Особливості розвитку культури в епоху Середньовіччя - Культура - Скачать бесплатно

План

1. Особливості культури Візантії.

2. Історичні передумови становлення культу­ри Середньовіччя.

3. Наука і освіта в епоху Середньовіччя. Роз­виток медичних знань.

4. Література й образотворче мистецтво середньовічної Європи.

Протягом усієї своєї тисячолітньої історії Візантія була центром своєрідної культури, яка формувалася під впливом римської, грецької та елліністичної традицій.

У культурному житті розмаїта візантійська культуроло­гія розмежовується на такі основні періоди:

1) відмирання античності і встановлення нової середньо­вічної культури в дусі християнського віровчення (IV— VII ст.); 2) культурний спад у зв'язку з економічним зане­падом та аграризацією міст (кінець VII— початок IX ст.); 3) нове культурне піднесення Константинополя та інших провінційних міст (середина IX—X ст.); 4) найвищий роз­виток візантійської культури, зумовлений розквітом місь­кого життя (XI—XII ст.); 5) занепад культури, викликаний політичним ослабленням Візантії (кінець XII—XIII ст.); 6) зародження обмеженого візантійського гуманізму, харак­терною ознакою якого було відновлення античної освіче­ності (XIV — початок XV ст.).

Слід підкреслити, що культура Візантії — це своєрідний міст від античності до середньовіччя. Одночасно цей міст єднає культури Заходу і Сходу, є особливим проявом їхньо­го синтезу, зумовленого географічним положенням і багато­національним характером Візантійської держави. Пере­плетення європейських та азіатських впливів, греко-римських і східних традицій наклало відбиток на суспільне життя, релігійно-філософські ідеї, літературу та мистецтво Візантії. Своєрідність візантійської цивілізації полягає в тому, що вона відрізняється від середньовічної культури Західної Європи елементами східних цивілізацій і спадкоємністю культур Стародавньої Греції та Стародавнього Риму.

У Візантії існувала мовна та релігійна спільність. Етнічну основу цієї держави становили греки та еллінізоване насе­лення областей, де панували грецька мова й античні зви­чаї. Тут довго зберігалася романізація адміністративного апарату, армії та судочинства. Державною мовою була ла­тина, а з VII ст. — грецька мова. В духовному житті візан­тійського суспільства панувало християнство, антична куль­турна спадщина тут була піддана відчутному впливу його греко-православного різновиду.

Відмінності православ'я від католицизму відбились у своєрідності філософсько-богословських поглядів грецько­го Сходу, в догматиці, літургії та обрядовості православної церкви, системі християнських етичних та естетичних цін­ностей Візантії.

Оскільки візантійська культура, на відміну від середньо­вічної західноєвропейської, спиралася не лише на христи­янство, але й на античну спадщину, це проявилося не тільки в мистецтві, але й в науці, зокрема медичній. Лікарі Візантії були добре знайомі з творами медиків Греції і Риму.

Лікар візантійського імператора Юліана Відступника Орибазій (326—403 pp. н.е.) зібрав грецьку медичну літера­туру і створив численну медичну енциклопедію "Синопсис" у 70-ти томах. Крім витягів з робіт різних авторів, Орибазій включив у книгу власні висновки і узагальнення.

Подібно до Орибазія, енциклопедистами у Візантійській імперії були Олександир Тральський, Аецій Амідійський (VI ст.), Павел Егінський (VII ст.). Створення таких енци­клопедій стало значним вкладом візантійських вчених у збереження наукових знань стародавнього світу.

У середині IX ст. у Візантії утворюються вищі навчальні заклади, де поряд з філософією, математикою, астрономією, філологією викладалася також медицина.

Великою заслугою середньовічної медицини Сходу стало створення громадських лікарень і аптек. Лікарні виникали на основі притулків для подорожніх, цьому сприяв розвиток торгівлі і необхідність надавати допо­могу хворим, які зупинялися в заїзних дворах. Утриман­ня лікарень у Візантії знаходилось у віданні церкви. В статутах візантійських монастирів містився детальний опис розпорядку лікарень, організації навчання лікарській справі, надання допомоги хворим.

Завдяки постійним зв'язкам з Візантією Київська Русь раніше, ніж народи Західної Європи, ознайомилася з культурними досягненнями античного світу.

Після занепаду Римської імперії та поділу її на дві частини центром Східної Римської імперії стає Константинополь, заснований у 330 р. на місці давньогрецького поселення Візантій. Звідси й походить назва величезної наддержави — Візантії, до якої входили в різні часи Македонія, Сирія, Мала Азія, Єгипет. Природно, що на мистецтво Візантії, яке роз­вивалося майже протягом тисячоліття (395—1453), вплива­ли не тільки греко-елліністичні традиції, а й художня куль­тура Передньго Сходу, а також варварських держав, у тому числі сусідів-слов'ян.

За епохи Середньовіччя християнська ідеологія проникає в усі сфери Суспільного життя, підкорюючи собі філософію, науку, мистецтво. Світська і духовна влади взаємно допов­нюють одна одну: могутні феодали були водночас і всесиль­ними церковниками. Мистецтво цього періоду мало вираз­но релігійний характер. Фізично й духовно досконала лю­дина провідний мотив античного мистецтва — більше не привертає уваги художників. Відтепер проповідуються аске­тичні ідеали, віра у потойбічний світ стає могутнім знаряд­дям у руках церкви, диктує мистецтву основну тематику.

Мистецтво Візантії було підпорядковане догмам хрис­тиянства. Художник повністю залежав від вироблених раз і назавжди, встановлених православною церквою канонів. Значні досягнення мистецтва Візантії пов'язані із храмо­вим будівництвом. Шедевром ранньовізантійської архітек­тури є собор св. Софії в Константинополі (532—537 рр.). Це величезна й масивна споруда заввишки 55 м. В основі її композиції — тринефна базиліка — видовжена, прямокутна будівля. Високе склепіння увінчувалося гігантським куполом (його діаметр — 31 м), оточеним з обох боків напівкуполами. Сорок вузьких вікон, розміщених в основі центрального ку­пола, пропускають у внутрішнє приміщення світло, завдяки чому конструкція здається легкою і просторою.

Пізніше, у IX ст., панівним в архітектурі стає так зва­ний хрестово-купольний тип церковних споруд. Ці храми увінчувалися банями-куполами. Прикладом пам'ятників такого типу є храм Феодора в Афінах.

До визначних пам'ятників візантійської архітектури належать храми, побудовані в Равенні: тринефна базиліка Сан Аполінаре (549 р.) і центральнокупольна церква Сан Вітале (526—547 pp.), оздоблені розкішними мозаїками.

На Візантійський живопис, який, на жаль, погано збе­рігся до наших часів, помітно вплинули елліністичні тра­диції. Мозаїка в церквах Нікеї, Равенни та Фессалонік, фрески в Кастельсепріо зображують сцени, пов'язані з життям Христа.

Уявлення про ранній період живопису Візантії дають мозаїки Равенни, зокрема церкви Сан Вітале. Серед кра­щих— композиції "Імператор Юстиніан з почтом" та "Імператриця Феодора з почтом". Кольорова гама мозаїк насичена яскравими золотистими, білими, блакитними, червоними барвами, що мерехтять і переливаються.

Живописна культура Візантії досягає розквіту в IX—X ст. До цього періоду належать мозаїки церкви св. Софії, які зображають сцени міфічних персонажів та історичних осіб: імператор Лев Мудрий перед троном Христа, імператор Костянтин дарує Богоматері засноване ним місто тощо. Об'ємне моделювання, портретна схожість, благородні про­порції фігур, контрастна, багатокольорова гама характери­зують ці мозаїки.

Зразки пізніших мозаїк збереглися в церквах Успіння в Нікеї та Дафні (біля Афін). Мозаїки тут складають орга­нічну єдність з конструкцією храмів. Вони розміщені у верхній частині будівель і добре узгоджені із загальними архітектурними формами.

Нищівного удару Візантійській імперії на початку XIII ст. завдали хрестові походи. Храми і палаци були погра­бовані, художні цінності — вивезені, майстри, які залиши­лися живими, емігрували. Проте вже на межі XIII і XIV ст. у візантійській культурі почалося своєрідне відродження мистецтва.

Повернення до традицій античності сприймалось як утвердження свого національного стилю. У живописі в цей час розширюється сама тематика, у композиціях переважа­ють розповідні елементи, зростає роль пейзажу. Стіни хра­мів вкривають багатошаровими фресками, більше викори­стовується декор. Відомими пам'ятками цього часу є моза­їки монастиря Хора в Константинополі. Сцени на біблійні сюжети пройняті життєвою вірогідністю та емоційністю.

Значного розвитку досягає у Візантії іконописне мис­тецтво. У багатьох музеях світу зберігаються чудові зразки візантійських ікон. Третьяковську галерею прикрашає зна­менита ікона Володимирської богоматері, привезена з Візантії до Київської Русі ще в VII ст. Вона втілює благо­родство, ніжність, материнську красу. До жіночого лиця горнеться дитя. Мати ніби передчуває трагічну долю сина. В її очах застиг смуток. Один із шедеврів живопису — ікона "Дванадцяти апостолів" — знаходиться в Музеї образотвор­чого мистецтва у Москві. Роботі властиві чіткий компози­ційний ритм, тематично-смислова спорідненість, благород­ство барв.

Значне місце у візантійській художній культурі займала мініатюра. Вона значною мірою відбивала реальну дійс­ність, подекуди наслідуючи античну традицію. До кращих творів слід віднести Паризький псалтир (X ст.). У мініа­тюрі "Давид, що грає на лютні" образ музиканта приваб­лює реалізмом, значне місце в композиції посідає пейзаж.

Зберігаючи античні традиції, візантійське мистецтво ви­робило власний урочисто-репрезентативний стиль, пов'я­заний головним чином з церковними догмами. Майстри Візантії зуміли надихнути канонічні форми реалістичністю, живими ознаками часу, емоційно наситити зображення.

У 1453 р. внаслідок турецького завоювання Візантійсь­ка імперія припинила своє існування. Проте вплив її куль­тури яскраво позначився на мистецтві Західної Європи, південних слов'ян, Київської Русі, Закавказзя.

У період середньовіччя закладаються основи євро­пейської цивілізації, оскільки в стародавні часи не було Єв­ропи у сучасному розумінні культурно-історичної спільно­ти. Позитивний вклад середньовіччя в історію культури людства величезний, він дістав прояв в усіх її галузях — в освіті, філософії, конкретних наукових знаннях, мистецтві.

Для глибшого розуміння змісту і напрямків культурно­го прогресу середньовіччя необхідно з'ясувати особливості історичних обставин даного періоду.

Крах Західної Римської імперії ознаменував початок нової епохи — епохи Середніх віків, основним змістом якої була трансформація феодальних відносин, насамперед землеволодіння. Розвинута форма феодальної власності являла собою спадкоємну земельну власність представни­ка панівної верхівки, за яку він мусив відбувати військову чи іншу службу в сеньйора. Політична система феодаль­ного суспільства відзначалася, перш за все, тим, що влада була безпосередньо пов'язана з земельною власністю, ви­ступала її атрибутом. Як не дивно, але в часи середньовіч­чя набрали реальності перші форми демократії в ширшо­му застосуванні, ніж, наприклад, в античному рабовлас­ницькому суспільстві.

В XI—XIII ст. стало утверджуватися міське самоврядуван­ня. Якщо місто повністю звільнялося від влади сеньйора-феодала, воно отримувало статус комуни. Комунальний тип самоврядування міг перетворюватися в місто-державу з республіканською формою правління. Міські республіки мали власну виборну адміністрацію, свої суди, поліцію й армію, чеканили монету. Такий тип самоврядування набув поширення в італійських містах — Венеції, Флоренції, Генуї. На чолі комуни стояла міська рада, яка здійснювала керів­ництво адміністративно-господарською діяльністю, видавала загальнообов'язкові розпорядження. Радою керували виборні особи: мер (Франція, Англія), бургомістр (Німеччина), кон­сул (Італія). Міська община, неоднорідна за соціальним складом, включала різні корпорації і стани. Торгове насе­лення об'єднувалось у гільдії, а ремісники — в цехи. Цех також був політичне спрямованою організацією, очолюва­ною виборним магістром.