Релігії Давнього Китаю - Релігія - Скачать бесплатно

Одна з найдавніших у світі цивілізацій — давньоки­тайська — сформувалася у II тис. до н.е., осівши в долині р. Хуанхе, їй притаманні раціоналізм мислення, повага до норм етики, адміністративної практики.

З часом сформувалася політеїстична релігія з яскраво вираженими елементами тотемізму, культу предків, куль­ту природи, особливо Землі (у кожному поселенні був вів­тар для жертвопринесень духу Землі). Поширеними були криваві жертвопринесення.

Храмів у Давньому Китаї не було, функції жерців ви­конували державні чиновники, а найважливішими ритуа­лами верховодив сам правитель.

Поширеними були і місцеві культи. Відчутним був вплив шаманів, знахарів, ворожбитів.

Саме в такому середовищі сформувалися основні релі­гійні системи Китаю: конфуціанство, даосизм, буддизм.

Конфуціанство сформувалося на рубежі VI—V ст. до н.е. як філософське вчення, в якому домінував соціально-моральний аспект. З часом воно розвинулося в одну з найвпливовіших у Китаї (поряд із буддизмом і даосиз­мом) релігійно-філософських систем, серцевиною якої є іде­ал досконалої людини, передумови і засади соціального порядку.

Особливості розвитку конфуціанства. Запропонував та обґрунтував його великий китайський мислитель Кон-фуцій.

Конфуцій, Кун-цзи, Кун-Фу-цзи, Кунг-Ксю, Кун Чжу-Ні («Учитель Кун»). Народився, за однією версією, взим­ку 550 р. до н.е., за іншою — 551 р. до н.е. в знатній, але збіднілій родині, що мешкала в провінції Лу м. Цюйфу. Один із його предків був герцогом (першим міністром), який згодом був позбавлений цього титулу і, згідно з ки­тайськими законами, його сім'я в п'ятому поколінні за своїм статусом належала до простолюду, називаючись Кунг. Це дало підстави стверджувати, що слово Конфуцій є латинізованою формою Кунг-Фут-це, тобто «філософ, учи­тель Кунг». Батько Конфуція був офіцером, служив ко­мендантом містечка Тсов. Сам Конфуцій був сином у другому шлюбі батька, в який той вступив, маючи понад сімдесят літ.

Батьки називали його Кев («маленький пагорб»), бо мати молилась за нього на пагорбі. З часом це слово ста­ло священним для китайців, і вони бояться проголошува­ти його, як євреї слово «Єгова».

Коли Конфуцію виповнилося три роки, помер батько. Сім'я опинилася у великій матеріальній скруті, що зму­сило хлопця з ранніх літ бути і пастухом, і сторожем, при­лучатися до різних ремесел. У п'ятнадцятилітньому віці він виявив неабиякі пристрасть і здібності до навчання. У дев'ятнадцять років одружився, а невдовзі отримав по­саду наглядача амбарів і державних земель, виявивши се­бе ревним служивцем.

На двадцять другому році Конфуцій розпочав свою діяльність учителя. З часом довкруг нього зібралось не­мало молодих і допитливих людей, зорієнтованих на пі­знання принципів моральності й правильного державно­го управління. Він викладав історію, основи політики, учен­ня про моральність, тлумачив смисл книг, народних пісень, музику. Для нього важливими були не розмір плати за навчання, а здібності й старання учня.

Пізні національні релігії

Здійснивши подорож до міста Лу, де знаходилася рези­денція імператора, Конфуцій познайомився з найвідомі-шими тогочасними мислителями, багато працював у бібліо­теці. Доводилося неодноразово спілкуватися з чиновним людом, правителями, що живило його розум роздумами про мудру і справедливу владу. Проте не завжди можно­владці прислухалися до його слів.

На п'ятдесят другому році життя Конфуцій отримав службу намісника м. Хунг-то, яке роздирали соціально-політичні протиріччя. Він видав закони, що змінили си­туацію в місті, життя городян. Наприклад, для літніх лю­дей передбачалися інші продукти, ніж для молодих, на слабких покладалися інші обов'язки, ніж на сильних. Ці нововведення швидко дали свої плоди, і Конфуція невдо­взі призначають наглядачем державних земель провінції Лу. І на цій посаді він відзначився сміливими і розсудли­вими нововведеннями, що сприяло призначенню його мі­ністром. Але незадовго внаслідок непорозумінь з герцо­гом Конфуцій покидає службу і починає своє мандрування різними провінціями Китаю. Йшов тоді йому 56 рік.

На цей період у нього було до трьохсот учнів і послі­довників, серед яких сімдесят-вісімдесят, за словами Кон­фуція, володіли неабиякими здібностями. Найближчі з них рідко розлучалися з ним надовго. Здебільшого вони сиді­ли чи стояли довкруг учителя, вслухаючись у його думки, разом проникаючи вглиб історії, пізнаючи поетичні обра­зи, релігійні обряди, етичні норми. Він був розкутий і від­критий у таких розмовах.

Тринадцять років тривало поневіряння Конфуція, який не переставав надіятись на те, що хтось із державних вель­мож запросить його до себе в радники. Але вони охоче приймали його в себе, та до слів його не прислухалися. Шістдесятивосьмирічним він повернувся в провінцію Лу, присвятивши свої останні дні літературній праці. В цей час помирає його син (у Конфуція було ще дві дочки), улюб­лений учень, чию смерть він переніс із глибоким болем: «Небо знищує мене», — у відчаї промовив він.

Один із його учнів стверджував, що про найближення своєї смерті Конфуцій дізнався у віщому сні. «Жоден муд­рий правитель не приходить, щоб узяти мене за вчителя. Пора мені вмирати», — так підсумував він своє життя. Невдовзі злігши, на сьомий день помер. При ньому не бу­ло тоді ні дружини, ні дітей. Сталося це в 479 р. до н.е.

Учні поховали його з великими почестями, багато з них, побудувавши довкола могили хатинки, протягом трьох років молилися там за свого вчителя. Тепер там пантеон Конфуція та його учнів.

Звістка про смерть Конфуція швидко облетіла давньо­китайську державу. Відтоді багато його співвітчизників стали поклонятися йому, були серед них і ті, хто за життя Конфуція неприховане ігнорував його.

Приблизно через 225 років після смерті Конфуція відбу­лася зміна правлячої династії в Китаї. Нова влада, праг­нучи насадити деспотичні порядки в державі, наштовхну­лася на потужний спротив послідовників Конфуція, що, зрештою, спричинило крах тиранії. Сила і вплив Конфу­ція після смерті виявилися значно могутнішими і, що най­головніше, — затребуваними, не як за його життя, хоч Конфуцій не залишив після себе жодних текстів, у яких була б викладена його філософсько-етична система. Мож­ливо, це сталося тому, що свої думки він розцінював не як ориганільні творіння, що претендують на статус божест­венного Одкровення, а всього лише як коментування іс­тин, сформульованих давньокитайськими мудрецями. Йо­го цікавила тільки людина. Цілісне уявлення про нього та його погляди викладено в працях учнів Конфуція.

На тому місці, де був його будинок у Цюйфу, у XII ст. споруджено храм Конфуція. Формою він нагадує імпера­торський палац, оточений стіною з червоної цегли, з чо­тирма вежами на кутах. Симетрично розташовано кілька будинків. Головний із них — Дачандянь — Палац вищої досконалості, там стоїть статуя Конфуція і відбуваються жертвопринесення. Храм реконструйовано у 1724 р., він є справжнім центром китайської культури.

Із зростанням авторитету конфуціанства відбувався і процес канонізації особи Конфуція. З 555 р. обов'язковою стає наявність храму Конфуція в кожному місті, де спочат­ку поклонялися поминальним табличкам Конфуція, по­тім — його скульптурам. Пізніше цього мислителя стали вважати «першим святим», а ще через деякий час розроб­лено церемонію поклоніння Конфуцію на його могилі, а йому присвоєно титул «наставника держави». Потім його стали називати «великим вчителем нації», у 1906 р. було замінено «середні жертвопринесення» Конфуцію «вели­кими жертвопринесеннями». Культ Конфуція зберігся і після падіння династії Цін у 1912 р., хоча жертвоприне­сення Небу, Сонцю і Місяцю було скасовано. Лише в КНР культ Конфуція припинив своє існування на державному рівні, але в побуті зберігся дотепер.

Діяльність Конфуція припала на ті часи, коли давньо­китайська релігія вже остаточно сформувалась. Це було вчення про Небо, духів і душі предків з відповідною систе­мою релігійного культу. Розвиток вірувань, культової сис­теми майже не відбувався, не було духовенства, священ­них писань і богослов'я. Головними були зумовлені звича­ями зовнішні дії. Конфуцій усе це сприйняв як абсолютну істину. Він не вважав себе релігійним реформатором. В існуючу систему анімістичних і фетишистських уявлень з дуже бідною міфологією, але з розвинутою магією він вніс ідеї, яких потребувало суспільство, сповнене соціального напруження і протиріч. Його вчення — не стільки релі­гійне, скільки етико-політичне, оскільки в релігійно-філо­софському вченні Конфуцій зробив наголос на етико-полі-тичних проблемах.

Філософсько-етичні, релігійні засади конфуціанства. Конфуціанство є складним комплексом філософських, етичних, релігійних поглядів, особливим способом життя, основу якого становить солідарність. Серцевину його утво­рює своєрідне розуміння моральної природи людини, її вза­ємозв'язків у родині, суспільстві, державі.

Спершу конфуціанство заявило про себе як етико-філософське вчення, а його творець бачив себе навчите-лем мудрості, завдання якого полягало в коментуванні висловлювань давніх мудреців. Загалом конфуціанство було спрямоване на стабілізацію китайського суспільст­ва, якому дошкуляли різноманітні міжусобиці та смути. Це спонукало Конфуція, звернувшись до давніх націо­нальних вірувань, традицій, культів, переосмислити їх від­повідно до тогочасних суспільно-політичних, духовних об­ставин.

Передусім він зосереджується на двох давньокитайсь­ких культах — культі Неба і культі предків. Небо кон­фуціанство розглядає і як частину природи, і як вищу ду­ховну силу. Даром Неба є етичні якості людини, з якими вона повинна жити в злагоді, що передбачає підкорення Небу. Визнання конфуціанством необхідності поклонін­ня Найвищій сутності, Вищому правителю, Небу є найваж­ливішою підставою того, щоб вважати його релігією.

Світ, за Конфуцієм, є упорядкованим, гармонійним, віч­ним началом. Завдання людини полягає в тому, щоб знай­ти своє місце у цій вічній гармонії. А це можливо лише внаслідок постійного прагнення до досконалості, гармо­нійних відносин з Космосом, наслідування ідеалам. Та­ким ідеалом для людства є «мудрець», «благородний муж», якому властиві обізнаність, обов'язковість, чуття міри, законослухняність, самовимогливість, підпорядкування своїх помислів і дій велінню Неба, думкам мудре­ців і великих людей. Саме мудрецю слід довіряти великі справи.

На протилежному полюсі конфуціанство розглядає про­столюдина, налаштованого, як би вигідніше пристосувати­ся в житті, який презирливо ставиться до великих людей, ігнорує слова мудрих, прискіпливий до інших і невимог­ливий до себе. Великі справи довіряти йому не можна. Якщо якості благородної людини можуть поліпшуватися завдяки освіті, то простолюдина може спонукати до вдос­коналення лише страх перед покаранням.

На думку Конфуція, кожна людина здатна знайти в собі етичні правила власного життя. У стосунках з ближ­німи головним має бути намагання не робити нікому того, чого не хочеться, щоб вчинили тобі.

В основі всіх справ має бути принцип справедливості. Навіть якщо людина прагне посісти бажане для себе міс­це, де б то не було — в сім'ї, суспільстві, на державній службі, вона повинна намагатися бути достойною його. Для того потрібно вдосконалювати свій характер, що потребує очищення серця, думок, розширення знань.

Найважливішим критерієм людської величі є любов, що зобов'язує до взаємоповаги вдома, старанності на робо­ті, правдивості у стосунках з оточуючими. Особливо важ­ливою є любов і повага до влади, батьків. Сім'ю конфуці­анство вважає основою політичної та соціальної структу­ри суспільства. Навіть володар держави повинен чинити, як батько в сім'ї. Інтереси сім'ї конфуціанство вивищує над інтересами людини.

Досконалість людини неможлива без її гармонійної діяльності. Як розвиток цього положення конфуціанство запропонувало концепцію серединного шляху, що унемо­жливлює крайнощі в думках і вчинках. Сповідування йо­го налаштовує людину на постійне пристосування до об­ставин, що змінюються, підкорення владі.

Маючи в основі антропоцентричну ідею служіння лю­дям, конфуціанство як релігійна система стримане щодо служіння духам, ідеї загробного життя, релігійного місти­цизму, магії. Байдуже воно і до проблем космогонії. А сам Конфуцій, хоч і брав участь у присвячених духам ритуальних дійствах, вважав: «Мудрість полягає в тому, щоб серйозно віддаватися обов'язкам, які стосуються лю­дей, і, шануючи духів, триматися від них подалі».

Конфуцій не змінив релігійних обрядів, а збирав, об'єд­нував обрядові правила і норми, шанував традиції, вважався знавцем культу, виконував усі обряди і привчав до цього інших. Він визнавав тогочасну суспільну структуру непорушною, існуючий суспільний лад — досконалим. На його думку, людина має суворо дотримуватись суспільних порядків. Держава, яка забезпечує цей лад, — вища над усе, особа — ніщо перед державою.

Дуже важливим у конфуціанстві є вчення «про іме­на»: будь тим, хто ти є за своїм становищем у суспільстві: хлібороб має бути хліборобом, чиновник — чиновником, раб — рабом. Кожна соціальна група має дотримуватися визначених для неї норм поведінки (лі). Державу повинні очолювати мудрі люди і особистим прикладом виховува­ти підлеглих. За потреби вони мусять «виправляти іме­на», тобто ставити кожного на своє місце в суспільстві. Відмінність між вищими станами і простолюдом не може бути стертою: «Що то за держава, якщо в ній панство і прості люди будуть рівні? Знатні люди — мудрі люди. Саме Небо надало їм владу. А прості люди — нерозумні. Вони мають працювати на ланах і годувати шляхетних панів». Благородна людина має бути налаштована на спра­ведливість, дотримання моралі. «Мала» людина більше зо­рієнтована на здобуття вигоди і багатства.

Основою суспільних відносин Конфуцій вважав гуман­ність. Для впорядкованості суспільства, бездоганності дій дер­жави потрібно послідовно впроваджувати принципи гуман­ності — жень. Конфуцій старанно аналізує їх сутність. Це, по-перше, сяо — повага до батьків. Потім — ті — повага до старших за віком і вищих за суспільним становищем; чжун — вірність, відданість; шу — прощення; лі — добро­чесність; чжі — знання; юн — хоробрість; гун — шаноб­ливість; куань — великодушність; сінь — вірність; мінь — кмітливість; чуй — доброта. Ці моральні риси облагороджу­ють людину, оскільки в них закладені принципи загально­людської моралі, що забезпечило конфуціанству стабільний авторитет протягом двох із половиною тисяч років.

Релігійно-філософське вчення Конфуція спершу адре­сувалося державним службовцям, згодом міцно вкорени­лось у свідомість китайського суспільства, зумовило спо­сіб мислення китайців. У його лоні сформувалося до вось­ми шкіл.

Розвиток вчення Конфуція продовжив його учень Мен-цзи (прибл. 372—289 до н.е.), який обміркував проблему «справедливого володаря», що в основі політичної кон­цепції конфуціанства. Розвиваючи її, Мен-цзи визнавав за народом право змінити правителя, дії якого спрямовані проти нього. Народом вважав землевласників, чинов­ників, монахів.

Мало вчення Конфуція й опонентів. Один із них — філософ Мо-цзи (479—381 до н.е., за іншими даними, 468— 376 до н.е.) заперечував учення про імена, лі, твердив, що в основі всього має бути принцип всезагальної любові — цзянь-ай, хоч теж виправдовував суспільний поділ на бід­них і багатих, визнавав владу Неба. Послідовники Мо-цзи, які розвивали матеріалістичні тенденції його вчення (моїс-ти), вели ідейну боротьбу з конфуціанцями.

Критикували конфуціанство і так звані законники (легі-сти). Один з них, Шан Ян (390—338 до н.е.) написав у IV ст. до н.е. трактат «Шан цзюнь шу» («Книга правителя області Шан»), де обґрунтував принципи необмеженої монархії, за­суджував освіту народу, схвалював війни як найкращий за­сіб вирішення економічних і політичних проблем. Запек­лим противником конфуціанства був імператор Цін ПІі-хуан (259—210 до н.е.), який у 213 р. до н.е. закопав живцем 460 послідовників Конфуція і спалив конфуціанські книги.

Та все ж конфуціанський ідеал покори, суворого до­тримання суспільної ієрархії, суспільного консерватизму забезпечив його авторитет серед правлячої верхівки. У II ст. до н.е. конфуціанство зближується з легізмом. Далі воно стає офіційною релігійно-філософською, правовою системою Китаю. До його заслуг, очевидно справедливо, приписують економічний злет у другій половині II ст. «чо­тирьох малих драконів» — Гонконгу, Південної Кореї, Син-гапуру, Тайваню, де релігійно-філософські цінності конфу­ціанства стали невід'ємним елементом виховання, спосо­бу мислення, господарської діяльності.

Даосизм

Даосизм як одна з провідних релігійно-філософських течій Китаю виник приблизно одночасно з конфуціанст­вом (VII ст. до н.е.), а як цілісна релігійно-філософська система склався в IV—III ст. до н.е. Засновником його вважають давньокитайського філософа Лао-цзи («Стара ди­тина»), хоч багато синологів (китаєзнавців) сумніваються, що така особа існувала насправді. За легендою, мати носи­ла його кілька десятків років, народивши старим. «Цзи», щоправда, означає і «філософ».

Особливості релігійно-філософської системи даосиз­му. У релігійно-філрсофській системі даосизму окресли-

178

Пізні національні релігії

лося дві тенденції: філософська, що згодом розвинулася в неодасизм, і релігійна, що охоплювала алхімію, демоноло­гію, лікувальну практику. Провідна ідея його полягає в тому, що природа, суспільство, кожна людина окремо під­коряються не Небу, а всезагальному закону — дао — не­видимому, всюдисущому закону природи, суспільства, по­ведінки людини, який є невіддільним від матеріального світу, управляє ним. Дао є об'єктивною силою. Порушення його вносить дисгармонію. Особливо це помітно в житті суспільства, коли нерозумний правитель забуває про дао. Дао — не божество, а щось близьке до розуму, природи, шляху чи закону. Воно не персоніфіковане, але передує всім особам. Дао ніхто не створював, навпаки — воно першо­джерело всього, в тому числі й неба, з нього все починається і ним все закінчується, воно регулює все існуюче. Дао при­сутнє всюди і у всьому. Це — загальний закон природи, джерело матеріального і духовного буття. Його неможливо сприймати безпосередньо, воно поза відчуттями людини. Тому все, що людина відчуває, — це не дао, а лише його вияв. Пізнання дао може бути дано тільки самим дао.

Людині важливо зрозуміти сутність дао. Оскільки воно спершу існувало абсолютно, але не виразно, а з певного часу його сутність розкрита для людей мислителями, вони му­сять пізнати дао і жити відповідно до його вимог. Так буде добре і для людей, і для держави. У політичному сенсі дао є вищим законом управління державою. Воно є і найви­щим моральним законом, основою моральності людини.

Пізнання дао відбувається через наслідки його дій, що виявляються через доброчесність. Там, де вона є, діє дао; хто доброчесний, той виконує закон дао. Внаслідок пізнання дао відбувається повернення людини до світової гармонії, злит­тя її з природою. Все ненормальне, що виявляється в при­роді (посуха, повені, непогода тощо), є наслідком порушення її гармонії. Несправедливість, суспільний розлад — теж по­рушення гармонії, але в суспільстві. Усунути їх можна тіль­ки внаслідок дії дао. Втручання людини у світову гармо­нію неприпустиме. Вона повинна дотримуватися принци­пу «недіяння». Тому даосизм схвалює пустельництво, пасивне життя, яке віддає людину владі стихійного розвит­ку подій. Людина, яка спромоглася з'єднатися з дао, може перемогти смерть. Таким є даоське вчення про безсмертя.

Даосизм тривалий час фігурував лише як філософсь­ка концепція. Ідея дао більш-менш точно відображала все-загальний зв'язок явищ і предметів об'єктивного світу, наблизилась до розуміння причинності, закономірностей віту. Але дао тлумачили і як духовну першооснову ре­чей. Тому філософію даосизму не можна віднести ні до матеріалізму, ні до ідеалізму.

Невиразною в даосизмі є й ідея надприродного. Тому він для сучасників Лао-цзи релігією не був, став нею через 500 років після смерті Лао-цзи. Даосизм як релігія — зовсім інша сутність, ніж філософський даосизм. Перетворившись на релігію, він виробив свою анімістичну систему, міфоло­гію, розбудував фетишизм і магію на основі культової прак­тики, яку використовувало конфуціанство.

Вищим божеством даосизму є нефритовий імператор Юй-хуан. Він, за міфологією, добровільно залишив престол, став пустельником, допомагав в усьому людям, а потім перетворився на нефритового імператора, який володіє ра­єм і пеклом. Юй-хуан стежить за дотриманням справед­ливості, чинить суд над усіма. Все, до чого доторкнувся він і його послідовники, є безсмертним, священним.

Важливою в лаоському пантеоні є богиня Західного не­ба Сіван-му, яка проживає в палаці в горах Куньлунь, на краю світу, де нема життя. Вона володіє персиковими са­дами, що дають плоди раз на три тисячі років. Це — пло­ди безсмертя. Всі, хто перебуває в її палаці, — безсмертні. Сіван-му уособлює жіноче начало — інь, її чоловік — князь Сходу Дун Ванчун — ян. У Сіван-му раз на рік збираються боги, щоб пригощатися персиками безсмертя. Ідея безсмертя і вічної молодості, довголіття є однією із стрижневих у даоському віровченні.

Людина вважається об'єктом впливу 33 тисяч духів, який потрібно скерувати на довголіття. Цьому служать численні талісмани, замовляння, ворожіння, а також спе­ціальні фізичні вправи, системи дихання, норми харчуван­ня, які містять раціональний досвід.

Безсмертя теж є темою даоської міфології. У ній ідеть­ся про безсмертних святих, земне життя яких було спов­нене дивами. Вони знали магічні засоби безсмертя, таємні формули і заклинання, що й забезпечило їм перетворення на вічних духів.

Особливості культу в даосизмі. Даосизм активно вза­ємодіяв із примітивними народними віруваннями, їх ма­гічною практикою, обрядами ворожінь і заклинань, нада­вав своєму релігійному культові практичного характеру, що стимулювало його перетворення з філософського вчен­ня на релігійне.

З проникненням у Китай буддизму даосизм запози­чив у нього багато елементів культу: врочисті богослужіння, ведичні храми, духовенство й чернецтво. Він набув певної організаційної системи і став церквою. Пантеон даосизму налічує тисячі безсмертних духів, героїв місце­вих культів та ін.

Якщо конфуціанський культ здебільшого був родин­ним, домашнім, то лаоський вимагав кваліфікованих слу­жителів його, спеціальних місць для ритуалів. Духовенст­во внаслідок тривалого навчання здобувало ґрунтовну ду­ховну освіту, медичні та інші знання, володіло засобами психологічного впливу на людей.

Хоч нижче духовенство, будучи далеким від лаоського богослов'я, здійснювало культову практику на рівні ремесла, централізованої церковної організації у даосизмі немає.

Оскільки панівною релігією в Китаї було конфуціанст­во, до даосизму офіційне ставлення в різні часи було різ­ним. Він знав і державну підтримку, і гоніння. Був він й офіційною ідеологією кількох династій. Нерідко служив платформою таємних сил, що виступали проти існуючих суспільних порядків. Безсумнівним є його вплив на розви­ток філософського мислення, духовного життя Китаю.

Громади даосів діють у різних країнах світу, є вони і в Україні, зокрема в Києві.