Розвиток християнства до розколу 1054 року - Релігія - Скачать бесплатно
План
І. Вступ
ІІ. Прийняття та розвиток християнства
В Центральній та Південно-Східній Європі
Хрещення і розвиток християнства на Русі
ІІІ. Розкол в християнстві 1054 року
Прийняття християнства як офіційної державної релігії в Центральній, Східній та Південно-Східній Європі припадає на період IX – перша половина XI ст..
Всесвітньо історична по своєму значенню подія, християнізація слов’янських і неслов’янських народів Європи, явилась наслідком великих перемін в соціально-економічному і політичному розвитку суспільства.
Введення християнства – проблема, яка заслуговує уваги та всебічного дослідження істориків. Актуальність її вивчення в наші дні особливо виросла в зв’язку з тисячоліттям хрещення Стародавньої Русі.
Дослідження охоплює всі ранньофеодальні політичні утворення. Популяризація християнства в VIII – XII століттях поширюється на всі простори з Заходу і Південного-сходу між двома імперіями – Візантійською і Каролінгською, а також зі Сходу – Древньоруською державою.
Розселення слов’ян на території Франків, Македонії, Центральної Греції і на Пелепонесі було в основному завершено на початку VII століття.
Уже перші контакти з жителями імперії в процесі освоєння слов’янами нових земель повинні були покласти початок проникнення християнства в їх середовище. Деякі слов’янські племена виявилися тривалий період поза контролем Візантійської імперії і були язичниками, як ,наприклад, слов’яни Центральної та Південної Македонії. В ІІІ ст.. вони робили спроби об’єднатися для боротьби з Візантією. Підкорення слов’ян окремих областей Македонії, Греції і Пелепонесі зайняло майже два століття. Кожний новий похід візантійських військ проти слов’ян в VII- VIII столітті посилював їх залежність від імперії.
В VII – VIII століттях імперія очевидно не форсувала розпочатий процес християнізації слов’ян. Але поступове пристосування слов’ян до нових умов вело спочатку до стійкої віротерпимості, а потім можливо і до християнізації окремих груп слов’ян. Джерела відзначають окремі випадки прийняття християнства слов’янами. В Македонії уже в кінці VII століття. Серед слов’ян різних районів постійно знаходилося чимало племінних візантійців, захоплених під час зіткнень в VII – VIII століттях.
Щоб уникнути сутичок з місцевим населенням Візантія неодноразово переселяла слов’ян в інші райони імперії, намагаючись зменшити густоту їх поселень в регіоні.
Слов’яни на Пелепонесі знаходилися поза контролем візантійських властей до початку ІХ століття.
Але можна вважати, що ґрунт для християнізації слов’ян на початку ІХ століття був уже підготовлений. Інтенсифікація процесу християнізації візантійських слов’ян на всій території імперії в І половині ІХ ст.. був обумовлений багатьма причинами. По-перше, в цей період визначився політичний статус слов’янського населення в окремих областях імперії, землі колишніх слов’ян в основному увійшли в склад гем. Включення слов’ян Візантії, прискорення ранньофеодальних відносин повинен був викликати і необхідність змін ідеологічної структури слов’янського суспільства.
Проте в І половині ІХ ст.. дійсно слов’яни в багатьох областях Візантійської імперії залишалися язичниками.
Одним із важливих засобів залучення слов’ян до християнства був вступ їх на службу імперії.
Окремі особи слов’янського походження успішно робили кар’єру у Візантії. Всі вони безумовно були християнами. Однак в VII ст.. прийняття християнства не було обов’язковою умовою для зачислення на візантійську службу, як і для вступу з імперією в залежно-договірні відносини. Кузер, наприклад, об’єднання якого одержало відповідний статус на землях імперії, або Мавр, який очолював варварів і потомків візантійців, які прибули із Аварського Катанага, не прийняли християнства.
Допомогти в вивченні проблеми християнізації слов’ян, які опинилися під владою Візантії, могла б археологія. Проте питання відродження християнства в областях масового розселення слов’ян на території імперії мали дослідження.
В цілому відбудова християнських храмів і поширення слов’янських некрополів з захороненням за християнськими звичаями відбулося не раніше ІХ століття.
Утвердження християнства у візантійських слов’ян в ІХ – Х століттях стало закономірним процесом їх суспільного розвитку, яке відбулося спочатку під сильним впливом, а потім в рамках візантійської імперії. Вплив на релігійну ситуацію в прикордонних областях імперії виявляло сусідство з язичною Болгарією. Перехід Болгарії до християнства при Борисі відіграло важливу роль в хрещенні слов’ян імперії.
þБолгарія прийняла християнство в якості офіційної державної релігії одна з перших серед слов’янських країн. Перше Болгарське царство залишалось довше язичним ніж будь-яка інша Слов’янська держава. Жителі болгарського царства обожнювали сили природи, почитали ріки і начебто живучих в них німф, приносили їм і іншим божествам жертви.
Самим важливим відкриттям, що стосується слов’янських язичницьких культів на території Болгарії, являється, безумовно, знахідка 1980-1981 рр. першого слов’янського святилища на Балканах поблизу Михайловграда. Вони виявлені і в руїнах стародавньої фортеці монтана в одному із приміщень візантійської епохи.
З приходом до влади Болгарського царя Бориса (852 – 883 рр.) до влади розпочинається поступовий процес християнізації болгарських слов’ян. Проте в вивченні складної проблеми християнізації Болгарії залишається і в даний час немало спірних питань.
Важливий склад в процес хрещення Болгарії внесла Візантія. Першими хрестились болгарські посли, а потім у 864 році візантійські священнослужителі хрестили при палаці в Пліскі Бориса, членів його сім’ї і представників правлячої верхівки боярства. Хрещення це через небезпеку виступів опозиційних сил було таємним. Але через певний час розпочалося хрещення і народних мас та підданих Бориса. Цей процес продовжувався по всіх даних до 866 року, а в окремих місцях до початку 70 років.
В період до 869 – 870 років Борис двічі міняв орієнтацію між Константинополем і Римом по питанню підпорядкування болгарської церкви. Він використовував при цьому дипломатію і всі її прийоми з метою домогтися найбільш вигідних Болгарії поступок.
“Релігійний курс” Бориса пов’язаний з надією на Константинополь, який продовжувався до язичного бунту в Болгарії, організованого частиною впливової протоболгарської знаті. Папство і Візантія в цей час знаходилося в сутичці, суть якої полягає в боротьбі за церковне верховенство.
Боротьба, що тривала довгий час між Візантією і Римом за вплив на діяльність болгарської церкви, закінчилася тим, що болгарський цар Борис після собору 869 – 870 рр. вигнав римське духовенство із Болгарії назавжди. Сюди направилися візантійські священнослужителі на чолі з патріархом Ігнатієм і архієпископом Стефаном. Проте питання щодо отримання болгарською церквою в 870 році статусу автономної очевидно вирішувати однозначно неможливо.
Але в 877 році патріарх Ігнатій помер, і вакантне місце знову зайняв Фотій (877-887 рр.). на папському престолі в той час перебував більш далекоглядніший дипломат, ніж Адріан ІІ – папа Іоанн VIII (872 – 882 рр.). Він продовжував своє прагнення втілити в життя програму своїх попередників. Іоанн VIII намагався утвердити зверхність духовної влади над світською. В 877 році на церковному соборі західно римської церкви в Равенне він провів постанову, згідно якої духовенство всіх рангів, починаючи з вищих і кінчаючи нижчими, оголошувалися непідсудними перед світською владою. Особлива настирливість виявив новий папа після повернення Болгарії під свою юрисдикцію. Василь І, здійснюючи широку програму утвердження свого впливу на землях слов’ян і виступаючи в якості ініціатора активної місіонерської діяльності візантійського духовенства також вважав необхідним досягнення миру і добрих відносин з папством. Необхідно було отримати згоду папства на повторне обрання патріархом Фотія, імя якого було піддано прокляттю при папах – попередниках Іоанна VIII.
В 879 – 880 роках в Константинополі був скликаний церковний собор, на який були запрошені представники папи. Собор погодився визнати законним обрання Фотія патріархом Константинополя і зняття з нього відлучення. Але уже на соборі поведінка Фотія і інших східних ієрархів, їх заяви не могли не турбувати Іоанна VIII.
Рішення собору 879 – 880 рр. можуть бути розцінені як дипломатична перемога Бориса. А постільки в Болгарії церква була організована по візантійському зразку, знаходилася в руках візантійського духовенства і базувалася на нормах і традиціях імперської концепції влади духовної і світської, то Борис міг бути впевнений, що церква буде слухняна всій вищій світській владі і що вибори її голова буде в кінцевому рахунку контролювати державою. Проте болгарський князь не міг не враховувати то, що керуються болгарською церквою візантійці, священнослужителі іноземного походження, представники країни, яка тривалий час ворогувала з Болгарією, прагнучи ліквідувати Болгарську державу. Борису безумовно було відомо і те, що візантійські священно-службовці будуть проповідниками політики візантійської імперії в Болгарії, захисниками її інтересів. Щодо цього, князь уже набув досвіду спостерігача за діяльністю греко-священників в 864 – 866 роках і папських прелатів – представників в 867 – 870 роках. Сама церковна концепція, принесена в країну імперським духовенством, як уже згадувалося вище, утримувала думку про закінчення політики верховенства імперії над народом, який прийняв від неї християнську релігію.
Щоб уникнути певної залежності від Візантійської імперії болгарський князь Борис запровадив ряд заходів у 80-х роках. По-перше, в Константинополь було відправлено групу болгарських юнаків для навчання і отримання ними духовних знань. З ними був відправлений і син Бориса Сімеон, якому батько безумовно пророчив високу церковну кар’єру. Мета Бориса щодо відправки юнаків на навчання до Візантії полягала в тому, щоб після їх повернення поступово замінити грецьких священникослужителів вітчизняними, болгарськими.
Другий захід Бориса полягав а подальшому розвитку культури Болгарії. З цією метою Борис прийняв вигнаних із Великої Моравії – групу учнів слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія і надав їм широке поле діяльності по організації училищ, навчанню Слов’янської писемності і підготовці їх до церковної і політичної діяльності молодих представників болгарського суспільства. розпочався поступовий процес заміни грецького духовенства болгарським, словяно-язичним.
Доказом відносно швидкої перемоги християнства в Болгарії після її офіційного хрещення може служити та обставина, що якраз на болгарських землях в другій половині Х століття оформлялась перша в Європі в епоху середньовіччя богословське Єресь-богомільство, яке користувалося широким впливом на народні маси. Швидка перемога християнства в Болгарії свідчить також про те, що політичний курс Бориса в цілому відповідає інтересам більшості пануючого класу країни, який забезпечить йому підтримку і був розроблений на основі правильної оцінки внутрішнього і міжнародного становища держави. Одна із особливостей в організації болгарської церкви полягає в тому, що на її структурі і на діяльності її служителів вплинула ідея удосконалення з сусідньою імперією, з престижем її влади і впливом її церкви.
Ідея ця проявилася в створенні болгарських ієрархів і світських правителів держави.
Болгарська церква з самого свого заснування була всеціло підпорядкована верховній світській владі, яка відігравала вирішальну роль в призначенні не тільки на пост глави церкви країни, а й на пости митрополитів і єпископів. Досить красномовно щодо цього свідчить “Життя Климента Охридского”, в якому сказано, що на пости єпископа Велікія і Дебріци Клемента поставив цар Сімеон. Церква послідовно виконувала свою соціальну роль як інтегральна частина ранньофеодальної державної системи. Болгарська церква в початковий період свого існування відіграла визначну роль в громадському житті, а особливо – в поширенні писемності, в розвитку оригінальної староболгарської літератури і в Культурному підйомі Древньогрецької держави в цілому.
þПроблеми християнізації сербів і хорватів, роль християнської церкви в історії цих південнослов’янських народів були неодноразовим предметом розгляду в існуючій історіографії. По даний час багато аспектів складного і неоднозначного кола питань залишаються мало розробленими або дискусійними. Основною причиною цього є відсутність багато чисельних писемних пам’яток цього періоду. А тому я зупинюся на загальних рисах і основних особливостях існуючих процесів християнізації сербів і хорватів, на ролі християнської церкви в ранньофеодальному суспільстві Сербії і Хорватії на різних етапах його розвитку.
Відповідно І етап (тобто з другої половини VII ст..) визначається поступовим поширенням християнства в сербських та хорватських землях і завершується хрещення сербів і хорватів.
Для ІІ етапу (тобто з кінця ІХ ст.. до початку ХІІ ст..) характерно утвердження позицій християнської церкви в системі ранньофеодальної державності, залежність діяльності місцевого духовенства від політичних цілей римської курії, Візантії і Франкського королівства.
З поселенням сербів і хорватів на Балканах (очевидно в 20 – 30-х роках VII століття) в ранній період їх історії і поступовому їх процесі християнізації ми дізнаємося переважно із матеріалів візантійських творів, перш за все із праць Костянтина Багрянородного (905 – 959 рр.) – “Про управління імперією” та інших.
Вчені-ісотрики вважають, що праці Костянтина Багрянородного дають нам відомості про християнізацію сербів і хорватів в VII – IX століттях і визнають їх в цілому достовірними. Тут ми знаходимо підтвердження посилення християнства на Балканах.
Посилення позицій Візантійської імперії на побережжі Адріатичного і Іонічного морів в кінці VII – початку ІХ століття співпадає з періодом інтенсивного будівництва церков в містах Південної Далмації і сусідніх районах сучасної Чорногорії, які в той час знаходилися під владою імперії.
На рубежі VII – ІХ ст..ст.. в цій частині Далматинського побережжя було споруджено не менше восьми церков. Число їх може бути збільшене за рахунок будівель, датування яких ще викликають дискусії. Це церкви і собори не тільки в стародавніх романських містах, а й аналогічні культові споруди в невеликих поселеннях, тобто в тих місцях, які незадовго до того знаходилися в складі місцевих слов’янських князівствах.
Посилення експансії Візантії в даній частині Балканського півострова співпадає з активною проповіддю християнства. Це призвело до різких активізацій них виступів місцевих слов’янських правителів і до відчутних проявів язичної реакції.
В творах Костянтина Безродного проявляється явний зв’язок анти візантійського курсу правителів південно-словянських народів і антихристиянського руху, повернення до язичництва.
Процес християнізації хорватів і сербів був завершений у ІХ столітті. З прийняттям християнства сербські і хорватські князівства зміцнили свої міжнародні зв’язки, своє становище серед європейських держав.
Питання створення самостійної церковної організації, яка відповідала б рамкам конкретного політичного утворення, набувало особливого значення і для християнської (західної і східної) ієрархій, і для керівної верхівки південно-словянських народів. Керуючі династії і світська знать шукала опору в духовенстві для зміцнення свого панування в боротьбі один проти іншого.
Таким чином вище згадані джерела свідчать про те, що процес поширення християнства на сербських і хорватських землях тривалий і викликає ряд протиріч.
Характерною рисою цього процесу, який розпочався вже в другій третині VII ст.. і завершився в кінці ІХ ст.., була участь в ньому цілого ряду державних і церковних центрів.
Підсумовуючи вище сказане можна уточнити запропоновану періодизацію двох етапів християнізації сербів і хорватів.
Перший етап можна розділити на дві частини. Так, спочатку (20 – 30 роки VIIст. – ІХ ст..) головну роль в поверненні місцевих словянських племен до християнства відігравали Рим і Візантійська імперія. В той час в надрах південно-словянського ранньофеодального суспільства з кінця VIII (особливо в середині і кінці ІХ ст..) зростають внутрішні передумови зміни попередніх язичних звичаїв і вірувань нової релігії.
На другому етапі (кінець ІХ – початок ХІІ ст..) набуває особливого значення проблема наявності самостійної церковної організації. Саме в цей період виникає і складається в основному церковно-політична система сербських і хорватських земель, яка розділила їх населення в подальшому на католиків і православних.
þНа обширній території обмеженого на півночі Балтійським морем, на півдні – Дунаєм, на сході і заході – річками Віслою і Одером, вплив християнства став відчутним раніше всього на південному заході – на слов’янських землях.
Поширення християнської релігії перш за все на цій території пояснюється впливом ряду зовнішніх і внутрішніх факторів. На жаль про християнську місію франкських місіонерів в землях на північ від Дунаю каролінгських джерелах збереглося мало повідомлень. Конкретних даних про дійсність християнських місіонерів в Великій Моравії в першій половині ІХ ст.. не збереглося і для реконструкції загальної картини. Дослідники використовують дані “Звернення” про діяльність зальцбургської церкви в першій половині ІХ ст.. в слов’янському князівстві Прібіни, а потім його сина Коцела на території Східної Марки в районі озера Балатон”. За правління Прібіни було збудовано декілька десятків християнських храмів. Вони ставились – будувалися і освячувалися там, де хотів Прібіна і його люди. Він наділив храми землею і луками. Поряд з княжими храмами існували і храми вельмож.
Важливе місце в процесі християнізації жителів Великої Моравії належить простим монахам – місіонерам Візантії Кирилу і Мефодію, а також їх учням. За участю Кирила і Мефодія, з метою зміцнення позицій християнського вчення і церкви в Великій Моравії, був підготовлений правовий кодекс – “Закон судний людьми”. В розробці даного “Закону” приймали участь і священнослужителі із Візантії. Між Римом і Константинополем точилася постійна боротьба за вплив на населення Великої Моравії.
Християнство із Великої Моравії поширилося і на сусідню Чехію. З середини ІХ ст.. відбувається процес тривалого зближення чеських земель з Великою Моравією, що привело в підсумку до залежності чеських князів від велико моравського правителя.
Про прийняття християнства племенем чехів збереглася розповідь під назвою “Легенда Крістіанна”, яка розповідає про введення християнства із Великої Моравії в Чехію. Прийняття християнства здійснювалося по ініціативі і в інтересах пануючих класів.
З прийняттям християнства із Моравії територія Чехії ввійшла в сферу діяльності юрисдикції архієпископа Мефодія і тут теж розпочалося поширення культурних традицій Слов’янської писемності, які склалися на великоморавському ґрунті.
Вивчення питання про прийняття християнства в Польщі і християнізація цієї країни в Х – ХІ ст.. представляє значні труднощі в зв’язку з недостатністю відповідних джерел.
Ставши на чолі політичного обєднання полян, правитель Мешко І в 966 році прийняв християнство.
Про ідеологічну діяльність польської церкви в ІІ половині Х – І половині ХІ століття майже нічого не відомо. Проте одне з завдань польської церкви було поширення християнства серед язичників Балтійського Помор’я. Внаслідок проведення роботи християнських церков серед польського населення Східне Помор’я в ХІІ ст.. увійшло до складу Польської держави, і процес християнізації Польщі завершився.
þЯк і в інших народів, християнізація угорців на першому етапі здійснювали іноземні місіонери (перша половина VIII – кінець Х ст..), на другому (в ХІ ст..) – сама мадярська ранньофеодальна держава. Початком християнізації можна вважати ознайомлення представників родоплемінної верхівки мадяр з візантійськими місіонерами, які діяли в Північному Причорномор’ї, де предки мадяр мешкали з VII ст.. приблизно до 830 р. в складі племінного об’єднання оногурів.
Про контакти мадяр з місіонерами Візантійської імперії в другій половині ІХ ст.., про зустріч Костянтина Філософа з загоном мадяр в Криму недалеко від міста Херсонеса біля 860 року написано в другій половині 885 року (очевидно, за життя Костянтина). Це було не лише звернення до Візантії, як церковного центра не лише в силу ворожих відносин з імперією з кінця 50-х років, а й створення небезпеки, яка приведе до залежності від імперії. Все це зумовило звернення правителя мадяр до Риму, яке поклало початок так званій західній місії.
Активна діяльність західних місіонерів розгорнулась під час правління Гези (970 – 997 роки). Умови діяльності західних місіонерів визначалися процесом концентрації влади над всіма областями розселення мадяр в руках Гези. Він при цьому опирався на власне військо, яке складалося із трьох частин: важко озброєних рицарів іноземного походження, угорських кінних воїнів і легкої кінноти. Гезі вдалося підкорити або знищити тих вождів, які чинили опір утвердженню його влади.
Початок діяльності першого західного місіонера в володіннях Гези безпосередньо пов’язане з здійсненням цим правителем мирної політики по відношенню до заходу. Визначну роль в насадженні християнства відіграв єпископ Пілігрим. Пілігрим повідомляв, що було хрещено біля 50 тисячмадяр.
Християнізація на даному етапі зачіпала перш за все вищі слої населення володінь Гези. Решта словян і мадвярів, які жили на Задунаї в володіннях Гези, були християнізовані в результаті діяльності місіонерів, а потім – ранньофеодальної держави.
В системі зв’язків королівства Угорщини з Візантією в ХІ ст.. важливо виділити ті моменти, які дозволяють судити про результати діяльності візантійських місіонерів і про відношення до них мадвярської ранньофеодальної держави, яка приймала християнство від Риму. Безумовно, цілям християнізації населення служило будівництво монастирів, яке мало місце в королівстві протягом всього ХІ ст..
Процесу християнізації населення Угорщини сприяли два закони короля Іштвана І, три закони короля Ласло V (1077 – 1096 рр.) і три закони короля Кальмана (1095 – 1116 рр.). Закони передбачали різного роду покарання за порушення заборон працювати, полювати, торгувати по неділях, як і за недотримання постів. Одним словом, залучення населення королівства Угорщини до християнства здійснювалося церквою і ранньофеодальною державою з застосуванням насилля. Держава і церква діяли при цьому разом.
þПроцес християнізації полабських словян простягнувся на декілька століть. Уже в VII ст.. серби, а в кінці VIII ст.. і племена Північного Полаб”я ввійшли в тісний контакт з християнською державою франків. Соціальні і політичні передумови християнізації полабських словян ще зовсім не склалися в ІХ столітті. І все-таки Х століття німецькі королі в результаті завойовницьких походів підкорили собі всіх словян між Ельбою і Одрою, місіонерська діяльність відновилася. В Полаб”ї зявилися перші церкви і навіть монастирі, єпископи вели проповіді. В другій половині ХІ ст.. місіонерська діяльність тут продовжувалася. Методи її залишилися такими, якими й були. Так, Вернер, єпископ Мерзебурзький, в 1074 – 1101 рр. дав наказ, щоб у нього була книга на словянській мові написані латинськими буквами. Можливо, в кінці ХІ – початку ХІІ століття і були досягнуті вирішальні успіхи в християнізації словян міжріччя Ельби і Заале. Розвинута церковна організація склалася тут в кінці ХІ – ХІІ ст..ст.., а в Лужицях – лише в ХІІІ – XIV ст..ст..
В Північному Полаб”ї події розвивалися інакше. Тут етап християнізації завершився не масовими хрещеннями, а повстанням і вбивством в 1066 році самого князя. За словами Адама Готшалк “був убитий язичниками, яких він сам намагався повернути в християнство”. Всі, хто не відмовився від нової релігії, були вбиті.
Повстання 1066 року звело нанівець зусилля князів і місіонерів утвердити в країні християнство. Лише в кінці ХІ століття син Готшалка Генріх намагався продовжувати його політику щодо християнізації населеня. Центром християнізації в Північному Полаб”ї було місто Старий Любек, де жив князь, його сімя і священники.
До речі, обширні простори між Середньою Ельбою і Балтикою залишалися в ХІ ст.. справжнім заповідним краєм язичництва. Тут з початку ХІІ століття християнська місія супроводжувалася завойовницькими хрестовими походами німецьких рицарів проти словян-язичників. Поширення християнства в Полаб”ї закріпило і прискорило процес складання тут нових громадських відносин, сприяло ліквідації племінних кордонів, збагаченню місцевої традиційної культури.
Однак в цілому християнізація не стала для полабських словян важливою історичною подією, як для більшості інших народів регіону. В умовах завоювання вона вже не змогла привести до зміцнення в Полаб”ї самостійних словянських держав. З втратою полабськими словянами політичної самостійності (в Х ст.. на півдні, а в ХІІ ст.. і на півночі) і з початком німецької колонізації їх земель християнізація здійснювалася німецькими властями. Вона робила все неминучішою інтеграцію місцевого населення в іноетнічну державу, яка з часом завершилася для більшої частини словян між Ельбою і Одрою також повною їх асиміляцією.
В попередніх розділах було показано, яке велике значення в справі зміцнення державності і зміцненні позицій пануючого класу мав процес християнізації в словянських країнах.. важлива роль належить християнізації в процесі розвитку культури словянських народів. Християнство з часу виникнення стало формуватися не як регіональна, а як світова релігія.
За рівномірністю свого соціально-економічного розвитку в ІХ – ХІ ст.. словянські країни суттєво не відрізнялися. Всі словяни в цей період, за винятком, можливо, полабських, знаходилися на етапі ранньофеодального державного розвитку. Багато спільного в духовній культурі словян в епоху язичництва. Є підстави вважати, що і в діловій писемності на Русі до її хрещення використовували словянську азбуку, не лише кирилицю, а й глаголицю.
Потреба церковної служби Русі не могла не призвести до знайомства з болгарською музикою й нотними знаками. Помітні ранні зв’язки Київської Русі з Болгарією і в області архітектури.
Наступний етап культурного спілкування Русі з Болгарією – це ХІ – перша половина ХІІ ст.. Цей період можна визначити як час широкого і інтенсивного освоєння візантійського і болгарського літературного надбання на Русі. Багатства книжного слова йшли на Русь із різних центрів Болгарії. Вже в першій половині ХІ ст.. на Русі стали безпосередньо і самостійно звертатися до візантійського культурного надбання.
Наступний етап розвитку культурних зв’язків Русі з південними словянами (причому тепер не лише з болгарами, а й сербами) охоплює другу половину ХІІ – початок ХІІІ століття. він ознаменував появу і розвиток ряду принципово нових рис. Перш за все це пов’язано з еволюцією самої руської культури, яка мала можливість не лише розвиватися самостійно, а й впливала на розвиток балканських культур. Починаючи з ХІІ ст.. руські перекази з грецького йдуть на Балкани.
В період християнізації Русі існували тісні зв’язки між Польщею і Руссю, рівень розвитку культур яких взаємно доповнювався. Перед Давньою Руссю випав складний шлях щодо вибору християнства, оскільки вона межувала як з християнськими, так і з мусульманськими країнами.
Давньоруська держава розширилась і зміцніла в другій половині Х ст.., коли князем став син Ігоря Святослав. За часів його князювання Русь брала активну участь у подіях міжнародного життя того часу, вела війни за розширення своїх кордонів.
Протягом Х – ХІ ст.. Київська Русь стала наймогутнішою державою. Під владою київського князя перебувала більша частина Східної Європи, в т.ч. Галицька земля і Закарпатська Русь.
Особливо зміцніла і розширилась Київська Русь за князювання Володимира (978 – 1015 рр.). На час його правління Київська Русь являла собою сильну феодальну державу. Панівним класом в ній були велика землевласники – князі та бояри. В їхніх руках зосереджувались великі земельні володіння. За князювання Володимира для охорони південних кордонів держави було споруджено укріплені лінії з фортецями і валами. Як і попередні князі, Володимир робив походи на окремі племена і підкорив їх своїй владі. Він усував місцевих князів і на їх місця ставив своїх синів і родичів.
У 988 році на Русі почали запроваджувати нову релігію – християнство. До цього словяни були язичниками. Вони обожнювали сонце, дощ, вітер, блискавку, а також померлих предків. Християнська релігія визнавала тільки єдиного Бога. Вона більше відповідала інтересам феодалів, ніж стара язичницька, бо вчила бідних і рабів коритися своїм панам, виправдовувала бідність і гноблення. Християнська церква, звеличуючи владу київських князів, сприяла зміцненню єдності Русі. Зявилися великі земельні володіння церкви, що стала таким самим феодалом, як князі і бояри.
Населення неохоче прийняло нову релігію, і князеві Володимиру доводилося застосовувати силу. Ось як про це розповідає літописець у 988 році: “Володимир прийняв нову віру і охрестився. Потім він велів охрестити своїх синів, який мав дванадцять. За синами були охрещені бояри. Після того він послав гінців по місту і наказав, щоб вранці всі жителі Києва прийшли до Дніпра. А той, хто не зявиться, буде ворогом князя. Коли вранці Володимир зі священниками підійшов до річки, то побачив силу-силенну народу. Всім було наказоно зайти у воду. Одні стояли у воді по шию, другі – по пояс. Діти – біля берега. Немовлят тримали на руках дорослі. Священники стояли біля берега на дошках і читали молитви, необхідні при хрещенні. Вони давали нові імена людям і веліли тричі занурюватися у воді. Як церемонія скінчилася, усім новохрещеним одягали хрести. Після хрещення звелів Володимир поскидати зображення словянських богів у річку. Поступово була охрещена вся Русь”.
Проте запровадження християнства мало і позитивне значення: воно прискорювало обєднання всіх словянських земель в єдину державу. Значно розширилися культурні зв’язки Русі з Візантією, де давно панувала християнська релігія, і країнами Західної Європи. До Києва прибуло багато грецьких діячів культури – архітекторів, живописців, вчених, а також проповідників християнської віри. Після прийняття християнства почали будувати церкви. Найбільшою була Десятинна церква в честь Богородиці (на утримання духовенства князь призначав десяту частину свого майна, від того пішла і назва). Поки при церквах розпочали відкриватися школи, де навчалися діти князів і бояр.
У Х – ХІ ст.. на Русі зявилося багато переписувачів книжок. Охрещено було і жителів інших земель держави. Проте люди ще довго опиралися новій релігії, таємно поклонялися давнім богам. Та християнство поступово набирало сили. Після смерті Володимира його сини довго боролися за батьківську спадщину.
В ХІ – ХІІ століттях християнська церква в Західній Європі досягла великої могутності. Вони мали великий вплив на життя європейських народів і держав.
До середини ХІ століття християнська церква вважалася єдиною. Але в Західній Європі главою церкви був римський папа, а в Візантії – константинопольський патріарх, який підлягав імператору.
Ви вже знаєте, що від Візантії християнську віру перейняли деякі народи Східної Європи. Але римський папа прагнув підкорити церкву в цих країнах своїй владі. Візантійська церква чинила опір втручанню папи у її справи.
þЗа панування над християнською церквою поділ доходів між папою і патріархом точилася гостра боротьба. У 1864 році під час чергового конфлікту папа і патріарх прокляли один одного. Відбувся остаточний поділ християнської церкви на західну і східну. Відтоді західна церква почала називатися католицькою (що означає “всесвітньою”), а східна – православною (тобто “правильної віри”). Після подулі обидві церкви стали цілком самостійними.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
Г.Г. Літаврін, О.В. Рогов та інші “Прийняття християнства народами Центральної і Південно-Східної Європи і хрещення Русі”. Москва, “Наука”, 1988 р.
О. Кузьмін “Падіння Перуна, становлення християнства на Русі”.. Москва. “Молода гвардія”, 1988 р.
“Як була хрещена Русь”. Політвидав. 1988
Оксана Карліна “Історія середніх віків”. Київ, “Генеза”, 1998 рік
|
