Пісня про Пістинь - Краєзнавство - Скачать бесплатно

Пісня про Пістинь

Ранкова зоря на світанку

Вінчає святу благодать.

Всміхається сонечко зранку,

Симфонію гори шумлять.

Приспів:

Пістинь – село мальовниче,

Пістинь – карпатська краса.

Пістинь – солдат у граніті,

І матір в скорботі – застигла сльоза.

Село моє рідне, з тобою

Минулі у пам’ятні дні,

Красу твою звемо святою

На цій українській землі.

ПРИСПІВ:

Хоч буду я в краю далекім,

В село я повернуся знов.

До гнізд повертають лелеки,

В селі моїм ріднім – любов.

ПРИСПІВ:

Серед мальовничої природи Прикарпаття, в середній те­чії однієї з приток Прута, що бере початок з-під Говерли і несе свої чисті води до Дунаю, розкинулось по обидвох роз­логих її берегах село.

Колись першопоселення кількох монахів, потім село, що розрослося в місто, і знову село, в якому живуть близько 5 тисяч людей, 600 дітей шкільного віку, кожен зі своєю до­лею, зі своєю правдою і гріхом, живуть і продовжують вер­стати історію цього благодатного куточка нашої України.

Історія села сягає за сотні, а то й тисячі років. Дані архе­ологічних розкопок свідчать, що перші люди жили на При­карпатті ще в епоху мезеоліту, тобто 100-38 тисяч років до нашої ери. З кінця II століття н.е. на Гуцульщині поселяються племена карпів — предки білих хорватів. Дослідники припускають, що саме від назви цих носіїв культури і похо­дить сама назва гір — Карпати. Від одного з цих племен-гуциків, імовірно, пішла назва Гуцульщина. На східній окра­їні села Пістинь у 1910 році знайдено мідну сокиру клинопо­дібної форми довжиною 14,5 см з наскрізним отвором біля обуха. Вона зберігається в Перемишлянському музеї (тепер — територія Польщі). Цій рідкісній для наших земель зна­хідці понад 5 тисяч років, і вона є одним з найдавніших ме­талевих виробів на заході України.

У ІХ-ХІ ст. територія Гуцульщини, а значить і нашого села, належала до складу Київської Русі, а з XI по XIII ст. до Га­лицького та Галицько-Волинського князівств.

Ще в тому далекому XII ст., коли тікали з низин від поне­волювачів наші прадавні предки, селилися вони саме тут, у підгір'ї, де і прожити можна було, хоч і землі не такі вже й родючі, зате захист був: стрімкі береги рік, густі зарості лі­сів могли завжди заховати і дати порятунок тим, хто не міг стати оплічно на бій із поневолювачами.

Отож тоді, коли монголо-татарські орди плюндрували Київську Русь, на крутосхилах ще тоді безіменної річки Пістиньки поселилися засновники нашого села. Легенда розпо­відає, що поселенці, прийшовши сюди, побачили «...довкола пусто, ні жодної тобі людини за весь день переходу, і сказа­ли вони: «Пусто тут і безпечно тут, то ж піст триматимемо, щоб Бог благословив це місце на безпечне і щасливе прожи­вання. І було так...». 100 років майже проживали тут люди, мали спокій і безпеку, вичищували місцини для полів і пасо­вищ. І головне — знайшли сировицю. Сировиця — це сіль, за якою у Великій Україні чумаки їхали аж у далекий і не­безпечний Крим. Тут же вона була під ногами. Півметрової глибини копанка забезпечувала з надлишком всіх сіллю. То була благодать.

Вже четверте покоління росло тут, і, звичайно, не могло це поселення, що звалося Пустенем (Пістунем), залишатися непоміченим для володарів цих територій.

Підтвердженням цьому є історичні документи. Першу таку згадку зустрічаємо в Іпатіївському літописі. За князювання Данила Галицького боярин Доброслав порушив своє повно­важення і віддав коломийську сіль «двум беззаконниками от племени смердья Лазарю Домажинець и Игорю Мелибожич». Князь негайно послав свого стольника Якова з таким розпо­рядженням: «Аз есмь повеления моего не творите, землю грабити. Черниговських бояр не велех ти Доброслав принимати не дати волости галичким, а коломийською соль отлу­чите на мя...», бо вона призначена «...на роздаваниє оружникам си бо еста недостойна ни Вотнина держати».

Головні склади солі були в Коломиї, а варили сіль по довколишніх селах. Найдавніші письмові згадки про них зна­чаться такими датами: Уторопи (1367 p.), Косів (1318 p.), Пістинь (1375 p.), Березів (1412 р.), Шешори (1427 р.), Кути (1427 p.).

У 1456 році король Казимир Ягайлончик IV (1447-1492) видав спеціальний указ про те, щоб ніхто не порушував пра­во коломиян — тримати у себе склади солі. Такий указ був виданий не випадково.

Справа в тому, що поселенці сіл почали самі торгувати сіллю, минаючи склади в Коломиї. Тому в указі йшлось про те, що в разі невиконання цієї вказівки місцевій владі дозволялося затримувати порушників, а їх продукцію конфісковувати.

Відомо, що на селян цих сіл була покладена феодальна повинність. Кожний, хто тримав пару коней або волів, раз на рік мав давати підводу, щоб перевезти три бочки солі до Коломиї.

Перша письмова згадка про Пістинь (1375 р.) пов'язана із виясненням права власності на соляні джерела, що тут знаходились. У 1416 році король Владислав Ягайло під­тверджує надання села Пістинь (Pyestina) Василькові Тептуковичу. Соляний промисел у Пістині був складовою части­ною так званої «коломийської солі» XIV-XV ст., яка стала умовно об'єднувати добування, обробку і торгівлю цим про­дуктом. Проте мешканці Пістиня займалися не лише добу­ванням і виварюванням солі. У податковому реєстрі від 1515 року значиться, що звідси платився податок також за «лани», тобто від оброблюваних земель. У цьому документі назва поселення латиною записана вже дещо по-іншому, ніж у попередніх (Pysthum). Сплата податку від управних земель зафіксована також у реєстрі 1579 року. В обидвох реєстрах власником поселення названо родину Бучацьких, які нале­жали до української шляхти, родовід якої бере свій початок ще з князівських часів.

У планувальному відношенні село мало лінійну витягну­ту структуру вздовж річки, переважно по лівому її березі. У панорамі поселення домінували виробничі споруди солевар­них промислів. У північно-східній частині села, на горі Зам­чище, знаходилось укріплення власника. Це городище-притулок, що складалося з двох частин: верхнього «замчища», тобто самого городища, і нижнього «замчища» — форпос­ту у вигляді валів і дерев'яних стін — огорож з вежами, які охороняли підходи до основних укріплень.

Власники земель будували такі укріплення в першу чер­гу для власного захисту від набігів татар. Багато міст і на­віть сіл зазнавали неодноразових нападів ординців: протя­гом 1600-1629 pp. на Коломийський повіт, куди тоді входи­ла і Косівщина, татари вчинили 20 набігів. Відомо, що одно­разовому набігу піддавались Люча (1624), Пістинь (1621), Спас...

Немало збитків завдавали селянським господарствам так звані «домашні війни», які вели між собою феодали.

1664 року понад 400 селян і 24 драгуни з гарма­тою спаського маєтку магната Яблоновського напали на жителів Микитинців і Пістиня. Під час сутички загинуло де­кілька осіб.

У 1600 році в західній частині села на невеликому столоподібному плато споруджується дерев'яна п'ятизрубна церква Успіння Пресвятої Діви Марії.

З метою захисту від знищення і розорення своєї святині навколо неї зводиться монастирське укріплення, з валами і кам'яними мурами, залишки яких простежуються і сьогодні.

Пізніше Белзецькі, Потоцькі та Яблоновські в місцевої української шляхти різними способами захопили землі сіл, зокрема, Пістинь стає власністю Потоцьких.

Ці польські пани руками селян зводять замки. В архівах згадується Пістинський замок, що побудований у 1688 році в урочищі Шкарбан, тепер Штурбак. Прекрасно збереглися його потужні земляні укріплення. Замок був збудований в ідеальному місці, з напільної сторони його захищала глибо­ка долина струмка (тепер Штурбак), з північної сторони — прямовисний берег річки, що значно ускладнювало підхід до нього. В архівах зберігається також план будинку тюрми і квартири гайдука в Пістині, що були розташовані на тери­торії замку.

У 1756 році Пістинь одержує Магдебурзьке право. У цей час посеред поселення формується типове містечкове середмістя. У місті збільшується частка польського та єв­рейського населення. В основі господарської діяльності міс­течка надалі залишається виварювання та торгівля сіллю. Розвитку також набуває кушнірство і шевство, керамічний промисел. Розвиткові ремесла та швидкій забудові середмістя сприяють торги та ярмарки, які регулярно проводять­ся у містечку. Солеварня проіснувала в Пістині до кінця XVIII століття. Ще у 1777 році за цією солеварнею австрійський уряд закріпив долю виробництва солі в 13000 соток.

У 1794 році у Пістині відкривається початкова народна школа. Є відомості про існування у цей час двох церков: Благовіщення Святої Марії, Успіння Святої Марії, костьола Святої Трійці і єврейської синагоги. Всі культові споруди були збудовані з дерева.

Багату інформацію про планувальну структуру містечка та характер його забудови у XVIII і І половині XIX ст. доно­сять до нас карта Галичини Кумерберга з 1852 року та Кадастральний план території Пістиня з 1858 року. Карта 1852 року показує, що місто мало під забудову досить велику територію. Ріка Пістинька розтинала поселення на дві частини. З ЇЇ лівого берега розташоване було середмістя з рин­ковою площею, церквами, костьолом, дворами власника та більшістю житлової забудови. На правому березі ріки розташувався присілок Вибранівка та недавно збудований курорт-купальня. Решта забудови містечка, крім щільно забу­дованого середмістя, була дуже нерегулярно і живописно «розкидана» по закручених вулицях, вуличках, численних струмках. У західній частині містечка на штучно прокопано­му перешийку ріки був влаштований водяний млин,«який виконував ще й функцію сукновальні. У середині XIX ст. місто мало право на проведення в році 11-ти ярмарків, що було значно більше, ніж у будь-якого близько розташова­ного міста.

Встановлені польськими королями строки проведення в гуцульських містах ярмарків і торгів 1835 і 1837 pp. австрій­ський уряд переглянув. Так, у привілеї, виданому міській адміністрації м. Кути 28 березня 1835 року, було затвер­джено чотири ярмарки з конкретними датами їх проведен­ня: 30 січня, двадцять червертого дня по Великодню, 26 вересня і 13 листопада. Косівські і пістинські ярмарки уза­конено цісарськими привілеями від 20 січня 1837 року. В Косові ярмарки дозволялось проводити в четвер першого тижня по Великодню, у вівторок перед Вознесінням Хрис­товим, 25 серпня та 11 жовтня, а в Пістині — 29 березня, в понеділок по Зелених святах, 8 серпня і 10 вересня.

А вже з 18 березня 1881 року в Пістині відбувалося 11 ярмарків: 5 січня, 17 березня, в четвер по Великодню, в понеділок по Зелених святах, 30 червня, 27 липня, 29 сер­пня, 18 жовтня, 8 і 30 листопада, 30 грудня.

З повідомлень «Временника» Ставропігійського інститу­ту за 1881 рік дізнаємося, що ярмарки у Галицькій Гуцульщині ділились на одно-, дво-, три- і чотириденні. Так, одно­денними були всі ярмарки Делятина, два косівських (на Вознесіння Господнє і 15 серпня), один пістинський (31 грудня) і всі три Надвірної. Дводенні проводилися в Косові (у чет­вер першого тижня Великого посту) і Пістині (5-6 січня, 17-18 березня, в четвер-п'ятницю по Великодню, в понеділок-вівторок по Зелених святах, 30 червня — 1 липня). Чотири­денні ярмарки відбувалися тільки в Кутах і Пістині.

В. Задорожній стверджує, що дні ярмарків у тому чи іншому місті визначалися так, щоб вони не збігалися зі стро­ками ярмарків у сусідніх містах. Враховувалася передусім спеціалізація ярмарків. Так, великі спеціалізовані ярмарки збиралися у Делятині, Косові, Надвірній, Пістині й Яблунові. Наприклад, у Делятині відбувалися знамениті на всю Га­личину ярмарки на вовну і вівці; в Надвірній — худобу і овець; в Пістині і Яблунові — худобу, а в Косові — на сіль і яблука. Сюди приїжджали купці з різних регіонів України та багатьох європейських країн. В. Грабовецький підкрес­лює, що на гуцульських ярмарках бували купці з Польщі, Угорщини, Молдови та Росії. Очевидці розповідали, що в Надвірній протягом дня продавали до 6000 штук овець, а отари розтягалися майже до Делятина. У місті Кутах (1833) бували купці з Моравії та Сілезії, які скуповували у місцево­го населення худобу і спроваджували на ярмарки чеського міста Оломоуц.

За кількістю проданих та закуплених товарів, а також величиною торгових операцій гуцульські ярмарки ділились на дрібні, середні і великі. На нашу думку, ярмарки першої, величини були чотириденні (Кут і Пістиня), другої — дво­денні (Косова і Пістиня), а третьої — одноденні ярмарки (Пістиня і Яблунова). Великі ярмарки мали характер опто­вого торгу. Середні ярмарки обслуговували регіональну тор­гівлю, а дрібні — навколишні і найближчі буковинські, по­кутські і закарпатські села. Постійними фігурами середніх і дрібних ярмарків були торгівці-скупники вірменського і єв­рейського походження.

В ядрі передмістя була розташована прямокутна ринко­ва площа, щільно забудована з трьох сторін. Північна незабудована сторона площі «впиралась» у помістя з фільвар­ком. Тут же, зліва від нього, на коротенькій вулиці знахо­дився дерев'яний костьол св. Трійці. Посередині ринкової площі утворився невеличкий квартальчик з яток, торгових будинків-крамниць, між якими притулилася ратуша. Парцелярія ділянок по периметру площі дещо різниться: західна сторона має характер забудови, коли будинки чергуються із вузенькими проходами; південна і східна сторони мають суцільнорядовий характер забудови, який лише зрідка пе­реривається проходом. Ширина площі з заходу на схід ста­новить приблизно 100 метрів.

Переважна більшість із 90 будинків на середмісті були дерев'яні. На південь від середмістя, на площі знаходився ще один водяний млин. До нього можна було з'їхати вигну­тою вуличкою. Квартали щільної забудови по периметру ринку були з тильної сторони об'єднані вулицею, яка дуже нерегулярним і неправильним півколом оминала їх, утворю­ючи ще дві маленькі площі в південно-східній та південно-західній частинах середмістя. Тут же була розміщена сина­гога. Єврейське кладовище знаходилось на північний схід від середмістя на невеликій віддалі, в занедбаному стані воно зберігається і донині завдяки кам'яним і бетонним над­гробкам.

У 1870 році в місті нараховувалось 2976 мешканців. У 1880 році їх було вже 3113, із яких 63 особи проживали на Вибранівці, решта — в місті. На рубежі XX ст. село слави­лось своїм кушнірством, кожухарським промислом. Ця про­дукція поставлялась мешканцями на торги та ярмарки в Коломию та Снятии. Частина ремісників, що займались цим виробництвом, були безземельними. Відомо, що вони шили вироби на замовлення жителів Косівського, Снятинського, Коломийського та інших повітів. Причому, ремісники Пісти­ня спеціалізувались більше на виготовленні кептарів, у той час як Косів і Кути — на виготовленні довгих кожухів. У 1910 році в місті діяла читальня «Просвіта». Населення міс­течка на початок 1939 року становило 3900 осіб, із них українців — 2750 чол., євреїв — 570 чол., поляків — 380 чол., так званих латинників, українців католицького вірос­повідання — 200 чоловік. За документальними даними, біль­шість із польського населення працювала ремісниками, пе­реважна більшість українського населення та латинників були у сфері праці пов'язані із землеробством та виробництвом товарів народних промислів — кушнірством, ткацтвом, ви­шивкою, різьбярством, керамікою.

Внаслідок двох світових воєн забудова середмістя Пістиня повністю втрачена. Втрачено також і адміністративний статус містечка, що призвело до слабкого контролю форм архітектурно-містобудівного розвитку поселення, правильного вибору типів його забудови та цілісного історично-спадкоємного розвитку його містобудівної структури.

В селі більшістю землі володів поміщик Ян Яворський, а лісом — Леонард Тарнавський. Яворський мав 300 гектарів землі. Жили пістинчани в несприятливих умовах. Взимку в одному приміщенні тулились і люди, і худоба. Все це при­водило до захворювань. Серед них було багато хворих на ту чи іншу хворобу. Люди не знали лікаря, лікувались у знахаря травами, димом і т.п. У старі часи медицина була 1 на такому низькому рівні, а лікування коштувало так доро­го, що селянин не міг собі дозволити лікуватись у лікаря. Приплив народу в село та перетворення села Пістинь у міс­течко в 1857 році привело до того, що жителі приватно засновують лікарню.

За часів панування Австро-Угорщини та панської Поль­щі освіта в селі стояла на низькому рівні. Тут була лише однокласна школа, з 1884 р. — 2-класна, до 1936 року школа мала 5 класів. Приміщення для школи здав суддя Пістиня за велику плату. Тягнучись до світла знань, люди збирають гроші і купують у власника цей будинок.

До 1939 року в Пістині були суд, жандармерія, 16 шин­ків, дві церкви, костьол, синагога, ґуральня. І це все лише для 3720 мешканців.

Пістинь відомий на початку XIX ст. виробництвом добрих; поливаних мисок, гарно виписаних з характерними відтінками зеленої глини-поливи, міцної форми свічників, баранчи­ків з вазонами на спині та кахлів, верет, полотна, кептарів. Пістинь — місце творчості Петра Григоровича Кошака, одного з небагатьох відомих гуцульських майстрів художньої кераміки кінця XIX — початку XX ст. Творчість П. Кошака базується на глибоких знаннях народних традицій і займає належне місце в історії розвитку народного мистецтва Гу-цульщини. Народився Петро Григорович 1864 року в с. Москалівка в сім'ї гончара-бідняка. У 9 років хлопчина зали­шився круглим сиротою. Він зазнав поневірянь і злиднів, був пастушком, наймитував. Повернувшись із солдатської служби в 25 років, Кошак оселився в Пістині і розпочав гончарне виробництво лише з метою заробити на прожиття. Спочатку робив звичайний посуд на ярмарки, потім почав розписувати візерунками. Його вироби навічно увійшли в історію художньої побутової кераміки Косівщини.

Пістинь має багату культурно-просвітницьку, літератур­ну, політичну та релігійно-духовну спадщину. Збереглися відомості про священиків більше як за 150 років. Ними були ієрей Даніїл Ключовський (1741 p.), о. К. Блонський, о. О. Левицький (1866-1882), о. Г. Пасічницький (1882-1896), о. О. Самсон (1896-1906), о. А. Арсенич (1906-1930), о. Бсовський (1930-1932), о. В. Бабин (1932-1950), о. М. Лютий (1950-1965), о. П. Лютий (1965-1970), о. Р. Миронів (1970-1976), о. В. Воєвода (1976-1978), о. І. Федорак (1978-1982), о. М. Синеджук (1982-1987), о. В. Романюк (майбутній Пат­ріарх УПЦ-КП), о. А. Семчук (1982-1992), о. В. Буянов П992-1993), з 1993 р. — о. Петро Дяків — перший священик з числа жителів села.

Мабуть, найбільш видатною фігурою серед служителів культу був Кирило Блонський — громадський діяч, посол до австрійського парламенту (1848 p.), організатор шкіл, збирач фольклору та матеріалів до словника народних тво­рів, перекладач з латинської та німецької мов. К. Блонський і був добре знайомий з членами «Руської трійці». Я. Головацький, що був священиком в сусідніх Микитинцях (1842-1846), часто гостював у пароха Блонського в Пістині.

Другою цікавою і неординарною особою був о. Авгус­тин Арсенич (1872-1939 pp.). Дочка Августина Ірина була нареченою січового стрільця Андрія Баб'юка, який називав її Ірчик і, правдоподібно, від її імені взяв свій літературний псевдонім Мирослав Ірчан.

На запрошення її брата Романа в гостинному домі о. Арсенича перебували українські січові стрільці — відомі ком­позитори Г. Купчинський, М. Гайворонський, Л. Лепкий, які скомпонували пісню «Ірчик» про красиву дівчину з личком як папірчик. Згодом Ірина вийшла заміж за інженера лісів з Шешор Д. Бурачинського і переїхала на проживання до чоловіка. В гості до інженера державних лісів приїжджали відомі композитори Ярослав Барнич та І. Сімович. У домі Бурачинських і була створена пісня «Гуцулка Ксеня», прис­вячена дочці Ірини, — Ксенії Бурачинській.

І, звичайно, заслуговує на увагу постать о. Василя Романюка (Патріарха УПЦ-КП). Його духовна діяльність в Пісти­ні теж була своєрідною.

Про політичне життя в селі є свідчення у газеті «Громад­ський голос» за 1913 p., число 10. Вона подає, що в Пістині відбулися збори радикальної партії, на яких обговорювалося питання про святкування ювілею Івана Франка. На зборах М. Наваловський поінформував зібраних про значення твор­чості І. Франка і зав'язав дискусію з питань: 1. Матеріальна допомога для І. Франка. 2. Поширювання його творів між селянством. На цих зборах був обраний комітет, якому було доручено зайнятися підготовкою до свята. Комітет, щоб на­дати йому більшої імпозантности, вирішив запросити на свя­то українських послів Кирила Трильовського і Лаврука.

Уже в 20-х роках у селі діяв кооператив «Згода», (голо­ва Дмитро Атаманюк, бухгалтер Василь Кічак).

Спортове товариство «Каменярі» в Пістині засноване в 1936 році. На установчих зборах товариства делегатом до повітового союзу «Каменярі» був обраний Василащук Дмитро.