СОЦІАЛЬНА СИТУАЦІЯ ПЕРЕД УТВОРЕННЯМ ІНКВІЗИЦІЇ
Людству завжди приходилося не солодко, а у час, який передував утворенню інквізиції, людям було і зовсім погано. Величезні побори феодалів церковна десятина і збори з боку держави примушували людей, які належали до класу, пізніше названому третім станом, трудитися в поті чола щоб здобути собі хліб насущний. І відразу поруч існував шар людей, які належали до християнської церкви. Ченці, священики, єпископи, абати, кардинали, диякони і безліч інших існували як би в окремому світі. Вони не платили зовнішньому світу абсолютно ніяких податків, були вільні від феодальних повинностей і непідсудні світським судам. Більш того існувало таке вираження: "Останній служитель церкви коштує набагато більше будь-якого государя". У початковий період свого існування церква була гнана, послідовники її дуже фанатичні, але в більш пізні століття свого існування церква перетворилася з гнаної секти однієї зі східних релігій у величезну тоталітарну організацію. А тоталітаризм у будь-якому прояві не терпить ніякого інакомислення. В епоху феодальної роздробленості безліч єпископів по всій Європі, особливо в німецьких князівствах, було світськими государями. Це спричинило за собою цілий ряд зловживань, і в остаточному підсумку привело до різкого падіння авторитету церкви. (не випадково величезна частина німецьких держав з радістю прийняло протестантизм, на противагу Чехії, що зберегла вірність католицтву не дивлячись на хрестові походи проти гуситів).
Існує чимало прикладів в історії, коли шляхетна справа почате групою фанатично набудованих подвижників у фіналі вироджувалися через навалу людей, що приєднанням до цього починання переслідували свої особисті корисливі цілі. Так відбулося і з католицькою церквою, у міру становлення величезною всеєвропейською організацією усе більше і більше служителів виявлялося порочними, корисливими лицемірами. Це не означає, що не залишилося в церкві людей подібних св. Франциску чи св. Домініку, але їхня кількість у загальній масі виявилося незначним. Падіння вдач серед служителів церкви досягло небувалого розмаху. Багаті прелати мали в підпорядкуванні цілі армії, вели війни із сусідніми феодалами, грабували околишнє населення непомірними податками приводячи у виправдання Священне Писання (написане на латині і недоступне в той час більшості населення), мали гареми і взагалі поводилися не згідно із саном. В інших місцях навпаки існувала практика пограбування єпископів нижчестоящими священиками, як приклад можна привести такий факт один з єпископів Лангедока був примушений сам мити годувати і запрягати свого мула, у якому складалося все його майно. Варто згадати так само про практику продажу церковних посад. Найвищі положення в церковній ієрархії займали люди абсолютно неварті подібної честі. Існувала можливість здійснення покаяння за дорученням, також можна було вступити за дорученням у шлюб. Чернечі ордена більше нагадували розбійницькі кубла, тому що будь-який, навіть самий закоренілий злочинець міг уникнути відповідальності за вчинене шляхом вступу в той чи інший чернечий орден. Як справедливо зауважує Генрі Чарльз Чі у своїй книзі "Історія Інквізиції" чернецькі ордена були настільки багаточисленні і впливові що і на них лежить відповідальність у подібному падінні норовів. Приймаючи в увагу все перераховане вище не дивно що священнослужителі довго пручалися целібату (повній безшлюбності). Подібна розпуста зустрічала активне неприйняття з боку населення. Церква, що проповідувала заповіді Ісуса Христа, сама ж і порушувала їх у першу чергу. Саме по цьому єресь у момент свого виникнення зустріла дуже гарний прийом із сторони місцевого населення.
ЄРЕСЬ
Церква, що стояла так далеко від свого ідеалу і так що недбало відносилася до своїх обов’язків опинилась перед новою, грізною небезпекою, яка загрожувала у корені підірвати її могутність. Ця небезпека пробудження свідомості в масах. Цей рух починається вже в XII столітті, пізніше воно зробило Європу центром науки, мистецтва і взагалі одним з основних центрів світової цивілізації. Само собою цей розвиток не могло не супроводжуватися виникнення сумнівів і критики існуючого порядку. Як тільки люди почали розглядати й обговорювати питання, навіть згадувати про які раніш не приходило в голову, вони з неминучою очевидністю відзначили величезну прірву, що лежала між навчанням Церкви і діяннями її служителів, між поводженням священиків і ченців і даними ними обітницями. У кращих школах Європи учні вивчали давньогрецькі, арабські, древнєєврейському рукопису і черпали з цих щедрих джерел нові ідеї, поняття, знання. Хрестові походи теж зіграли в цій справі немаловажну роль. Древні рукописи, що перевозилися через море, витвори мистецтва і культури усе зіграло свою немаловажну роль у цій спробі відродження. Відбувся могутній сплеск інтересу до наук: таким як фізика, хімія, геометрія, астрономія. Церква прекрасно розуміла всю небезпеку, що несе із собою розвиток наук. Але ще велику небезпеку являло собою відродження Римського права. Люди з подивом побачили що існує разюче проста й у теж час справедлива система правосуддя з, що не йшли ні в яке порівняння громіздка, несистематизована система канонічного права і груба подоба правосуддя феодального звичайного права.
Що з'явилися в цей час єресі різко відрізнялися від раніше існувавній єресей, вигаданих високовченими богословами за допомогою схоластичних прийомів. Єресь цього періоду спочатку поширювалася в масах простого народу і вже пізніше порозумівалася й улаштовувалася ученими єретиками. А тому що, що природно, бідна і пригноблена маса складала велику частину парафіян, те й удар нанесений злиденними проповідниками був особливо сильний.
Усі єресі тієї епохи можна було підрозділити на двох частин:
сектанти, що твердо дотримували основних положень християнства, заперечуючи інститут священиків,
маніхєї.
Серед сектантів прийнято виділяти катарів, вальденцев і альбігійців. Останні були практично знищені під час хрестового походу проти них.
Вальденці
Цивілізація на півдні Франції дуже відрізнялася від всієї іншої Європи як по расовому так і по культурному складі. Було в наявності змішання всіх мислемих народів, включаючи навіть арабів. З цього виникала виняткова віротерпимість і така ж недбалість духівництва в питаннях чистоти релігії. Єресь вальденців це більш строгий, аскетичний варіант християнства пропровідувавший чистоту життя. Так само передбачалося відмовлення від інституту священництва, право проповіді для усіх, взаємна сповідь і вегетеріанство. У вальденців існувало своє духівництво відоме як Зроблені (Majorales). Але взагалі розходження між духівництвом і мирянами у вальденців було зведено до мінімуму. Зроблені цілком відмовлялися від усілякої власності, залишали житло, щоб наблизитися як тільки можливо близько до образа апостолів. Вони повчали вірних і залучали нових віруючих, існували ж вони на пожертвування населення, серед якого вони жили. Проповідники вальденців дуже швидко здобули собі величезну популярність і любов серед простих людей, що утомилися від розпусти духівництва. Ця секта була поширена на просторі від Чехії до Арагонії і складалася переважно з простих людей, як наслідок малися невеликі розбіжності в догматичних питаннях (На початкових етапах заперечення таїнства залучення). Церква швидко усвідомила виходила від вальденців небезпека і призвала до боротьби з ними, але єретиками вона їхній не вважала. У більш пізніх документах інквізиції можна зустріти посилання на "єретиків і вальденців" бачивши під єретиками катарів як більш єретичне навчання. Один інквізитор близько знайомий з вальденським навчанням описував їх так: "Ці єретики відрізняються вдачами і мовою, тому що вони скромні і помірні в мовах. Вони не виявляють суєтності в одязі, що завжди простий і чиста. Вони ніколи не пускаються в торгівлю, боячись що їм доведеться обманювати і порушувати своє слово, вони воліють жити особистою працею як прості робітники. Вони не збирають багатств як, задовольняючи необхідним. Вони помірковані у їжі й у питві. Вони не відвідують ні шинків, ні балів, ні інших яких-небудь місць розваги. Вони вміють стримувати свій гнів. Завжди знайдете ви їх за роботою, а тому що вони те учаться, те учать, те в них не залишається часу на молитву. Ще їх можна довідатися по ясності і лагідності їхніх виражень, вони уникають у розмові жартів, пересудів, божіння, непристойних виражень і неправди. Вони навіть не говорять vere і certe вважаючи це рівносильним клятві"[1] Але офіційна пропаганда того часу обвинувачувала їх у брудних полових зносинах, у тім що вони лицемірно ховали свої вірування справно ходячи до обідні і виконуючи інші католицькі обряди. Генрі Чарльз Чи розповідаючи про свою роботу згадує що дуже складно зберегти об'єктивність тому що практично вся література єретиків була спалена на багаттях інквізиції і єдине джерело інформації про сектантів це документи і свідчення залишені їхній, повними ненависті, ворогами і недоброзичливцями. У вальденців мався так само повний переклад Біблії на простонародну мову, на який вони спиралися у своїх проповідях і це було одним з найдужчих мативів переслідування їх з боку церкви. Проти вальденців так само були випущені едикти світської влади, у яких усі єретики являлися ворогами держави, і це було одним з перших прикладів переслідування єретиків з боку держави.
Катари
Катаризм був віруванням чисто антисацердотальним . Він заперечував весь церковний лад як щось марне, в очах його римська церква була синагогою Сатани, порятунок у який немислимо. Виходячи з цього, він заперечував таїнства, обідні, зрадження Діви Марії і святих, чистилище, мощі, ікони, хрести, святу воду, індульгенції і узагалі всі те, що, за словами священиків, забезпечувало вірним вічний порятунок, так само, катари засуджували десятинний податок і приношення, що робили для духівництва прибутковою справою привласнену ними собі турботу про порятунок душ. Вважаючи себе церквою Христової, катари думали, що вони мають право взяти і дозволити, дане Ісусом Христом його учням, духовне водохрещення змивало всі гріхи, але молитва не мала ніякої сили, якщо грішник продовжував грішити.
Богослужіння катари проводили на латині, але Священне писання переводили на простонародну мову, що зіграло свою роль у популяризації цієї секти. По початку ієрархія духовних чинів у катарів була відсутня. Але в міру росту їхніх громад виникла нагальна потреба в упорядкованій системі богослужіння. Як і у вальденців, духівництво катарів являло собою особливу касту зроблених, людей цілком пішли від спокус світу. У катарів були наступні церковні чини (у порядку убування): єпископ, Filius Major, Filius Minor, диякон. Вірування катарів припускало граничний аскетизм: заборона на вживання їжі тварини походження, заборона на будь-які фізичні контакти між представниками різних підлог та інші з цього ж ряду.
Гнів церкви проти цієї секти був виправданий, тому що, поширся це вірування по всій Європі, то через яких-небудь декількох десятків років уся територія перетворилася б у пустелю.
Церква не могла покластися в настільки "благочестивому" справі на світську владу, що була надто зайнята своїми власними справами. З метою переслідування єресі був заснований інститут інквізиції.
ІНКВІЗИЦІЯ
Жебручі ченці
У противагу єретичним сектам, які проповідаували апостольську бідність, було створено кілька орденів жебручих ченців. Найбільшу популярність з них одержали домініканці і францисканці. Строгий статут і величезний авторитет святих, на честь яких їм були дані імена, привели в їхні ряди кращих, найчесніших людей тієї епохи, що залишалися вірними принципам катоклицизма.
Спочатку ці ордена строго випливали своїм статутам, чим заслужили пошана і повага в усьому християнському світі. По суті справи, вони практично цілком дублювали правила поведінки секти Ліонських бідних, але в системі церковної ієрархії. Саме тому інквізиторів призначали провінціали чи францисканців домініканців зі складу братів свого ордена. З перших же кроків інквізитори одержали величезні повноваження і повну безконтрольність.
Наслідок
Наслідок інквізиції тримався на трьох основних китах: розшуку, доносах і розшуку. Але основним з цих трьох інструментів на початковому етапі був розшук. Інквізитор був примушений робити постійні об'їзди підвідомчого йому ділянки. Приїжджаючи в той чи інший населений пункт, він повідомляв, так називаний, термін милосердя, протягом якого всі околишні єретики могли прийти і покаятися перед обличчям інквізиції. По закінченню цього терміну інквізитор починав розшук. Якщо були єретики, які покаялися, , то він змушував їх видати своїх колишніх одновірців. Якщо ж таких не виявлялося, то інквізитор примушував під присягою всіх місцевих жителів указати підозрілих чи єретиків. Заарештувавши знову виявлених єретиків, він під конвоєм проводжав їх у центр епіскопії, де і починав допит. Майже з перших же кроків інквізиція початку застосовувати катування, як фізичні, так і моральні.
Єдиним приводом відводу свідків була смертельна ворожнеча, але інквізиція не практикувала повідомлення імен свідків підозрюваним. Єдиним його шансом було назвати його найлютіших ворогів, сподіваючись, що свідок потрапить у їхнє число. Інквізитор сполучав в одному обличчі обов'язку судді й обвинувача, а адвокат обвинувачуваному в єресі не покладався, та й будь-який захисник міг бути обвинувачений в участь у єресі і відразу зайняти місце свого підзахисних. Інквізитор мав право призначати собі помічників і охоронців, що користалися церковною недоторканністю і мали повну волю пригноблювати, принижувати населення. Відмінною рисою інквізиторського наслідку була його значна довжина в часі, іноді до десяти років. Усі дії і слова обвинувачуваного так само як і обвинувальний висновок фіксувалися в двох екземплярах. Подібна організація унеможливлювала для єретиків укритися в іншій державі. Тому що при необхідності копія могла бути послана слідом за ним. Зрозумівши, що існує величезна кількість лжесвідків, інквізиція ввела наступне правило: " Якщо хто-небудь його викрито в лжесвідченні, на його повинно бути накладене сувора епітим’я, але показання його зі справи вилучатися не повинні".
Єдиним шансом на порятунок від системи, що вважала будь-якого арештованого заздалегідь винним, полягало в повному визнанні і каятті на першому ж допиті. Якщо ж людина завзято наполягала на своїй невинності, то його як закоренілого єретика видавали в руки світської влади.
Основною метою інквізиції по поняттю було вирвати душі грішників з пазурів Сатани, а те що відбувалося в цей час з тілом значення не мало. Під час хрестового походу проти альбегійців було сформульовано ще одне правило: "краще відправити на те світло десять добрих католиків, чим дати піти від правосуддя хоч одному єретику". У боротьбі за таку важливу річ, як людська душа, мета виправдувала застосування будь-яких засобів.
Покарання
Інквізиція накладала звичайно три види покарання: епітимья, тюремне ув'язнення і передача в руки світської влади, що означало багаття. Епітимья могла полягати в довічному носінні хрестів, паломництві по святих місцях, внесенні визначеного пожертвування на благі справи. Але це тільки найпоширеніші методи, взагалі епітимья була обмежена тільки фантазією інквізитора. Тюремне ув'язнення мало на увазі під собою відбування терміну у вузькій, задушливій камері на хлібі і воді, іноді в ручних і ножних кайданах, можливо прикутих до стіни, у гранично антисанітарних умовах. Середня тривалість життя в подібному висновку складала три роки. Але іноді були амністії заміна тюремного ув'язнення на строгу епітимью. Видача в руки світської влади мало на увазі під собою спалення заживо. Церква не відмовлялася навіть від переслідування небіжчиків. Уже померлого єретика могли присудити до спалення. Це мало на увазі під собою вилучення останків з могили з наступним спаленням і конфіскація майна.
Конфіскації
Одним з пояснень того, що Англія і Голландія були першими країнами, у яких відбулася промислова революція, є те, що в цих державах інквізиція не була настільки авторитетна, як у більш південних країнах Європи. Що мала на увазі під собою конфіскація? Повне вилучення спонукуваного і нерухомого майна, анулювання всіх боргових зобов'язань, примус усіх боржників повернути засобу у визначений термін. Якщо збуджувалося переслідування нині померлої людини, то конфіскація поширювалася на спадкоємців аж до третього коліна. Подібні міри цілком паралізували промисловість і торгівлю на південних територіях Європи. Розподіл засобів від конфіскації відбувалося в такий спосіб: третина одержував інквізитор, третина - представник світської влади, третина - Святійший Престол. Інквізитор повинний був вживати отримані засоби на нестатки розшуку. Але на практиці засобу витрачалися за його розсудом. Одним з факторів того, що інквізиція не затвердилася в північній Європі, було те, що єретиків було мале і вони переважно походили з найбідніших родин. (Якщо держава брала на себе видатки по установі інквізиції, то воно одержувало визначену частку від доходів конфіскації).
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
Дж. Берман “Західна традиція права: епоха формування”. – М., 1995
Ч.Г. Чи “Історія інквізиції” у 3-х томах, том 1-2
“Загальна історія держави і права” ред. К.І. Батир. - М., 1995
“Історична енциклопедія”
[1] Генри Чарльз Ли “История Инквизиции” т.1
|
