщини збереглась ледве половина. Ці листи цікаві для графологів.

Початкові листи довгі, писані ще як до незнайомої товаришки-поетеси. Зміст їх — це самі вказівки, поради і наука великого митця слова. Одначе від хвилини, коли Франко 14. XII 1883 р. приїхав до мене, до Бібрки, щоб вкінці особисто познайомитися зі мною, — зміст його ли­стів змінюється, і, як пише сам, він «ударяє в інші ніжні струни». Листи ті, як особисті документи людини, багато виявляють про автора, та вони призначені для одної тільки особи.

Іван Франко у своєму першому листі просить вибачен­ня, що не знайомий особисто. Знає мене тільки з опові­дання учителя Є. Гордієвича (про нього писала в «Спо­гадах учительки») і проф. Партацького, редактора «Зорі», котрому я ще ученицею посилала свої повісті й оповідання. Проф. Партицький дав до оцінки мої повісті Франкові, який був тоді співробітником журналу «Зоря». Між сторінками мого рукопису, через неувагу, залишився мій вірш «Згадай мене, милий», писаний олів­цем, який я не думала і не хотіла посилати до Друку. Та, власне, цей вірш подобався Франкові. Він зацікавився авторкою і тому написав до мене. В тому листі перепро­шує, що поправив мій вірш. Щирими і дружніми словами заохочує мене до творчої праці й обіцяє свою допомогу в моїй творчій роботі. В тому листі каже, що зможу з ко­ристю працювати на ниві рідного письменства, але радить писати тільки вірші.

Коли у моїй відповіді на той перший лист Івана Яко­вича пишу йому: «Гадаю, що мені треба лишитися при прозі», — він зараз же в другому листі відповідає: «По перечитанні Вашої повісті «Настрій душ» я переконаний, що у вас більша спосібність до писання поезії». Але «сенс», — як пише Франко,— усієї моєї бесіди є такий: «Я радив би Вам перечитати собі де-небудь в граматиці «прозодію» і «будову вірша», ''познайомитись, що таке ямби, хореї, дактилі, амфібрахи і всі інші того роду дивогляди. А відтак читати поезії чільних майстрів. Ко­ли б, може, у Вас не було такої книжки, де було б що-небудь про «прозодію» (є про неї в граматиці Осадци), то, будьте ласкаві написати мені — я зараз вам вишлю». Дальше радить познайомитися з архітворами світової поезії і зазначає, що «без великої праці і без широкого знання не можна написати що-небудь великого і вічно живучого». Лист закінчує словами: «Рад би бачити Ваш талант в якнайкращім розвою, рад би бачити Вас оздобою красою нашої рідної літератури. Надіюсь, що Ви не будете вважати зухвальством і нескромністю того мого бажання — Вас пізнати, котре випливає тільки зі щирого почитання Вашого таланту і з дбалості про його якнай­кращий розвій».

У першому листі надіслала я свій вірш «Чия вина?», друкований в «Зорі» і в першому виданні «Рrіmа vеrа». У другому листі Іван Якович постскриптум відписує: «Засилаю Вам на карточці Вашу поезійку, перероблену трошки під зглядом форми. Побачите самі, що, як лиш можу і вмію, стараюсь не затерти Вашої мислі і не здути того ніжного пилку, котрий, мов легкою мрякою, обслонює Ваше чуття, вилите на папір. Конечно, я надіюсь, що Ви швидко й самі так запануєте над формою, що не будете потребувати допомоги від такої незручної руки, як моя».

Так поступив мій учитель з першим віршем, який я йому вислала. Характеристичне те, що він старався не змінити моєї думки, виправляв тільки форму.

В моєму рідному місті Миколаєві міщани говорили діалектом, яким не можна було писати мистецьких тво­рів. Українська мова не була тоді літературно вироблена. Наша інтелігенція говорила польською або німецькою мовами. В учительській семінарії викладовою мовою була польська. Недостатнє знання нашої мови було при­чиною недосконалої форми моїх віршів.

У наступному своєму, третьому, листі Іван Якович на­вчає мене, яке завдання справжньої поезії. В наведених строфах своїх віршів зазначує, яким ритмом писаний вірш: «Не забудь, не забудь юних днів, днів весни». Ті довгі листи — повні наук, вказівок, і його зацікавлення до незнайомої — це доказ його пожертвування для ідеї.

Франко, як співробітник «Діла», мусив писати довгі статті «про податки, банки, каси, статистику, і економію, і чортзна-що такого», одначе при тій щоденній, важкій праці — знаходив час, щоб навчати мене, відкривши мою спосібність і хист до творення поезії.

На запитання Івана Яковича, чому пишу самі еротичні речі, я надіслала йому вірш «Все никне, все гасне на життя дорозі». Вірш помістив у наступному номері «Зо­рі», а в листі до мене пише: «Вірш той свідчить, що Ваша думка виривається з рамок любові і вилітає на широке поле». Коли до інших моїх двох листів не долучила вір­шів, Іван Якович питає: «Що се має значитися? Вже два листи від Вас дістаю, а вірша ані одного. Хіба ж це так годиться? Та коли так, то я й кореспондувати з Вами покину, бо до учительки Юлії Шнайдер мені яке діло? Я маю діло тільки до поетки Юлії Ш., а коли вона мені не ласкава запрезентуватися, то я рушаю собі на чотири вітри. Чи, може, я своїми науками знеохотив Вас до пи­сання віршів? З Вашого останнього листа щось подібне видко, в такім разі я дуже жалую своїх наук. Але ні. Я знаю, що у кого є дар правдивий до поезії,— того ніяка наука не знеохотить, то й і з затрутого зілля потрафить мід виссати, як бджола. Того я не боюся за Вас. Тіль­ки ж не тратьте віри в себе, не тратьте охоти до життя і працюйте, що можете. Я знаю й сам, що Вам усяка праця над собою не легко приходить при навалі урядо­вої роботи, і для того я так само, як і Ви, рад би, щоб Ви видобулися з тої поганої Бібрки, перенеслись, наприк­лад, до Львова, де б могли, крім праці на хліб, працю­вати над своєю освітою, виправляти свої сили. Я знаю дуже добре, що Вам шкода тратити сили і вік на учи­тельство».

І правда, при важкій учительській праці не мала стіль­ки вільного часу і настрою, щоб писати мистецькі вірші. Втомлена по науці і під впливом осінньої непогоди, на­писала лист до Івана Яковича. У забутті, що це лист, змалювала свій настрій в недоладному вірші. Іван Яко­вич у своїй відповіді змальовує здивування, що я сідаю до листа і рівночасно пишу вірш. Тому навчає мене — в який спосіб писати вірші: «Над змістом треба поду­мати, а над формою вірша треба попрацювати. По на­писанні відложити на деякий час. Опісля перечитати вірш голосно, щоб відчути, де є які хиби. Аж тоді пере­дати до друку».

Коли весною 1885 р. був поет у мене в Бібрці і ми «по білих пролісках» йшли на гору, з котрої розгортається гарний вид на місто, Іван Якович відтак пише в своєму листі: «Вид Бібрки від каплички — дуже гарний, пропо­ную Вам, щоб Ви описали його, розуміється, віршами. Це була би перша (а, властиво, друга по «Бескидах») Ваша проба описової поезії. Ану ж бо, трібуйте — як Вам це вдасться. Звичайно, чим більше в опис внесете свого «я», свого власного серця і чуття, тим він буде інтересні­ший і цікавіший. Заразом це привчить Вас обмежувати крила своєї фантазії, дивитись поетично на речі близькі, видобувати поезію з дійсності, це зробить Вас поеткою більше реалістичною, ніж Ви досі могли показатися. Я дуже бажав би, щоб Ви перейнялися гадкою й доложили всіх сил до такого кроку. Коли Вам раз не вдасть­ся, робіть другий і третій раз, на інший спосіб, іншою дорогою, але робіть, «Übung macht den Meister».

Коли надіслала вірш своєму учителеві «Я ваша», він пише мені: «Вірш є, безперечно, найліпший з усього, що Ви досі написали, і буде окрасою нашої лірики. Дуже тим не гордіться, але, проте, мушу Вам замітити, що Ви на ковзкій дорозі. Покиньте етери, і хвилі, і соловіїв, і мотилів — усе дрянь, не варта Вашого пера, глядіть на речі трохи реальніше, а то пісні Ваші швидко зовсім розпливуться в тони і перестануть бути зрозумілими для людей. Посилаю Вам Шевченка «Марію». Це, на мою думку, найкраща перлина нашої поезії, — читайте її, і вчи­туйтесь добре, і пильно придивляйтесь, як можна речі, на око прозаїчні, піднести до високої поезії. Для Вас ко­нечне є студіювання поезії — української, реальної».

Мої вірші — «Повій, вітре, повій, буйний» і «Встала рано, затужила» — прийняв Іван Якович з радістю, як . сам писав: «На мене Ваші обі коломийки зробили вра­ження дуже приємне, бачу в них поворот до реалізму і мелодії народних пісень».

Коли послала я вірш, писаний на народний мотив, «Любиш чи не любиш — то мені байдуже», — у своєму листі Іван Якович відповідає мені: «Любиш чи не лю­биш» — друкований і подобається людям: бачать новий зворот у Вашій ліриці, від Конопніцької до народних пісень. «Українська дівчина, раз тільки кохаюча» всюди стрічає опозицію, от і Белей (редактор «Діла») вчора носом крутив. Ось для Вас наука — писати в поезії і всю­ди тільки правду, то є тільки те, про що Ви переконані, що це так. Що напишете про себе саму, це буде найпевніше, — що про других, .те вже треба через дуже тонке сито сіяти».

Доки вчителювала у Бібрці, Франко вважав, що спіль­на праця по його думці (яку широко розписував) є не­можливою. Та все ж заявляє: «Не маю гадки — відмовити Вам своєї помочі і поради у Ваших літературних пра­цях — тепер і на майбутнє».

І тоді, коли не склалось наше спільне життя так, як ми бажали, не було між нами розриву. Наша дружба зміцнювалась через тугу за спільною, дорогою нам пра­цею, і в ділах нашої спільної приятельки — української поезії — звертався все Іван Якович до мене. Все і все в листах і при кожному нашому побаченні допитувався Іван Якович про нові вірші. В листах просить все, щоб прислати їх, бо хоче «видати маленьку книжечку Вашого первоцвіту. Скоро буде матеріал, я сам приймуся за його упорядкування і передам до Друку. Тільки Ви працюйте дальше, а особливо вчитуйтеся в Ленау, студіюйте його форму і спосіб вираження».

І знову в листі від 21. XII 1884 р. пише: «За прислані вірші дуже дякую, всі вони дуже гарні і, що цікавіше, не будуть лежати в теці. Я задумав в тій маленькій «Ру­сько-українській бібліотеці» видати всі вірші якоїсь Юлії Шнайдер — Ви її, мабуть, не знаєте, — а позаяк дотеперішних віршів ледве стане на аркуш друку, то просив би Вас ще про кільканадцять нових — може, дещо є й готового, а дещо доперва в голівці цвірінькає, от і зла­диться збірничок, котрий утвердить дотеперішню славу моєї дорогої сестрички, а їй самій принесе хоч кількана­дцять гульденів на нове господарство».

Так клопотався мій учитель і друг про мене. За його допомогою і його редакцією вийшла на початку січня 1885 р. перша збірка моїх поезій «Рrіmа vеrа». І другу збірку поезій «На новий шлях» видав Франко в серпні 1891 р. «Рrіmа vеrа» видана накладом приятеля Івана Франка Євгена Олесницького. Друга збірка вийшла вже накладом Івана Франка в «Літературно-науковій бібліо­теці».

Франко, заклопотаний журналістською працею, не все знаходив стільки вільного часу, щоб приїхати до мене в Бібрку.

Тому в своїх листах часто запитує мене, коли я буду у Львові. Він хотів би «поговорити про деякі дуже важ­ливі речі, котрих написати не подоба...» А також: «Тут деякі люди хотять Вас бачити, ну, а як хто обібрався грибом бути, то лізь в кошіль, то є: колисьте обібралися за поетку, tо kacżie się narodowie». Я відписувала Іва­ну Яковичу: «Коли буду у Львові, то іnkognito, там мене ніхто не знає, а Ви, сподіваюся, не зрадите народові, що то тая ждана,— а втім, кінець діло хвалить. По написанні томів поезій заповім мій приїзд до столиці, щоб урочисто пристроїлася і зложила моєму учителеві вінці заслуги — а учениця якусь там незабудку — тим часом, мій учите­лю, не говоріть мені компліментів, бо зачну знову гірші вірші посилати».

В 1895 р., коли вже цілих 12 років Франко слідив за моєю творчістю і своїми порадами допомагав мені, — на початку січня пише: «Нових Ваших фрагментів міг би Вам позавидувати кожний із наших живучих поетів; жи­ві, різнородні змістом і тоном, гарні під оглядом форми. Та поки що дозволю собі Вам порадити одно: покиньте перекладати! Пишіть далі оригінальні речі, а в тих ори­гінальних якнайменше філософуйте, а якнайбільше опо­відайте та описуйте. Все те, де Ви, забувшись часом, пе­рестаєте філософувати, а оповідаєте чи то те, що у Вас у душі діється (не те, що в голові думається), або те, що довкола Вас, — виходить дуже гарне».

Франко старався познайомити мене з цінностями сві­тової літератури. Вже тоді, коли приїхав перший раз до мене, — привіз багато книжок. Відтак давав і присилав літературні новинки, а не раз і цілі міхи книжок висилав мені залізницею.

Поради, догани і похвали великого мойого друга сплі­тались в китицю запашних польових квітів, в котрій були і колючі будяки.

Іван Франко своїм впливом, працею і прикладом вихо­вував ціле молоде покоління, яке за його вказівками пішло на новий шлях.

З гордістю і з радістю згадую про ті хвилини, коли слухала я не тільки письменних рад, але й живого слова з уст великого вчителя, і стала співучасницею його ідей­ної праці для цілого суспільства...

Спогад

Мене уносить спогад, мов крильми,

і думка білим голубом злітає

із поцілунком на твоє чоло.

І вірю я в грядущеє добро:

над людськістю так щастя завитає,

як у душі моїй тоді, в той день весни.

Юліан Панькевич.


Висновок

Спогади сучасників становлять інтерес не стільки з погляду зов­нішньої біографії письменника, скільки як незаміниме джерело пі­знання рис його характеру, його творчої манери, художнього дороб­ку і т. п. Виключно влучні і яскраві характеристики І. Франка як людини дають спогади тих діячів культури, що познайомилися або зустрічалися з ним в найактивніші та найплідніші роки його твор­чої та громадської діяльності.

Сучасників захоплювало благородство і тиха погідливість Ка­меняра, що поєднувались із гостротою у статтях; багато хто відзна­чив велику любов письменника до природи і глибоке знання її, любов до ліричних народних пісень, що відчутно вплинули на нього як поета, любов до дітей, глибоке розуміння дитячої психології, вміння серйозно ставитись до запитів дітей та швидко завойовувати в них повне довір'я і міцну приязнь.

Ті коштовні зерна, що містяться у розповідях друзів і знайомих письменника про спосіб його творчої роботи, про живі першоджерела та прототипи деяких тем, мотивів та образів у творчості І. Франка, — є виключно важливими, бо вони ширше відкривають завісу в творчу лаборато­рію великого українського письменника.


Список використаної літератури:

О.І. Дей. Іван Франко. – К., 1981, с. 5-6.

Спогади про Івана Франка. – К., 1981, с. 115-142.

Кравченко У. Вибрані твори. – К., 1958, с. 442 (лист І. Франка від 4 грудня 1883 року).

Попович К. Спогади про Івана Франка. – Іван Франко у спогадах сучасників, 1956, с. 168.

Кравченко У. Вибрані твори. – К., 1958, с. 444.

Іван Франко у спогадах сучасників, 1956, с. 156.

назад |  2 | вперед


Назад


Новые поступления

Украинский Зеленый Портал Рефератик создан с целью поуляризации украинской культуры и облегчения поиска учебных материалов для украинских школьников, а также студентов и аспирантов украинских ВУЗов. Все материалы, опубликованные на сайте взяты из открытых источников. Однако, следует помнить, что тексты, опубликованных работ в первую очередь принадлежат их авторам. Используя материалы, размещенные на сайте, пожалуйста, давайте ссылку на название публикации и ее автора.

281311062 © il.lusion,2007г.
Карта сайта