Міфологія Стародавньої Греції - Культура - Скачать бесплатно
  Сутність грецької міфології стає зрозумілою тільки при обліку особливостей первіснообщинного ладу греків, що сприймали світ як життя однієї величезної родової громади й у міфі людських відносин, що узагальнювали все різноманіття, і природних явищ. Грецьку міфологію варто розглядати не як звичну і нерухому картину, але в постійно змінюється соціальним і історичним контекстом античного світу. Зразки Аполлона, красивого юнака з лірою, Афродіти, виконаної жіночності і привабливості, Афіни Паллади – войовниці, відносяться до визначеного періоду розвитку грецької міфології.
Такими періодами є: древній хтонічний чи дофессалійський, доолімпійський, фессалійський, олімпійський, класичний чи героїчний.
У героїчний період відбувається централізація міфологічних образів навколо міфології, зв'язаної з горою Олімп, і починається перехід до художньо розвитого і строгого героїзму. В міру розкладання общинно - родової формації складаються уточнені форми героїчної гомерівськой міфології. У подальшим наївна міфологія – свого роду єдина форма первісного мислення – гине як самостійна творчість і здобуває службовий характер, ставши однієї з форм художнього вираження різного роду релігійних, соціально – політичних, моральних і філософських ідей рабовласницької ідеології, перетворюється у філософську алегорію, широко використовується в літературі і мистецтві.
Міфографи – збирачі і тлумачники міфів – з'явилися в Греції не пізніше IV в. до н.е. До них відносяться софіст Гіппий, а також Геродор Гераклійський, Геракліт Понтійський і ін. Діонісій Самойський склав генеалогічні таблиці і вивчав трагічні міфи.
При розгляді Грецької Міфології в розвитку в межах кожного окремого міфу просліджуються різночасні рудименти (тобто залишки колишніх епох), що існують з ферментами нового виникаючі в сюжеті міфу. До прикладу в міфі про народження Афіни Паллади в повному спорядженні з голови Зевса, що проковтнула завагітнівшу Метиду, можна розрізнити залишки фетишистських представлень і канібализму попередні розвитому патріархату, примат чоловічого індивідуалізму над жіночим і символіку мудрості верховного божества – свідчення патріарха.
Грецька Міфологія в її розвитому виді, класичному, являє собою міфологію героїчну, а не стихійно – фетешистську. Грецька міфологія зв'язана з періодом патріархату, однак у ній просліджуються найголовніші типи хтонічних рудиментів. Це насамперед генетичні рудименти, що вказують на походження: Ахілл – син морської богині. Субстанціальні рудименти засновані на ототожненні різного роду чи предметів істот : сонце – бик, Інах – ріка і цар Агроса.
Величезна кількість рудиментів має метаморфозний характер : Зевс одружується з Данаєю у вигляді золотого дощу.
 З іконографічних рудиментів, тобто Стосовних до зовнішнього вигляду визначеного міфологічного персонажа, до прикладу совині очі в Афіни, коров'ячі в Гери.
Міфологічному образу супроводжують функціональні рудименти : перун Зевса, цибуля і стріли Аполлона.
Якщо рудимент міфу відбиває його минуле, то фермент указує на майбутні розвиток міфу : до приклада в Гесіода єхидна – напівзмія, вона прекрасна, але злоблива, ненависна людям, Цей мотив відкидання єхидни, елемент у міфі об'єднуючий прагнення людини приборкати стихійні сили природи. Існують у Грецькій міфології міфологічні комплекси:
Комплекс – літерполяции. Наприклад Аполлон, Артеміда і Літо первісне минулого демонами зовсім різного походження, ніяк між собою не зв'язані. Їхнє об'єднання – Аполлон і Артеміда як діти Літо від Зевса.
Комплекс компіляцій. До приклада олімпійська родина богів, що утворилася в результаті об'єднання європейських і малоазіатських божеств.
Існує ще і полярний комплекс. Наприклад, самий «світлий» бог Зевс одружується із самою «темною» богинею Персефоною.
У Грецькій Міфології необхідно враховувати її географічне положення. Наприклад міфи про Тесее не можна відірвати від Афін, про Менелає й Олену – відносяться до Спарти.
Доолімпійський період.
Процес життя сприймається первісним суспільством у безладно – нагромадженому виді, що матеріалізується, одушевляється, населяється якимись незрозумілими сліпими силами Землі, що складають її, предмети представляються первісній свідомості живими, одухотвореними, все з себе виробляючі і всі собою живильні, включаючи небо, що вона теж народжує із себе. Як жінка є главою роду, матір'ю, годувальницею і вихователькою в період матріархату, так і земля розуміється, як джерело усього світу, богів, демонів, людей. На ранньому етапі тобто на стадії збирацько–мисливського господарства, свідомість обмежена чуттєвим сприйняттям – це є фетиш, а міфологія – це фетишизм. Древня людина розуміла фетиш, як осередок магічної, демонічної, живої сили. Через те, що увесь предметний світ представлявся одухотворинними, то магічною силою наділявся увесь світ і демонічна істота не як не відокремлювалося від предмета, у якому воно жило. В міру розвитку виробляючого господарства людина цікавиться питаннями походження речей, їхнім складом, їхнім змістом і принципами їхньої будівлі. Тоді – те людина навчилася відокремлювати «ідею» речі від самої речі, а тому що речами були фетиші, тобто відокремлювати магічну силу демона від самої речі – так учинився перехід до анімізму.
Спочатку анімізм зв'язаний із представленням про демонізм, як про деяку силу, злу чи благодійну, визначальну долю людини. Це є миттєво виникаюча і миттєво іде страшна і фатальна сила, про яку людина не має ніякого представлення, яку не можна назвати по імені і з який не можна вступати ні в яке спілкування, тому що цей демон ще не має ніякої фігури і ніякого обличчя, ніякого взагалі обрису. Демон – це спочатку та діюча сила, про яку людині чогось не відомо, його закінченого образа ще не існує, але він уже не є фетишем (Сфінкс, кентаври, сирени).
Олімпійський період.
 У міфології олімпійського періоду (чи рання класика), зв'язаного з переходом до патріархату, з'являються герої, що розправляються з чудовиськами і страховиськами, що ніколи лякали уяву людини задавленого незрозумілої йому і всемогутній природі. Наприклад Аполлон убиває піфійського дракона і засновує на цьому місці своє святилище. Замість дрібних богів і демонів з'являється один головний, верховний бог Зевс, якому поклоняються всі інші боги і демони. Патріархальна громада оселяється тепер на чи небі на горі Олімп. Зевс сам веде боротьбу з чудовиськами, перемагає циклопів і заклинає їх під землю, у тартар. З'являються боги нового типу. Жіночі божества, що оформилися з багатогранного древнього образа богині – матері, одержали нові функції в епоху героїзму. Гера, стала покровителькою шлюбів і омоногамної родини, Афіна Паллада стала покровителькою чесної, відкритої й організованої війни, а Афродіта стала богинею любові і краси. Богами патріархального укладу життя стали Афіна Паллада й Аполлон, що славляться мудрістю, красою і художньо – конструктивною діяльністю. Гермес перетворився в заступника всякого людського підприємства, включаючи скотарство, мистецтво і торгівлю. Не тільки боги і герої, але і все життя одержало в міфах зовсім нове оформлення. Насамперед перетворюється природа, що раніш була наповнена незрозумілими і страшними для людини силами. Влада людини над природою значно зросла, він уже вміє знаходити в ній красу, використовувати природу для своїх потреб. Але всім правил Зевс, і всі стихійні сили виявилися в його руках. Колись він був і жахливим громом, і сліпучою блискавкою, не було ніякого божества, до кого можна було б звернеться по допомогу проти нього. Тепер же грім і блискавка стали більше як атрибутами Зевса. Греки стали представляти, що від розумної волі Зевса, залежить, коли і для яких цілей він користається своїм перуном. До олімпійського періоду міографи відносять і подвиги Геракла, загадка Сфінкса, що розгадав Едіп, Одіссей, що не піддався заворожливому співу сирен і непошкоджене проплив повз них, що сприяло загибелі сирен і ін.
Пізній героїзм.
Пізній героїзм - це процес розкладання родових відносин, формування ранньокласових держав у Греції, який зазнав відображення в Грецькій міфології, зокрема в період героїзму в гомеровському епосі. У ньому відбилася перехідна ступінь між старим, суворим героїзмом і новим, сточеним. Герої в цій міфології помітно смілішають, їхнє вільне звертання з богами росте, вони насмілюються навіть вступати в змагання з богами. Ліричний Цар Тантал, що був сином Зевса і користався всіляким благоволінням богів, загордився своєю владою, величезними багатствами і дружбою з богами, викрав з неба амброзію і нектар і став роздавати цю божественну їжу звичайним людям (Сізіф підглянув любовні зустрічі Зевса й Егіди і розголосив цю таємницю серед людей). Для тієї героїчної епохи характерні міфи про родовий проклін яке приводить до загибелі декількох поколінь підряд. Тіванський цар Гавкіт украв дитини і був за це проклято батьком цієї дитини. Проклін лежав на всьому роді Гавкаючи: сам він загинув від руки власного сина Едіпа. Покінчила із собою Іокаста дружина спочатку Гавкоту і т.д. І цей проклін лежало на цій родині доти поки вона вся не була винищена.
Уся Грецька Міфологія пронизана припиненням і натхненною красою, що володіла чаклунською силою. Представлення про красу пройшло в Грецькій Міфології довгий шлях розвитку від глибинних функцій до благодійних, від сполучення з потворним до втілення її в найчистішому виді, від фетишистської магії до малих і мудрих олімпійських муз. Грецька Міфологія в історичному розвитку – невичерпне джерело для освоєння в плані естетичному і розкриття її художнього впливу в літературі і мистецтві.
Література:
Н. А. Кун «Легенди і Міфи Древньої Греції». – К., 1996.
Г. В. Штоль «Міфи класичної стародавності». – М., 1998.
«Міфи народів світу» енциклопедія / Гол. редактор С. А. Токарєв. – М., 1991.
|
