Молодий Пантелеймон Куліш - Література українська - Скачать бесплатно
МІЙ БЛУДНИЙ ПРАПРАДІД
Народився я у сорок проклятому році. За два місяця до початку війни. Батька, викла-дача чернігівського педінституту призвали до війська ще в серпні 1940. Більше його моя мати не бачила. Десь на початку війни їй хтось сказав, що вояків з його частини бачили серед військовополонених у Яновському концтаборі. Побігла матуся його виручати. Та там десь і залишилась вічно молодою. На концтабір налетіла партизанка, звільнила полонених. . Коли ж партизани відійшли, перелякані поліцаї –охоронники, розстріляли тих, хто не пішов з партизанами і всіх тих – жінок, дітей, старечу, хто на свою біду опинився біля табору. З ними загинула і моя матуся. . .
Батько повернувся після війни з молодесенькою мачухою і дочкою. Я був зайвим. Отож, коли він переїхав до Калуги, я залишився з бабусею - Євгениєю Львівною Кулішевою-Вербицькою. Вона замінила мені і матір і батька . Самотужки виростила, виховала, вивчила А тепер я повертаю борги дитинства. Доношу до Вас пам’ять Роду. Пам’ять про людей, яким Україна забов’язана своєю духовністю, які малоросів перетворили на українців. І першим серед них є Пантелеймон Куліш. Єдиний з сучасників Шевченко, який вважав себе рівним Тарасу. Його вічний суперник.
Та от яка дивина. Бабуся обожнювала Шевченко, захоплювалась поетом єдиної любові Віктором Забілою, і однолюбом Яковом де Бальменом. Годинами могла розповідати про них , а от про рідного діда Пантелеймона Куліша говорити не любила. А він же для нас був благодійником. Адже бабусин батько Лев Миколайович Куліш був наймолодшим сином старшого брата Пантелеймона Куліша. Було у Миколи Куліша не то 10, не то 12 дітей, а у Пантелеймона ні одного - після викидня , під час арешту чоловіка, Олександра Білозерська так уже ніколи й не могла народити, а їм так хотілось дітей! До того ж на засланні у Тулі до бездітних відносились зневажливо-презирливо. Їх навіть прирівняли до сектантів-хлистунів . Мабуть для того, щоб якось змінити людську думку про себе і вдочерили вони в 1849 році племінницю - покресницю Олександри -Марійку Боголюбцеву. Та витримав Куліш вередливу й галасливу дівчинку лише три роки. У 1853 умолив Миколу Даниловича Білозерського умовити Любов Михайлівну Білозерську-Боголюбцеву забрати доньку назад. Згодом вона вийшла за заможного поміщика Щербака , була разом з ним у Варшаві в 60-ті роки, коли цар поміняв всю владу у Польщі після повстання, директорство вала там в гімназії, мала письменницький дар, але увійшла в Історію України , як мати відомої письменниці Любові Яновської. . .
Не прийняв Пантелеймон Марійку Боголюбцеву, бо це була не його кров. Та він не міг себе уявити без спадкоємця. Отож, працюючи у Варшаві , умовив дружину всиновити вже свого племінника - похресника Левка. Старший брат Микола служив суддею в Старо-дубському повіті. Судив по совісті, хабарів не брав. Жив на жалування, яке було в 10 разів меньше, ніж у Пантелеймона у Варшаві. Отож з радістю віддав сина на виховання брату. Сподівався Пантелеймон зробити з Левка вченого, чи письменника. Користуючись своїм службовим положенням забезпечив йому вищу освіту. Коли ж Левко одружився, дав грошей збудувати 8 кімнатний будинок на Лісковиці в Чернігові. В тому будинку і пройшла моя юнь. Великий, добротний, дубовий будинок який за 100 років ні разу так і не ремонтували. Здавалось, всі нащадки повинні благоговіти перед Пантелеймоном Кулішем. А треба ж – рідні нащадки боготворили не його, а “маму Сашу”. . .
Не знаю, чому не любили Пантелеймона інші його онуки, а от чому не полюбляла бабуся знаю. Запам’ятала вона його старим і злим дідуганом , до якого возили її батьки на оглядини , коли виповнилось сім рочків та ще декілька разів на свята та дні ангела Пантелеймона чи його дружини. Якщо від ласкавої бабусі “мами-Саши” дитинча було в захопленні, то дід який знаходив час тільки для моралізування й повчань, тільки викликав неприязнь. А коли підросла і взнала про його походеньки з чужими жінками, взагалі перестала поважати . Адже він їй дитині, проповідував про вірність, а вірністю могла пишатись тільки його жінка –Олександра Білозерська, вона ж письменниця Ганна Барвінок. Він же навіть пишався тим, що був бабієм, і не одну жінку знеславив. . .
От Ганна Барвінок і пройшла через віки, як свята, а Пантелеймон так і залишився гріховодником, якого від пекла врятував лише талант, та єдина не зраджена любов -Україна. . .
От тепер і настав час розповісти про життя Пантелеймона Куліша. Адже в попередній Державі він був буржуазним націоналістом, ворогом Тараса Шевченко. Це ж треба! Куліш, який ненавидів буржуїв і навіть на Тараса гримав за те, що той полюбляє пофрантити у вишуканій модній одежині, став у радянські часи буржуєм! Друг-суперник Тараса зробився його запеклим ворогом!
Та сказати правду, не дивлячись на всю свою нелюбов до багатіїв, Куліш не походив з бідняків, хоч і не був дворянином. Про Рід Кулішів згадується ще в 1710 році у “заставному обязательстве воронежского жителя Ивана Бесовца войсковому товарищу Михайлу Кулешенку, по котрому за долг в 40 карбованцев и одну копу , Бесовец обязуется отдать Кулешенко в оренду на один год двор свой власный и всю свою худобу, а если он Бесовец, за год не вернет долг, то все вышеуказанное будет передано в собственность Кулешенко»…
Подалі предки Куліша вибивались у старшину, дід Андрій був Воронежським сотенним отаманом. Нажаль , він помер, коли Сашку Кулішу не виповнилось і 10 рочків. Помер, не встигши оформити документи на дворянство. А без тих документів хлопцю нічого було і думати про гімназію. Тож так і довелось тому обмежитись 4 класами , а без гімназії про якусь пристойну посаду на службі нічого було і мріяти. Та Олександр, коли виріс не захотів клопотатись , як Мартин Боруля, за те дворянство. Був у Сашка занадто незалежний характер і дуже великий гонор. В ті часи дворянин без великих статків і впливових зв’язків повинен був відслужити на державній службі, починаючи з нижніх посад, де багато начальників і нікого під тобою. Попробував і Олександр служити. Та попався йому злий та дурний начальник, кілька місяців терпів Куліш його кпини, а потім, якось не витримав чергового знущання і затопив тому в пику. Ні про яку службу після цього вже не йшло й мови. Тільки й що залишилось з тих часів, та це призвисько- “гарячий Куліш”. . .
Мав він 12 кріпаків, худобу, 30 десятин ріллі, сіножать та гаї. От і став жити з цього . Не цурався разом з кріпаками орати землю, жати хліб. Був він ставним, з приємним мужнім обличчям, вмів себе подати. От і одружився зі знатною шляхтянкою Лесею Криськівською. Щорічно вона народжувала йому по дитині. Та вижив тільки первісток –Микола. Всі діти вмирали ще немовлятами. А під час 8 пологів вмерла і Леся. Не довго сумував Олександр. Не пройшло й року, як привів до хати красуню Катерину , дочку сотенного отамана Івана Гладкого , ще й з непоганим приданим. Та як був його норов гарячим, так і залишився. Дружина боялась його, як вогню. Ще більше боялись діти. Пантелеймон народився 7 серпня (26 липня)1819 року і був 8 дитиною. Всі його брати та сестри вмерли ще малими, та й сам Панько в дитинстві був дуже хворобливим, навіть розмовляти почав лише з з років. . .
Не дуже то любив Пантелеймон згадувати своє дитинство. Він теж панічно боявся свого самодура-батька. Фактично, те його дитинство було набагато похмурішим, ніж напоєне верболозом та вишневим цвітом раннє дитинство Тараса Шевченко. Єдиними світлими споминами були спомини про відвідування Уляни Мужиловської, заможньої сусідки (генеральської дочки, вдови секунд-майора, ) єдиної, яку поважав і навіть побоювався Олександр Куліш.
Пантелеймон отримав непогане домашнє виховання – найняли для нього вихователя дяка Андрія. Той дяк, вже студенту Київського університету Пантелеймону Кулішу, розповів бувальщину з того його дитинства: Якось Панько заночував у його в школі. Прокидається дячок глупої ночі і бачить, що в кімнаті світло, а за столом сидить Панько і щось пише. Дячок спитав у хлопчика, що він робить. Та у відповідь світло щезло і дяк побачив, що Панько спить спокійно, поряд з ним. Розповідаючи вже дорослому Паньку про те видіння, дяк напророчив йому велику просвітницьку долю. . .
Уляна Мужиловська вважала, що Паньку мало домашнього навчання, що хлопець повинен мати гімназійну освіту. Знаючи, що у Олександра Куліша грошей на гімназію не вистачить, вона запропонувала оплачувати навчання з половини. Половину платить Куліш, половину вона. Якби це запропонував хтось інший, Куліш бі спалахнув від образи і приниження. Як же, хтось посмів принизити його бідністю. Та Уляні він пробачав все, адже вона, розумниця-грамотійка , аристократка з дідів-прадідів була для нього , з його чотирьохкласною освітою й так і не вибореним дворянством, незаперечним авторитетом у всіх питаннях . Дітей вона не народила, тому взяла на виховання осиротілих племінника і племінницю від двох своїх сестер. Та її статків хватало , щоб допомагати і сусідському хлопчику, що так їй полюбився. По вимозі Мужиловської хлопчика віддали до Новгород -Сіверської гімназії, тоді однієї з кращих на Україні. В гімназіях в ті часи вчились 7 років. Та перші чотири роки в Н-Сіверську навчались в повітовому училищі, яке містилось в тому ж будинку, що і гімназія. Гімназія була лише для дворянських дітей, а училище відкрите для всіх. . . Нажаль, методики домашнього виховання дуже відрізнялись від гімназійних і першій рік Панько пас задніх. Не розумів він російської, не міг осилити математику. Хотів навіть повернутись на батьків хутір, так і не подолавши тієї науки. Та батько, не будь дурень, набрав лантух наїдок і поїхав з цим на квартиру до вчителя математики Якова Яковича Ігнатьєва. Домовився, що за 116 рублів на рік вчитель візьме хлопця до себе на квартиру і приватно буде давати уроки математики. Завдяки цьому хлопець став першим учнем в класі. Мало того, він дуже любив малювати і ті його малюнки були набагато кращими, ніж малюнки вчителя малювання. Ці малюнки побачив директор гімназії Ілля Тимківський і звернув увагу на хлопця. У четвертому, випускному класі училища, у Пантелеймона стався інцидент з вчителем алгебри . Якось на уроці алгебри, коли Пантелеймон не зміг розв’язати задачі , вчитель зажадав, щоб він став на коліна . Пантелеймон сказав: ”Коли поставите мене навколішки, то закину навіки алгебру!” Учитель таки поставив його навколішки й Куліш закинув алгебру. Настав час іспитів до гімназії. Першим екзаменом була як раз та клята алгебра. Екзамен приймав сам директор гімназії. Пантелеймон сумирно попрохав двійку і розповів йому, чому не знає предмету . ”Дарма, що нічого не знаєте: опісля поправитесь”, сказав у відповідь Тимківський і поставив йому відмінну оцінку . На наступних екзаменах, дивлячись на ту директорську оцінку, ставили “відмінно” й інші екзаменатори. Екзамени Куліш здав відмінно і з того часу, став першим у класі. Йому просто стало цікаво вчитись! Він же, як і його батько, у всьому хотів бути першим!
У гімназії він здружився зі старшим його на два роки побічним сином глухівського повітового судді Якова Коробки та селянки Еклети Сердюкової- Петром Сердюком. Сердюк був дуже талановитим хлопцем. Прекрасно знав німецьку мову і в оригіналі читав Гете та Шиллера. По його усним перекладам познайомився Куліш з їх геніальними творами. Тому й німецьку в гімназії вивчив на “відмінно”. А ще у Сердюка були книжки з творами Жуковського, Пушкіна, Квітки та Гоголя. Звичайно, хлопцям найбільше подобались земляки –Гоголь і Квітка. Та коли їм випадково дістався примірник Збірника українських дум і пісень, що видав у Москві у 1834 Максимович, і Квітка і навіть Гоголь були забуті, а ця книжка стала їх настільною біблією. Вони вивчили Збірник напам’ять. Під впливом того Збірника вони обидва вирішили поступати в Київський університет, де в ті часи був ректором Максимович. Сердюк як раз закінчував гімназію, то ж і поїхав поступати до Київа і таки поступив. Панько ж повинен був ще довчитись 2 роки. . .
Не вийшло з тим довчанням. Ви ж пам’ятаєте, що за навчання Панька у н-Сіверську 50% сплачував батько, а 50% взялась платити Уляна Терентіївна. Та якраз, коли Панько закінчував 5 клас, невдячний небіж вигнав Уляну Терентієвну з небогою з її власного маєтку. Небога постриглась в монашки, а Уляну Терентіївну забрали до себе сусіди, яким вона колись допомагала. Так і бідувала по чужим людям, все ж багатство загарбав небіж…
Батько не захотів оплачувати 100% за навчання. Та мабуть би і не зміг: старший син Микола закінчив навчання і був обраний підсудком до Стародуба, завів власну сім’ю і повністю відділився від батька. А тут ще й повіддавав Куліш за синів найбагатших газд Воронєжа своїх небог, якими повинен був опікуватись. Щоб жили в достатку, щоб допомагали йому . Прорахувався Олександр Андрійович. Ті зяті негайно почали його позивати за опікунство. Боявся Куліш судової тяганини, як чорт ладану. Тож заплатив їм все , чого просили, залишившись без грошей…
Пішов Панько з заявою про відрахування з гімназії через нестачу грошей до Іллі Тимківського. Хоч в ті часи, не те, що нині, діти-сироти могли вчитись безкоштовно, та такими вважались тільки ті, хто втратив батька. У Пантелеймона ж померла мати. Не міг йому нічим зарадити директор , довелось йому відрахувати Панька після 5 класу гімназії . Та він не кинув його напризволяще, а влаштував домашнім учителем дочок маршалка глухівського дворянства Красовського. Симпатичним щебетухам дуже сподобався дотепний вихователь , який колись нудні уроки перетворив на розвагу. Сподобався хлопець їхнім батькам. Заплатили йому за те річне навчання більш домовленого, ще й так уславили серед знайомих, що коли Панько повернувся до Новгород-Сіверська, його зразу ж запросили домашнім наставником до найбагатшого пана. Дали йому пристойну квартиру, добре жалування ще й прислугу , мало того, не за гувернера своїх двох хлопчаків вважали, а за члена сім’ї, дозволили йому продовжити навчання в гімназії. Рік так прораював Панько, а потім нечиста сила поперла його поступати до Київського університету, куди раніше поступив Сердюк. Мало того, що Сердюка вже там не було- перевівся до столичного університету, так і всі екзамени Куліш безславно завалив… Соромно йому було повертатись до своїх вихованців у Н-Сіверськ. Тимківський влаштував його діловодом до найкращого в Росії Ніжинського ліцею вищих наук. За рік Панько підтягнувся по всім тим предметам, по яким завалив іспити, і в 1839 знову подав документи до університету, який щойно лише відкрили після того, як імператор закрив його за заворушення серед (переважно польських) студентів, розігнавши польських професорів, забривши бунтівних студентів в москалі, повіддававши провідників бунту до божевільні. В таких умовах Куліш дуже легко здав іспити і поступив вільнослухачем (він же не закінчив повний курс гімназії) на історико-філологічне відділення, яким керував обожнюваний ним тоді Михайло Максимович. ”Приподобався йому Куліш” тим збірником пісень, що записав від матері. Максимович давав йому переписувати свої ще ненадруковані збірки пісень, а коли Куліш скомпанував дві легенди про Воронезьких козаків, надрукував їх у своєму альманасі “Киевлянин””(“Жизнь Кулеша”). Професор звертав його увагу на закони письменного мистецтва. Він познайомив його з великим знавцем літератури та історії інспектором училищ Київського учбового округу Михайлом Юзефовичем. Всі ми знаємо Михайла Юзефовича , як зрадника у справі Кирило-Мефодіївського братства, як запеклого ворога академіка Павла Чубинського, як натхненника антиукраїнського “Емського указу”. А Куліш знав його, як бувшого блискучого офіцера з нагородами “за особисту хоробрість”, як ерудованого культурного діяча, як співчутливу, чуйну Людину. Я особисто не збираюсь опротестовувати роль Юзефовича в підготовці “Емського указу”, візьміть самі т ой указ в бібліотеці Стефаника і поміркуйте, проти чого і проти кого він був. Щодо Кирило-Мефодіївського братства, то Юзефович ніколи не був його членом( до речі як і Тарас Шевченко та Пантелеймон Куліш)отже не міг бути і зрадником. Коли його неждано викликали до кабінету генерал-губернатора Бібікова і той доручив йому взяти участь в обшуках, які проведуть жандарми, Михайло зразу ж від губернатора глупої ночі побіг на квартиру до свого приятеля Костомарова, щоб попередити про обшук і арешт. Вони гарячково палили небезпечні папери. Костомаров не захотів спалити “Книгу буття українського народу” і віддав рукопис Юзефовичу. Як раз, коли Юзефович взяв рукопис до рук і увірвались у кімнату жандарми. Ошелешений Юзефович тільки й знайшовся сказати:
“Господа, Костомаров только что сознался во всех своих прегрешениях и в знак раскаяния передал мне лично в руки этот противоправный документ”. . . Не будемо казати, як вів себе Костомаров на допитах. Мужньо тримались лише Шевченко та Микола Гулак. Та не спішимо засуджувати Куліша за ту слабодухість. І Дубельт, і Орлов, і сам Микола 1. були майстрами допитів. Отож не будемо судити й Юзефовича, який на все життя залишився добрим генієм Куліша. . .
За протекцією Юзефовича (а не Максимовича ) у вересні 1840 року Міністерство народної освіти, в порядку виключення , дозволило зарахувати Куліша повноправним студентом Київського університету св. Володимира, але зажадало, щоб він до грудня надав документи про своє дворянське походження. Юнак зразу ж перевівся на юридичний факультет, а от з документами у нього нічого так і не вийшло. Батько ж колись відмовився від служби. Можна, звичайно, було дати хабара і дістати в повітовій дворянській гільдії потрібні документи, адже Куліші мали і землю і кріпаків, а сам Панько мав чин дійсного студента. Та на це треба було гроші і час. Олександр Куліш не так любив цього сина, щоб віддавати заради нього останнє. Він навіть за навчання в університеті не платив, Панько підробляв репетиторством. Отож в грудні Пантелеймона відрахували з університету. Та Юзефович не кинув улюбленця. Він послав його учителем російської мови до Луцького губернського дворянського училища, яке мало чи не найкращу в Україні бібліотеку стародруків, конфіскованих у маєтках польських магнатів-повстанців. Бібліотекою завідував вчитель історії Іван Пилипович Хільчевський, як і Панько , уродженець Воронєжа. Як колись до Сердюка, прикипів до нього Куліш душею. Ті книжки були написані польською, німецькою, французькою. Німецьку Куліш знав завдяки Сердюку. Про те, як він засвоїв польську, краще всього розповідає сам Куліш у своїх літературних споминах”Полстолетия назад”:
“. . . случилось мне квартировать в одном убогом шляхетском семействе в Києве. Здесь я впервые услышал польскую речь, и со мною произошло то, что рассказывает о себе Фонвизин: она мне показалась до того смешною, что я заговаривал с хозяйкой и ее детьми единственно для наслаждения комизмом польских звуков и польского склада речи. Однако ж схваченные мною слова и фразы неотвязно звучали у меня в слухе, и мало помалу сделались для меня привлекательными мало тог, даже трогательными…Я очень скоро начал понимать польскую речь и начал читать по-польски прилежно. Первая попавшая мне в руки польская книга была затасканное собрание стихотворений, в числе которых находилась и прелестная баллада Мицкевича «Zwitezianka», баллада по складу стиха совсем наша, малорусская. Я читал ее до тех пор, пока не выучил наизусть, и с того времени полюбил польский язык, почти так же, как и язык Пушкина». . .
Не без допомоги Хільчевського , Куліш за кілька місяців освоїв французьку і перечитав майже всі ті книжки, що були в бібліотеці. Так, завдяки Хільчевському, Куліш став одним з перших вітчизняних медієвістів і всі його історичні романи спираються не на здогадки, а на першоджерела, що й дало йому можливість у старості казати: ”В отличие от гениальных недоучек Гоголя и Шевченко все мои романы основаны на конкретном, научно-выверенном историческом материале». І по при те, що і Шевченко і Гоголь, на відміну від Куліша , який не закінчив ні гімназії, ні університету, мали повну вищу освіту (Гоголь крім Ніжинської гімназії закінчив Петербургський університет, а Шевченко Художню академію) їх історичні твори були геніальним прозрінням, а у Куліша ж наслідком кропітких досліджень. Він був талановитим роботящим Cальєрі поряд з геніальними Моцартами - Шевченко та Гоголем. . .
Під впливом Хільчевського, Куліш став таким же як і той пристрасним українофілом. Саме з цього часу твори він став писати українською мовою. Та це була не звична мова українського села чи Полтави Котляревського . Щоб внести в свої твори “високий стиль” Куліш став широко використовувати церковно -слов’янські оберти, поєднання їх з мовою народних пісень і дало неповторний стиль Кулішевих творів. . .
Та недовго пробув Куліш у Луцьку. Всього з січня по серпень 1841. До училища прислали нового директора. Він зразу ж незлюбив Хільчевського, який не віддав йому
“ на пам’ять” кілька найцінніших раритетів, зате дозволяв Кулішу одному працювати в бібліотеці. Раз, під час сварки нового директора з Хільчевським, Куліш втрутився , намагаючись захистити приятеля. Директор кинув зверхньо:” Не вмешивайтесь, я не люблю горячого кулеша”. У відповідь Куліш відповів так, щоб чули навіть учні у коридорі: ”Я вас абсолютно розумію, адже свині не жеруть гарячого”. Директор зразу ж настрочив рапорт. Та Юзефович не віддав на поталу свого улюбленця – перевів у Київ спочатку до Києво-печерського, а потім до Києво-Подольського дворянських училищ. Влаштував у археологічне товариство, головою якого був , що забезпечило Пантелеймону можливість літніх мандрівок по чарівним історичним місцям України. Під час тих археологічних мандрівок він познайомився і здружився на все життя з відомим польським письменником Михайлом Грабовським, якого в ті часи всі вважали “Польським Вальтером Скоттом”. Перед тим, як заїхати до Грабовського, Пантелеймон надіслав йому свій щойно опублікований роман “ Михайло Чернышенко”, за який вже самого Пантелеймона Куліша стали називати “Українським Вальтер Скоттом”. Сказати по правді, Грабовському той роман не сподобався, але прийняв він Куліша дуже по дружньому. Вони стали друзями і товаришували до самої смерті Грабовського. Треба сказати, що Грабовський був лідером гуртка придніпровських поляків у Києві, чиї слов’янофільські ідеї мали доволі помітний вплив на Кирило-Мефодієвське братство. ”Розумна, ясна голова”-пише він про Грабовського своєму другу-покровителю Юзефовичу 31.07.43 з Александрівки.
Маючи намір популяризувати ім’я приятеля серед поляків, Грабовський турбувався про те, щоб не тільки перекласти польською “ Миколу Чернишенка”, а й пробував надрукувати в Варшаві Кулішеві “ Україну”.
Дружба з Грабовським дала Пантелеймону змогу зблизитись з відомими знавцями польсько-руської археографії Костянтином Свідзинським, Едуардом Руликовським та Ромуальдом Подбереським , що все послідуюче життя будуть допомагати йому в документальному вивченні вітчизняної минувшини...
На час знайомства з Кулішем, літом 1843, Грабовський був у стані конфронтації з польськими патріотами. У лютому 43 він вислав на руки графа Струтинського, ад’ютанта генерал-губернатора Бібікова лист, в якому, щоб отримати дозвіл на видання щоденної польської газети в Києві, зголошувався на службу пропагандиста політичної угоди Польщи з Росією.
“Самостійність польської історії,-писав в цьому листі Грабовський, -завершена; тепер може вона бути лиш членом Росії або Слов’янщини”.По його думці нині патріотизм поляків полягав би в тому, щоб стати “пожиточними” діячами на користь Росії.Лише під патронатом Росії може настати об’єднання слов’ян, і то не в формі федерації, а у формі Єдиної і Неподільної Російської імперії...
Цей лист шляхтич Струтинській передав революційно настроєним полякам і ті вже подбали про те, щоб від Грабовського відсахнулась польська громада. Та якщо Вам вдастся в залі рукописів бібліотеки Вернадського познайомитись з листом Куліша до Юзефовича від 10.09.44. Ви побачите, що Куліш повністю перейняв ідеї, виказані в листі Грабовського. Він теж пише Юзефовичу про те, буцім то політичне життя України вже закінчене; що рятувати належить лише її культурні цінності; що їй суджено злитись з Росією; що для прискорення цього благотворного процесу потрібен український журнал...
Як бачимо, завдяки Грабовському і його гуртку, Куліш повністю вийшов з під впливу ідей Максимовича. Він навіть писав в тому листі до Юзефовича “Михайло Олексійович написав про Коліївщину самі дурниці, які я порадив би йому передати забуттю.Я щойно тепер се побачив.” Побачив, бо став дивитись на ті часи з позицій гуртка Грабовського.Бачив у всіх рухах козаччини і гайдамаччини не національний, а соціальний зміст...
В Києві з Кулішем познайомився студент університету Василь Бєлозерський, який був теж під впливом ідей гуртка Грабовського. Вони до пізньої ночі розмовляли про своє бачення України, частенько з-за цього ночували один у одного. На різдвяні свята Василь возив приятеля до своєї Мотронівки , де й познайомив з своїми сестрами, Надійкою та Сашею. Саша була ще тонконогим , цибатим, дівчиськом, Надія ж була 17 річною красунею на виданні. Куліш негайно захопився нею і весь час проводив з дівчатами . Він навіть для них написав Історію України й намалював портрети дев’ятьох гетьманів. Він навіть попросив у старої Білозерської руки Надії. Та як не як, Білозерські були заможними панами, рід яких походив від самого гетьмана Полуботька, до того ж по наказу свого чоловіка вона вже віддала старшу дочку Любу за безродного сусіда-багатія Боголюбцева, хоч та кохала сусіда – красеня, столбового дворянина Віктора Забілу. Тепер до Надії сватався Вікторів брат Микола. Хоч Надійка й загравала з Пантелеймоном, та красень-сусід їй також родобався. До того ж Забіла був дворянином, успадкував батьтків маєток і хоч не дуже дружив з грамотою, зате гроші його любили. У Куліша ж ні грошей , ні слави, ні навіть дворянського звання не було. От з-за нестабільному стану в суспільстві і винесла Надійчина мати йому гарбуза. Повернувшись у Київ ні з чим, поклявся забути й дорогу до тієї Матронівки і викинути з серця назавжди ту зрадливу Надію Білозерську. От тоді в Київі його й зацікавила Сашуня своїми листами до Брата Василя, який показував їх приятелю. Зацікавила оригінальним світосприйняттям та мальовничою народною мовою їх. Та тоді це була просто цікавість. Не до неї тоді було. . .
У Києві, ще раніше, він познайомився з Тарасом Шевченко. От як він це сам описує: ”Ввіходить хтось до Куліша у полотняному пальті. ”Здорові були!. А вгадайте- хто?”-“Хто ж , як не Шевченко?”(А ніколи не бачив його і намальованого)-“Він і є! Чи нема в вас чарки горілки” і т. д. Тут уже пішло справжнє січове балаканнє, а далі й співиА”. . . Стали вони друзями, та ніколи не був Куліш йому побратимом, таким як столбовий дворянин Віктор Забіла, чи граф Яков де Бальмен. Бо не міг бути побратимом бунтівний козак-запорожець Шевченко законослухняному “кармазинному” козаку Кулішу.
Та саме завдяки їм злетів у височінь з малоросійської землі величний птах Україна. А вони були двома крилами того птаха. Лівим і правим. . .
Юзефович познайомив Куліша з Костомаровим. Костомарова вразило, що у суперечках Куліш на пам’ять цитував літописи. Вони стали друзями на все життя. Юзефович став виконувати обов’язки куратора учбового округу. За проханням Костомарова він послав його вчителем історії до Рівного, а коли в 1845 році Костомаров отримав посаду викладача університету, послав на його місце Куліша, хоч той і не мав права викладати історію не закінчивши університет.
У Петербурзі куратором учбового округу був старовинний приятель Юзефовича, відомий поет і критик, видавець і редактор журналу “Современник”, побратим Пушкіна ( це ж йому був присвячений “Євгеній Онєгін”) і Гоголя, академік Петербургської академії наук, ректор університету Петро Олександрович Плетньов. Куліш давно хотів познайомитись з ним. Першого листа до Плєтньова він надіслав ще 1. 01. 1843, додавши до нього примірник свого історичного роману “Михайло Чернишенко”. Але так само, як і Грабовському, Плєтньову роман не сподобався і він навіть не відповів на той лист. Листування між Плєтньовим та Кулішем розпочалось тільки після того, як Куліш додав до свого листа від 28. 01. 45 рекомендацію Юзефовича, в якій той прохав Плєтньова звернути увагу на молодий талант і надрукувати в “Современнику” 5 глав з його роману “Чорна Рада”.
Отримавши від Плєтньова приязний лист-відповідь. Пантелеймон написав йому 20. 03. 45 : “. . . Я желал бы служить в Петербурге. Чтобы руководствоваться при своих занятиях советами опытных писателей. Я имею чин 10 класса и желал бы занять такую должность, которая доставила мне тысячи две рублей ассигнациями голового жалованья, не отнимая всего моего времени. Итак, если есть ьакая возможность, покорнейше прошу Ваше превосходительство доставить мне такую службу». У відповідь Плєтньов запропонував Пантелеймону приїхати в Петербург, щоб вже на місці підшукати йому таку посаду. Куліш , мотивуючи тим, що найбільш всього не любить стану невідомості, відмовився їхати до Петербургу. Тоді Плєтньов написав, що гарантує йому посаду викладача підвідомчої йому гімназії при умові, що Куліш перейде туди с посади старшого вчителя. Тож коли Костомаров звільнив місце в рівненській гімназії то за допомогою Юзефовича 31. 08. 45 Куліш був призначений старшим вчителем історії Рівненської гімназії, звідки його й перевів Плєтньов старшим вчителем російської словесності 5 Петербургської гімназії ( 15. 12. 1845).
Він радо прийняв протеже Юзефовича і взяв його під свою опіку. У XXXV11 –XXXV111 томах “Современника”( кн. . 1-3 стор. 243-260 та 332-376 і кн. . 4-6 стор. 5-37 та 135-196) плетньов надрукував 5 глав з “Чорної Ради”. Він навіть взяв Пантелеймона жити до себе, бо бачив в Кулішеві себе молодого. То ж коротенько розповім біографію Плетньова.
Народився він 10 серпня 1792 року в Біжецькому повіті Тверської губернії в сім’ї небагатого священика. Бідність не дозволила йому отримати пристойне виховання, яке тоді було прийняте в аристократичних родинах. Він, як і Пантелеймон не любив згадувати того дитинства. Лише в листі до свого найближчого друга Якова Грота 24. 02. 1842 він зізнається: «Я провел свое детство без развития, без впечатлений, без поэзии. Может быть,
В 19 лет я еще походил на чурбан, который валяется на земле. Что делать? Таковы былы обстоятельства моего лучшего для других и ничтожнейшего для меня времени»Але тут Плетньов перебільшує в самозреченні. Як і Куліш він всмоктав поезію з молком матері, з її піснями. Він сам у вірші “Пролог” писав:
«Под навесом мирной сени,
К лону матери склонясь,
Я любил в невинной лени
Слушать сельских песен глас…
Вслед пустившись за судьбою
От домашнего ручья,
Лишь напевы их с собою
Берегу повсюду я…»
Закінчивши у тіері духовну семінарію він у 1810 поступив до петербургського Головного педагогічного інституту. Закінчивши його в 1814 році, залишається в ньому вчителем і одночасно з 1815 р. викладає історію в військово-сирітському корпусі. Згодом його залучають до викладацької діяльності в Єкатерининському та Патріотичному інститутах, з протекції Жуковського він дає уроки російської мови в уарській сім’ї. У 1832
Він отримує кафедру російської словесності Петербургського університету, а з 1840 по 1861 виконує і обов’язки ректора . Серед його учнів були автор “Конька-горбунка” Єршов, Тургенєв, Некрасов. І кожен з них своїм шляхом у літературі забов’язаний саме Плетньову. Адже педагогіка не повністю поглинула його час і свідомість. З 1818 він друкує вірші(анограмма П. П. ), а через два роки вір вже виступає , як критик. У виданнях “Благонамеренный», «Сын отечества», «Невский зритель», «Журнал изящных исскуств»,
«Северные цветы». Його колегою по Головному педагогічному інституту був В. Кюхельбекер, який познайомив його з Дельвігом і Пушкіним, а той в свою чергу представив його Василю Жуковському. 2. 03. 1845 вже зрілий муж, ректор Петербургського університету, Плетньов пише Жуковському « Моя история в Вас, в Пушкине, в Дельвиге. »
20 жовтня 1819 року він разом з Кюхельбекером та Дельвігом вступає в члени “Вільного товариства любителів російської словесності”. Вечорами по суботах до Плетньова, який мав тоді квартиру в будинку Військово-сирітського корпусу, з’їзджались Дельвіг, Баратинський, Кюхельбекер, Глінка, молодший брат Пушкіна Левко. Про ці вечори згодом напише В. Гаєвський у статті В. П. Дельвіг//Современник. -1853. -№5 отд. 3 с. 54- ” на вечерах у Плетнева обсуждались все литературные новости недели, читались и разбирались собственные только что написанные стихотворения и таким образом совершалось взаимное литературное образование собеседников». Літературними друззями Плетньова крім вищевказаних були Гнедич, Воєйков, Баратинський, Козлов, В’яземський.
Разом з друзями він видає “Соревнователь”, в якому у 1822 р. стає редактором, та після того, як він у 1823 році надрукував у “Сорєвнователі”( 1823. -Кн. 1. -ч. 21. -стор. 97-116) позитивний відгук на першу книжку “Полярной звезды”, його відсторонили від редагування. Найкраще, що вдалось Плетньову-критику, так це біографії . Починаючи з 30-х років він пише серію літературних нарисів-портретів:”Алесандр Сергеевич Пушкин” (1838), ”Евгений Абрамович Баратынский”(1844), ”Жизнь и сочинения Ивана Андреевича Крилова”(1845) та інші. Плетньов був першим, хто зайнявся життєписом російських знаменитостей. Він писав сучасникама про сучасників. Про те, як він став писати ці нариси -портрети він скаже в “Современнике” (!845. -т. 38. - с. 380): « Великие люди земли русской ожидают еще своего биографа. Если для истории самой России уже был Карамзин, почему не надеяться, что
|
