Духовенство і віруючі Волинсько-Рівненської епархії II-їполивини 40-50р XX ст - Релігія - Скачать бесплатно

Упродовж століть волинське духовенство творило окрему замкнену групу зі своїми внутрішніми законами та традиціями. У ХХ ст. на відміну від Східної Волині, західна частина краю зазнала менш руйнівного впливу з боку радянського режиму. Священно- і церковнослужителі Волинсько-Крем’янецької єпархії Польської автокефальної церкви у міжвоєнний період по суті продовжили своє традиційне існування. І хоча у Другій Речі Посполитій час від часу спалахували антипра­вославні кампанії авторитет духовенства залишався на дуже високому рівні. Тому режим Ю.Пілсудського вирішив використати православне духовенство, церкву, у тому числі й на Волині, для вирішення своїх інтересів.

Більш природним проявом лояльного ставлення духовенства до сталінського режиму була так звана “патріотична робота”. Її суть полягала у викачуванні церковних грошей під виглядом благодійних внесків громад віруючих на потреби бійців радянської армії, поранених і таке інше. Зокрема, на 1 серпня 1944р. духовенство і віруючі Рівненської області за період від початку радянської влади зібрали у фонд перемоги (на будівництво танків, літаків, іншої військової техніки) готівкою 111148 крб. Крім грошей, жертвувалися продукти харчування, коштовності (вироби із срібла). Вони оцінювалися у 16962 крб., 50 коп. Крім цього, окремо надходили гроші, продукти і різні предмети (одяг, взуття) як подарунки для червоноармійців. У цілому було зібрано (готівкою і речей в оціночній вартості) на суму 23849 крб.

Для хворих, поранених, інвалідів, сирітських притулків, сім’ям червоноармійців зібрано близько 14 тисяч крб. Загалом пожертви становили 171346 крб. 50 коп. [7, арк. 31].

Улітку 1944р. органи радянської влади у Рівненській області зібрали перші відомості про склад духовенства. Виявилося, що, не зважаючи на підтримку, РПЦ не змогла повністю оволодіти церковним життям в області. Залишалися священно- та церковнослужителі, які не визнавали її влади. Так, до Московської патріархії приєдналося 223 священики, 55 дияконів і 161 псаломщик. Натомість ще 13 священиків і 5 дияконів заявили про свою приналежність до Автономної церкви. В юрисдикції Автокефальної церкви ще залишалося 23 священики, 2 диякони і 18 псаломщиків.

Одним із джерел поповнення чисельності волинського духовенства у 1944 р. став приїзд на Волинь виселених із Холмщини священнослужителів. У міжвоєнний період Західна Волинь і Холмщина перебували в межах однієї держави та церкви. Цілком природним було те, що Волинсько-Крем’янецька єпархія зі своєю духовною семінарією підготувала значну кількість духовних кадрів для інших єпархій ПАПЦ, у тому числі і для Варшаво-Холмської. Холмське і волинське духовенство досить часто поєднували кровні зв’язки.

Отець Георгій Миколайович Марчук був одним із перших священиків, які приїхали у 1944 р. на Волинь із Холмщини. Він, хоча і був уродженцем Холмського краю, однак освіту отримав у Крем’янецькій духовній семінарії. Після навчання служив українському народові в сані священика на рідній Холмщині. З 1944 р. о. Г.Марчук протягом наступних 30-ти років продовжував свій пастирський шлях на Волині [3, 17].

На початку 1945 р. волинський уповноважений М.Діденко доповідав у Москву та Київ, що в області в юрисдикції РПЦ нараховується 1 єпископ, 282священики, 18 дияконів і 250 псаломщиків [9, арк. 2]. Сам уповноважений визнавав, що ці цифри є попередніми й уточняться з часом. Характеризуючи волинське духовенство, М.Діденко зазначав, що майже всі священики перебували під німецькою окупацією в Автокефальній церкві митрополита Полікарпа (Сікорського). Це робило їх в очах уповноваженого потенційними ворогами радянської влади. “Зараз вони [священики],–зазначав у Інформаційному звіті у січні 1945 р. М.Діденко, – відвідуючи мене намагаються переконати у своїй відданості Радянському Союзу і обіцяють молитися за Радянський Союз”.

Справа з реєстрацією духовенства у Волинській області наприкінці 1944 р. не мала сподіваного режимом успіху. На 1.01.1945р. пройшли реєстрацію лише 1єпископ, 12 священиків, 5 дияконів і 5 псаломщиків. Серед небажаючих реєструватися уповноважений у першу чергу називав “автокефа­лістів”. Наприклад, колишній благочинний Заболотіського району в Автокефальній церкві о. Данило Штуль протягом семи місяців не з’являвся до російського єпископа. Подібним чином діяв і автокефальний священик с. Гута Федір Зай.

До списку неблагонадійних потрапили і ті волинські священики, які внаслідок різних причин опинилися в Німеччині і на початку 1945р. повернулися до рідного краю. Одні з них були силою вивезені німцями, інші рятувалися від радянської окупації, але після таборових поневірянь та з огляду на “нову” релігійну політику Радянського Союзу і різноманітних чуток стихійних й інспірованих вирішили своє життя закінчити на рідній землі. Всі поверненці проходили через фільтраційні табори, а згодом за місцем проживання за ними встановлювався контроль. Тому М.Діденко у квітні 1945 р. звернувся до Волинсько-Рівненського єпархіального управління з проханням надати інформацію про кількість евакуйованих німцями з Волинської області священнослужителів. Згідно з представленим управлінням списком таких нарахувалося 27 осіб. Уповноважений Ради у справах РПЦ при РНК УРСР П.Ходченко у таємному листі №72/т. від 16 червня 1945р. радив М.Діденку “домовитись з єпископом [Миколою (Чуфаровським)] про обережний підхід з його боку в випадках призначення на парафії священиків, які повертаються з Німеччини, а особливо у благочинницькі райони” [9, арк. 112].

З метою вирішення кадрової проблеми поповнення рядів духовенства єпископ Микола (Чуфаровський) правлячий Волинсько-Рівненський архієрей здійснив у січні – квітні 1945 р. ряд дияконських та священичих висвят. Відповідно, ним було висвячено за цей період в ієреї 12 осіб, у диякони – 14. Найприкріше для режиму було те, що навіть колишні бійці Червоної армії служили в церкві [4, 25].

У червні 1945 р. понад триста з половиною православних громад Волинської області обслуговувалися 2244 служителями церкви, з них – 317 священиків, 71диякон і 167 псаломщиків. Однак цієї кількості було недостатньо для обслуговування духовних потреб православних волинян. На засіданні благочинних єпархії з 1 серпня 1945 р. єпископ Микола (Чуфаровський) зазначав, що багато священиків добровільно залишає Волинь і виїжджає в інші єпархії. Одним з перших, хто залишив край після довголітнього служіння був о. Філарет Білоцерківський. Він з 1930 по 1945 рр. служив на Волині, після чого перейшов у Чернівецьку область аж до виходу за штат. Депортовані священики з Холмщини виявилися недостатньою компенсацією, бо і вони не затримувалися у Волинсько-Рівненській єпархії. Так, із 15 духівників 9 виїхало. На тих же зборах було підсумовано “патріотичну” роботу, проведену духовенством. Менш як за місяць священиками і віруючими зібрано 1150159 крб. готівкою та продуктами. Зовсім протилежною була оцінка “патріотичної” діяльності духовенства радянською владою. Так, секретар уповноваженого у справах релігії і культів при РНК СРСР по Волинській області Л.Хоменко, яка з 2 по 15 грудня 1945 р. перебувала у Володимир-Волинському і Порицькому районах, зазначала, що “патріотичну діяльність у розумінні підтримки патріотичного настрою у населення духовенство не проводить” [10, арк. 25]. У звіті також акцентувалася увага на високому авторитеті духовенства серед мирян. “У с. Менчиці, Порицького району, – зазначала Л.Хоменко, – де настоятелем Абрамович Микола становище дещо відмінне. Він завоював у своїх парафіян авторитет і послух, який можна було бачити у попередні часи. Церкву від­відує молодь. Є хор… служба відправляється українською мовою. При церкві є братства” [10, арк. 27].

Особливо турбувало уповноваженого та обставина, що серед волинського духовенства було багато колишніх офіцерів царської армії, поверненців з Німеччини, як о. Євлогій Шиприкевич, о. Михайло Сукманський, о. Антонін Телєглов та інші. Про це М.Діденко неодноразово доповідав своєму київському керівнику. Немало такій ситуації, на думку уповноваженого, прислужився єпископ Микола (Чуфаровський), адже він рукоположував у диякони і священики, ненадійний елемент призначав на відповідальні посади в єпархії. Владика Микола перерукоположив більше ста колишніх автокефальних священнослужителів.

Постійну увагу радянська влада приділяла кількісному та якісному складу волинського духовенства. Вживалися активні заходи щодо послаблення його позицій у суспільстві. Розподіливши священнослужителів краю на кілька категорій, М.Діденко вважав найнебезпечнішою третю і четверту. “Це люди, – писав волинський уповноважений в інформаційному звіті за І квартал 1946 р., – середніх років 35-45, які солідаризувалися з українсько-німецькими націоналістами і в теперішній час найбільш активні стосовно закріплення церковних позицій”. До четвертої групи належали “священики висвячені заклятим ворогом Радянської влади колишнім Єпископом Полікарпом – це люди з волинських куркулів… не позбавлені активності” [10, арк. 53]. Названі групи священиків, як зазначалося у звіті, користувалися особливою популярністю у парафіян, особливо серед молоді,. не в останню чергу тому, що службу проводили рідною парафіянам мовою.

Та частина волинського духовенства, яка пішла на співробітництво з режимом, активно використовувалася для реалізації радянської церковної політики стосовно Української греко-католицької церкви. Священиків з Волині можна було зустріти на чільних посадах у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській (тоді Станіславівській) областях. Зокрема, з 1946р. у Станіславові дияконом Покровського храму служив уродженець волинського краю о. Федір Порванський. Через кілька років на цьому місці служби о. Федір був удостоєний сану протодиякона. Зауважимо, що о. Ф.Порванський до кінця своїх днів прослужив за межами Волині. Тих же, хто не корився, режим карав роками ув’язнення, засланням. Так, у 1946р. засуджено на 10 років концентраційних таборів о. Власія Пашкевича, активного українського душпастиря, учасника просвітянського руху [1, 118].

У І кварталі 1947р. сталися значні зміни у кількісному стані волинського духовенства. За цей період чисельність кліру зменшилася на 13 одиниць. Причинами послугували смерть, перехід в іншу єпархію, арешти. Троє з вибулих священнослужителів о. Іван Карпецький, о. Іван Брук і о.д.Петро Рябко “арештовані радянськими органами як бандити”. Натомість було рукоположено лише одного священнослужителя. Згідно з інформацією, зібраною уповноваженим, про кількісний стан духовен­ства Волинської області на 1 квітня 1947 р. священиків нарахувалося у містах 22, у сільській місце­вості – 315, відповідно дияконів 11 і 64 чоловіки. З них 37 % були висвячені у 1941-1945рр. [11, арк. 20]. “Це пояснюється, – писав М.Діденко, – політикою гітлерівських окупантів і їх найманців – бувшого єпископа Полікарпа Сікорського і т. п., котрі “пекли” священиків, головним чином, із елементів куркульських, співчуваючих українсько-німецьким націоналістам. Цим пояснюється той факт, що значна частина священиків рукоположення 1941-1945рр. мають освіту або педагогічну, або закінчивши гімназію, або 7-8 класів і після цього закінчували всілякі пастирські богословські курси прискорено-скороченого типу в м. Луцьку, Володимирі-Волинському, в Почаївській лаврі” [11, арк. 20].

У черговому інформаційному звіті за ІІ квартал 1948 р. волинський уповноважений зробив певні підсумки проведеної роботи, проаналізував кількісний і якісний склад духовенства. Всього за звітний період в області нараховувалося 323 священики і 74 дияконів. Переважна їх більшість труди­лася на селі (369 осіб). За часом рукоположення переважала генерація духівників висвячених під час німецько-радянської війни. Так, до 1918 р. було висвячено 50 осіб, у 1918-1930 рр. – 65, 59 духівників отримали рукоположення у 1930-1940 рр., 144 особи – у 1941-1945 рр. і лише 6 – сан після 1945 року. За цей період (ІІ квартал 1948 р.) о. Т.Соловей і о. М.Квасницький були заарештовані органами “як бандити” [11, арк. 46].

На початок 1949 р. загальна кількість священнослужителів у Волинській області скоротилась у порівнянні з ІІ кварталом 1948 р. на 11 чоловік і становила 315 священиків і 71 диякон. М.Діденко констатував, що серед них залишилося ще багато “ворогів Радянської держави – націоналістів” [12, арк. 8]. Волинський уповноважений автоматично зарахував усіх священнослужителів, рукоположених владикою Полікарпом (Сікорським) до ворожого режимові табору. Він зазначав, що в області служить 27 духівників полікарпівської хіротонії. Крім цього, потенційними опозиціонерами радянській владі М.Діденко вважав тих священиків, чиї діти перебували у “бандах” або були заарештовані “як бандити”. Серед таких о. М.Турчановський, о. О.Стесишин, о. М.Варжанський, о. О.Суничук та інші. “І така політична фізіономія, – зазначав уповноважений, – деяких священиків у Волинській області заслуговує прискіпливої уваги відповідних органів Радянської держави, адже вони взагалі, а в умовах Волинської області тим більше, зовсім не терпимі” [11, арк. 9].

Зібрані уповноваженим відомості часто слугували підставою для арештів духовенства. У квітні-червні 1949 р. у Волинській області органи радянської держбезпеки арештували священика О.Суничука й отців-дияконів М.Коцюбу, Г.Степанюка і С.Богуславського. Тому М.Діденко із задоволенням констатував, що із наведених прикладів достатньо зрозуміло, що зменшення служителів культу відбувається за рахунок таких елементів, які найбільш ворожі людству і не припиняють своєї чорної справи на шкоду суспільству. Уповноважений вважав, що цей процес зменшення в такому напрямку буде відбуватися і надалі і що він досить закономірний в умовах Волинської області.

Наприкінці 1949 р. чисельність духовенства у Волинській області зменшилася до 370 чоловік [12, арк. 153]. У статистичних відомостях щодо кількості священиків і дияконів області проглядалася загрозлива для духовенства тенденція, із 370 служителів культу 145 мали вік більше 55 років, 103 чоловіки – від 40 до 55 років. Отже, майже половина духовенства через деякий час мусила б припинити активну церковну діяльність. Такий значний відсоток літніх священиків створював загрозу ефективному функціонуванню церковного організму з огляду на те, що радянська влада усіма методами перешкоджала омолодженню і поповненню священичої верстви. Про це свідчать наступні цифри. У 1950 р. у Волинській області служило 197 ієреїв і дияконів, рукоположених у 1941-1945 рр., натомість у 1946 р. і у 1947 р. – по три чоловіки, у 1948 – чотири, 1949 – лише один, а у 1950 – три [12, арк. 15]. Тому закономірно, що на 1 січня 1952 р. у порівнянні з 1.01.1951 р. кількість священнослужителів зменшилася ще на 10 чоловік. Постійне зменшення чисельності духовенства призвело до того, що із 392 храмів 114 не мали свого священика, а обслуговувалися духівниками сусідніх парафій. Ця обставина, у свою чергу, служила причиною закриття церков. Згідно з інформаційним звітом волинського уповноваженого за ІІІ квартал 1952 р. в області щоденно богослужіння здійснювалися лише у Луцькому кафедральному соборі, у всі святкові і недільні дні – у 175 храмах, почергово у 169 церквах. Час від часу служилося у 19 храмах, не відправлялося зовсім – у 18. Причиною передусім була відсутність потрібної кількості духовенства.

Заходи уповноваженого щодо зменшення чисельності духовенства давали свої результати. Станом на 1 січня 1954 р. у Волинській області служило 259 священиків і 4 диякони. Ситуація була настільки загрозливою, що керівництво Волинсько-Рівненською єпархією зважилося на радикальний крок. Протягом 1953 – І кварталу 1954 рр. єпископ Палладій (Камінський) висвятив 21 диякона у священики і призначив настоятелями на вакантні парафії. Завдяки цим заходам кількість священиків і дияконів в області на 1 січня 1955 р. збільшилася до 267 чоловік. З них 256 трудилося настоятелями церков, іншими священиками – 5 осіб, на посаді псаломщиків – двоє священиків. Із 256 настоятелів 160 чоловік обслуговували по одній церкві, у двох храмах служили 84, у трьох – 11, чотири церкви обслуговував один священик.

Крім масової висвяти дияконів у священики, владика Палладій з метою підвищення освітнього рівня духовенства організував при Волинській духовній семінарії місячні курси. Діяли вони з 22 червня по 22 липня 1954р. Для підвищення кваліфікації на них було викликано 43 священики Волинсько-Рівненської єпархії.

Чисельність православного духовенства перебувала під пильним контролем уповноваженого. Згідно із статистичними даними за період з 1947 по 1954 рр. кількість духовенства Волинської області зменшилася на 183 чоловіки. В результаті природної смерті – 39 чоловік, звільнено за штат – 32. Щодо репресованих, кількість яких означена 14 чоловіками, то потрібно зауважити, що ця цифра дуже занижена. У сусідню Рівненську область переміщено 53 священнослужителя, а за межі єпархії – 45. Таким чином, Волинсько-Рівненська єпархія недорахувала у 1947-1954 рр. 130 духівників. Найбільші втрати припали на 1952 р., тоді 34 священики залишили службу [12, арк. 7].

Тиск на православне духовенство з боку радянської системи зростав і досяг свого апогею у середині 50-х років. У 1955 р., вболіваючи за долю родини, власне життя, у добровільне заслання відправився о. Сергій Кульчинський. Служити протягом наступних двох десятиліть йому довелося в Архангельську. Великому Устюзі, Вологді, Мурманську і Курській області. Лише наприкінці 70-х о. С.Кульчинському дозволено повернутися у Волинсько-Рівненську єпархію. Однак, найбільшою була хвиля міграції у 1956 р. Тоді в Іркутську опинився о. диякон Іван Шандрук, виходець із Крем’янеччини. Тоді ж у клір Калінінської єпархії прийнято о. Гаврила Штурука. Цей високоосвя­чений пастир походив з Волині, закінчив гімназію у Ковелі, опісля навчався на богословському фа­культеті Варшавського університету, де захистив магістерську роботу “Історія, пам’ятники XVI ст. у м. Калінін церкви “Біла Трійця”” [2, 35]. В Іванівську єпархію Росії перевівся у 1956р. з Дубна о. Олексій Остапчук. Високий рівень освіти священика, адміністративні здібності дали змогу йому згодом зайняти місце клірика Свято-Преображенського кафедрального собору у м. Іваново [4, 32].

Відтік священичих кадрів з Волині відбувався і шляхом залишення після навчання у ЛДА чи МДА. Так, ключар Св. Троїцького собору Луцька о. Іван Левчук після закінчення у 1959 р. Ленінградської академії був призначений настоятелем м. Сарапун Іжевської області. Волинські священики, вірність радянському режиму яких була беззаперечною, використовувалися для реалізації зовнішньополітичної акції Радянського союзу. У 60-х роках у Канаді опікувався православними емігрантами, які визнавали духовну владу МП, о. Олексій Соколовський, до того довголітній секретар Волинсько-Рівненського єпархіального управління [2, 30].

На 1 січня 1959 р. у Волинській області служило 234 священики і 27 дияконів. У віковому розрізі ситуація виглядала так: до 40 років – 50 чол.; від 40 до 60-110 чол.; від 60 до 70-66 чол.; старші 70-35 чол.

Отже, лише половина священиків і дияконів мали допенсійний вік. Невтішного була ситуація і щодо освітнього рівня волинських духівників. Вищі студії закінчили тільки 18 чоловік, усі інші мали середню, неповну середню та початкову освіту. Через масовий відтік духовенства з Волині і нездатність керівництва РПЦ протистояти намірам радянської влади дисбалансувати роботу Волинської духовної семінарії в області збільшилася кількість священиків, які одночасно обслуговували двоє і більше храмів, що, у свою чергу, послаблювало його зв’язок із паствою.

Атеїстична пропаганда здійснювана Радянським Союзом, давала результати. Згідно з офіційною інформацією з 1946 по 1959 рр. кількість хрещень відносно до зареєстрованих у радянських органах народжень зменшилася з 70,7 % до 65 %. Удвічі зменшився відсоток вінчань до кількості зареєстрованих шлюбів – з 52 % до 26 %. Таким чином, коли у 1946 р. кожна друга пара вінчалася, то у 1959 р. зробити це вважала за потрібне лише кожна четверта пара. Найменше падіння спостерігалося щодо похорон. Проводили небіжчика за християнською традицією у 1946 р. – 78 %, у 1959 р. – 68 %. Тенденція до падіння кількості хрещень, вінчань і похорон не була стійкою. Коливання припадають на 1954-1956 рр. – час після смерті диктатора і послаблення карально-репресивної системи.

Отже, волинське духовенство і віруючі у другій половині 40-50-х років зазнали значного тиску і переслідувань з боку радянської системи. Гнітюча моральна атмосфера, фінансовий тиск призводили до міграції духовенства з краю, яка досягла апогею у середині 50-х років. Виїзд духовенства в інші єпархії України, Росії, репресії значно послабили інтелектуальний рівень волинської священичої корпорації, а його чисельність скоротилася майже на третину.

Література

Антончик А. Родина Пашкевичів // Волинський православний вісник. – Луцьк, 1998. – 223 с.

Архиепископ Ионафан, прот. Алексий Соколовський Архиепископ Пантелеймон [Некролог] // ЖМП. –1968. – № 12. – декабрь.

Вічна пам’ять померлим! // ПВ. – 1977. – № 7. – лип.

Вечная память почившим // ЖМП. – 1980. – № 6.

Волощук О. Протопресвітер Сергій Кульчинський // Голос православ’я. – 2000. – № 12 (036). – черв.

ДАРО, ф. Р-204, оп. 11, спр. 11.

ДАРО, ф. Р-204, оп. 11, спр. 11.

ДАВО, ф. Р-393, оп. 3, спр. 1.

ДАВО, ф. Р-393, оп. 1, спр. 2.

ДАВО, ф. Р-393, оп. 3, спр. 5.

ДАВО, ф. 26, оп. 1, спр. 91.

ДАВО, ф. Р. 393, оп. 3, спр. 11.